2. Утворення Вавилонської держави та її суспільно-політичний устрій.

Утворення Вавилонської держави. Держава III династії Ура пала під ударами семітських аморейських племен (аморітів) і горців еламітів. Після цього на території заснованого представ­никами цієї династії царства Шумера і Аккада аморіти, які на підміну від еламітів, котрі після розграбування багатих міст повернулися до своїх гір, оселилися на завойованій ними терито­рії, поступово асимілювавшись з місцевим населенням, утворили на півночі та півдні Дворіччя два самостійні царства: на півночі — державу Ісин з однойменною столицею (за 25 км на північ від Ніппура), а на півдні — місто-державу Ларса. Царі обох держав намагалися продовжувати традиції династії Ура і тому називали себе «царями Шумера і Аккада».

Державний устрій. Перші осередки людської цивілізації з'явилися на Близькому Сході, насамперед у Палестині, близько X тис. до н. е. Там же набагато раніше, ніж в інших стародавніх країнах, виникли і політичні утворення, які об'єднували людей системою владних, правових і адміністративних відносин. У IV—І тис. до н. е. спочатку на Близькому Сході, а потім у Північній Індії, Китаї, Південно-Східній Азії виникли перші держави, що розвивалися майже однаково.

Судовий устрій. У Давньовавилонському царстві провідне місце у здійсненні правосуддя належало храмовим і общинним судам. Судовими органами були ради храмів, общинні збори або колегії общинних судів, що спеціально виділялися ними. У найдавніших джерелах згадуються і царські суди. Так, ще в шумерському місті-державі Лагаші існував особливий верховний суддя — один із впливових сановників правителя.

Армія. Посиленню царської влади у шумерських містах-державах сприяла наявність у їх правителів певної військової сили, яка спочатку складалася з осіб, залежних від храму чи його правителя особисто. Створення постійної армії, протиставлення її общинному ополченню було важливим свідченням зміцнення царської влади.

3. Держава та право Ізраїльсько-Іудейського царства.

Ізраїльсько-іудейське царствоУ степових районах між Єгиптом, Вавилонією і фінікійським узбережжям Середземного моря здавна селилися люди. УII тисячолітті до н. є. поміж інших народів тут жили і кочові єврейські племена.

Ймовірно, під час війн, які вели за панування над Палестиною хети та єгиптяни, частина єврейських племен опинилася у єгипетському полоні і була переселена до Єгипту.

З часом фараони почали гнобити нащадків євреїв-переселенців, а потім заповзялись і повністю їх знищити. Наприкінці XII ст. до н. є. євреї під проводом Мойсея залишили Єгипет і вирушили до Палестини.

Розповіді з історії давніх євреїв увійшли до Біблії, що у перекладі з давньогрецької означає «книга». Перша, найдавніша, частина Біблії називається Старші Заповітом. До нього входять єврейські міфи і перекази. Він містить не лише оповідання про старовину, але й роздуми мудреців, розповіді про давні закони і звичаї. У Біблії йдеться про створення світу, про історію перших людей — Адама та Єви, про всесвітній потоп і розселення народів по землі.