12. Рекомендована література базова

1. Борисенко В.К. Нова весільна обрядовість у сучасному селі. (На матеріалах південно-східних районів України). Київ: „Наукова думка” – 1979. – 137 с.

2. Бромлей В.Ю. Этносоциальные процессы: теория, история, современность. Москва: „Наука”. – 1987. – 335 с.

3. Вовк X. Студії з української етнографії та антропології. -К , 1995.

4. Етнографія України: Навч. посібн. / за ред. проф. С.А. Макарчука. – Вид. 2-е, перероб. і доп. – Львів: Світ, 2004. – 520 с.

5. Етносоціальне буття народів Запорізького Приазов’я в геокультурному контексті. / за заг. ред. проф. І.П. Аносова, Л.В. Афанасьєвої, М.В. Крилова, М.В. Пригаро. – Запоріжжя: обласна державна адміністрація; Мелітополь: МДПУ; Сімферополь: Таврія, 2005. - 296 с.

6. Народи Північного Приазов’я (етнічний склад та особливості побутової культури) / Гол. ред. кол. І.П. Аносов. – Запоріжжя: просвіта. 1997. 175 с.

7. Наулко В.Е. Етнічний склад населення України //Рад школа.-1990, №5

8. Наулко В. Культура і побут населення України: Навч. посібник / В.І. Наулко, А.Ф. Артюр, В.Ф. Горленко та ін. – 2-е вид., доп. та перероб. – К.: Либідь, 1993 – 288 с

9. Наулко В.И. Развитие межэтнических связей на Украине. Киев: „Наукова думка” – 1975. – 278 с.

10. Наулко В. Хто і відколи живе в Україні. - К , 3 988. 23. Народознавчий запитальник. - Київ: „Либідь", 2000. - 32 с.

11. Національні меншини України: Навчальний посібник. Міронова І.С. - Одеса, Миколаїв: Вид-во МАГУ ім.. П.Могили, 2006. - 464 с.

12. Пономарьов А. Українська етнографія . Курс лекцій. - К , 1994.

13. Тиводар М. Етнологія: Навч. посібн. – Львів: Світ, 2004. – 624 с.

14. Українська минувшина. Ілюстрований етнографічний довідник. - К., 1993. -

15. Українське народознавство. Посіб. / За ред. С.П.Павлюка. - Львів; Фенікс, 1994.-608с.

16. Україна у міжнародних відносинах XX століття: Навч. посібник / За ред. проф. Малика Я.Й. - Львів: Світ, 2004. - 468 с.

17. Уроки з народознавства: Посібник / Упоряд. М.К. Дмитренка, Г.К. Дмитренко. - К.: Ред. часопису „Народознавство", 1995. - 224 с.

Допоміжна

1. Альбедиль М. Народы мира. Учебное пособие.- СПб, 1999.

2. Білецький А.О. Про мову і мовознавство. - Київ, АртЕк, 1996. 224 с.

3. Будина О.Р. О соотношении общих и локальных традиций (на примере балканских этнических групп на Украине и в Молдавии) // Советская этнография. – 1984. - №2. - С. 15 – 27.

4. Ващенко В.Г. Виховний ідеал. - К., 1993р.

5. Гошко Ю.Населення Українських Карпат ХУ -ХУШ ст.. Заселення. Міграції .Побут.-К., 1976.

6. Данилюк А.Г. Українська хата. - К.: Наук. Думка, 1991. - 108с.

7. Демиденко Л. Культура й быт болгарского населення в УССР . - К , 1970.

8. Декларація прав національностей України, прийнята Верховною Радою України 1 листопада 1991 року // www. Liga. net.

9. Демографічні перспективи України до 2026. / В Стешенко, С. Рудницький, О Хмара, А Стефановський. - К, 1999.

10. Дяченко В. Антропологічний склад українською народу. - КД965.

11. Загальні засади: Ст. 10, 11, 12. // Конституція України. За редакцією від 01.01.2006 р. – Харків: Ранок: Веста, 2006. – 63 с.

12. Закон України „Про національні меншини в Україні” // Відомості Верховної Ради, 1992. - № 36. – 569 с.

13. Іванченко М. Дивосвіт прадавніх славян. - К., 1991.

14. Ігнатенко ПЛ. Український національний характер. - К., 1997.

15. Иванова Ю.В. Тенденция развития этнических групп в многонациональной среде. // Советская этнография. – 1981. - №4. – С. 95 – 107.

16. Кримські караїми в Україні / Укл Н.Дехтярьова, С. Кузнецова. - К , 2001.

17. Кримські татари в Україні. - К, 1999.

18. Культура української мови: Довідник / С.Єрмоленко, Н.Дзюбишина-Мельник, К.Левенець.; За ред. В.М.Русанівського. - К.: Либідь, 1990. - 304 с.

19. Культурно - бытовые процессы на Украине / отв. ред. Ю.В. Иванова. Москва: „Наука”. – 1979. – 192 с.

20. Маруневич М. Материальная культура гагаузов 19-нач 20 в. / Отв ред Ю Иванова-Кишинев, 1988.

21. Народжуваність у Запорізькій області. Статистичний збірник / Від Ред Терткова, Л.Кавун - Запоріжжя, 2001.

22. Основи національного виховання: Концептуальні положення / В.Г. Кузь, Ю.Д.Руденко, З.О.Сергійчук. - К.: ін форм. - вид. Центр „Київ", 1993. - 152 с.

23. Півтора Г. Українці: звідки ми і наша мова. - К.: Наукова думка, 1993. - 200 с.

24. Попов А Названия народов СССР Введение в топонимику. - Л , 1973.

25. Самойлович В.П. Народное архитектурное творчество Украины. - К., 1989р.

