58.Поняття та види сервiтутiв.

Отже, виникає право власника земельної ділянки, позбавленої певних переваг, користуватися ними на сусідньому наділі незалежно від волі його власника. Таке право користування чужою землею в одному якомусь відношенні почали називати сервітутом (servire — служити). Сервітутні відносини виникали, як правило, між сусідами чи сусідніми земельними наділами, тому сервітутне право часто називають ще сусідським.

Сервітут зберігався й тоді, коли власники мінялися. Якщо згадуваний Тит продавав свій земельний наділ, право проїзду не лише зберігалося за Клавдієм, а й зобов'язувало нового власника землі надавати проїзд. Не припинявся сервітут і при зміні власника земельного наділу Клавдія. Наприклад, якщо Клавдій продавав свій наділ, то право проїзду по земельному наділу Тита зберігалося і за новим власником землі. Суб'єктом сервітутного права був той, хто на певний момент був власником пануючого наділу (але не Клавдій як конкретна особа). Обтяжував сервітут не Тита, як такого, а власника, який обслуговував земельний наділ, хто б ним не був. Сервітут — це відносини, за яких земельна ділянка, річ не тільки служить своєму власнику, а й використовується для економічних вигод сусіднього земельного наділу. Сервітут — це право на часткове користування річчю у суворо визначеному відношенні. Режим прав на чужі речі був неоднаковим. Ці права за обсягом і змістом істотно різнилися, хоча й мали багато спільного. Так, земельні сервітути мали багато спільного з емфітевзисом і суперфіцієм, проте вони й істотно відрізнялися одне від одного. Помітні були відмінності і в обсязі прав. Суб'єкт сервітуту мав право користуватися чужою землею в одних або кількох відносинах, а суб'єкт емфітевзису і суперфіція користувався земельним наділом в повному обсязі.

Отже, сервітутне право — це будь-яке дозволене звичаєм, законом або приватноправовою згодою користування або розпоряджання чужою річчю без права пошкодження самої речі. У сервітутному праві предметом є не дії осіб, а сама річ.

59.

60. Поняття види особистих сервiтутiв.

Особисті сервітути — це право користування чужою річчю в інте­ресах конкретної особи. Цей вид сервітуту відрізнявся від земельних об'єктом, суб'єктом і строками. Об'єкт земельних сервітутів — земля, особистих — інші речі; суб'єкт земельного сервітуту — власник пану­ючого земельного наділу, особистого — та особа, на користь якої сервітут встановлений. Особисті сервітути не підлягали відчужу­ванню, оскільки їх встановлювали в інтересах конкретної особи і нікого іншого. Земельні сервітути не обмежувалися строками, а особисті сервітути, як правило, були довічними або укладалися на строк існування юридичної особи. Основними видами особистих сервітутів були: ususfmctus, usus, habitatio, орете servorum.

61. Поняття узуфрукту.

Ususfructus — узуфрукт — це повне право користування чужою річчю та її плодами без зміни її субстанції. Предметом узуфрукту могли бути як рухомі, так і нерухомі речі. Узуфрукт встановлювався довічно або на певний термін і припинявся зі смертю узуфруктуарія, не переходячи в спадщину. Узуфруктуарій мав право на одержання всіх прибутків (в натурі або грошима), міг своє право передати іншій особі, був зобов'язаний користуватися річчю добросовісно і з належ­ною турботою, відповідав за будь-яку вину, був зобов'язаний сплачувати податки і нести всі повинності.

На відміну від інших сервітутів, узуфрукт міг поділятися і міг належати у частках кільком особам.

Usus - узус - особисте право користування чужою річчю без отримання прибутків. За своїм змістом узус більш обмежений, ніж узуфрукт. Узуарій міг лише користуватися чужою річчю, проте не мав права одержувати доходи від неї. Наприклад, він міг користува­тися садом сам в міру своїх потреб, але міг не продавати плоди, вони належали власнику.

62.Поняття Квазiфрукту.

