Маржинальна революція

Маржиналізм (marginale - з фр, "додатковий") - напрям економічної теорії кінця XIX ст., який широко використовується в аналізі економічних процесів і законів граничні величини.

Маржинальна революція - перехід від концепції класичної економічної школи до неокласичної теорії (маржиналізму).

Основні положення маржиналізму такі:

o використання граничних величин як інструментів для аналізу змін економічних явищ;

o основа вивчення - поведінка окремих фірм і поняття потреби споживача;

o дослідження раціонального розподілу ресурсів і знаходження оптимального використання цих коштів;

* предмет аналізу - досягнення економікою стійкого стану не тільки на макро-, а й на мікрорівні;

o широке застосування математичних методів для оптимального розв'язку статистичних задач;

o гедонізм, тобто життя заради щастя.

Перший етап маржиналізму (70-80-ті роки XIX ст.) пов'язаний з іменами Уїльяма Стенлі Джевонса (1835-

1882) - фундатора математичної школи, Карна Менгера (1840-1921) - фундатора австрійської школи, Леона Вальраса (1834-1910) - фундатора лозаннської школи. Цей етап отримав назву "суб'єктивного напряму" в політичній економії внаслідок застосування теорії граничної корисності товару як умови визначення цінності товару. Останнє трактувалося з позиції конкретного споживача на психологічному рівні.

До недоліків цього етапу відносять такі:

o категорія корисності товару розглядалась як незалежна від кількості інших товарів;

o оптимальний розподіл ресурсів зводився до максимізації сукупності корисності для суспільства в кількісному вираженні.

Другий етап маржинальної революції відносять до 90-х років XIX ст. Виразниками ідей цього етапу є Альфред Маршалл (1842-1924) - професор політичної економії Кембриджського університету, фундатор кембриджської школи; Джон Бейте Кларк (1847-1938) - професор Колумбійського університету, представник американської школи маржиналізму.

Для другого етапу характерна відмова від "суб'єктивного напряму" політичної економії і відкидання психологічного аспекту оцінки корисності речей.

Заслугою маржиналістів є обґрунтування необхідності спільного вивчення попиту і пропозиції (на першому етапі вивчалися проблеми попиту, а класики віддавали пріоритет проблемам виробництва (пропозиції)).

Маржиналісти сформулювали двокритеріальну теорію вартості, базою якої були як граничні витрати, так і гранична корисність.

47.  Реформи 1860—1870-х років відкрили широкий шлях новим соціально-економічним відносинам, дали можливість утвердитись їм як пануючій системі. Саме ці реформи дозволили зламати феодальні відносини, завершити промисловий переворот, сформувати ті соціальні групи, які притаманні ринковій економіці. Залишки феодальних відносин, що зберігалися в сільському господарстві, утруднювали розвиток ринкових відносин, які все-таки поступово завойовували позиції як у селянських, так і в поміщицьких господарствах. Помітні зміни відбуваються й у поміщицьких господарствах. Після відміни тимчасовозобов’язаного стану (1881 p.), значна частина поміщицьких господарств так і не змогла пристосуватися до нових умов, і вони змушені були закладати маєтки в кредитних установах або продавати їх. Цe становище ще погіршується у зв’язку зі світовою аграрною кризою 1870-х років, коли різко впали світові ціни на збіжжя через надходження на європейські ринки дешевого американського хліба. В цей період лише в Україні в руки селян через Селянський поземельний банк (створений у 1882 p. для скупки поміщицьких земель з метою наступного продажу їх селянам) перейшло близько 4 млн десятин землi. Якщо в 1877 р. дворянам належало 16 млн десятин, то в 1902 p. — лише 12,2 млн десятин. Але відбуваються й інші зміни. В українських степах починають виникати так звані економії, які нараховували по декілька тисяч десятин землі й виробляли в основному продукцію на експорт. Господарства були засновані на сучасній технічній базі та найманій праці. Завдяки цьому рівень сільськогосподарського виробництва там значно зростає, збільшується врожайність зернових (в 1,7 раза), картоплі (в 2,5 раза), виробництво цукрового буряка (в 20 разів). Більш чітко визначаються спеціалізовані регіони — зернові, тваринницькі, технічних культур. Проте аграрне питання продовжувало залишатися надзвичайно гострим, адже реформа 1861 p. не була доведена до логічного завершення. Різко зростає селянське малоземелля, що обумовлено, крім іншого, значним збільшенням кількості сільського населення. Селянське господарство було надзвичайно відсталим як у технічному, так і агротехнічному відношенні, що негативно впливало і на загальне економічне становище, й на соціальне напруження в суспільстві. Вкрай валке становище посилювалося в результаті декількох неврожайних років наприкінці 80-х — початку 90-х років. На території України будівництво залізниць розпочинається відразу ж після відміни кріпацтва. Перші залізниці зв’язали Одесу з Києвом і проходили через головні хліборобні губернії — Київську, Подільську, Херсонську. Вже наприкінці 80-х років в Україні створено широку залізничну мережу, яка сполучала між собою найбільші міста України і промислові центри Донбасу, Україну і Росію, що об’єктивно сприяло розширенню ринку. Значного розвитку в Україні в другій половині XIX ст. досягає харчова промисловість, у склад якої входили цукроварна, спиртова, тютюнова, борошномельна, олійна галузі. Найбільш поширеною була цукрова промисловість. Лише в 1866—1870 pp. в Україні було засновано 11 акціонерних товариств, у 1871—1875 pp. — ще 24. Криза 1882—1887 pp. Зумовлює створення цукрового синдикату (1887 p.), який користувався відкритою підтримкою уряду. В 1895 p. був прийнятий закон, за яким Міністерство фінансів разом з цукрозаводчиками визначили норму споживання цукру в країні (10,5 фунта цукру на рік), значно нижчу, ніж в розвинутих країнах світу (в Англії душове споживання становило 92 фунти на рік). Цукор, вироблений понад норму, вивозився за кордон і продавався за демпінговими цінами (всередині країни цукор-рафінад продавався по 6 крб. 15 коп. за пуд, а в Лондоні — по 2 крб. 38 коп.), що робило цукрову промисловість однією з найприбутковіших.