26. Скуратівський В.Т. Вінець. -К.: Видавництво УСГА, 1994. - 240 с.

27. Україна: книга фактів / укладач Лістратенко Н.В. - Харків: Книжковий клуб, 2006. -315 с.

28. Українознавство: програма, концепції. Кириченко П.О. - Київ, 1992.

29. Цікаве українознавство: Навч. Посібник / Укл. В.А.Герасимчук, - К.: ІСДО,

30. 1995.-392 с.

31. Шараневич О.А. „Закон про мови": за чи проти. - „Українська мови і література в школі", №4,1991. - с.3-5.

32. Юрченко П.Г. Дерев'яна архітектура України. - К., 1970р.

ЛЕКЦІЯ 1.

Тема: Вступ до курсу «Етнографія України»

Мета: Ознайомити студентів з об’єктом, предметом та завданнями курсу «Етнографія України», розглянути становлення і розвиток української етнографії.

Література:

1. Етнографія України. Навч. посібн./ за ред.. проф.. С.А. Макарчука. –Вид. 2-е, перероб. і доп. – Львів: Світ, 2004.- 520 с.

2. Українське народознавство: Навч. посібн./ за ред.. С.П. Павлюка, Г.Й. Горинь, Р.Ф. Кирчіва - Львів: Фенікс, 1994.- 608 с.

 

ПЛАН

1. Об’єкт, предмет та завдання Етнографії України

2. Становлення і розвиток української етнографії.

1. Щоб по-справжньому пізнати свій рідний народ та інші народи, необхідно вивчати їхню історію, мову, культуру. І не тільки культуру, що створена талановитими архітекторами, художниками, музикантами, акторами, письменниками, вченими, але й ту, що впродовж багатьох століть творилася і плекалася в народному середовищі, передавалася від покоління до покоління, безперервно розвивалася і водночас зберігала певні стійкі свої риси, які утверджувалися, поширювалися, себто ставали традиційними. Ця традиційна культура тісно пов'язана з природними умовами, історичним буттям народу, способом його життя, діяльністю, характером, психологією. Вона виражена в різних формах: матеріальній (будівлях, знаряддях праці, ремеслах, саморобних засобах транспорту, одязі, їжі) і духовній (звичаях, обрядах, традиційних знаннях, мистецьких виробах, творах усної народної творчості тощо). Вивченням цієї колективної народної культури займається спеціальна наука — етнографія.

Назва ця походить від грецьких слів ethnos народ і grapho — пишу, що означає народоопис. Етнографія справді приділяє багато уваги опису предметів і явищ народного побуту і культури. Це важливо і дуже потрібно для науки, особливо в наш час, коли з ужитку зникають різні види традиційної культури. Але етнографія не тільки описує народи, а й вивчає їхнє походження, закономірності їх розвитку, спільні й особливі риси, тобто поєднує описовий і теоретичний підходи до матеріалу дослідження, застосовує різні методи його аналізу і осмислення. Тому для цієї науки запропонована і дещо точніша назва — етнологія, друга частина якої походить від грецького слова logos (поняття, вчення) і наголошує на її теоретичній сутності. Властиво ж обидві назви можна замінити українським словом народознавство. Щоправда, слід застерегти: термін «народознавство» може вживатися і в ширшому значенні, якщо охоплює все те, що взагалі стосується знання про народ (його історію, мову, географію, розселення, антропологію, статистику тощо) і виходить за межі власне етнографії. Ми будемо тлумачити народознавство у вужчому значенні.

Отже, етнографія — це одна з галузей історичної науки, що займається вивченням походження народів (етносів), процесу їх розвитку, особливостей традиційного побуту, матеріальної і духовної культури.

Об'єктом вивчення етнографічної науки є народи світу. Але для кожної національної етнографії основним і першочерговим повинно бути вивчення власного народу. Бо тільки на основі пізнання свого народу можна зрозуміти і належним чином збагнути сутність інших народів, побачити у порівнянні що їх різнить і споріднює.

Мета - подати основні відомості з етнографії українського народу, тобто розповісти про його походження, процес формування, розселення, характерні риси його побуту, галузі традиційної матеріальної і духовної культури, що визначають його як окремий самобутній етнос.

2. Етнографія як наука виникла наприкінці XVIII ст. Часом її становлення у різних країнах с перша половина XIX ст. Але накопичення матеріалу відбувалося значно раніше. Чимало відомостей про народне життя, побут, звичаї міститься у літописах періоду Київської Русі і Галицько-Волинського князівства, в українських літописах XVI—XVII ст., козацьких літописах XVII—XVIII ст., у подорожніх нотатках чужоземних дипломатів, купців, мандрівників, які в різний час перебували в Україні. Важлива етнографічна інформація зафіксована зокрема в описах з України австрійського дипломата Еріха Лясоти (XVI ст.), арабського мандрівника Павла Алеппського (XVII ст.), в «Описі України» французького військового інженера Гійома Боплана (XVII ст.), у творах давніх українських і польських письменників та вчених, у різних грамотах, документах юридичного характеру тощо.