Об'єктом узуфрукта, встановлюваного допомогою legatum per vindicationem, могло бути все спадкове майно - usus fructus omnium bonorum (узуфрукт на все майно). Сама логіка юридичної конструкції узуфрукта припускала, що об'єктом uti frui можуть бути тільки речі, неспоживані при їх господарському використанні ». Однак на початку I в. н.е. був прийнятий сенатусконсульт, що передбачав захист легатария, навіть якщо об'єктом такого легата були споживані речі, наприклад, гроші. Незабаром такий порядок був розповсюджений і на вимоги по зобов'язаннях. Легатарій повинен був гарантувати власнику (спадкоємцю) відновлення такої ж кількості таких же речей після своєї смерті применшення правоздатності. Таким чином, він отримував не узуфрукт, а право власності на речі, якими міг розташовувати за своїм розсудом. Особисте зобов'язання легатария перед спадкоємцем неможливо обумовлює його реальне право, і класики не визнавали цю фігуру узуфруктом.

Навіть відмову дати cautio, тобто обіцянку не впливав на реальне положення легатария, але лише створював на стороні спадкоємця безумовне право зажадати річ за допомогою кондикционного позову після смерті применшення правоздатності легатария. Спадкодавець міг обмежити тривалість речового права легатария. Конструкція квазиузуфрукта давала можливість перебороти такі властиві праву власності обмеження як неприпустимість кінцевого терміну або резолютивної умови.

63. Поняття Емфiтевзис.

Емфітевзис (лат. emphyteusis - насадження) - це право використання чужої земельної ділянки для сільськогосподарських потреб у випадку наявності у особи потреби і можливості такого використання. Емфітевзис полягав у наданні користувачу (емфітевту) власником земельної ділянки строкового права землекористування за умови використання землі для сільськогосподарського виробництва. Вказане право землекористування могло відчужуватися емфітевтом і переходити у порядку спадкування.

Підставою встановлення емфітевзису найчастіше був договір між власником земельної ділянки і особою, яка виявила бажання використовувати її з метою сільськогосподарського виробництва. Строк і інші умови дії договору про емфітевзис визначалися за домовленістю сторін. Виходячи із характеру використання земельної ділянки (сільськогосподарське виробництво), договір зазвичай мав довгостроковий характер. Якщо договір про емфітевзис укладався без визначення строку його дії, кожна із сторін могла відмовитися від виконання його умов, завчасно попередивши про це іншу сторону. За загальним правилом договір про емфітевзис був відплатним, а оплата могла здійснюватися у натуральній або грошовій формі.

Емфітевзис міг виникати і на підставі заповідального розпорядження власника земельної ділянки.

Власник земельної ділянки не повинен був перешкоджати у законному здійсненні емфітевтом належних йому прав.

64. Поняття суперфiцiю.

Суперфіцій може виникати на підставі договору або заповіту, як на визначений, так і на невизначений строк.

Землекористувач зобов'язаний використовувати земельну ділянку відповідно до її цільового призначення, вносити плату за користування земельною ділянкою та інші платежі, встановлені законом. Він має право власності на будівлі (споруди), зведені на земельній ділянці, переданій йому для забудови.

Право користування земельною ділянкою для забудови припиняється у разі:

а) поєднання в одній особі власника земельної ділянки та землекористувача;

б) спливу строку права користування;

в) відмови землекористувача від права користування;

г) невикористання земельної ділянки для забудови протягом трьох років підряд.

65-66.Заставне право.

Формування заставного права було зумовлено саме прагненням гарантувати виконання зобов'язань боржником. Наприклад, Тит звертався до Клавдія з проханням позичити певну суму грошей. Клавдій, не відмовляючи в проханні, все ж висував умову, аби Тит гарантував (забезпечив) повернення грошей по закінченні строку договору позики. Існували різні способи такого гарантування і одним з них була застава. Сторони при укладанні основного договору одночасно укладали додатковий (акцесорний) договір, яким встановлювалося право кредитора на певну річ боржника в разі невиконання ним зобов'язання.