48. Промисловий переворот в Україні в складі Російської імперії розпочався пізніше, ніж у Великобританії, США, Франції, майже одночасно з Німеччи- ною у 30-40-х і завершився в 70-80-х роках XIX ст. Запізнення його пояс- нювалось економічною відсталістю Російської імперії. Протягом першої половини XIX ст. продовжувала існувати феодально-кріпосницька система, що гальмувала розвиток сільського господарства, формування ринку віль- нонайманої робочої сили для промисловості. У першій третині XIX ст. біль- шість підприємств становили міські та сільські кустарні промисли (реміс- ничі майстерні), мануфактури, засновані на ручній техніці та примусовій праці кріпаків. Недостатніми були національні інвестиції, бракувало зовні- шніх інвестицій. У суспільстві панувала ідея російської «аграрності», хоча Петро І своїми заходами штучно створював промислову структуру господарства. Згідно з цією ідеєю, Росія мала залишатися землеробською країною і не була готова до скасування кріпосного права. Економічна політика Романових відповіда- ла інтересам дворянства, і допомога промисловому підприємництву була незначною. Проте в умовах кріпосного господарства у. першій третині XIX ст. ману- фактурна промисловість досягла певних успіхів і підготувала умови для промислового перевороту. В Україні кількість підприємств (без винокурень) зросла з 200 у 1793 р. до 649 у 1830 р. Головне значення мала обробна про- мисловість. Розвивалися такі галузі, як харчова (ґуральництво, борошноме- лення, виробництво олії), текстильна (суконна, полотняна, канатна), салото- пна, миловарна, шкіряна, виробництво будівельних матеріалів (цегельна, скляна). У 20-х роках виникла цукрова промисловість. Першу цукроварню побудував граф І. Понятовський у с. Трощині Канівського повіту на Київ- щині. Цукробурякові мануфактури будувались у Лівобережній, Слобідській Україні, з 30-х років — на Правобережжі. Важка промисловість була пред- ставлена деревовугільною металургією на Поліссі, розробкою кам'янову- гільних копалень в Донбасі. Потребу України у металі задовольняв Урал. Мануфактури за становою належністю їхніх власників поділялися на поміщицькі, купецькі, селянські. Засновником промислових мануфактур була державна скарбниця. Зростала частка підприємств із вільнонайманою робочою силою. У 1828 р. їх було 46,2 % від усіх підприємств, на них пра- цювало 25,6 % робітників. Вільнонаймана праця переважала у склоробному, шкіряному, салотопному виробництвах. Розпочалося використання реміс- ничих та механічних робочих машин, закуплених у Великобританії. Однак цей процес не набув послідовного, систематичного характеру. Промисловий переворот в Україні розпочався у харчовій промисловості. У цукровиробництві застосовували машини для подрібнення цукрових бу- ряків, гідравлічні преси для сокодобування, парову техніку для випарюван- ня і згущення цукробурякового соку. Загальна кількість цукроварень збіль- шилася до 222 у 1858 р., з них «парових» було 90, або 60 %. Проте цукрове виробництво як галузь дворянського підприємництва ґрунтувалося на при- мусовій праці кріпосних селян, що переважала у 40-50-х роках. Панівною тенденцією у розвитку виробництва цукру було перетворення кріпосної ма- нуфактури (з переходом на вільнонайману працю) на фабрику. Парова техніка, що почала застосовуватися в цій галузі, не тільки прискорила виробничий процес, а й збільшила вихід горілки з одиниці сировини. Великі ґуральні із досконалішою технікою ви- тісняли невеликі. У 1860 р. в Україні було вже тільки 2407 ґуралень, але обсяг їхньої продукції невпинно зростав. Найбільш розвиненою галуззю текстильного виробництва була суконна. Кількість мануфактур із 12 у 1797 р. тут збільшилася до 92 у 1823 р. Панів- не становище займали поміщицькі підприємства, частка яких у загальному обсязі виробництва становила 65,5 %. Центром суконного виробництва було Правобережжя. Звільнення у 1816 р. мануфактур від обов'язкових поставок державній скарбниці та надання їм права вільної торгівлі сприяли розвитко- ві приватного підприємництва. У 30-50-х роках зростало значення мануфа- ктур, заснованих на вільнонайманій праці. У 1860 р. працювало 26 вотчин- них мануфактур і 22 підприємства, на яких використовувалася вільнонай- мана праця, обсяг виробництва їх зріс до 53 % від загального проти 25,3 % у 1823 р. Центр виробництва перемістився на Лівобережжя у посад Клинці.

