24. Падіння Римської республіки і перехід до Імперії. Принципат і домінат.

У II-1 ст. до н.е. розвиток рабовласницького суспільства в Римі призводить до загострення всіх його класових і соціальних протиріч. Зрушення в економіці, розширення і зміна форм експлуатації рабської праці, її інтенсифікація супроводжувалися посиленням конфліктів між угрупованнями правлячих верхів рабовласників, а також між ними і більшістю вільних, малозабезпечених і незаможних. Успішна завойовницька політика, що перетворила Середземне море у внутрішнє море Римської держави, що підкорила йому майже всю Західну Європу до Рейну, поставила перед Римом нові складні військові та політичні проблеми придушення завойованих народів, забезпечення керування ними. У цих умовах стає все більш очевидним, що старе політичний устрій вже безсило впоратися з виниклими і актуальними протиріччями. Рим вступає в період кризи, яка торкнулася передусім існуючих політичних установ, застарілої полісної форми державного устрою, аристократичного політичного режиму правління нобілів, замаскованого республіканською формою правління, що створила видимість влади римського народу. Виникла об'єктивна потреба їх перебудови, пристосування до нових історичних умов.При завоюванні Італії в V-IV ст. до н.е. Рим прагнув насамперед до конфіскації земель, так як зростання населення вимагав розширення земельних володінь. Цю тенденцію не зупинив та інтенсивна урбанізація, що розвинулася до II в. до н.е. Війни II-1 ст. до н.е. дещо змістили акценти - вони супроводжувалися масовим поневоленням завойованого населення, що призвело до різкого збільшення кількості рабів у Римі.

Рабство набуває "класичний", античний характер. Значна маса рабів експлуатується в державних і великих приватних землевладельческих латифундіях з украй важкими умовами праці та існування і жорстоким терористичним режимом. Природний протест рабів виливається в ряд все більш широких і потужних повстань. Особливо великий розмах мали повстання рабів у Сицилії у II ст. до н.е. і повстання під керівництвом Спартака 74-70 рр.. до н.е., яке поставило під загрозу саме існування Римської держави. Паралельно з повстаннями рабів і слідом за ними спалахують громадянські і союзницькі війни, викликані боротьбою за владу між угрупованнями панівного класу, протиріччями між ним і дрібними виробниками та зрослої (до 300 000) масою люмпен-пролетарів, отримували незначну матеріальну допомогу держави. Зростання числа люмпенів стає переконливим свідченням загальної деградації вільних.

25. Закон хіі таблиць – найдавніша пам’ятка Римського права.

Історія створення таблиць пов'язана з так званою першою сецесією (тобто залишення плебеями Риму). Відповідно до розповіді Тита Лівія у 494 р. до н. е. плебеї, які знемагали від утисків патриціїв і були обтяжені боргами, відмовилися виступити у військовий похід і в повному озброєнні пішли з Риму на Священну гору, де стали табором. Залишення плебеями Риму породило паніку: зменшувалася боєздатність римської армії, крім того, не виключалася можливість, що плебеї можуть заснувати самостійну державу. Патриції змушені були почати переговори і піти на поступки: була створена спеціальна магістратура народних трибунів, яка у подальшому набула величезного значення. Народні трибуни могли обиратися лише з плебеїв і користувалися недоторканністю. Спочатку їхні обов'язки полягали в захисті плебеїв від сваволі патриціанських магістратів. У зв'язку з цим вони одержали право призупиняти втілення в життя розпоряджень цих магістратів (право veto — «забороняю»). Спочатку обиралося два трибуни, потім їх кількість збільшилася до 10.

Вимога плебеїв записати правила звичаєвого права привела до створення комісії з трьох осіб, що була відправлена в Грецію для вивчення законів Солона. Після повернення комісії в Рим був скасований консулат і обрано 10 осіб для написання законів — decemviri legibus scribendis. Протягом 451 p. до н. е. вони написали 10 таблиць і винесли їх на схвалення центуріатних коміцій. Але оскільки таблиці не становили собою повного зібрання звичаєвого права, наступного року нові децемвіри винесли на схвалення центуріатних коміцій ще дві таблиці. Так виникли Закони XII таблиць — збірник законів, який був дуже важливою кодифікацією римського цивільного права.