У нашому прикладі Клавдій, укладаючи договір позики з Титом, одночасно домовлявся про заставу. Тит визначав певну річ, на яку встановлювалось право застави Клавдія. У разі неповернення грошей в обумовлений договором строк Клавдій одержував право продати заставну річ і з вирученої суми погасити неповернутий борг.

Отже, застава — це засіб забезпечення виконання зобов' язання, який встановлює речеве право заставодержателя на предмет застави. Речеве право заставодержателя полягало не в користуванні чужою річчю, як це має місце в інших правах на чужі речі, а в праві розпоряджатися заставною річчю відповідно до закону. Право розпорядження заставодержателя було обмежено лише правом продажу (Д. 13.7.4). При деяких формах застави кредитору належало право володіння предметом застави, інколи — право на присудження власності, користування й одержання прибутків.

Заставне право встановлювалося передачею боржником-заставодавцем заздалегідь обумовленої речі (предмета застави) кредитору-заставодержателю. Зміст цього права включав такі правоможності:

1. У разі невиконання боржником у встановлений договором строк основного зобов'язання, забезпеченого заставою, кредитор діставав право звернути стягнення (продажу) на заздалегідь обумовлену річ. Якщо виручка від продажу була більшою від суми боргу, кредитор зобов'язаний був повернути різницю боржнику, а якщо менше, то він мав право звернути стягнення в розмірі непогашеної частини боргу на інше майно боржника на загальних умовах. У деяких випадках кредитор мав право вимагати присудження йому права власності на заставлену річ.

2. Право продажу застави в разі невиконання боржником зобов'язання зберігалося за кредитором і у випадку зміни власника предмета застави, незалежно від того, де і в кого була заставна річ. Право кредитора на заставну річ мало речевий характер. Він міг скористатися ним у будь-якому разі. Тому якщо боржник, передбачаючи неможливість виконання зобов'язання, продавав заставлену річ, це не ускладнювало становища кредитора, оскільки він мав право звернути стягнення на цю річ незалежно від місця її знаходження.

3. Право застави сильніше від інших вимог, тобто вимога, забезпечена заставою, задовольнялась передусім і в повному обсязі, а з іншого майна, що залишилось, задовольнялися всі інші вимоги. Наприклад, боржник послідовно позичив у трьох різних кредиторів по дві тисячі сестерцій. Однак тільки третій кредитор виявився найобачнішим і зажадав заставу майна боржника вартістю три тисячі сестерцій. Коли настав строк платежу, боржник жодному з кредиторів боргу не сплатив. У кожного з них виникло право вимагати відшкодування боргу за рахунок майна боржника, яке у цілому коштувало лише три тисячі сестерцій. У цьому випадку передусім задовольнялася вимога, забезпечена заставою: третій кредитор одержував свої дві тисячі сестерцій від продажу майна, а тисяча, що залишилась від його продажу, йшла на погашення боргів двох інших кредиторів у встановленому порядку.

Отже, право заставодержателя — це право кредитора в разі невиконання боржником зобов'язання звернути стягнення на раніше визначену річ, незалежно від того, у кого вона знаходиться. Воно переважає інші вимоги.

Римське заставне право пройшло довгий шлях розвитку. Відомі три форми застави: fiducia cum creditore (фідуційна угода), pignus (ручна застава) та hypotheca (іпотека).

67. Фідуціарна угода.

Первісною формою застави була фідуціарна угода. її суть поля­гала в тому, що боржник в забезпечення боргу передавав свою річ заставодержателю (фідуціарію) на праві власності з обумовленістю, що у випадку задоволення за зобов'язанням закладена річ має бути повернута у власність боржника. В стародавню епоху ця обумовленість мала тільки моральне значення — вірність своєму слову — fides.

