10. Розвиток соціологічних знань в Україні від княжої доби до 19 ст.

Можна вважати, що перші просоціологічні суспільно-політичні ідеї відбито у літописах "Повість временних літ" Нестора та у "Слові про Закон і Благодать" митрополита Іларіона - найдавніших документах давньоруської писемності. Актуальність думок даних історичних документів на той час обумовлюється історичними подіями та становищем Русі. Важливими були ідеї необхідності єднання у боротьбі із численними ворогами, відстоювання своєї віри, незалежності.

До кінця XVI ст. – у духовній культурі України відсутні були будь-які вияви суспільних знань. Лише з кінця XVI – початку XVII ст. починає прокидатися національна свідомість (в сучасному її розумінні) українського народу, його духовне піднесення. Видатним діячем-просвітником тієї епохи в Україні був Петро Могила (1574-1647) - вчений, політичний діяч (його ім'ям названа Київо-Могилянська колегія-академія). Значну увагу він приділяв соціально-політичним проблемам, розглядаючи відносини держава - суспільство - церква. Відомими діячами того періоду були також Стефан Яворський (1658-1722) - професор Києво-Могилянської академії (порушував питання про соціальне та національне гноблення України); Феофан Прокопович (1686-1736) - письменник, філософ (прихильник прогресу та науки, піднімав проблеми взаємовідносин світської та церковної влади, добробуту народу).

Найколоритнішою фігурою епохи Просвітництва в Україні був Григорій Сковорода (1733-1794) - гуманіст, поет, філософ. Становлять інтерес його погляди щодо людини, світу, можливості пізнання людської суті. Сковорода палко відстоював ідеї рівноправності між людьми, права кожного на щастя, свободу, окреслював шлях до ідеального суспільства, де панує рівність. Його діяльність створила міцні передумови для формування нової української культури XIX ст.

Михайло Максимович (1804–1873) – перший ректор Київського університету, історик, етнограф, філософ, правознавець - приділяв основну увагу обґрунтуванню ідеї особистої волі, яка розумілася ним як ґенеза свободи совісті, слова, приватної справи тощо. Він прагнув визначити психологічні особливості, охарактеризувати психіку українського народу.

З середини XIX ст. простежується значний вплив на розвиток української суспільно-політичної думки марксистської течії. Прогресивна інтелігенція Росії та України пропагувала ідею необхідності докорінної реформації несправедливого суспільства, боротьби із самодержавством, кріпацтвом. В Україні викреслюються два суспільно-політичних напрями: ліберально-демократичний, засновниками якого були М. Костомаров, П. Куліш, М. Драгоманов, та революційно-демократичний, представлений Т. Шевченком, І. Франком, Лесею Українкою, М. Гулаком. В цей час з'являється і перша таємна політична просвітницька організація – Кирило-Мефодіївське товариство, засновниками якого були М. Костомаров, М. Гулак та ін.

На революційно-демократичних засадах розвивалася діяльність Тараса Шевченка - геніального українського поета, письменника, художника, прогресивного діяча. Його світогляд формувався тоді, коли Україна переживала глибоку кризу феодально-кріпацької системи і господарства. Т. Шевченко обрав літературний шлях як форму боротьби з пануючим ладом. Його художні твори були сповнені глибокого соціального змісту і проникали в душу кожного - від селянина-кріпака до прогресивного інтелігента. Сам Т. Шевченко не тільки на літературній ниві, а й на громадсько-політичній плідно співпрацював з такими видатними діячами, як М. Чернишевський, М. Добролюбов, М. Михайлов, М. Некрасов та ін. Відстоюючи ідею природного права, Шевченко мріяв про суспільство, де будуть втілені принципи демократизму та "оптимального" суспільно-політичного ладу.