Текст Законів XII таблиць повністю не зберігся. Оригінальний текст Законів був, ймовірно, записаний на мідних плитах і зник під час війни з галлами. Але ці дуже популярні Закони невдовзі були повністю реконструйовані завдяки тому, що вони багаторазово в історії Риму використовувалися, цитувалися, переказувалися і коментувалися. Закони містять настанови з різних розділів права.

Отже, перша римська кодифікація права припадає на середину V ст. до н. е. Вона одержала назву «Законів XII таблиць». Протягом багатьох століть вони вважалися в Римі основним джерелом права — публічного і приватного (fons omnis publici privatigue juris).

Свою назву Закони одержали у зв'язку з тим, що були написані на 12 дерев'яних дошках, що виставлялися на міській площі. Тому ніхто не міг «посилатися на незнання закону». За деякими відомостями, від усякого юнака, що вступає в ряди громадян, вимагалося знання законів напам'ять. Вважалося, що без цього не можна виконувати обов'язки громадянина, особливо суддівські.

Закони XII таблиць були у своїй основі записом звичаєвого права. Більше за всіх їх потребували плебеї (для захисту від сваволі патриціанських суддів). Кодифікація права була для них етапом у боротьбі за зрівняння у правах з патриціями.

Самі закони до нас не дійшли. Вони відомі лише в уривках, що збереглися у творах давніх авторів, особливо юристів — Цицерона, Ульпіана, Гая та ін.

Серед цих джерел особливе місце посідає твір юриста II ст. н. е. Гая, автора «Інституцій» — підручника для римських юридичних шкіл. Його випадково знайшов історик Нібур у 1816 р. в італійському місті Вероні. «Інституції» Гая були знайдені під текстом твору богословського змісту.

Існує переказ, начебто Нібур перекинув чорнильницю і, стираючи на рукописі плями, знайшов твір Гая.

Від слова «цивітас», що означає «місто», «міська община», право Таблиць називали «цивільним», тобто належним певній сукупності громадян; від слова «квірит» (як любили називати себе самі римляни на честь бога війни Януса Квірина) — «квіритським».

Від «цивітас» походить понині використовуваний термін "цивілістика», що означає «цивільне право», сукупність інститутів, призначених для регулювання майнових відносин.

Аж до середини III ст. до н. е. безроздільно панівною правовою системою в Римі було квіритське право. Воно відрізнялося великим ступенем традиційності, зв'язком з давньоримськими (квіритськими) звичаями, що знайшло своє відображення й у Законах XII таблиць. Воно на всіх етапах застосовувалося лише до осіб, які мали римське громадянство, і розглядалося як особливий привілей римського громадянина.

Сукупність повноважень, які цивільне право надавало римському громадянину, відкривала перед ним можливість (принаймні формально) брати участь у політичному житті республіки, претендувати на певні переваги, у тому числі на виділення земельної ділянки з державного фонду. Боротьба плебеїв з патриціями за рівноправність, що пронизує всю історію ранньої республіки, завершилася зрештою наданням їм всіх привілеїв, передбачених у цивільному праві.

Квіритське право відображало порівняно примітивні відносини ранньокласового суспільства. Воно тривалий час було пов'язане з діяльністю жерців і навіть з поступовим посиленням у ньому світських засад багато чого зберегло від релігійної урочистості і ритуальності. Водночас воно відрізнялося чіткістю, суворістю, підкресленою точністю. Особливо чітко в найдавнішому римському праві регулювалися майнові відносини, насамперед право приватної власності (dominium ex jure Guiritium), що розглядалося як повне панування власника лад своєю річчю (plena in potestas). Однак община тривалий час зберігала право верховного контролю за розпорядженням землею й іншим господарсько важливим майном.

Велике значення у квіритському праві відігравало безумовне дотримання урочистих судових обрядів, через що форма права в цей період превалювала над його змістом, а судовий процес — над матеріальним правом. Формалізм цивільного права був однією з умов підтримки в ранньокласовому суспільстві стійкого правопорядку, що сприяло збереженню і відтворенню патріархального укладу життя. Але об'єктивно він гальмував розвиток не тільки приватновласницьких відносин, а й демократичних форм суспільного і політичного життя. До III ст. до н. е. консервативне з погляду соціальної ролі цивільне право стало перетворюватися на певну перешкоду на шляху зростання торгового обігу і почало суперечити потребам рабовласницької системи, яка на той час швидко розвивалася.