В останні десятиліття XVIII — на початку XIX ст. посилюється інтерес до вивчення нашої країни. Це був час ліквідації політичної автономії України, знищення Запорізької Січі (1775 р.) і гетьманщини на Лівобережжі, приєднання до Росії Правобережної. України, утвердження царизмом централізаторської політики і феодально-кріпосницької системи, захоплення австрійською монархією після поділу Польщі 1772 р. західноукраїнських земель зі збереженням тут панування польських, угорських та румунських феодалів. Отож, зацікавлення Україною у той складний і драматичний для неї період, що походили з наукових осередків Петербурга, Москви, Відня, Будапешта, мали в основному на меті збирання інформації про маловідомі новопридбані провінції Російської та Австрійської імперій для кращого пізнання їх продуктивних сил та інших «туземних» реалій і ефективного освоєння їх у складі імперських структур. При цьому мало цікавилися історичною, етнокультурною своєрідністю українського народу, її нерідко не помічали, залишали поза увагою, чи беззастережно трактували українців з різних частин їх пошматованої землі як складову інших націй — росіян, поляків, угорців, румунів, а то й взагалі екзотичними «туземцями» тих чи інших провінцій. Однак уже на той час помітне і певне (наскільки це було можливим) протистояння цим тенденціям. З'являються праці, в яких простежується розуміння етнічної специфіки українського народу, його історії та культури. Це, зокрема, «Описание свадебных украинских простонародных обрядов» (1777 р.) Григорія Калиновського —- публікація, яку деякі дослідники вважають початком української етнографії; книжки Василя Рубана «Краткие географические, политические и исторические ведомости о Малой России» '1773 р.) і «Краткая летопись Малой России с 1506 по 1770 гг.» (1777 р.), Якова Марковича (Маркевича) «Записки о Малороссии, её жителях и произведениях» (1798 р.) та низка інших праць, серед яких «Історія Русів» (1822—1825 pp.) невідомого автора, що тривалий час поширювалася у рукописних списках.

Увага до вивчення традиційно-побутової культури народу дедалі посилювалася у зв'язку з наростанням антифеодальної боротьби, піднесенням хвилі буржуазних революцій і національно-визвольних рухів у Європі, а також під впливом ідеології романтизму, який відіграв надзвичайно важливу роль у розгортанні народознавчих досліджень, пропагуванні народності та в широкому впровадженні народної культури в літературу і мистецтво. Активізація збирання і дослідження пам'яток української народної культури, фольклору є одним з суттєвих чинників національно-культурного відродження в Україні, процесу творення нової літературної мови на народній основі, ознаменованого появою у 1798 р. перших трьох частин «Енеїди» Івана Котляревського. Майже одночасно в усіх регіонах України опрацьовується граматика української мови. При цьому «Грамматика малороссийского наречия» наддніпрянця Олександра Павловського (1818 р.) і філологічні праці (в тому числі граматика) галичанина Івана Могильницького (20-ті роки), а також «Граматика слов'яно-руська» закарпатця Михайла Лучкая (1830 р.) ґрунтуються на досвіді живого народного мовлення. В них аргументовано відстоюється погляд щодо самобутності української мови і, що особливо важливо, її спільності на всьому просторі розселення українського народу.

Саме у зв'язку з утвердженням поглядів на український народ як на окремий народ, мовну і етнокультурну спільноту в усіх частинах його пошматованої загарбницькими кордонами землі є підстава говорити про початки переходу від накопичення етнографічних відомостей Г знань про Україну до формування української етнографії як окремої наукової дисципліни.

У 20---30-Х роках XVIII ст. сформувалися три основні осередки науково-літературного руху в Україні, з якими великою мірою пов'язаний і розвиток української етнографії,— у Харкові, Києві та Львові. їх визначна роль полягала в організації збиральницької народознавчої роботи в різних регіонах України, посиленні її системно-наукових початків і, головно, в утвердженні свідомої українознавчої цілеспрямованості цієї роботи.

У харківському гуртку «Любителів української народності» така цілеспрямованість особливо властива історико-етнографічним і фольклористичним працям Ізмаїла Срезневського, дослідженням української мови і фольклору Амвросія Метлинського, збиральницькій роботі молодого Миколи Костомарова, студіям про Слобожанщину Вадима Пассека. У Києві інтерес до етнографічних досліджень виявляється у зв'язку з відкриттям університету (1834 р.) і діяльністю його першого ректора — Михайла Максимовича. Важливу роль відіграли також такі організації, як «Тимчасовий комітет для розшуку старожитностей у Києві» (1835 p.), «Музей старожитностей» при університеті (1837 p.), «Київська тимчасова комісія для розгляду давніх актів» (1843 p.). Українознавче спрямування досліджень київського осередку посилюється під впливом програми Кирило-Мефодіївського товариства і участі в ньому Миколи Костомарова, Пантелеймона Куліша та, передовсім, Тараса Шевченка, який прагнув показати світові героїчне минуле українського народу і його культуру.

Львівський українознавчий осередок, який утворився на початку 30-х років навколо діячів так званої «Руської трійці» (Маркіян Шашкевич, Іван Вагилевич, Яків Головацький), не тільки започаткував на західноукраїнських землях нову українську літературу на народній основі («Русалка Дністрова», 1837 p.), а й став ініціатором та організатором широкої народознавчої роботи в цьому регіоні. До збору і опису пам'яток народної матеріальної і духовної культури була залучена значна кількість інтелігенції на місцях (переважно духовенства), практикувалися і спеціальні народознавчі мандрівки за певною програмою. Відсутність української періодики і труднощі з виданням українських книжок були причиною того, що переважна більшість українознавчих праць першої половини XIX ст. залишилася у рукописах або була опублікована російською, польською, чеською, німецькою мовами. На цьому тлі особливо помітними народознавчими публікаціями були книжки «Рускоє весілє» Йосипа Лозинського (1835 p.), збірки українських пісень, прислів'їв та приказок, описи народних звичаїв, обрядів, вірувань тощо. У 50—60-х роках важлива роль в організації науково-етнографічної роботи в Україні належить заснованій у Києві 1852 р. «Комісії для опису губерній Київського учбового округу», зокрема її етнографічному відділенню. Комісія підготувала ґрунт для створення в Києві 1873 р. Південно-західного відділу Російського географічного товариства. Його очолив Павло Чубинський — найвизначніший український етнограф XIX ст., автор слів національного гімну «Ще не вмерла Україна». У 1869—1870 рр. під його керівництвом були проведені експедиційні обстеження в Україні та суміжних з нею районах Білорусії й Молдови, на матеріалах яких постала фундаментальна семитомна праця «Труды этнографическо-статистической экспедиции в Западно-Русский край» (1872—1879 рр.).

