6.Універсальність прав людини. Універсалізм і партикуляризм прав людини. Етноцентризм. Культурний релятивізм прав людини.

Концепція універсальності прав людини ґрунтується на традиційних положеннях політичної філософії 18 ст, де всі люди складають світове співтовариство – людство, яке підпадає під дію природного права (Локк – право на життя, свободу, власність, Гоббс – право на безпеку від держави, Кант – право на свободу людини, Т. Пейн – право на життя та вільне існування). Ці постулати були запропоновані у англійській Петиції про права (1628 р.), Біллі про права (1689 р.), французькій Декларації прав людини і громадянина (1789 р.), Біллі про права США (1791 р.).

Спірне питання стосується відповідності вимог універсальності прав людини (західний лібералізм) вимогам культурних, релігійних особливостей різних регіональних та національних соціальних систем. Певні держави зробили застереження при підписання Міжнародних пактів про права, Конвенції про права дитини через соціальні та культурні відмінності (несумісність з Ісламським Шаріатом), Конвенції щодо ліквідації всіх форм дискримінації щодо жінок (ОАЕ зробили застереження).

Тенденція оцінювати звичаї, норми і цінності інших культур, з позиції сприйняття власної культури як центральної, називають етноцентризмом (термін введено американським вченим Вільямом Самнером у праці "Народні звичаї" (1906). Він описував цю позицію як таку, "при якій власна група розглядається як центр Всесвіту, а всі інші оцінюються як ті, що мають до неї певне відношення").

Культурний релятивізм прав людини— це переконаність у тому, що оцінка окремого елемента культури (звичаю, норми, цінності) можлива тільки в межах тієї культури, з якої він походить (наприклад, багатоженство не може бути прийнято й оцінено в християнській культурі). Роздуми італійського ученого і письменника Умберто Еко у полемічному есе “Священні війни: пристрасть і розум”, написаному з приводу нападу арабських терористів на США у вересні 2001 р., є саме зразком аналізу ситуації з позицій культурного релятивізму. Він звертає увагу на те, що причиною усіх релігійних воєн протягом віків завжди були поверхневі протиставлення, на зразок “Ми” і “Вони”, чорне і біле, добрі і злі.

Ідея універсальності базується здебільшого на західних філософських та політичних поглядах, африканська і азіатська концепції прав людини байдуже, а інколи, вороже ставиться до існування індивідуальних прав, більше схиляється до колективних.

Однак певний набір універсальних прав людини все ж існує, про це свідчить договірна звичаєва практика держав (універсальна заборона катувань, геноциду та рабства, застосування принципу недискримінації, міжнародно-правові акти у цій сфері), що захист основних прав людини є зобов’язаннями – ergo omnes.

Права людини з'являються не внаслідок їх закріплення у правових актах. Сучасне міжнародне право розглядає права людини як природні та невід'ємні. У ст. 1 Загальної декларації прав людини, «всі люди народжуються вільними та рівними у своїй гідності та правах». Кожна людина, незалежно від раси, кольору шкіри, статі, віросповідання, мови, має права та свободи, і ніхто не має права свавільно позбавити людину її прав і свобод.

Міжнародне право визнає, що держава у своєму внутрішньому законодавстві може обмежувати деякі права людини та встановлює рамки таких обмежень. З огляду на розмаїття існуючих правових систем і те, що кожній державі притаманні свої особливості та традиції, виникає проблема однакового дотримання прав і свобод людини. У міжнародному праві її розв'язання полягає в тому, що питання захисту прав людини не є сферою виняткової внутрішньої компетенції держави. Тому існують міжнародні стандарти прав людини, засоби та способи міжнародного контролю за дотриманням прав людини в державах. Водночас у міжнародному праві вважається загальновизнаним, що деякі із прав не можуть бути обмежені за жодних обставин (ст. 4 Міжнародного пакту про громадянські та політичні права, ст. 15 Конвенції про захист прав людини та основних свобод).

В теорії прав існує велика класифікація прав людини за різними критеріями. Для міжнародного права велике значення має поділ всієї групи прав на універсальні та спеціальні.

До універсальних прав належить весь каталог прав людини й основних свобод. За деякими винятками цей каталог повторюють Загальна декларація прав людини та всі найважливіші міжнародно-правові акти про права людини. Значення універсальних прав людини й основних свобод полягає насамперед у тому, що такі права мають визнаватися за всіма людьми, незалежно від того, де вони перебувають. Міжнародне право виключає будь-які відмінності у правах залежно від кольору шкіри, етнічного походження, статі, майнового стану тощо та вважає таку дискримінацію у правах злочинною.

