39. Основні риси права середньовічної Франції: сімейне і спадкове право, кримінальне право, судовий процес.

Шлюб і сім'я у Франції регулювалися в основному канонічним правом. У XVI—XVII ст. королівська влада, прагнучи посилити державний вплив на шлюбно-сімейні відносини, серією ордонансів відступила від церковних норм щодо укладення шлюбу. Сам шлюб, хоча як і раніше фіксувався лише в церковних книгах, почав розглядатися не тільки як релігійне таїнство, а й як акт цивільного стану. Було переглянуто старе канонічне правило, відповідно до якого при вступі в шлюб не була потрібна згода батьків. Відтепер діти, які порушили волю батьків, могли бути позбавлені спадщини. Крім того, у XVII ст. батьки одержали право звертатися до Паризького парламенту зі скаргою на дії кюре, який уклав шлюб без їхньої згоди. У зв'язку з нерозривністю шлюбу за канонічним правом парламент не міг визнати його недійсним, але оголошував укладеним незаконно. У результаті шлюб не породжував юридичних наслідків.

Особисті відносини подружжя (верховенство чоловіка, безумовна покора йому дружини, спільне проживання тощо) також визначалися канонічним правом, але становище дітей у сім'ї і майнові відносини подружжя були різними в північній і південній частинах країни. В країні звичаєвого права батьківська влада розглядалася як своєрідна опіка і зберігалася в основному до повноліття дітей. Тут також тривалий час діяв режим спільності майна подружжя, яким розпоряджався чоловік. На півдні під впливом римського права утвердилася сильна батьківська влада над дітьми, але існував роздільний режим майна чоловіка і дружини.

У період пізнього середньовіччя під впливом норм римського права скоротилася майнова правосуб'єктність дружини. На півдні всі угоди, укладені нею без згоди чоловіка, визнавалися нікчемними. Навпаки, на півночі режим спільності майна перестав бути обов'язковим, і за подружжям закріпилася велика свобода вирішувати свої майнові відносини за взаємною згодою. Повсюдно у Франції посилюється батьківська влада (насамперед влада батька) над дітьми, які, як і за римським правом, не могли вчиняти юридичні акти без згоди батьків. Батько одержав право просити у королівської адміністрації ув'язнення непокірних дітей.

У спадковому праві Франції найхарактернішим інститутом був майорат, тобто передача у спадок земельного майна померлого старшому сину. Такий порядок дозволяв уникати дроблення феодальних сеньйорій і селянських господарств. На спадкоємця покладався обов'язок допомагати своїм неповнолітнім братам, видавати заміж сестер. На півдні Франції під впливом римського права значного поширення набули заповіти. В них особливо було заінтересоване духовенство, оскільки священики вважалися виконавцями заповідальної волі померлого і частина заповіданого майна передавалася церкві. Під впливом церкви заповіт усе більше проникає й у звичаєве право, хоча заповідальна воля на півночі була істотно обмежена на користь законних спадкоємців. Останні не могли бути позбавлені спадщини заповідальним розпорядженням без особливо серйозних на те підстав.

У середньовічному кримінальному праві Франції допускалося об'єктивне ставлення за провину, тобто кримінальна відповідальність без вини. Так, у королівських законах за деякі політичні злочини передбачалася колективна відповідальність членів міських корпорацій, а також членів сім'ї злочинця, у тому числі його дітей. Законодавство і кутюми в принципі знали по­няття неосудності, тобто нездатності людини через психічний розлад усвідомлювати значення своїх дій. Але за ряд злочинів, у тому числі за «образу величності», до кримінальної відповідальності притягалися і божевільні, і малолітні. Кримінальному «переслідуванню» піддавалися навіть трупи злочинців, а також тварини і предмети, які були причиною смерті людини.

Різноманітними були і релігійні злочини: богохульство, блюзнірство і святотатство, чаклунство, єресь т Смертна кара застосовувалася в різноманітних формах: розривання на шматки конями, четвертування, спалення тошо. Численними були калічні і тілесні покарання: відрізання язика, відсікання кінцівок, мучення розпеченими щипцями та ін. Широко почало застосовуватися і тюремне ув'язнення, що у більш ранній період передбачалося головним чином церковними судами. Як основне і додаткове покарання застосовувалася і конфіскація майна, що було вигідно королівській казні, коли справа стосувалася великих багатств буржуа.

У кримінальному праві Франції чітко проявилася і така специфічна середньовічна риса, як явна невідповідність тяжкості покарання характеру злочину. Вона посилювалася сваволею королівських суддів, які особливо зловживали конфіскацією майна, що викликало велике невдоволення французької буржуазії, передові ідеологи якої піддали в XVIII ст. нищівній критиці всю систему дореволюційного кримінального права. тощо.

Судовий процес

Правові звичаї детально регламентували процедуру судової дуелі.

Під час розгляду справ селян у сеньйоріальних судах поряд із традиційними доказами ще в XI ст. почали застосовувати катування, і процес втрачав свій колишній змагальний характер. До цього часу розшукувальна (інквізиційна) форма процесу, яка називалася ще римсько-католицькою, утверджується в церковних судах, а з XIII ст. поступово вводиться в судах короля і великих феодалів.

Першою стадією розшукувального процесу було дізнання, тобто збір попередньої і таємної інформації про злочин і злочинця. Судова справа порушувалася на підставі обвинувачення королівського прокурора, а також доносів і скарг, зміст яких залишався невідомим для обвинуваченого. Потім судовий слідчий збирав письмові докази, допитував свідків і обвинуваченого, проводив очні ставки. Під час розшукувального процесу вина обвинуваченого припускалася, тому показань одного свідка було достатньо для застосування катування. Мета його полягала в тому, щоб вирвати зізнання в обвинуваченого, котре розгляда­лося як «цариця доказів».

Сам судовий розгляд справи проходив у закритому засідан­ні, причому вирішальне значення надавалось матеріалам, зібра­ним у ході слідства. Повноцінним доказом провини обвинуваченого були, крім власного зізнання, показання двох свідків, «які заслуговують на довіру», листи самого обвинуваченого, протоколи, складені на місці злочину, тощо. Хоча ордонанс 1670 р. передбачав поділ доказів на виправдувальні й обвинувальні, суд основну увагу приділяв саме останнім. За відсутності достатніх обвинувальних доказів суддя міг розпорядитися про проведення повторного катування.

До XIII ст. судові вироки вважалися остаточними і не підлягали оскарженню. Особа, незадоволена рішенням суддів, могла викликати їх на судовий поєдинок і послідовно битися з кожним з них. Оскарження до суду вищестоящого сюзерена було можливе лише у разі «помилки в праві».

З XIII ст. поступово визнається право оскаржити будь-яку справу із сеньйоріального суду до королівського. У свою чергу, в королівських судах допускалося звернення з апеляцією до ви­щої інстанції. Вищим апеляційним судом у цивільних і кримі­нальних справах згодом стає Паризький парламент. Велика кількість апеляційних інстанцій, особливо в передреволюцій­ний період, призводила до того, що судові процеси були затяж­ними і дорогими.