Етнографічні дослідження на західноукраїнських землях пожвавлюються з появою української періодики (газети «Зоря Галицька», «Слово», «Буковинська зоря», журнали «Вечорниці», «Мета», «Ластівка», «Правда» та ін.), де систематично друкуються народознавчі матеріали. У 60—70-х роках зміцнюються зв'язки і співробітництво в галузі народознавства між західноукраїнськими і наддніпрянськими вченими.

Уже члени «Руської трійці» реально зіткнулися у народознавчій роботі з протидіями тогочасних австрійських, польських, угорських, румунських правителів західноукраїнського краю. Ще більш негативного ставлення зазнавала ця робота з боку заповзятих посіпак російського царизму, котрі уважно стежили за розвитком українознавчої думки, повсякчас обмежували її, не допускали жодних виходів за рамки офіційно допустимого. Саме через здобутки на теренах українознавства 1876 р. було заборонено діяльність Південно-західного відділу Російського географічного товариства.

Великими перешкодами на шляху розвитку української етнографії були відомі ганебні акти царизму — валуєвський циркуляр 1863 р. з його зухвалим запереченням права на існування української мови («не было, нет и быть не может») та Енський імператорський указ 1876 р., якими заборонялося друкування книг українською мовою, українська преса, театральні вистави, санкціонувалося широке переслідування «українського руху» та інші реакційні заходи.

Однак українська народознавча робота не припинялася і, незважаючи на несприятливі умови та перешкоди, рухалася вперед завдяки патріотичній цілеспрямованості й подвижництву відданих цій справі діячів.

У 70—80-х роках з'являються цінні народознавчі розвідки Миколи Костомарова, Володимира Антоновича, Олександра Потебні, Петра Єфименка, Миколи Лисенка, Івана Нечуя-Левицького, Михайла Драгоманова, Павла Житецького, Миколи Сумцова, галичан Якова Головацького, Омеляна Партацького, Данила Лепкого, Івана Верхратського, закарпатців Анатолія Кралицького, Євгена Фенцика, буковинця Григорія Купчанка та ін.

Якісно новий етап розвитку українського народознавства пов'язаний з діяльністю Івана Франка та очолюваної ним і Михайлом Грушевським наукової інтелігенції. У 1873 р. зусиллями українських громадських діячів у Львові було засновано Літературне товариство їм. Т. Г. Шевченка, яке стало одним з осередків української науки. 1892 р. воно було реорганізоване в Наукове товариство ім. Т. Г. Шевченка (НТШ), що в тогочасних умовах фактично виконувало функції національної академії наук. Фундатором народознавчих досліджень стає етнографічна комісія Товариства, ядро якої складали видатні українські етнографи і фольклористи: Іван Франко, Федір Вовк, Володимир Гнатюк, Філарет Колесса, Осип Роздольський.

З ініціативи етнографічної комісії здійснювалися наукові експедиції, була налагоджена робота численних збирачів на місцях, систематично публікувалися дослідницькі матеріали з усієї України. Визначними віхами української народознавчої науки стали, зокрема, серійні видання «Етнографічний збірник» (40 томів), «Матеріали до української етнології» (22 томи). Праці з української етнографії друкувалися також у «Записках Наукового товариства ім. Шевченка» (з 1892 р.). Численні дослідження з української етнографії з'являлися у російськомовному журналі «Киевская старина» (виходив з 1882 р.), львівських часописах «Зоря» (1880—1897 рр.), «Житіє і слово» (1894—1897 рр.) та інших виданнях.

В останні десятиріччя XIX ст. — на початку XX ст. українська етнографія сягнула рівня кращих зразків європейської етнографічної науки (праці Миколи Сумцова, Івана Франка, Федора Вовка, Володимира Гнатюка, Дмитра Яворницького, Володимира Шухевича, Михайла Зубрицького, Зенона Кузелі). Помітний внесок у справу вивчення побуту і культури українського народу зробили й чужоземні дослідники: польські (Оскар Кольберг, Едуард Руліковський, Ізидор Коперніцький), російські (Орест Міллер, Олександр Пипін), австрійські (Леопольд Вайгель, Раймунд Кайндль), чеські (Франтіїиек Ржегорж, Людвік Куба) та ін. Було створено передумови для подальшого розвитку українського народознавства, що намітився після революційного перевороту 1917 р. в Росії і розвалу Австро-Угорщини 1918 р. У період тогочасних визвольних змагань за побудову соборної української держави була створена Всеукраїнська Академія наук (1918 р.). У 20-х роках навіть в умовах більшовицького режиму розгорнулася плідна народознавча збиральницька і дослідницька робота. Її очолили етнографічна комісія Академії та краєзнавчі осередки в різних місцевостях України. З'явилися такі спеціальні видання, як «Етнографічний вісник», «Краєзнавство», «Побут», у результаті інтенсивних польових досліджень значно поповнилися збірки етнографічних матеріалів. Але цей період тривав недовго. Уже наприкінці 20-х років почалася «рішуча перебудова» методології етнографічної науки і переведення її на марксистську основу. Вона супроводжувалася «непримиренною» боротьбою проти «українського націоналізму», хвилями масових репресій, що звели нанівець усі позитивні здобутки і відкинули українську етнографічну науку далеко назад.