Якщо боржник не зміг в строк погасити борг, то застава зали­шалася у власності кредитора. Отже, становище боржника було невигідним: у разі невиконання ним зобов'язання річ залишалася у власності фідуціарія, навіть якщо сума боргу була меншою від вартості заставної речі.

При такій формі, якручшй заклад, річ передавалася не у власність, а тільки у володіння до отримання задоволення за зобов'язанням. У разі задоволення за зобов'язанням річ обов'язково мала бути повернута назад. У цій формі ненадійним було становище кредитора: якщо річ ним втрачалася, то він не завжди міг вимагати її повернення.

68. Поняття - ручної застави

З огляду на це вже незабаром стали вдаватися до застави неформальної, так званої pignus - ручної застави. В разі цієї форми застави боржник просто (без манципації або поступки правом) передавав кредитору якусь річ із своїх речей не у власність, а лише у просте володіння (точніше - у держання, але з володарським захистом). Уся забезпечувальна сила такої застави полягала тільки в тому, що кредитор міг утримувати річ у себе, поки борг не буде сплачений. Крім цього, претор забезпечив володіння кредитора самостійним інтердиктним захистом не тільки проти сторонніх осіб, але й проти самого заставодавця. Проте цей захист був не повним, а становище заставодержця як володільця застави - усталеним. На випадок втрати застави він не завжди міг захистити свої інтереси.

Становище ж боржника в разі ручної застави було вигіднішим, ніж за фудиціарної угоди, і все ж досить тяжким, бо й вона належно не забезпечувала охорону його економічних інтересів (і тут боржник позбавлявся на деякий час речі). Коли ж предметом застави була земельна ділянка, то, передаючи її у володіння кредитору, боржник позбавлявся можливості її обробляти, одержувати доходи, щоб розрахуватися з боргами.

Одержати позику і в той же час утримувати в своїх руках заставлену річ боржник міг лише обхідним шляхом: передавши річ кредитору, він повинен був просити її на умовах прекарія, тобто у володіння до запитання. Такі прохання про прекарій часто траплялися в пізніший час, про що свідчать Дигести Юстиніана. Однак такий обхідний шлях, навіть у випадку згоди кредитора, ставив боржника в повну залежність від нього: в будь-який момент, навіть до строку сплати боргу, кредитор мав право вимагати повернення речі і тим самим зруйнувати всі господарські розрахунки боржника

69. Поняття Iпотека.

Іпотека (hypotheca) з’явилася як окремий вид заставних договорів. Сутність іпотеки полягала в тому, що боржник зберігав не тільки право власності на річ, але й володіння нею. Іншими словами, предмет застави не передавався заставодержателю (кредитору за основним зобов’язанням). Це було особливо зручно для боржника, який міг обробляти землю, яка була в той час найпоширенішим предметом іпотечних відносин. Боржник не втрачав надію своєчасно виконати свої зобов’язання на користь кредитора і залишити собі предмет іпотеки. Спочатку іпотека виникала на підставі простої усної домовленості між боржником і кредитором, а згодом набула письмової форми. Документи, у яких знаходила правове закріплення домовленість про іпотеку, могли мати офіційний і приватний характер. Для чинності останніх, вони мали бути засвідчені не менш ніж трьома свідками. Окрім договірних іпотек, римському приватному праву були відомі іпотечні відносини, які виникали на підставі закону. Це іпотеки, що вводилися за вказівками римських імператорів; іпотеки інвесторів на предмет інвестицій; іпотеки на майно боржників, що мали податкову заборгованість; іпотеки підопічного на майно опікуна або піклувальника тощо.

Предметом іпотеки могли бути як окремі рухомі або нерухомі речі, так і майнові комплекси, а також все належне певній особі майно. Спеціальними або особливими іпотеками визнавалися застави чітко визначених окремих речей або відповідної частини майна боржника. Генеральними вважалися іпотеки, предмет яких складало все належне боржнику рухоме і нерухоме майно.