Утім багато людських груп у різних країнах світу (загалом це навіть переважна більшість людства) не можуть із тих чи інших причин (історичних, культурних, релігійних тощо) повноцінно користуватися універсальними правами. Це створює умови для різних форм дискримінації. Тому виникає потреба в спеціальному правовому захисті осіб, що входять до таких груп. Сутність спеціальних прав полягає не в наданні кому-небудь додаткових прав, а в забезпеченні правовими засобами умов, за яких усі могли б рівною мірою користуватися універсальними правами та свободами. Наприклад, надання представникам мовних меншин права користуватися мовою меншини не позбавляє інші мовні групи можливості користатися своєю мовою, але водночас захищає таку меншину від асиміляції. Міжнародні договори не тільки містять норми про спеціальні права, а й наказують державам-учасницям імплементувати їх у національне законодавство.

Перелік груп, яким мають бути надані спеціальні права, не є постійним. Він залежить зрештою від усвідомлення конкретним суспільством наявності тих чи інших дискримінованих груп. Чинні універсальні міжнародні договори надають спеціальні права особам, які належать до національних, етнічних, релігійних, мовних меншин, жінкам, дітям, біженцям. Відбувається становлення норм про спеціальний захист осіб, хворих на невиліковні хвороби, й інвалідів.

Зі спеціальними правами людини пов'язане поняття позитивної дискримінації, що застосовується як правовий захід, спрямований на прискорення досягнення в суспільстві фактичного рівноправ'я всіх осіб. За таких умов вона вважається правомірною та полягає в законодавчому встановленні тимчасових нерівноправних, диференційованих стандартів і привілеїв для захисту тих, кого дискримінують. Прикладом позитивної дискримінації може служити встановлення в деяких країнах гарантованого мінімального відсотку жінок чи представників певних етнічних меншин у виборчих списках за пропорційною системою. Такі тимчасові стандарти та привілеї мають бути негайно скасовані, щойно мета буде досягнута.

Універсалізм і партикуляризм прав людини. У світовій політичній і правовій філософії щодо питання універсальності прав людини стикаються діаметрально протилежні позиції універсалізму і партикуляризму. На універсальності ідеї прав людини, її єдності для всіх культур наполягають представники універсалістського лібералізму (Дж. Роулз, Р. Дворкін). Заперечення універсальності цієї ідеї походить від різних форм партикуляризму, у яких зроблено акцент на різноманітності культур, їх прагненні захистити свою ідентичність (М. Сендел, А. Макінтайр).

За Дж. Разом (відомий британський філософ права (нині — професор Колумбійського університету)) Права людини поєднують у собі виключну важливість та універсальність [9, 9]. На відміну від «традиційних» теорій, які проголошують права людини універсальними тому, що це права, якими кожна людини володіє саме як людина (отже, буття людини визнається основою володіння цими правами), Дж. Раз пропонує раціонально-ціннісний підхід до виправдання універсальності прав людини: «Права не виникають з необхідністю із прав. Вони виникають із міркувань про те, як досягнути цінностей життя». Наприклад, людина має право на освіту не завдяки приналежності до людського роду (в такому разі печерні мешканці в кам´яному віці теж мали б це право). Це право ґрунтується не на певному предправі, а на універсальних положеннях — шанси досягнути повноцінного життя залежать від володіння навиками ухопити сприятливі можливості, досяжні у відповідному місці й у відповідний час.

Дж. Раз вважає, що права людини синхронно універсальні в тому сенсі, що усі люди, які живуть тепер, володіють ними. У сучасному світі людське життя визнається безумовною цінністю. Тому вирішальний внесок індивідуальних прав у виникнення світового порядку полягає в тому, щоб підкріпити його зобов´язання щодо цінності людського життя. Додатковий вирішальний внесок прав людини у світовий порядок полягає в тому, що права індивідів посилюють тиск на держави, корпорації та міжнародні організації, які є найбільш сильними суб´єктами на міжнародній арені. Рух за права людини протистоїть концентрації влади в корпоративних руках.

В одному із значень універсальність є атрибутом прав людини, тобто їх невід´ємною властивістю. Неуніверсальних прав людини взагалі не буває, і навпаки, якщо ми шукаємо універсального виміру сучасного світу, то ми обов´язково маємо шукати його в напрямку прав людини. Такого висновку можна дійти з доповіді А. Гарапона, генерального секретаря Інституту фундаментальних досліджень юстиції Франції «Судді на перехресті між всесвітнім та універсальним вимірами», в якій він акцентує увагу на розрізненні понять «всесвітнє» (worldwide) і «універсальне» (universal) як двох вимірів глобалізації.