На західноукраїнських землях, де у 20—30-х роках панували окупаційні буржуазні режими Польщі (Східна Галичина і Волинь), Румунії (Північна Буковина) і Чехо-Словаччини (Закарпаття), помітно занепало Наукове товариство ім. Т. Г. Шевченка. Але у той час виникли регіональні краєзнавчі осередки (товариство і музей «Бойківщина» в м. Самборі на Львівщині, етнографічне товариство Підкарпатської Русі в Мукачевому на Закарпатті, музеї «Гуцульщина» в Коломиї, «Верховина» в Стрию, «Лемківщина» в Саноці та ін.), з діяльністю яких пов'язане значне пожвавлення народознавчої роботи на місцях. Самбірське товариство мало навіть неперіодичне видання — «Літопис Бойківщини» (у 1931—1939 рр. вийшло друком 11 книжок).

Після другої світової війни головними осередками етнографічної науки в Україні стали Інститут мистецтвознавства, фольклору та етнографії ім. М. Т. Рильського АН України в м. Києві та Державний музей етнографії та художнього промислу АН України у м. Львові. Останній є найстарішою і найбільшою в Україні музейною установою етнографічного профілю. Науково-дослідна робота музею значно пожвавилася після створення на його базі у 1983 р. Львівського відділення Інституту мистецтвознавства, фольклору та етнографії, яке 1991 р. стало окремим Інститутом народознавства HAH України. Значну роботу щодо збору і вивчення пам'яток народного побуту і культури здійснюють обласні та районні історико-краєзнавчі музеї, передусім створені за останні десятиліття музеї народної архітектури і побуту під відкритим небом (скансени) Києва, Переяслава-Хмельницького, Львова, Ужгорода, Чернівців.

Поряд з іншими українознавчими дисциплінами етнографія зазнала згубного впливу більшовицького тоталітаризму, догматизму, моральних і фізичних репресій, які до останнього часу методично нівечили її, полишали найздібніших та найактивніших сил, збочували на бездоріжжя ненаукових пошуків і розробок. Було закрито багато тем з української етнографії, зазнавали заборон і переслідувань кращі науковці та їх праці. Так і не змогла побачити світ підготовлена в 60-х роках історико-етнографічна монографія «Українці».

Та навіть у той складний час українські етнографи в міру своїх сил і можливостей зробили чимало корисного, потрібного. Внаслідок проведення систематичних наукових експедицій зібрано багату інформацію з історичної етнографії українського народу та його сучасного буття, численними цінними експонатами поповнено етнографічні музейні колекції, опубліковано наукові праці, присвячені дослідженню різних ділянок традиційного побуту і культури українського народу, питанням його етнічної історії, культурно-побутовим взаєминам з іншими народами, історико-етнографічній характеристиці різних регіонів України тощо. Імена і праці українських етнографів новітнього часу наведено у списках рекомендованої літератури до вивчення окремих тем цього посібника. Найвизначнішим сучасним періодичним виданням етнографічного профілю є часопис «Народна творчість та етнографія», що виходить друком з 1957 р. Останнім часом цікаві матеріали, дослідження, наукові розвідки з української історії етнографії публікуються в різних журналах, збірниках, газетах.

У 1989 р. відновило свою наукову та видавничу діяльність Товариство ім. Т. Г. Шевченка у Львові з секцією етнографії та фольклористики у його складі. Плідні дослідження в галузі української етнографії здійснюються і поза межами України, зокрема Музеєм української культури у Свиднику (Словаччина), цінні публікації з українського народознавства з'явилися у Польщі, Румунії, Югославії, в українознавчих осередках Канади, Сполучених Штатів Америки, Німеччини.

Отже, навіть цей побіжний огляд переконує, що етнографічне вивчення України має свою історію і чималий доробок. Саме все найкраще, достовірне з цього доробку — результат праці багатьох поколінь збирачів і дослідників традиційно-побутової культури нашого народу — покладено в основу цього навчального посібника. Засвоєння пропонованої інформації дозволить розширити знання про український народ, багатство, розмаїття і високу гуманістичну наповненість його традиційної культури, глибше усвідомити і збагнути те, що у винятково складних і несприятливих умовах свого історичного буття цей народ упродовж віків зберігав самобутність і невичерпну творчу силу, був активним учасником і повноцінним суб'єктом розвитку загальнолюдської цивілізації. Без таких знань неможливе і відповідне самоусвідомлення приналежності до свого народу — те визначальне і неодмінно притаманне людині, що називається національною свідомістю і гідністю.

 

ЛЕКЦІЯ 2

Тема: Український етнос у просторі і часі.

Мета: розглянути питання щодо походження українського етносу. Виявити основні чинники формування етносу. Дати пояснення понять «народ», «етногенез», «культурогенез». Дати характеристику культур давньослов’янського масиву. Трипільська, зарубинецька, черняхівська культури. Розглянути теорії походження слов’ян.

Література:

1. Етнографія України. Навч. посібн./ за ред.. проф.. С.А. Макарчука. –Вид. 2-е, перероб. і доп. – Львів: Світ, 2004.- 520 с.

2. Українське народознавство: Навч. посібн./ за ред.. С.П. Павлюка, Г.Й. Горинь, Р.Ф. Кирчіва - Львів: Фенікс, 1994.- 608 с.

3. Баран В.Д.,Козак Д.Н., Терпиловський Р.В. Походження слов’ян. – К., 1991

4. Петров Н. Походження слов’ян. К.: Наук.думка, 1972. – 236 с.

5. Бромлей Ю.В. Очерки теории этноса. – М., 1983

 

ПЛАН

1. Основні чинники формування етносу.

2. Поняття «етногенез».

3. Археологічні культури.

