Ііі. Посилення репресивного режиму в Західній Україні.
Відновлення радянської-влади відбувалося одночасно зі створенням мережі більшовицьких, комсомольських, профспілкових організацій. Наприкінці 1945 р. при ЦК КП(б)У був створений спеціальний відділ по західних областях, що контролював стан справ у цьому регіоні. Тому значних за масштабом виступів проти відновлення радянської влади (крім боротьби ОУН-УПА) у Західній Україні не відбулося.
Радянізація економіки Західної України
Радянізація економіки полягає в націоналізації і частковій індустріалізації промисловості, колективізації сільського господарства.
Радянізація економіки Західної України проходила за участю значної кількості працівників партійно-державного апарата, переважно зі Східної України.
Було досягнуто значних успіхів:
Побудовано нові заводи, оснащені сучасним устаткуванням (електроприладів, телефонно-телеграфної апаратури, сільськогосподарських машин, автонавантажувачів у Львові й ін.).
Були створені нові галузі промисловості - хімічна, швейна, металообробна.
Відбудовані заводи лісопильної, деревообробної промисловості.
Збільшилися видобуток і переробка нафти, газу.
У 1950 р. у західних областях діяло 2500 великих і середніх промислових підприємств, що давали в 10 разів більше промислової продукції, ніж у 1940 р. Це свідчило про те, що завершилася індустріалізація краю.
Швидкими темпами була здійснена колективізація сільського господарства - до 1950 р. Тому що населення не хотіло вступати в колгоспи, при проведенні колективізації широко використовувалися репресивні методи.
Боротьба ОУН і УПА проти радянізації:
У 1946 - 1948 рр. керівництво СРСР, прагнучи в найкоротший термін провести радянізацію Західної України, посилило репресії в краї:
У 1946 - 1948 рр. було депортовано в східні райони СРСР 500 тисяч західних українців, переважно селян.
Проводилися масові каральні акції не тільки проти ОУН і УПА, але і проти мирних жителів, запідозрених у співчутті до цих організацій.
У 1946 р. була фактично ліквідована греко-католицька церква (приєднана до Російської православної церкви).
Репресивна політика, насильницька колективізація викликала невдоволення населення. У цих умовах боротьба ОУН-УПА стала більш активною. Чисельність ОУН-УПА перевищила 100 тис. чоловік. Головна мета ОУН-УПА - створення незалежної української держави. Керівник УПА - Роман Шухевич - очолив цілу низку збройних акцій проти радянської влади. Для придушення боротьби УПА в Західну Україну були направлені загони МВС-МДБ, війська, винищувальні загони. Повсюдно створювалися загони і групи самозахисту з населення краю.
У 1948 р. частина підрозділів УПА, зазнавши поразки, перейшла на територію Польщі, потім у західну зону Німеччини. У 1950 р. Р. Шухевич із загоном був оточений поблизу Львова силами МВС-МДБ. Шухевич загинув, загін був знищений. У 1952 р. ОУН-УПА припинила існування як масова організація.
Іv. Зародження дисидентства. Згортання демократизації, б’юрократизм та русифікація.
Національно-визвольний рух в Україні в післявоєнні роки продовжився. По всій Україні поширилося переконання, що після перемоги у Великій Вітчизняній війні, що коштувала величезних жертв, український (і інші) народи заслуговують кращого матеріального життя і справедливого демократичного ладу, при якому дотримуються і національні права, інтереси громадян. Сталінський режим бачив у цих настроях пряму погрозу. Тому після війни ідеологічний тиск на населення (особливо на інтелігенцію) посилився. Найменші прояви національної самосвідомості жорстоко карали за допомогою репресій. Почалася русифікація, закривалися національні школи. У 1947 р. готувалася великомасштабна акція, спрямована на боротьбу з «націоналізмом». Ініціатором проведення цієї акції був перший секретар ЦК КП(б)У Л. Каганович, який був усунений у грудні 1947 р. з посади.
Змінивши його М. Хрущов став ініціатором політики десталінізації.
Політика десталінізації сприяла формуванню в Україні руху дисидентів (інакомислячих) - одного з видів українського національно- визвольного руху. Рух дисидентів сформувався й в інших республіках СРСР.
Спочатку дисидентами стали представники інтелігенції, «шестидесятники» - молоде покоління письменників, серед них: Л. Костенко, В. Симоненко, І. Драч, І. Світличний, І. Дзюба, В. Стус, Є. Сверстюк і ін. Потім кількість дисидентів зросла, були створені і численні дисидентські організації.
Цілі українського дисидентського руху:
Домогтися конституційними методами виходу України зі складу СРСР, створення незалежної української держави.
За допомогою мирних форм боротьби (гуртки, союзи, об'єднання, комітети) сприяти процесу осмислення радянським суспільством трагедії тоталітаризму в СРСР, шляхів демократизації системи.
Усіляко сприяти формуванню демократичного мислення, політичної культури у населення.
Організації дисидентів проводили таку діяльність:
Критикували радянську систему, партійні методи керівництва країною.
Вимагали припинити політику русифікації, забезпечити умови для збереження і розвитку української культури.
Пропагували ідею незалежності України.
Створювали клуби творчої молоді («Супутник» у Києві, «Пролісок» у Львові і багатьох інших містах).
Організовували конференції, мітинги, видання книг, брошур. Значною подією
в історії дисидентського руху був випуск у 1965 р. праці відомого літературного критика, дисидента І. Дзюби «Інтернаціоналізм чи русифікація?».
Діяльність дисидентів була кваліфікована державними органами влади як незаконна. Проти активних членів дисидентських організацій і їхніх лідерів були проведені в 1961 — 1965 р. судові процеси. Багато відомих дисидентів були засуджені до позбавлення волі на значний термін, засланню. Так Л. Лук'яненко був засуджений і присуджений до смертного вироку, заміненому 15-літнім ув'язненням у таборах і 10-літнім засланням.
Репресіям піддалися П. Григоренко, І. Світличний, П. Заливаха, В. Мороз. Частина дисидентів до судової відповідальності не була притягнута, але з ними провели «бесіди» у КДБ чи в партійних керівних інстанціях. Засоби масової інформації покритикували всіх діячів культури, у творчості і громадянській позиції яких вбачалося інакомислення, критичні настрої.
У цих умовах національно-визвольний рух не міг домогтися реалізації своїх цілей.