Основна перевага іпотеки у порівнянні з іншими видами відомих римському приватному праву заставних договорів полягала у можливості встановлення кількох іпотек на єдиний її предмет. Таким чином, одне і те ж саме майно могло забезпечувати належне виконання кількох зобов’язань, що було вигідно як боржникам, так і кредиторам. Для вказаних іпотечних відносин з множинністю осіб на стороні кредиторів встановлювалася черговість задоволення їх вимог. Спочатку вона полягала у переважному праві звернути стягнення на предмет застави з боку тих кредиторів, іпотечні відносини з якими виникли раніше. Відповідно, кожен із наступних іпотечних кредиторів мав бути повідомлений про попередні іпотеки і чітко усвідомлювати свою черговість у задоволенні наявних боргових вимог. Згодом, у після класичний період, іпотеки розрізнялися за рангом. Найвищий ранг (або найвищу іпотечну силу) мали іпотеки, встановлені римськими імператорами, фіскальні іпотеки на майно боржника та деякі інші законні іпотеки. Серед договірних іпотек більш високий ранг мали ті, що встановлені шляхом публічного оформлення документів, нижчий займали іпотеки, оформлені у вигляді приватних документів при свідках і найнижчий – іпотеки, оформлені простою домовленістю між боржником і кредитором. Права іпотечних кредиторів на випадок порушення захищалися інтердіктами і позовами. Наприклад, інтердікт про набуття володіння іпотечним кредитором на предмет іпотеки застосовувався у випадку закінчення строку виконання зобов’язання (при його невиконанні в строк), а також у випадках виникнення небезпеки неправомірних дій стосовно заставленого майна з боку боржника. В інших випадках міг застосовуватися іпотечний позов, за яким іпотечний кредитор (кредитори) мали право витребувати предмет іпотеки у осіб (як власника, так і інших осіб), що утримували його. Іпотечні боржники також мали юридично забезпечені можливості протистояння невиправданим діям з боку іпотечних кредиторів шляхом висунення заперечень. У зв’язку з тим, що іпотека мала характер акцесорного права, вона, як правило, припинялася з моменту належного виконання забезпеченого іпотечним майном основного зобов’язання. Підставами припинення іпотечних відносин визнавалися також випадкова загибель предмета іпотеки, відмова іпотечного кредитора від належних йому прав на заставлене майно тощо.

71. Повна часткова вiдповiдальнiсть в Римському правi.

Отже, в зобов´язанні виступають дві сторони — кредитор і боржник. Іноді виникали зобов´язання багатосторонні, в яких брали участь більше двох осіб (наприклад договір про сумісну діяльність). Однак переважали двосторонні зобов´язання.

Наявність у переважної більшості зобов´язань тільки двох сторін (кредитора і боржника) зовсім не означає, що в кожному з них беруть участь тільки дві особи. Можуть бути й зобов´язання, в яких беруть участь більше осіб,багато осіб. У цьому разі можливі принаймні три варіанти, коли:

а) кредитор — одна особа на стороні кредитора, а на стороні боржника кілька. Наприклад, за одним договором кредитор дає позику трьом братам, кожному певну суму (одинкредитор і кілька боржників);

б) кілька осіб на стороні кредитора, а на стороні боржника —одна особа. Наприклад, Клавдій взяв позику за одним договором у трьох братів (боржник один, а кредиторів кілька);

в) на стороні кредитора і на стороні боржника кілька осіб.Наприклад, два брати укладають договір позики з іншимидвома особами.

У таких зобов´язаннях становище боржників і кредиторів не завжди однакове. Іноді розрізняють головного і додаткового боржника (наприклад, договір позики, забезпечений порукою). Позичальник — головний боржник, а поручник — додатковий, на випадок невиконання зобов´язання головним боржником. Такі зобов´язання з додатковим боржником (а іноді міг бути і додатковий кредитор) називали субсидіарни-ми, або жсубсідарними.