1.У Етногенез (від грецького етнос — народ і генезис — походження) — тривалий процес утворення і розвитку племені, народу, нації. Вивчення процесів етногенезу повинно спиратися на комплексне використання даних багатьох наук: історії, мовознавства, етнографії, антропології, археології. Чи можемо ми вважати, що племена, які заселяли прабатьківщину слов’ян, були праслов’янськими? Протягом століть одні племена змінювали чи витісняли інших, асимілювалися, один етнос переливався в інший — скіфи, гуни, сармати, слов’яни, половці, татари та інші брали участь у етногенезі українців. Звичайно, людність Північного Причорномор’я не була етнічно однорідною протягом тисячоліть. Але при всіх міграціях та асиміляціях ядро етносу залишалось, зберігало історичну пам’ять, звичаї, вірування, етнографічні особливості — інакше ми не були б тими, ким є нині. Тобто, культурний генофонд краю не переривався протягом (довготривалих війн, поневолення, лихоліть, які випали на долю нашого народу. Нові дослідження істориків, відкриття археологів постійно змінюють наші уявлення про життя далеких пращурів. Якщо раніше вчені вважали, що територія України була залюднена 150-200 тис. років тому, то нове сенсаційне відкриття в 70-х роках палеолітичної стоянки біля селища Королеве в Закарпатті внесло корективи у вирішення цього питання. Результати досліджень виявили 16 культурних шарів, сто тисяч знахідок, серед яких знаряддя праці кроманьйонців, неандертальців, пітекантропів. Та найважливішим є можливість дослідити саме генетичність пов’язаних між собою прадавніх культур, простежити еволюцію знарядь праці впродовж мільйона років. Відкриття Королевської стоянки привернуло увагу вчених всього світу і змусило науковців переглянути питання про час і шляхи заселення Східної Європи. Нині вважають, що залюднення України відбувалося не зі сходу на захід, як гадали раніше, а із Західної та Південної Європи. І відбувалися ці процеси мільйон років тому 1. Серед вчених ХІХ — ХХ ст. побутують два погляди на походження народів: автохтонізм та міграціонізм. Автохтоністи вважають, що народ має органічний, спадкоємний зв’язок з найдавнішими мешканцями своєї землі, незважаючи на різні міграції, злиття чи змішування племен. Міграціоністи ж твердять, що головну роль в етногенезі народу відіграють постійні рухи, пересування (міграції) народів. Міграціоністи стверджували, що українці — народ порівняно молодий і є наслідком міграцій слов’янських племен, які нібито прийшли невідомо звідки на українські землі. Думку про автохтонність українців відстоював видатний український вчений, археолог Вікентій Хвойка, який на початку ХХ ст. зробив ряд унікальних археологічних відкриттів, а також дослідник етногенезу українців Віктор Петров. Серед сучасних істориків автохтонність українців відстоюють Михайло Брайчевський, Григорій Василенко, Борис Рибаков, Микола Чмихов та ін. В етногенетичних і етнокультурних процесах, що відбувалися в Україні, можна виділити кілька етапів: І. Трипільська доба (V — ІІІ тисячоліття до н.е.) ІІ. Післятрипільська доба (ІІ тисячоліття до н.е.) ІІІ. Скіфо-сарматська доба (VІІ ст. до н.е. — ІІІ ст. н.е.) ІV. Слов’янська доба (І тисячоліття н.е.) V. Доба Русі — України (від VІІ ст. н.е.)

Те, що народ на цій території жив і займався матеріальним виробництвом, засвідчують численні писемні, лінгвістичні, археологічні, культурні пам'ятки, а також прямо й опосередковано історичні хроніки стародавніх авторів — Йордана, Прокопія Кесарійського, Менандра Протиктора, Феофілакта Сімоката, Маврикія Стратега, Нестора.

Отже, слов'яни — це автохтони-аборигени, а їх прабатьківщиною було межиріччя Одри і Вісли, або середнє Наддніпров'я. Зазначимо, що "Повість временних літ" виводить праукраїнські слов'янські племена з-над Дунаю. Тезу про "дунайську епоху" в житті праукраїнських слов'ян висунув ще М.Драгоманов у 70-х роках XIX ст., а М.Грушевський називає добу українського розвитку (IV —IX ст.н.е.) "чорноморсько-дунайською".

Висувалася також як компромісна гіпотеза про прабатьківщину слов'ян між Дніпром і Віслою. Ю.Кухаренко, І.Русанова вважали, що вона — на західному Поліссі; І.Ляпушкін — на Прикарпатті; І.Вернер — у верхів'ях Дніпра, Десни й Угри; А.Попов — у нижній течії Дунаю; М.Рудницький — на південному узбережжі Балтійського моря.

Отже, на підставі аналізу пам'яток, джерел, історичних хронік і наукових розвідок можна визначити спільні ознаки на користь автохтонного походження українців. Головні з них такі: спільний фізично-етнічний тип; мовний фактор, ґрунтовно досліджений і вивчений мовознавцями, зокрема топоніми і гідроніми; археологічні пам'ятки, які мають спільні риси, характерні тільки для однієї території; основні види господарської діяльності — землеробство і скотарство, що спостерігаються по всій історичній вертикалі; мистецькі твори, зокрема кераміка, які мають характерні ознаки лише певного географічного ареалу; світоглядно-обрядова система, що сформувалась і функціонувала впродовж тривалого часу в праслов'янських і слов'янських народів.

Зародження та формування усякого етносу є складною етнологічною проблемою, розв'язання якої вимагає залучення даних і методів різноманітних наукових дисциплін, зокрема, історії, археології, мовознавства, етнографії, антропології тощо.

