 
        
        - •43. Зародження трагедії, її структура. Арістотель про поетику трагедії.
- •44. Героїко-культова трагедія Есхіла: проблематика, особливості.
- •45. Становлення особистості,колізія свободи волі та фатуму в трагедії Есхіла «Прометей закутий»
- •46. Трагедія «Прометей закутий»: проблематика, конфлікт, головні образи
- •47. Образ Прометея в давньогрецькій літературі: від Гесіода до Есхіла.
- •48. Трилогія «Орестея»: проблематика, характеристика головних образів.
- •49. Жіночі образи в трилогії «Орестея»
- •50. Мотив злочину та помсти у трилогії «Орестея»
- •51. Система образів у трилогії «Орестея»
- •52. Хтонічні мотиви та образи, їх функції і мотиви у трилогії Есхіла «Орестея»
- •53. Доведіть, що «Орестея» Есхіла є прикладом античної трилогії.
- •54. Творчість Софокла: головні твори, проблематика трагедій, відмінність від трагедій Есхіла та Евріпіда.
- •56. Своєрідність конфлікту в трагедії Софокла «Цар Едіп». Система образів, значення перипетії.
53. Доведіть, що «Орестея» Есхіла є прикладом античної трилогії.
У стародавніх греків трилогія складалася з трьох трагедій з міфологічним чи історичним сюжетом. «Орестея» є античною трилогію, оскільки їй притаманні усі риси трилогії. Отже, Есхіл запровадив типову для давньогрецької трагедії форму трилогії - три сюжетно пов'язані між собою трагічні події, обов'язково почерпнуті з міфології. Невідомо, чи був він першим, хто почав створювати подібні трилогії, однак використання такої форми відкривало широкий простір для думки поета і стало одним з чинників, що дозволили йому досягти досконалості.
Трагедія «Орестея» підводить підсумок всієї творчості Есхіла. Тут його трагічна діалектика постає в найбільш закінченій формі. Перша частина – «Агамемнон» - трагедія вбивства. У ній йде мова про Агамемнона, що очолив похід проти Трої, який заради успішного результату війни він приносить в жертву свою власну дочку Іфігенію, за що згодом був убитий своєю невірною дружиною Клітеместри. Важливо те, що і Агамемнон, і Клітеместри скоювали злочини в стані безумства. Друга частина – «Хоефори» - трагедія помсти. Новим щаблем трагічного конфлікту стало вбивство Клітеместри її сином Орестом, що помсти за батька. Бажання Орестея в цьому вчинку зливаються з божественним пророцтвом, що виходить з уст Аполлона і отримують схвалення богині Афіни. Перипетія – Клітемнестра радіє, що жива, хоча насправді вже мертва. Третя частина – «Евменіди» - трагедія примирення, гармонізація світоустрою. Остаточне рішення належить голосу афінських громадян в особі Ареопагу (суд присяжних), який був скликаний Афіною. Так, закон відплати - «око за око» - поступається місцем державному органу, який покликаний пильнувати заповіді божественної справедливості.
54. Творчість Софокла: головні твори, проблематика трагедій, відмінність від трагедій Есхіла та Евріпіда.
Молодший сучасник “батька трагедії” – Софокл – жив в іншу епоху, в епоху найпишнішого розквіту давньогрецької культури, а відтак він переживав і початок занепаду міст-держав, зокрема й афінської демократії. Різниця епох – різниця творів, їх проблематики.
До нашого часу збереглося лише 7 повних трагедій :«Філоктет» ,«Едіп у Колоні» ,«Антігона» ,«Цар Едіп», «Аякс», «Троянки», «Електра». Будова трагедій Софокла ясна і чітка: пролог окреслює план дії, реалізація якого веде до кульмінації, часто катастрофічної, потім настає розв'язка.
Ще Арістотель звернув увагу на цю особливість композиції трагедій Софокла - перехід від незнаного до знаного, пов'язаний з несподіваним поворотом дії. Геометрично бездоганна композиція трагедій великого драматурга стала каноном. Антична теорія єдності дії й часу в драмі виходить перш за все із практики Софокла.
Великого мораліста Софокла, на відміну від "батька трагедії" Есхіла, цікавить більше доля окремо взятої людини, а не цілого роду. Цілісність образів Софокла, пластична довершеність його трагедій створили йому славу надзвичайно ясного і внутрішньо гармонійного митця.
Софокл завершив створення грецької трагедії, у його творчості вона досягає своєї вершини. Продовживши справу Есхіла, він удосконалив її як жанр драматичного мистецтва й підсилив її роль як могутнього засобу впливу на розум і серця афінських громадян. Як новизною і сміливістю питань, що піднімаються автором, так ще більше схильністю афінян до діалектики, пояснюється загальна особливість софоклових трагедій в порівнянні з новою драмою, а саме: основна тема трагедії розвивається в словесному змаганні між двома противниками, причому кожна сторона доводить свої положення до його крайніх наслідків, відстоюючи своє право; завдяки цьому, поки змагання триває, читач отримує враження лише відносної справедливості або помилковості того та іншого становища; зазвичай сторони конфлікту розходяться, з'ясувати подробиці спірного питання, але не пропонуючи сторонньому глядачу готового висновку. Висновок глядач або читач має витягнути з драми самостійно.
- Художні особливості трагедій Софокла: 
1) в центрі трагедії – людина, а не бог і не титан;
2) трагедії відзначає ретельна розробка людських характерів. Софокл зображає особистість цільну, глибоку, підкреслюючи не лише позитивні, а й негативні риси (наприклад, в образі Едіпа – нерозважливість, нестримність у гніві);
3) драматург вводить у дію третього актора, посилюється драматизм;
4) відбувається скорочення партій хору, а кількість учасників хору збільшується з 12 до 15;
5) Софокл урізноманітнив композицію і техніку трагедії. Обов’язковим елементом його трагедії є пролог, в якому викладається передісторія подій. Вводить прийом ретардації. Прагне до ідеальної завершеності трагедії;)
6) Софокл першим вводить в театральне дійство живописні декорації;
7) найбільшим нововведенням було те, що він виділив свої драми зі складу трилогії.
Софокловим відкриттям у трагедії було послідовне ствердження думки про те, що людина, попри всю трагічність невблаганної долі, вільна у своєму виборі, у виборі своєї лінії поведінки
- Відмінності: 
- Релігійні роздуми мало збігаються з думками Есхіла. Софокл вірить у богів, які для нього уособлюють вищі могутні сили, чиї задуми чи дії смертна людина осягнути не може. Вони визначають долю людини, але безпосередньо у вчинки людей не втручаються. А у Евріпіда вчинки персонажів здебільшого суб'єктивні, в основі їх лежить індивідуалістична мораль самоствердження. Його приваблює насамперед розкриття інтимних переживань. Найсильнішим імпульсом душі, який зароджується автономно і стає могутньою рушійною силою вчинків, є кохання. 
- Збільшення хору з 12 до 15 хоревтів. 
- Ведення третього актора. 
- Хор втрачає значення колективного актора 
- Поява своєрідного гімну на честь людини 
- Відмова від принципу трилогії 
- Трагедія стає реалістичною, наближеною до життя 
- Його вже не цікавлять старі часи, проблеми минулої родової епохи 
- Трагедії, що складали трилогію, не мали сюжетного зв’язку 