11. Початок української соціології (С. Подолинський. М. Драгоманов, М. Ковалсвськмй \і Грушевський)

Одним з перших мислителів, публіцистів, фундаторів української соціології був Михайло Драгоманов (1841-1895), який привніс до українського наукового простору соціологічне бачення, застосував принципи та поняття нової дисципліни, використав термін "соціологія" у своїх працях. Соціологію він розумів як універсальну науку про суспільство. Драгоманова характеризують як людину енциклопедичних знань, як прогресивного європеїста. Популяризаторство передових поглядів та теорій західноєвропейських мислителів, класиків соціології - характерна ознака його наукової діяльності. При аналізі суспільних явищ Драгоманов виступав за багатофакторний підхід, підкреслюючи важливість усіх чинників, що впливають на суспільний розвиток (економічних, політичних, культурних), піддаючи критиці соціологію марксизму, котра, на його думку, перебільшувала вагу економічних чинників суспільного життя, недооцінювала інші. У сфері інтересів М. Драгоманова як соціального дослідника були і проблеми влади, державності, прав і свобод особи, етичності політики - все, що тепер є об'єктом політичної соціології та етнополітологи. Важливою темою його політичної соціології був розгляд принципів централізму та федералізму (форм державотворення). Драгоманов був прихильником децентралізації влади і місцевого самоврядування, вбачаючи кращі зразки федералізму у минулих козацьких республіках України. Його ідеї побудови нового суспільства виростали на таких поняттях, як "соціальний рух", "історичний процес", "політична революція", "народність", "державні союзи". Загалом можна сказати, що Драгоманов у своїй творчості використав соціальні знання як знаряддя політичної боротьби.

Теоретичну спадщину і творчий шлях Грушевського як соціолога умовно можна окреслити двома етапами за напрямами розвитку його соціологічних поглядів. Перший - пов'язаний із діяльністю в науково-практичній сфері, розробкою соціологічної проблематики розвитку людського суспільства, його форм і законів еволюції –так звана "генетична соціологія". Цей період пов'язаний з діяльністю першого Українського соціологічного інституту, який було започатковано М. Грушевським у Відні в 1919 р. Другий етап його діяльності - більш практично-політичний за своїм змістом і пов'язаний насамперед з громадсько-політичною роботою. Умовно його називають "політичною соціологією" Грушевського. Вчений прагне відповісти на питання, "що таке суспільство, які закони його розвитку та прогресу". При цьому він спирається на "історичні факти", на концепції суспільного процесу, будуючи свої умоглядні висновки на об'єктивних засадах - на соціальному знанні. Його теоретико-методологічні доробки формувалися під впливом концепції видатного французького соціолога Є. Дюркгейма. М. Грушевський шукав причини та фактори створення соціальності, виникнення й існування людського суспільства, вивчав трансформації традиційних типів суспільства, проводячи етнологічні та етнографічні дослідження та порівняння. На суто українському етнокультурному матеріалі Грушевський вперше в історії української соціології досліджує значний етнографічний літературний матеріал суто соціологічними методами, аналізуючи проблему походження спільності у різних її історичних формах. Це одна зі складових його "генетичної соціології". У розвитку власної концепції Грушевського вагому роль відіграли знання, набуті в галузі історичної науки.

ПОДОЛИНСЬКИЙ Сергій Андрійович (21.07.1850 — 12.07.1891) — відомий укр. публіцист, економіст, соціолог. У своїй творчості поєднував марсист. і соціал-дарвікістські погляди з політ, програмою громадівства. Одна з головних його праць - "Ремесла і фабрики на Україні", у якій він досліджував істор процес становлення праці і виробничих відносин, розповсюдженість того чи іншого типу занять в Україні, становище різних груп робітників, їх відносини з працедавцями тощо. Важливою є думка П. про те, що одним із вимірів соціальної диференціації і соціальної мобільності є належність до певної національності. Головну ж причину соціальної диференціації і соціальної нерівності П. вбачав у додатковій вартості. Остання є виявом сусп. закону — боротьби за існування. Поряд із боротьбою за існування діє і закон зростання солідарності людей, який, не заперечуючи дарвінівського закону, "супротивний" лише боротьбі людей між собою. З розвитком суспільства закон солідарності набуває все більшої ваги і цей процес є об'єктивно зумовленим.Виходячи з цього, П.. обґрунтовує тезу, що в громада, заснованій на засадах солідарності, дарвінівський закон виявлятиме себе в тому напрямі, що висуватиме на перші позиції в науці, мистецтві, у сфері морального вдосконалення найбільш розвинених осіб. А тому закон Дарвіна П. формулює як боротьбу за існування і відбір здібніших. Кінцевим результатом впливу дарвінівського закону на суспільство буде утвердження таких форм громадського життя, за яких передусім зростатиме прихильність між людьми. Застосовані до машин об'єднані сили людей будуть спрямовані лише на боротьбу з природою, Спільна праця і більш-менш однакова здатність людей до громадсько-необхідної праці неминуче приведе до необхідної рівномірності в користуванні женими благами для задоволення всіх потреб.Нерівність виявлятиметься лише у більшій кількості людей, які стоятимуть вище середнього рівня розвитку, і зменшенні кількості людей, які "вироджуються", гинуть або опускаються нижче середньої міри здоров'я, розвитку і долі.

