3. Сучасна глобальна криза взаємовідносин суспільства з природою та відмінності від попередніх

Оскільки екологічна криза екосфери планети в останній, четвертий, період розвивалася нерівномірно - залежно від обсягів впливу різних антропогенних факторів, її тривалість умовно можна поділити на три етапи:

А) Перший етап (1945—1970 рр.) характеризується нарощуванням гонки озброєнь всіма розвиненими країнами світу, хижацьким знищенням природних ресурсів у всьому світі, розвитком кризових екологічних ситуацій у межах Північної Америки, Європи, окремих регіонів колишнього СРСР.

Б) Другий етап (1970—1980 рр.) позначився бурхливим розвитком екологічної кризи в світі (в Японії, більшості регіонів колишнього СРСР, Південної Америки, Азії, Африки), інтенсивним зростанням ступеня забруднення вод Світового океану та космічного простору. Це - етап дуже широкої хімізації, максимального світового виробництва пластиків, розвитку глобального мілітаризму, реальної загрози глобальної катастрофи (внаслідок ядерної війни) та виникнення могутнього міжнародного державного й громадського руху за спасіння життя на планеті.

В) Третій етап (з 1980 р. до теперішнього часу) характеризується зміною ставлення людей на планеті до природи, всебічним розвитком екологічної освіти в усіх країнах, широким громадським рухом за охорону довкілля, виникненням величезної кількості «зелених» (організацій, асоціацій, товариств), появою й розвитком альтернативних джерел енергії, розвитком дехімізації та ресурсозберігаючих технологій, прийняттям нових національних і міжнародних законів про охорону природи. На цьому етапі також почалася демілітаризація в найбільш розвинених країнах.

Відмінність від попередніх – глобальний характер. Особливістю нашого часу є інтенсивний і глобальний вплив людини на навколишнє середовище, що супроводжується глобальними негативними наслідками.

4. Основні суч.проблеми взаємовідносин суспільства з природою: ресурсозабезпечення зростаючої кількості населення, виснаження та деградації природно-ресурсного потенціалу планети ресурсів, нерівномірного доступу до ресурсів

Ресурсозабезпеченість - це співвідношення між запасами природних ресурсів і обсягом їх використання. Вона обчислюється або кількістю років, на які вистачить цих ресурсів, або їхніми запасами з розрахунку на душу населення. Ресурсозабезпеченість безпосередньо пов'язана також з особливостями природокористування - цілеспрямованою діяльністю з експлуатації природно-ресурсного потенціалу задля задоволення потреб людства. Століттями люди нарощували обсяги і темпи споживання природних ресурсів, особливо не замислюючись над наслідками. Лише за першу половину XX ст. кількість видобутих мінеральних ресурсів перевищила ту, яку спожило людство за весь попередній час існування. Тим часом, потреба в мінеральній сировині неухильно зростає. Так само не зменшуються потреби зростаючого населення світу і щодо інших природних ресурсів. А це закономірно спричинює подальше наростання інтенсивності природокористування. Як наслідок, нині виникла реальна небезпека виснаження багатьох "дарів" природи.

Загальногеологічні запаси енергетичних ресурсів за різними даними оцінюють у 10-14 трлн т. Однак запаси вираховують не лише в тоннах або кубометрах. Часто вони визначаються за кількістю років, упродовж яких цього ресурсу вистачить для виробництва енергії на сучасному кількісному рівні. Зважаючи на це, вугілля вистачить приблизно на 400 років, нафти і природного газу - на 40-50, а урану за сучасних реакторів - на 35 років. Отже, запаси вугілля в кілька разів перевищують сукупні ресурси нафти й газу. У зв'язку з цим у середині поточного століття тверде паливо знову вийде на перше місце в структурі споживання енергоресурсів, як це було в першій половині XX ст. Крім того, зростатиме використання альтернативних джерел енергії.

Як приклад можна навести й нераціональне використання деревини. Близько половини її світових заготівель дотепер використовують у вигляді палива. Більша частина цього обсягу припадає на слаборозвинуті країни Азії, Африки і Південної Америки, де щороку спалюють близько 1,5 млрд м куб деревини. Лісові масиви напівпосушливих рідколісь, особливо в Африці, нестримно деградують, що у свою чергу є одним із чинників посух, які почастішали тут.

Переважна більшість населення світу живе в країнах, що розвиваються (4,2 млрд. осіб). До 2025 р. населення цих країн зросте ще на 3 млрд. осіб, що становитиме 95 % приросту населення світу. Прогнозні розрахунки 00Н свідчать, що при сучасних темпах приросту населення у країнах Південної Азії і Африки, їх частка в населенні світу до кінця XXI ст. перевищить 60 %. Потенційна загроза розвитку сучасної демографічної ситуації полягає в тому, що населення світу розпочинає XXI ст. з 1 млрд. безробітних, 1 млрд. голодуючих, 1 млрд. неграмотних, 2 млрд., що живуть в умовах відносного або абсолютного перенаселення, 1,5 млрд. знедолених, що знаходяться за "межею бідності". Як з’ясувалося, навіть якщо всі країни впровадять політику “одна сім’я – одна дитина”, кількість людей на планеті залишиться приблизно на сучасному рівні. Скороченню населення не допоможе навіть катастрофічне вимирання двох мільйонів людей в середині XXI століття – при збереженні поточних тенденцій і в цьому випадку до 2100 року число землян складе близько 8,5 мільярда.