4.5.2. Тропи

Тропи (від давньогр. tropos – зворот) – це художні засоби, побудовані на вживанні слів чи словосполучень “у переносному значенні для характеристики будь-якого явища за допомогою вторинних смислових значень, актуалізації внутрішньої форми” [7, 503]. Тропи можуть творитися в художньому чи журналістському тексті трьома способами: контигуальним, компаративним та контрастним. Контигуальний спосіб сприяє налагодженню зв’язків між суміжними предметами. При цьому словесне зображення набуває внутрішньої змістової єдності. Саме таким способом творяться синекдоха та метонімія. Компаративний спосіб дає можливість робити акцент на посиленні звучання семантично значущих складових художніх образів. Такий спосіб є характерним для метафори, гіперболи та літоти.

Інколи контигуальний спосіб творення художніх тропів поєднується з компаративним. Так творяться епітет, антономазія. Контрастним способом творяться оксиморон та іронія.

Епітет (від давньогр. epitheton – прикладка, нарощення) – це художнє, образне означення предмета, явища або дії, що найчастіше виражається прикметником. Крім того, епітет може виражатися також прислівником, дієприслівником, числівником або дієприкметником. Часом епітет виражається іменником-прикладкою.

У фольклорі досить часто трапляються постійні епітети, тобто такі, що завжди поєднуються в різних текстах з певним предметами та поняттями: синє море, сира земля, широкий степ, темна нічка, чорні брови, сизий голуб, добрий молодець. В оригінальній авторській творчості епітет завжди вживається тільки раз:

і тільки гриви… курява… і свист…

лунких копит оддаленілий цокіт…

і ми… і степ… і жовтий падолист…

і цих дворів передвечірній клопіт…

(Ліна Костенко).

І навіть коли автор використовує в тексті постійний епітет, він завжди модифікується, набуваючи індивідуального звучання. Наприклад, Т. Шевченко неодноразово використовує постійний епітет синє море. У “Причинній” цей епітет є складовим компонентом порівняння, де буря на Дніпрі порівнювалася з бурею на морі:

І блідний місяць на ту пору

Із хмари де-де виглядав,

Неначе човен в синім морі

То виринав, то потопав.

У поезії “Думка” синє море є складовою частиною психологічного паралелізму:

Тече вода в синє море,

Та не витікає,

Шука козак свою долю,

А долі немає.

В іншій поезії з такою ж назвою синє море є складовою апострофи (від давньогр. apostrophe – звертання), патетичного звертання ліричного героя до якоїсь особи, предмета, явища, у даному прикладі до вітру, що пов’язує твір

Т. Шевченка з традиціями українського фольклору:

Вітре буйний, вітре буйний!

Ти з морем говориш,

Збуди його, заграй з ним,

Спитай синє море…

Порівняння (калька від лат. comparatio – порівнюю) – художній прийом, коли якесь явище чи поняття з’ясовується через зіставлення з іншим. Частина дослідників вважає, що порівняння не слід вважати тропом, оскільки в ньому відсутнє перенесення одних явищ на інші. А. Ткаченко твердить, що, “виходячи з теорії О. Потебні, відносимо порівняння до тропів, оскільки будь-який із них (і метафора, і метонімія, і синекдоха…) може бути як свіжим, незатертим, так і завживаним, знівельованим до рівня позначки” [12, 241]. Наприклад:

Минув, як сон, блаженний час

і готики, й бароко.

Іде чугунний ренесанс,

байдуже мружить око

(П. Тичина).

У цьому уривку П. Тичина порівнює минуле й сучасне, перше з них в його уяві вимальовується ніби сон.

Порівняння має три складники: предмет порівняння – компарандум (від лат. comparandum), образ порівняння – компарантум (від лат. comparantum), основа порівняння – терціум компараціоніс (від лат . tertium comparationis).

Порівняння бувають чотирьох видів: просте, поширене, приєднальне та заперечувальне.

Якщо предмети чи явища порівнюються за однією чи кількома ознаками однорідного характеру, таке порівняння називається простим:

Щоніч горить Нью-Йорк.

Спливає кров’ю тьма.

Обличчя горожан – як лики, литі з воску

(Б. Олійник).

Якщо предмети чи явища порівнюються водночас за кількома ознаками, то таке порівняння є поширеним:

Ти – наша честь, і гордість, і краса.

Як голуб – ніжний, гострий, як коса

(П. Тичина).

