82. Спадкування за законом.

Спадкування за законом (ab intestatio) виникло раніше спадкування за заповітом, але згідно із Законом XII таблиць відкриття спадщини за законом можливе тільки тоді, коли немає заповіту: si intestatus moritur, тобто коли хтось помре без заповіту.

Спадкування за jus civile визначалося положенням Законів XII таблиць, згідно з яким розрізняли три класи спадкоємців:

I               — sui або sui heredes, тобто ϲʙᴏї спадкоємці, до яких належали

підвладні діти, внуки, правнуки по чоловічій лінії, дружина (сит

тапи), а також усиновлені; внуки визнавались спадкоємцями лише

в тому випадку, коли помирав батько; всі вони діставали частку

ϲʙᴏго батька;

II             — найближчі агнати (agnatiргохіті), наприклад, брати, сестри.

Вони закликались, якщо не було sui heredes (ϲʙᴏїх спадкоємців);

III            — найближчі родичі (gentiles ргохіті); вони закликались, якщо

не було агнатів.

Законний спадкоємець закликався до спадкування один раз; тому якщо найближчий спадкоємець відмовлявся, то спадщина ставала виморочною.

В обох системах (в цивільній і преторській) закладена одна основа: спадкоємці є універсальними наступниками спадкодавця; спадку­вання за заповітом відіграє основну роль; за законом закликаються спадкоємці тільки в тому випадку, коли немає заповіту.

Основи преторського права дістали перевагу; розвиток преторського права на противагу jus civile розширив вузькі межі, виправив і пробив дорогу новому праву наступних віків.

Заповіт (testamentum) — одностороннє формальне цивільно-пра­вове розпорядження особи на випадок її смерті, яке містить призна­чення спадкоємця.

Призначення спадкоємця — найістотніша частина заповіту. Якщо спадкоємець не призначався, помер чи відмовився від спадщини, заповіт втрачав силу. Крім призначення спадкоємця, у заповіті могли бути розпорядження про майно, виховання дітей, призначення опі­куна тощо. Всі ці розпорядження були лише другорядними части­нами, яких заповіт міг і не мати.

Розпорядження на випадок смерті, в яких спадкоємець не при­значався, а були лише відписи, називалися кодицилами (codidllus) і були зазвичай додатком до заповіту. В кодицилі могли бути і звер­нення до спадкоємців за законом.

83. Поняття стимуляція.

Одним з важливих видів зобов'язальних договорів, що знову виникли була стимуляція(stipulatio). Вона перебувала в певному питанні кредитора і певній відповіді боржника. Перший питав: «Чи Обіцяєш віддати мені сто?» Другий говорив: «Я обіцяю віддати тобі сто» («Spondesne mihi centum dare?» «Spondeo tibi centum dare»). Питання і відповідь повинні були виражатися неодмінно усно, причому певними словами, в іншому випадку операція вважалася недійсною. Поступово виникають і інші форми зобов'язань, в яких обрядовість грає меншу роль.

84. Зобов'язання ніби з договорів.

Зобов'язання ніби з договорів (quasi ex contractu) виникали не з контрактів чи іншої якоїсь угоди, а саме з односторонньої дії якої-небудь особи, але за ϲʙᴏїм характером і змістом ці відносини схожі з договорами.

Характерною особливістю таких зобов'язань є одержання пев­ної винагороди однією стороною за волевиявленням і за рахунок іншої, але без наміру одарити першу сторону.

До зобов'язань ніби з договорів римське право відносило дві кате­горії зобов'язань:

зобов'язання з ведення чужих справ без доручення;

зобов'язання з безпідставного збагачення.

Останню охоплювало три різновиди зобов'язань, що виникали:

із помилкового платежу незаборгованого;

з факту майнового надання з певною метою, яка не здій­

снилась;

з повернення недобросовісно одержаного.

Negotiorum gestio (тобто ведення чужих справ без доручення) іс­нувало в тих випадках, коли одна особа (gestor) вела справи іншої (daminus) без винагороди, не будучи зобов'язаною до цього ні за дорученням, ні за посадою, наприклад, піклування про речі іншого або оплата боргів відсутнього. В цьому випадку встановлюються відносини, подібні до договору доручення (mandatum), причому необхідно, щоб справа для гестора була чужою.

Ведення чужих справ без доручення завжди викликає обов'язки для гестора, інколи — для господаря; gestor повинен був довести до кінця почату справу, подати господареві звіт, передати все, що є в нього на руках і ніс відповідальність за легку вину, а інколи й за випадок.

Проти negotiorum гестора господар для здійснення ϲʙᴏїх вимог мав позов (actio negotiorum gestorum directa).