 Щодо початку етногенезу українського народу існує три групи концепцій - трипільсько-арійська, ранньосередньовічна та пізньосередньовічна. На теренах України у IV-III тис. до н. е. існувала високорозвинена Трипільська культура, яка, на думку археологів та істориків, упритул підійшла до постання класового суспільства.

Наприкінці III тис. до н. е. трипільські суспільства занепадають, трипільське населення поступово скорочується, частина трипільців переходить до скотарства.

Найбільш науково аргументованою є ранньосередньовічна концепція. Її прихильники виводять початки формування українського етносу від часів розпаду праслов’янської спільноти у середині І тис. н. е. Ця концепція нині у різних варіантах найпоширеніша серед українських істориків. Багато зробив для її утвердження М. Грушевський. У неї чимало прихильників серед діаспори (В. Кубійович, М. Мішко, В. Щербаківський тощо) та серед учених України (В. Баран, М. Брайчевський, Я. Дашкевич, Я. Ісаєвич, Д. Козак, Л. Залізняк, Г. Півторак, С. Сегеда, Р. Терпиловський та інші).

У середині V ст., як встановлено археологами, на теренах від Середнього Придніпров’я до сучасних Польщі та Чехії сформувались три групи ранньосередньовічних слов’янських пам’яток - празька, пеньківська та колочинська, до яких пізніше (у VI ст.) між Віслою та Одрою додалась дзедзицька. У VI ст. слов’ян у цьому регіоні пригадують і писемні джерела (Йордан, Прокопій, Феофилакт Симокатта та інші). Розвиток зазначених культур простежено з Черняхівської, Пшеворської, Київської та Зарубинецької археологічних культур. Чотири пізніші культури є виразно слов’янськими. Йордан вирізняє три слов’янських племені - склавинів (словенів), венедів та антів. За даними згаданих літописців, археологи та історики ототожнюють на теренах України празькі старожитності зі склавинськими, пеньківські - з антськими.

Саме від середини - другої половини І тис. н. е. прихильники ранньосередньовічної концепції ведуть початок формування українського народу. Крім того, це повністю збігається із часом формування і західноєвропейських народів, що дозволяє твердити про однаковість етногенетичних закономірностей помірної зони Європи. Період від кінця IV до VI ст. у літературі дістав назву Великого переселення народів.

Таким чином, відправною точкою моделі історичної динаміки українського народу слід вважати часи близько середини І тис. н. е., коли відбувся розпад праслов’янської спільноти, почався інтенсивний рух слов’ян на південь та захід, сусіднім історичним народам стали відомі активні слов’янські племена (анти, склавини), які почали здійснювати активні військові набіги на терени цивілізованих країн. Вони тривали від 493 р. до кінця IX ст Від тих часів ми спостерігаємо історичну тяглість подій, які не перериваються - мобілізований в історичну спільноту комплекс племен стає зародком чотирьох східнослов’янських етносів.

В історії України неодноразово відбувалося збудження етнічного субстрату. Так, це спостерігалося у VII ст. до н. е. з приходом у Північне Причорномор’я скіфів, у IV-III ст. до н. е. коли на терени України переселялися сармати, наприкінці II - на початку III ст. сюди вторглися готи. Кожне з таких збуджень започатковувало нову археологічну культуру, однак не приводило до формування суспільства історичного типу.

Можно припустити, що у часи раннього Середньовіччя з’явилися певні чинники, які закріпили на теренах України історичну культуру та сприяли розвитку історичних відносин. Це були вплив греко-римської цивілізації, і насамперед її державної ідеї, християнства, розвиток урбаністичної культури, втягнення теренів Східної Європи у торговельні зв’язки між Півднем та Північчю, Заходом та Сходом, розвиток виробничих сил - поява нових знарядь праці та способів землеробства, а головне - створення слов’янської писемності та фіксація у текстах історичної пам’яті, права, традицій та інших форм культури народу.

У ході розпаду праслов’янської спільноти, диференціації та перегрупування слов’янських племен і їхнього інтенсивного розселення на обширах Східної Європи сформувалася активна військово-дружинна субкультура, носіями якої стали відірване від територіальних общин місцеве (склавинське, антське) юнацтво, а також (з IX ст.) угри та нормани, на чолі яких стояли київські князі. Військово-торговельні клани варягів з VIII ст. лише приєднались до загального процесу мобілізації місцевого автохтонного населення.

Друга субкультура, що сприяла мобілізації етнічного субстрату, - міська. Її постання пов’язане насамперед з Києвом, який лежав на перехресті торговельних шляхів -річкового “з варяг у греки” і сухопутного з Хазарії та Середньої Азії на захід. Київ здавна був значним торговельним, культурним та військовим центром, в якому зосереджувались матеріальні та культурні цінності різних племен і народів Півдня. Археологічні матеріали свідчать про розвиток на Київських горах важливого адміністративно-політичного та культурного центру, можливо, навіть із VI ст.

Підсумком названих подій у Східній Європі стала трансформація полянського ранньодержавного об’єднання під владою варязької династії Рюриковичів у ранньодержавну імперію Київську Русь, яка швидко зростає, охоплюючи основну частину Східноєвропейської рівнини, інтенсивна класова та культурна диференціація суспільства, поява оригінальних місцевих архітектури, мистецтва, розвиток літописання, законотворчості, духовного життя. Після нетривалого перебування на Русі варяги швидко асимілювалися слов’янським населенням й уже у третьому поколінні (після Ігоря та Ольги) “варязькі” князі носять слов’янські імена та визнають не язичницькі, а християнські цінності.

За Володимира Великого рання держава досягла найвищого розквіту, були створені засади для подальшого культурного піднесення, влада набула релігійного освячення (офіційне хрещення Русі, 988 р.), здійснюються спроби кодифікації національного права.