Зобов´язання з множинністю осіб на тій чи іншій стороні поділяються на часткові й солідарні. І перші, і другі можуть бути активними і пасивними. Якщо в зобов´язанні кілька кредиторів — це активне зобов´язання, якщо ж кілька боржників — пасивне. Зобов´язання можуть бути одночасно і активними, і пасивними.

У частковому зобов´язанні за наявності кількох кредиторів кожен з них має право вимагати від боржника виконання лише своєї частки, за наявності кількох боржників кожен з них зобов´язаний виконати зобов´язання також тільки в своїй частині. Наприклад, Тит дав у борг братам Клавдію і Люцію 200 динарів. Це часткове пасивне зобов´язання — кожний із братів-боржників відповідає перед кредитором Титом тільки за половину суми боргу, якщо інше не передбачено договором. У свою чергу, кредитор Тит має право вимагати від кожного із братів-боржників виконання зобов´язання лише в полов

инному розмірі.

У деяких випадках кожен із боржників зобов´язаний виконати зобов´язання у повному розмірі. Наприклад, з метою посилення відповідальності за групову крадіжку було встановлено, що кожний із злодіїв зобов´язаний сплатити кредитору штраф у повному розмірі, причому сплата одним із бор-жників-злодіїв не звільняла від цієї відповідальності інших. Кредитор отримував суму штрафу стільки разів, скільки було злодіїв.

Часткові зобов´язання можливі тіѹькипри2подільному предметі зобов´язання (гроші, зерно, борошно тощо).

72. Форми забезпечення виконання зобов'язань Римське право.

Кредитор завжди заінтересований у тому, щоб зобов´язання було виконано реально та у встановлений строк. У разі його невиконання боржником кредитор має право повернути стягнення на його майно. Однак кредитор воліє бути впевненим як у реальному і своєчасному виконанні самого зобов´язання, так і в реальній можливості відшкодування збитків, заподіяних невиконанням зобов´язання. Крім того, він хоче мати правові засоби, які б примушували боржника до добровільного і своєчасного виконання зобов´язання настанням негативних для нього наслідків.

Римська юриспруденція створила досить струнку систему правових засобів забезпечення зобов´язань, основними з яких є: агга (завдаток), stipulatio poena (штраф, або ж неустойка), застава (pignus, hypotheca), порука (adpromissio, fidejussio).

Arra (завдаток) — грошова сума або інша цінна річ, яку одна сторона — боржник (найчастіше покупець) — дає другій стороні — кредитору (продавцеві) в момент укладення договору. Спочатку завдаток відігравав роль доказу факту укладення договору. Без нього договір не втрачав свого юридичного значення, проте завдаток підтверджував факт угоди. Штрафну функцію він набув уже за часів Юстиніана, який у 528 р. передбачив можливість примусу боржника до виконання зобов´язання — arra poenalis. При забезпеченні зобов´язання завдатком боржник втрачав його, якщо відмовлявся від виконання. Кредитор, який відмовився від договору, зобов´язаний був повернути завдаток у подвійному розмірі. При нормальному виконанні договору завдаток зараховувався як частка платежу за зобов´язанням.

Stipulatio poena (штраф, або ж неустойка) — визначена в договорі грошова сума, яку боржник зобов´язаний був виплатити кредитору в разі невиконання або неналежного виконання зобов´язання. Угода про штраф укладалась у формі стипу-ляції і мала характер акцесорного (додаткового) договору. Тому, якщо основний договір за яких-небудь причин виявлявся недійсним, визнавалась недійсною і угода про штраф.

У разі невиконання зобов´язання кредитор мав право вимагати або виконання зобов´язання, або виплати штрафу (неустойки). Витребування виконання зобов´язання і сплати штрафу допускалось лише як виняток (так звана кумулятивна неустойка).

Застава (pignus, hypotheca) — право на чужу річ. Про неї йшлося у відповідному розділі речевого права.

Порука (adpromissio, fidejussio) — забезпечення виконання зобов´язання шляхом залучення додаткового боржника. Про поруку йтиметься при висвітленні положень відповідних вербальних договорів.