КОВАЛЕВСЬКИЙ Максим Максимович (08.09.1851, Харків — 05.04.1916, Петроград) — соціолог, юрист, історик, етнограф, політ, діяч, акад. Закінчив юрид. ф-т Харківського ун-ту (1872), де під кер. проф. Д. І. Каченовського, відомого фахівця в галузі міжнар. права, вивчав історію англ. політ, установ. Продовжував студії в Берліні, Парижі, Лондоні, де близько зійшовся з Г. -Д.-С. Меном, Дж. Брайсоном і К. Марксом. В 1877 р. обраний проф. держ, права і порівняльної історії права Московського ун-ту, в 1880 р. захистив докт. дис. "Суспільний устрій Англії наприкінці середніх віків". Співзасновник Московського психол. т-ва (1884). В 1887 р. звільнений з посади проф. міністром-реакціонером І. Деляновим, мусив працювати за кордоном. Викладав у Стокгольмі, Оксфорді, Парижі, Брюсселі та Чикаго. В 1901 p. К. заснував у Парижі Рос. вищу школу сусп. наук, до читання лекцій в якій запрошував М. Грушевського, Ф. Вовка, М. Туган-Барановського, П.Струве, П. Мілюкова, В. Леніна та ін. Повернувшись у 1905 р. до Росії, К.викладає в Петербурзькому ун-ті і Політехн. ін-ті, Вищих жіночих курсах, Педагогічній акад.,Психоневрологічному ін-ті, в якому вперше в Росії запровадив курс соціології. В 1906 р, обраний депутатом 1-ї Рос. Думи (від Харківщини), з 1907 р. член Держ. ради. Як один з лідерів лібералів К. обстоював ідеали майбутньої конституційної Росії, виступав за її перебудову на принципах автономії народів, що входили до її складу. Українець за походженням, К. співпрацював у Думі з укр. фракцією, був головою Т-ва ім.Т. Шевченка, яке допомагало укр. студентам, що навчались уСПб., очолював редакційний комітет енциклопедичного видання "Украинский народ в его прошлом и настоящем", підготував для третього тому (не вийшов) працю з історії землеволодіння на Слобожанщині. Видавець авторитетного рос. ж-лу "Вестник Европы" (1909 — 1916), в якому опублікував чимало статей з соціології, історії, права, політики. Розглядаючи історію розвитку суспільства як результат взаємодії незалежних одне від одного явищ, процесів і факторів (демогр., географ., психол. тощо), К. писав: "Соціологія тільки виграє від того, коли турбота про відшукання фактора, ще й на додаток первинного і головнішого, поступово буде виключена з найближчих її завдань, коли в повній відповідності з складністю суспільних явищ, вона обмежиться вказанням на одночасовий і паралельний вплив і протидію багатьох причин". К. намагався подолати односторонність різних соціол. напрямів на ґрунті "теорії соціального поступу", суть прогресу К. бачив у розвитку солідарності і єдності між соціальними групами, класами і народами, тобто в соціальній гармонії. В своїх дослідженнях К. широко використовував історико-порівняльний метод. Розробляючи соціол. питання, спирався не на абстрактні філос. постулати, а на фактичний матеріал, котрий подавали історія, етнографія, соціальний та г.-п. побут народів. Порівнюючи певні соціальні явища, К. завжди виходив з їх істор. еволюції В соціол працях К. виступає передовсім істориком, тоді як в істор. дослідженнях у ньому переважає соціолог. За влучною характеристикою М.Кареєва, К. був істориком — соціологом, істориком сусп. відносин і соціального ладу. Численні праці К. друкувалися не тільки в Росії, а й за кордоном (К. знав майже всі європейські мови).