44. Соціально-економічні та політичні перетворення в Англії в роки громадянських воєн. Становлення інституту приватної власності.

45. Англія в період Протекторату Кромвеля. “Знаряддя управління”.

В 1653 Кромвель розігнав парламент, що не переобирався з 1640, і став правити країною одноосібно. Члени нової палати громад, утвореної в липні 1653 р., були фактично не обрані, а призначені Державню радою, тобто Кромвелем. Однак новий орган не виявив повної покори, і через всього 5 місяців був розпущений.

16 грудня 1653 правляча група оголосила Кромвеля довічним «Лордом-протектором» (буквально: Верховним захисником) країни, фактично з королівськими повноваженнями. Був обраний новий парламент (вересень 1654) з 400 депутатів, який проіснував трохи більше року і в січні 1655 був розпущений. Новий парламент (вересень 1657) запропонував Кромвелю титул короля. Кромвель відкинув цю пропозицію, але погодився зробити свою владу спадковою.

До того часу Англія була втягнута в тривалу і руйнівну війну з Іспанією. Економічний стан країни значно погіршився, число прихильників відновлення монархії швидко росло.

За згодою армії було прийнято нову конституцію («Знаряддя управління»), розроблену комісією під керівництвом генерала Ламберта. Схвалена 16 грудня 1653 р. Державною радою, вона передавала всю владу Оліверові Кромвелю — лорду-протектору Англії, Шотландії та Ірландії. Кромвель зосереджував у своїх руках всю виконавчу владу, отримував право затверджувати членів Державної ради, а також право збирати податки в розмірах, достатніх для утримання армії. Після цього в його руках було більше влади, ніж у короля напередодні революції. Законодавчу владу, за конституцією, було передано однопалатному парламентові, який складався з депутатів від найважливіших міст країни. Прийняття конституції 1653 р. свідчило про те, що народ був невдоволений як монархією, так і республікою. Парламент, обраний за новою конституцією, виявив непокору Кромвелю. Парламентарі вимагали свободи віросповідань і політичної діяльності. Кромвель, погоджуючись із першою вимогою, категорично відкидав другу. Зрештою, він розпустив парламент, розділив країну на 14 військових округів, в яких усю повноту влади передав призначеним ним генерал-майорам. Прихильників короля було обкладено спеціальним податком. Святкування Великодня і Трійці було заборонено, як і недільні гуляння, спортивні змагання. Головними заняттями визначалися праця і молитва. Отже, протекторат Кромвеля виявився військово-релігійною диктатурою, яка трималася на авторитеті сили, пуританських уявленнях про життя та успіхах диктатора у зовнішній політиці. Так, англійська армія оволоділа містом Дюнкерк у Бельгії, що знаходилося під владою Іспанії. Англійський флот захопив острів Ямайка і розгромив іспанський флот біля Канарських островів, відкривши дорогу англійській торгівлі в Карибському і Середземному морях. «Ключі від континенту, — казали про Кромвеля, — висять у нього на поясі». 

46. Реставрація монархії в Англії. Кодекс Кларендона. “Хабеас корпус акт”1679 р.

Причина реставрації монархії полягала насамперед у вузькості соціальної бази англійської революції. Буржуазія могла зберегти свої позиції, лише йдучи на поступки феодальному дворянству. Союз між ними був закріплений у редській декларації 1660 р. У ній Карл II дарував прощення всім особам, які брали участь у боротьбі з королем, якщо ті протягом 40 днів із дня опублікування цього акта дадуть обіцянку бути лояльними підданими. У декларації проголошувалася свобода совісті. Монарх заприсягся визнати дійсними всі укладені під час революції угоди. Маєтки, конфісковані в корони, підлягали безумовному поверненню Карлу II без усякої компенсації з його боку. Але король не одержав назад свою власність. Замість цього парламент призначив йому платню (цивільний лист) у розмірі 1280 тис. ф. ст. на рік. У 1660 р. був виданий Ахт про скасування залишків феодалізму і встановлення акцизу, за яким землевласники звільнилися від феодальних повинностей на користь корони і «присвоїли собі сучасне право приватної власності на маєтки», на які вони мали лише феодальне право.

У союзі, укладеному буржуазією з феодальним дворянством, провідну роль відігравала земельна аристократія, яка наполегливо вимагала повернення до порядків часів абсолютизму. У країні були відновлені спадкові монархія і палата лордів, підтверджена верховна влада корони в церковних справах. Занепа-лі містечка знову одержали місця в парламенті. Карл II почав переслідувати «царевбивць», під якими розумілися всі республіканці. «Ранком цього дня, — писав один з очевидців, — трупи Кромвеля, Айртона і Бредшоу були на санках привезені до Тай-берна, потім вийняті з трун, огорнені в савани і повішені за шиї і так висіли до заходу сонця. Після того як їх зняли, у трупів були відсічені голови».