49. Столипінська аграрна реформа була розпочата указом 9 листопада, та зупинена постановою Тимчасового уряду 28 червня 1917 року. Основні положення аграрної реформи, що дістала назву "столипінської" за ім'ям її автора і втілювача в життя голови Ради міністрів П.А.Столипіна були викладені в указі 22 листопаду 1906 р., який після затвердження царем став законом від 27 червня 1910 р. Уряд під час революції 1905—1907 рр. домагався стабілізації становища в країні у напрямі перебудови земельно-аграрних відносин, створивши стан заможних селян. У Російській імперії селянам належало 165, в Україні — 91 млн. десятин надільної і 5,4 млн. десятин приватної землі. Землевласники володіли відповідно в Росії 53, в Україні 10,9 млн. десятин. Тому уряд вирішив розв'язати аграрне питання, зберігаючи поміщицьке землеволодіння, конфіскація якого, на погляд П. А. Столипіна, не могла радикально змінити становище селян. Столипінська аграрна реформа збільшила масштаби переселення з українських земель. Протягом 1907—1912 рр. виїхало близько 1 млн. осіб. Однак багато селян повернулося внаслідок погано організованої переселенської компанії. Так, у 1911 р. в Україну повернулося 68,5 % переселенців. У 1914 р. в Сибіру і Далекому Сході проживало 2 млн. українців.

Столипінська аграрна реформа прискорила перехід українського села на індустріальну основу, створила сприятливі умови для розвитку приватного селянського землеволодіння, стимулювала розвиток агрономічних заходів. У 1909—1913 рр. продуктивність сільського господарства зросла в півтора рази. Земські агрономи, які поступово взяли ініціативу в проведенні законів 1910 і 1911 рр., організували прокатні станції техніки, сільськогосподарські читання. Для малоземельних селян створювали товариства з оренди землі та колективноговедення рільництва. Однак модернізація українського села здійснювалася повільно порівняно з країнами Західної Європи і була перервана війною 1914 р.¹

50. Економічна думка в Україні має багатовікову історію. В другій половині

XIX ст. відбувалися величезні зрушення в економіці та соціальній

структурі суспільства. Ліквідація кріпацтва прискорила розвиток

капіталізму як у промисловості, так і в сільському господарстві.

Тогочасна наукова думка й мала дати відповідь не тільки на пи тання щодо

перспектив загальноросійського розвитку, а й щодо України, економічна

ситуація котрої, як побачимо далі, у деяких відношеннях (особливо щодо

форм селянського землеволодіння) була іншою, ніж у більшості російських

губерній. Українські економісти зробили вагомий внесок у розвиток

світової економічної думки, особливо статистики та математичної школи.

Внаслідок загального пожвавлення громадського руху в Україні в Києві

утворилася таємна політична організація «Кирило-Мефодіївське товариство»

(1846—1847), яка проголосила необхідність знищення кріпосництва та

царизму і об'єднання слов'янських народів на демократичній основі. Ідея

скасування кріпацтва і встановлення рівності станів була головною у

програмі товариства. Проте щодо шляхів досягнення цього кириломефодіївці

не були одностайні. У товаристві утворилося два напрями:

революційно-демократич ний (Т. Шевченко, М. Савич та інші) та

ліберально-дворянський (П. Куліш, В. Білозерський, М. Костомаров та

інші).

Представники революційно-демократичного напряму були прихильниками

революційної ліквідації самодержавства і кріпацтва. Вони закликали всіх

членів товариства до активних дій, спрямованих на підготовку народного

повстання і на повторення 1825 року, але в ширшому масштабі і з участю

народу.

51. Перша світова війна - трагічна подія, що за своїми масштабами й наслідками не мала аналогів у всій попередній історії людства. У ній узяли участь 38 країн світу із загальною кількістю населення понад 1,5 млрд чоловік. На фронти Першої світової війни мобілізовано 70 млн чоловік; близько 10 млн чоловік загинули й померли від ран. Перша світова війна тривала 4 роки 3 місяці й 10 днів (з 1 серпня 1914 р. по 11 листопада 1918 р.).