Від Олега до Ярослава Русь була імперією торговельних шляхів, з примітивною соціально-економічною структурою, не пов’язаною із жодною територією, яка складалася з морських та річкових кочівників, котрі періодично збирали данину для своїх князів.

За Ярослава досягнуто вершин у піднесенні культури, зокрема церковно-християнської, створюється “Руська Правда” як система писемно фіксованого національного права, в якій, зокрема, унормовано податки й судові штрафи та розширено статус княжої влади з дружинної до громадської, в XI ст. поширюється писемність, літописання, а Русь з патримонії перетворюється на територіальне об’єднання.

Поширення державного життя на значні території Східноєвропейської рівнини призвело і до втягнення її в етноконсолідаційні процеси. Втім, їхня дія слабшала пропорційно віддаленню від центру (Києва). Міжплемінні кордони стираються нерівномірно: у Південній Русі вони зникають уже в Х ст., а у Північній - лише в XIII-XIV ст. Саме у цей час нівелювалися розбіжності у мові між регіонами Півдня Русі, і на межі ХІ-ХІІ ст. формується самостійна українська мова.

Таким чином, в XI ст. спостерігається виокремлення трьох-чотирьох надплемінних локальних спільнот. За археологічними даними (схожість прикрас, будинків, посуду) вони такі: південно-західна (поляни, сіверяни, древляни, волиняни, тиверці, уличі, білі хорвати), північно-східна (в’ятичі, радимичі), північно-західна (дреговичі, кривичі, словени). З них формуються український, новгородсько-псковський, російський та білоруський етноси. За етнічною основою вони всі - східнослов’янські, однак з іноетнічними домішками. Українська нація включала іранський субстрат і норманський суперстрат; новгородсько-псковська включила балтський субстрат і норманський суперстрат; російська - угро-фінський субстрат; білоруська - балтський субстрат. Для українців національною державою була Київська Русь, для росіян - Володимиро-Суздальське, для білорусів - Полоцьке князівство, для новгородців - Псковська та Новгородська землі (пізніше російська нація асимілює новгородсько-псковську).

Після смерті Ярослава диференціація суспільства триває і перевищує інтегративні можливості держави. Соціокультурна активність сягає того рівня, за яким починається стан культурно-політичного хаосу. Це створює умови для першої зі значних політичних перемін в історії України-Русі, коли здійснюється вибір шляхів розвитку між централізованою та роздрібненою державою.

Подрібнення Києво-Руської держави на удільні князівства та конфлікти між ними сприяло зниженню зовнішньої активності Русі та виникненню нових геополітичних реалій, формуванню багатоцентрової системи політичного та культурного тяжіння, серед яких найбільше проявили себе два найважливіші центри - Володимиро-Суздальський та Галицько-Волинський. При цьому на теренах Півдня Русі вже існував цілісний український етнос. Дійсно, після цього часу українські території були постійно розділені між трьома-чотирма сусідніми державами, що не привело до формування з розрізаного кордонами українського населення нових етносів. Зокрема, ідея єдності українських земель від Сіверщини до Карпат простежується в універсалах Б. Хмельницького.

Надалі майже від самого початку в історії молодого українського етносу зіткнулися дві групи чинників - досить розвинена історична культура та незручна геополітична обстановка, яка утруднила його розвиток.

Особливості геополітичного розташування України, зокрема сусідство зі степом, через який постійно мігрували племена кочівників, та периферійне розташування на межі західноєвропейської цивілізації і Сходу (в широкому розумінні), який із середини XIII ст. оточував Україну з півночі, сходу та півдня, призвів до надмірної дестабілізації соціуму та втрати політичної незалежності. Вже у часи існування полянського ранньодержавного об’єднання своєрідним гальмівним чинником розвитку слід вважати Хозарський каганат, експансія якого спричинила обмеження влади місцевих князів, та, очевидно, зумовила певний відтік економічних та людських ресурсів до цієї напівкочової імперії. Фатальною для українців стала монголо-татарська навала середини XIII ст., яка спричинила зниження соціально-політичної активності Півдня Русі, обмежила владу Галицько-Волинсько-го князя. З припиненням династії Романовичів незалежність князівства була на деякий час втрачена, руси-українці, які свого часу прийняли іноземну династію Рюриковичів, прийняли й угорські, литовські та польські династії.

У межах Галицько-Волинського князівства та на теренах інших південних князівств у соціальних традиціях та культурі починають закріплюватися ті необоротні зміни, які вирізнили розвинений український етнос серед інших.

Фактично починаючи з Великого переселення народів (середина IV - середина V ст.) і до 1774 р. степ був майже постійним джерелом небезпеки та соціальної напруги для українців (“виклик степу”), водночас стимулюючи необхідність підтримки військового “тонусу”. Степ ніс з собою загрозу смерті, ризик, хаос, розвивав здатність до перенесення значних труднощів та тривалих бідувань. Це призвело до формування двох типів психо-поведінкової реакції, притаманної українському характерові - авантюрно-козацького (нігілістично-руйнівного “радикального заперечення всякої цінності й бажаності”) та притаєного існування, який супроводжувався відступом у себе, свідомим або несвідомим уникненням широкого контакту зі світом, яке подекуди змінюється спалахом конструктивної діяльності, “ентузіазму”. Саме це спричинило появу соціальної організації військово-територіального типу, яка найбільший вираз мала за козацьких часів, і, однак, робило таку соціальну організацію вкрай нестійкою, оскільки гранична авантюрність у поєднанні з граничною пасивністю були цілком протилежними і часто утруднювали можливість соціального та політичного консенсусу.

Русь-Україна виявилася пограничною, кросцивілізаційною країною, для культури якої характерна межовість та соцгокультурна периферійність щодо основної частини Європи.