Скликаний у 1661 р. парламент через перевагу в ньому прихильників короля одержав назву Кавалерського. Внаслідок своєї продажності він заслужив також прізвисько Пенсіонерського. Спираючись на нього і користуючись тимчасовою підтримкою буржуазії, Карл II правив майже самодержавно. Він починає формувати власну армію.

Згодом політика Карла II почала наражатися на дедалі більшу протидію в самому панівному класі, де відбувалося розмежування з питання ставлення до монархії, на боці якої було се-редньомаєткове дворянство (сквайри), яке було позбавлене частини своїх земель у період революції і тепер намагалося повернути їх за допомогою корони. Підтримувала монарха й англіканьська церква, чиє вчення було визнане державною релігією. Прихильників короля називали торі.

Їхніми супротивниками були віги, що знаходили підтримку в колах джентрі, купців, фінансистів, великих підприємців і найбіль знатних аристократів. Віги вважали, що монарх повинен діяти в інтересах усього панівного класу Англії. Вони заперечували божественне походження монархії. Права й обов'язки короля, на їхню думку, визначалися «договором з народом», під яким вони розуміли правлячі кола.

В міру подальшого посилення абсолютистських тенденцій у Карла II виникли непорозуміння навіть з надзвичайно продажним Кавалерським парламентом. Останній був незадоволений тим, що країною правила Таємна рада, члени якої призначалися і несли відповідальність тільки перед короною. Палата громад не схвалювала переслідування пуритан. Зазнавала критики зовнішня політика королівського уряду (його залежність від Франції, продаж фортеці Дюнкерк Людовіку XIV тощо). Крім того, загальний осуд викликало розгульне життя Карла II, що вимагало величезних коштів.

У травні 1679 р. на парламентських виборах перемогли віги. Бажаючи обмежити владу Карла II, вони прийняли «Хабеас корпус акт». Точно не відомо, коли в англійському праві виник інститут «хабеас корпус». Суть його полягала у тому, що особа, яка вважала, що вона неправомірно позбавлена волі, могла звернутися до суду королівської лави з проханням видати наказ «хабеас корпус», який мав характер веління посадовій чи фізичній особі доставити заарештованого до суду, а також дати пояснення щодо мотивів затримання. Суддя у сумарному (спрощеному) порядку розглядав обставини справи і вирішував: звільнити затриманого, продовжувати його арешт чи звільнити під заставу.

Однак у видачі наказу «хабеас корпус» часто відмовляли на тій підставі, що розпорядження про арешт було зроблене за вказівкою короля чи Таємної ради або що прохання подане в канікулярний період. Не існувало обов'язкових для посадових осіб процесуальних строків, а також санкцій за невиконання вимог суду. Нарешті, якщо арештованого відправляли в замор­ські володіння Англії, він втрачав усяку можливість вдатися до одержання вищезгаданого наказу.

Виданий у 1679 р. «Хабеас корпус акт» (його офіційне най менування «Акт про краще забезпечення свободи підданого і про запобігання ув'язненням за морями») усунув серйозні недоліки в судовій практиці. Тепер шерифу або тюремному наглядачу належало у визначений термін із дня одержання наказу «хабеас корпус» (залежно від відстані) доставити арештованого до суду, який видав цей припис, і дати докладний звіт про причини арешту. Якщо посадова особа відмовлялася виконати цей наказ, вона, якщо це вперше, сплачувала потерпілому штраф у 100 ф. ст., вдруге — 200 ф. ст. і підлягала звільненню з посади. Судді були зобов'язані видавати наказ «хабеас корпус» не тільки в сесійний період, а й під час канікул. За порушення цього правила потерпілому мали сплатити пеню в сумі 500 ф. ст. Посадова особа мала протягом шести годин видати заарештованому копію розпорядження про арешт. Якщо чиновник відмовлявся це зробити, то в перший раз він сплачував потерпілому 100 ф. ст., у другий — 200 ф. ст. і звільнявся зі служби.

Суддя, до якого доставляли затриманого, мав протягом двох днів звільнити його, або заарештувати, або відпустити під заставу. Звільнений на підставі «хабеас корпус» не міг бути вдруге заарештований за тим же обвинуваченням. Винні в цьому піддавалися штрафу в 500 ф. ст. Для запобігання «ув'язненню за морями» заборонялося відсилати жителів Англії й Уельсу як ув'язнених у заморські володіння. Ті, хто порушував це правило, каралися штрафом на користь потерпілого в розмірі 500 ф. ст. і звільненням з посади.

Аналіз закону свідчить, що немає підстав оголошувати його наріжним каменем англійського конституційного законодавства і вважати, що він забезпечив реальну недоторканність особи. Однак, з іншого боку, не можна не бачити, що цей акт став юридичною основою права на швидкий і гласний суд: буржуазія, що йшла до влади, була носителькою прогресивних ідей.