15. Подолання бідності як проблема переходу до збалансованого розвитку.

Бідність - характеристика економічного становища індивіда або соціальної групи, при якому вони не можуть задовольнити певне коло мінімальних потреб, необхідних для життя, збереження працездатності, продовження роду. Бідність є відносним поняттям і залежить від загального стандарту рівня життя в даному суспільстві.

Великі масштаби бідності, особливо в країнах, що розвиваються, представляють серйозну небезпеку не тільки для національного, але й для світового сталого розвитку.

Розрізняють такі види рівнів бідності:

• національний;

• міжнародний.

Національний рівень бідності - це частка населення, що живе нижче національної межі бідності. У більшості країн світу під національною межею бідності розуміється дохід нижче прожиткового мінімуму, тобто що не дозволяє покривати вартість споживчої корзини - набору найнеобхідніших за мірками даної країни в даний період часу товарів і послуг. У багатьох розвинених державах бідними вважаються люди з доходом в розмірі 40-50% від середнього доходу по країні.

Міжнародний рівень бідності - це дохід, що забезпечує споживання менше ніж на 2 дол. на день по ПКС. Визначають також міжнародний рівень надзвичайної бідності (або інакше - надбідних) - дохід, що забезпечує споживання менш ніж на 1 дол. в день. Це, по суті, граничний рівень бідності з точки зору виживання людини.

За оцінками Світового банку, загальна кількість бідних, які живуть менш ніж на 2 дол. на день, становить у світі 2,5-3 млрд осіб. В тому числі загальна кількість людей, що живуть у надзвичайній бідності (менш ніж на 1 дол. в день) - 1-1,2 млрд чол. Іншими словами, 40-48% населення світу - бідні, а 16-19% - надбідних.

З 80-х рр. XX ст. по початок XXI ст. чисельність людей, що живуть у надзвичайній бідності, скоротилася приблизно на 200 млн. Це відбулося головним чином за рахунок зменшення кількості надбідних у Китаї. З початку 90-х рр. проявляється тенденція до скорочення кількості надбідних в іншій багатонаселеній державі - Індії. У той же час в країнах Африки на південь від Сахари протягом останніх 20 років, навпаки, спостерігалося постійне зростання чисельності надбідних.

Розподіл найбіднішого населення по регіонах світу за період з 1980 р. не зазнав істотних змін. Дві третини бідноти світу, як і раніше, проживає в Східній і Південній Азії і одна чверть - в Африці на південь від Сахари. Велика частина бідного населення зосереджена в сільських районах країн, що розвиваються.

В окремих країнах, що розвиваються, проблема бідності вже давно досягла критичного рівня. Наприклад, на початку XXI ст. менш ніж на 1 дол. в день змушені існувати 76% населення Замбії, 71% - Нігерії, 61% - Мадагаскару, 58% - Танзанії, 54% - Гаїті.

Найважливішим фактором вирішення проблеми бідності є економічне зростання, оскільки саме економічне зростання веде до збільшення валового національного доходу, за рахунок якого формується фонд споживання. У той же час у боротьбі з бідністю важлива і державна допомога бідним, хоча її збільшення веде до зниження гостроти проблеми бідності, але не до її вирішення. Як показує досвід розвинених країн, на тлі зростання цієї допомоги може зростати так звана застійна бідність тієї частини працездатного населення, яка зневірилася знайти роботу і тому психологічно орієнтована лише на допомогу держави. Як наслідок, адресні виплати допомог бідним повинні супроводжуватися комплексом соціально-економічних заходів, націлених на їх залучення в трудову діяльність (програми професійної підготовки і перепідготовки, сприяння в пошуку робочих місць та ін.).

Особливої гостроти глобальній проблемі бідності додає те, що багато країн, що розвиваються, в силу низького рівня доходів поки не мають достатніх можливостей для пом'якшення проблеми бідності. Саме тому для ліквідації вогнищ бідності у світовому господарстві потрібна широка міжнародна підтримка. Проблемі бідності приділяється все більша увага з боку міжнародної громадськості. У 2000 р. глави урядів 180 держав світу підписали так звану Декларацію тисячоліття, визначивши вісім ключових завдань світового розвитку на період до 2015 р. і закликавши міжнародні економічні організації зорієнтувати свої програми допомоги на їх досягнення. Першою в числі цих завдань в декларації названа задача зменшення до 2015 р. вполовину числа людей, змушених існувати менш ніж на 1,25 дол. в день. Ця мета була досягнута на три роки раніше запланованого терміну, насамперед, завдяки успіху деяких країн з високою чисельністю населення: Бразилії (де відсоток населення, що живе менш ніж на 1,25 дол. США (за ПКС у постійних цінах 2005 року), зменшився з 17,2 до 6,1% в 2009 р), Китаї (з 60,2 до 13,1%) та Індії (з 49,4 до 32,7%). У результаті менше людей залишаються бідними. Наприклад, у період з 1990 по 2008 р. тільки в Китаї з безодні бідності вдалося вирвати ні багато ні мало 510 мільйонів людей.

На початку і в середині ХХ ст. європейські країни скоротили бідність не тільки за рахунок збільшення доходів, але також завдяки забезпеченості суспільними благами, такими, як охорона здоровя та освіта. Все це питання, в яких державі належить важлива роль щодо забезпечення доступу до охорони здоровя, освіти, громадської та особистої безпеки.