Коли автор після сполучника як репрезентує предмет порівняння, а закінчує показом самого образу після сполучникового слова так, то таке порівняння має назву приєднувального:

Ну, а що як справді наші душі,

Як умрем, живуть життям новим?

Що ж, нехай. Але не в тушу з туші

Сліпо перелазять: в битву рушу

Так, як мріяв, коли був живим!

(І. Муратов).

Якщо порівняння моделюється на принципі протиставлення предметів чи явищ, воно називається заперечувальним. Найчастіше такі порівняння зустрічаються в усній народній творчості:

Ой то ж не зоря –

Дівчина моя

З новенькими та відерцями

По водицю пішла

(Народна пісня).

Часом трапляються вони й у творчості сучасних письменників:

Не перейду, не перебуду,

не присмолюсь, не припаду,

хоч розіб’ю об камінь груди,

хрестом примерзну на льоду

(П. Мовчан).

То не вітер не північний по Криму гуляє –

Ясне військо шабельками грає-виграває.

То не ворон, то не чорний в гори відлітає –

То ганьбою оповитий сам хан виступає

(Г. Половинко).

Метафора (від давньогр. metaphora – перенесення, переміщення, віддалення) – троп, що будується на перенесенні лексичного значення одного слова чи словосполучення на інше за подібністю його властивостей чи ознак. Метафора прагне зробити конкретнішим уявлення про предмет чи явище, про які йдеться в тексті, оскільки наголошує на якісь ознаки, котрі домінують у них.

Завдяки метафорі досить часто виникають семантично непередбачувані заздалегідь віддалені асоціативні зв’язки, інколи, на перший погляд, алогічні та неможливі:

Загубилось місто між вібрацій

І калюж від кави на столі.

Жив поет в личині папараці –

Відлетів на гусячім крилі

(Леся Мовчун).

Декодування подібних зв’язків дозволяє раціонально осягнути прихований зміст метафори, глибину її підтекстових чинників.

Уперше метафору як риторичний прийом застосував давньогрецький оратор Ісократ. Його співвітчизник Аристотель вважав метафору скороченим або прихованим порівнянням. Ю.Ковалів гадає, що фольклор і художня література “спростовують таку тезу: адже вона (метафора. – О.Г.) здебільшого утворює синтаксичне ціле при розширенні предиката (В. Голобородько: “пакіл неба цвіте глечиками хмар”), засвідчує відображення інтуїтивного осяяння у раціональних поняттях” [7, 35]. На погляд Б. Іванюка, метафоричність “відноситься до фундаментальних атрибуцій постміфологічної свідомості, що надає їй онтологічної стійкості, котра підтверджується всією її практичною діяльністю, передусім, образопороджуючою” [6, 5].

Дослідники виділяють чотири найуживаніші типи метафор. Основою для їх виділення є зіставлення понять різних лексико-семантичних груп:

а) заміщення живого живим:

Я одягаю пурпуровий плащ.

Бики вже люттю наливають очі.

Я йду на них!.. Душе моя, не плач…

Ці види спорту вже тепер жіночі.

(Ліна Костенко).

б) заміщення неживого неживим:

Міліє небо, тоншає земля.

Стебло стеблині простягає руку

(Андієвська Емма).

в) заміщення неживого живим:

Ополонки з весняною дурістю,

у вашому настороженому вирі

тихо кружляє моя голова

(Василь Рубан).

Цей тип метафори називають ще персоніфікацією (від лат. persona – особа і ficatio – роблю) або уособленням.

г) заміщення живого неживим:

В моїм серці і бурі, і грози,

Й рокотання – ридання бандур

(Павло Тичина).

За структурою метафори можуть бути короткі:

Півні кричать у мегафони мальв

(Ліна Костенко)

й розгорнуті:

Дощ полив, і день такий полив’яний.

Все блищить, і люди як нові.

Лиш дідок старесенький, кропив’яний,

Блискавки визбирує в траві.

Струшується сад, як парасолька.

Мокрі ниви, і порожній шлях…

Ген корів розсипана квасолька

Доганяє змари у полях

(Ліна Костенко).

У мові художньої літератури метафора виконує естетичну функцію, активізуючи, збуджуючи та збагачуючи уяву реципієнта, викликаючи нові асоціативні ряди, показуючи нову, часом непередбачувану сторону певного явища чи предмета, надаючи сприйняттю експресії.

