12. Шлюбно-сімейне право за законами Ману.

Шлюбно-сімейне право. Закони Індії мали детальні нор-ми про сім’ю і шлюб.

З одного боку, в Законах Ману жінка-мати посідала ви-соке становище. У деяких статтях вона ставиться вище, ніж учитель (гуру) і батько. Вона – хранителька домівки, уособ-лення богині землі. Необхідно шанувати свою матір, їй не можна завдавати шкоди, сваритися з нею під загрозою штрафу і не можна залишати в безпорадному стані. Ці статті – релікти матріархату.

З іншого – розвиток класового суспільства, приватної власності погіршував становище жінки. “У дитинстві їй на-лежало бути під владою батька, в молодості – чоловіка, а піс-ля його смерті – під владою синів”(гл. ІX, ст. 3). Жінка не могла користуватись власністю самостійно.

Норми законів детально розписували життєвий шлях жі-нки. Шлюб вважався релігійним і моральним обов’язком людей, його мета – виконання релігійного обов’язку, дітонаро-дження, продовження роду і, нарешті, сексуальна насолода.

Шлюбний вік для чоловіків – не менше 20 років, для ді-вчат – 12 і навіть 8 років. У ідеальному шлюбі вік нареченої повинен відповідати третині віку нареченого. Вибір нарече-ного чи нареченої залежав від волі батьків, враховувалось становище молодих у варнах і кастах.

Шлюбу передували заручини, до офіційного обряду од-руження майбутнє подружжя жило кожний у своїх батьків і часто взагалі не бачили одне одного. Після обряду сватання молоді прямували в дім нареченого, де здійснювалося жерт-воприношення домівці. З настанням вечора вони повинні бу-ли звернути свої погляди на Полярну зірку – символ вірності.

Протягом перших трьох (чи навіть десятьох) ночей іде-альна подружня пара була зобов’язана зберігати невинність. На четверту ніч чоловік здійснював обряд, сприятливий за-чаттю, і шлюб вважався таким, що набув сили.

Закони встановлювали одношлюбність. Дружині забо-ронялося залишати свого чоловіка і дітей. Навіть злий, розпу-сний, позбавлений благородства чоловік повинен був шану-ватися дружиною.

Ставлення до жінки за вимогою норм етики і законів – двояке. Вона була водночас і богинею, і рабинею, святою і грішницею.

Закони Стародавньої Індії, здебільшого, фіксують статус жінки, навіть заміжньої, як неповноправного суб’єкта права, на якому лежать лише обов’язки перед чоловіком.

Чоловіку дозволялось привести в дім другу дружину, якщо перша мала злостивий норов, була марнотратною, тяжко хворою, скандальною, схильною до пияцтва (гл. ІX ст. 80). Дружині було дозволено зрадити чоловіка лише в одному ви-падку: якщо він відлучався в далекі краї і не залишав їй засо-бів для існування, “адже навіть доброчинна дружина, яка му-чилася через нестачу засобів до існування, може згрішити”. Жінка не могла вдруге вийти заміж. Після смерті чоловіка вдова могла стати дружиною брата чоловіка і вести аскетичне життя: харчуватися один раз на день корінням, плодами, кві-тами. Їй не дозволялось їсти м’ясо, сіль, носити прикраси, яс-кравий одяг. Зважаючи на це, вдови часто добровільно сходили на похоронне багаття свого чоловіка, здійснюючи обряд “саті” (самоспалення).

Особливе місце в суспільстві посідали жінки-служительки храму. В індуїстських храмах були спеціально навчені “жриці кохання”, танцівниці – дівадасі, що віддавалися брахманам-жерцям, які платили за це гроші храму. Така діяль-ність була професійною, навіть спадковою, у ній не було ні-чого ганебного, адже вона мотивувалася релігійними мірку-ваннями і регулювалася звичаями та традиціями.