Метонімія (від давньогр. methonymia – перейменування) – троп, сутність якого полягає в перенесенні значення якогось слова на найменування іншого предмета чи явища за суміжністю, де важливу роль відіграють просторові, часові, атрибутивні, казуальні та інші зв’язки. Наприклад, слова Т. Шевченка “І Коллара читаєте, / З усієї сили, / І Шафарика, і Ганка…” свідчать, що їхній автор використовує імена відомих чеських діячів замість назв написаних ними творів. При цьому імена авторів і їхні твори знаходяться в тісних взаєминах, виступаючи спорідненими за природою і зовсім не умовно, як це відбувається в метафорі, а цілком реально.

До речі, частина науковців розглядає метонімію як різновид метафори, що генетично сходить до поглядів Аристотеля, який не виділяв метонімію з метафори. Заслуга виокремлення цього тропу належить римському оратору Квінтеліану, який жив у І столітті нашої ери.

У залежності від взаємозв’язків між предметами та явищами в метонімії виділяють такі її різновиди:

а) метонімія місця. В її основі лежить заміна назви об’єкта вказівкою на його місцезнаходження:

Божа, безгрішна, спасена, свята,

Вкотре розп’ята й з хреста

ще не знята,

В сяйві столітнім,

немов сирота,

Сльози – сльозинки – не зерна – зернята

(Іван Іов).

У наведеному прикладі мова йде про Україну.

б) метонімія часу. Тут замість назви події є вказівка на час, у який вона мала місце:

Ці поля бур’яном поросли.

Хто їх виполе? Хто пооре?

Побрели мої діти в світи,

Хто за гори, а хто за море

(Ганна Костів-Гуска).

Йдеться про складний період вітчизняної історії, коли після громадянської війни частина українців опинилася в еміграції.

в) метонімія засобу. Автор не називає саму дію, а вказує на знаряддя, без якого вона не може бути здійснена:

Той клавесин і плакав, і плекав

чужу печаль

(Ліна Костенко).

Мова йде про гру на музичному інструменті, що зветься клавесин.

г) метонімія належності. В її основі знаходиться заміщення назви певного предмета вказівкою на ім’я того, хто його створив:

Калиною, розквітлою об Різдві,

ти повернувся, Василю, на Україну:

тут сьогодні справджуються твої слова;

хоч і не все казане тобою справджується

(Василь Голобородько).

Йдеться про творчість Василя Стуса, що повернулася в Україну, коли вона стала незалежною.

д) метонімія матеріалу. Її основу становить заміщення предмета вказівкою на той матеріал, з якого він виготовлений:

Звання, і прізвища, і дати.

Печалі бронзове лиття.

Лежать наморені солдати,

А не проживши й півжиття

(Ліна Костенко).

Мова йде про бронзовий обеліск, під яким знайшли вічний спокій полеглі на війні бійці.

Використання метонімії дає можливість письменнику чи журналісту не застосовувати докладну деталізацію, а користуватися широким узагальненням. Мова вище йшла про якісну метонімію. Однак серед цього виду тропів є й кількісна метонімія, що має назву синекдоха.

Синекдоха (від давньогр. synekdoche – переймання, співвіднесення) – це троп, що заснований на кількісному зіставленні предметів, речей чи явищ шляхом перенесення значень з цілого на певну їх частину, або використання виду замість роду чи навпаки тощо. Наприклад:

Гей, козаче, чи ти через міру на радощах від перемоги

оковитої впився,

чи ти від жиру молодого, як собака, сказився,

чи ти у лиху годину із розумовим ґанджем уродився –

ти ж не татарин, а юрба оця – не татарський ясир

(Василь Голобородько).

Тут слова “козак” і “татарин” вжиті у значенні “козаки” і “татари”, тобто в однині замість множини.

Синекдоху широко використовували ще в староданіх Греції та Римі. Скажімо, знаменитий оратор Квінтіліан виділяв шість різновидів цього тропа. Пізніше, М. Довгалевський виокремлював уже вісім різновидів синекдохи. Сучасний науковець А. Ткаченко також наводить аж десять її різновидів, хоча зазначає, що такий перелік “не може бути вичерпним, а класифікація – універсальною” [12, 255].

Найчастіше трапляються такі різновиди синекдохи:

а) використання частини замість цілого:

Серце вперто мовчить:

Світ йому іще пісні не склав

(Юлія Баран).

б) заміна частини цілим:

Покремсали життя моє на частки,

на тьмяну січку слів і суєти.

А серце виривається із пастки –

у нетрі дум, під небо самоти.

У мовчазливу готику тополі,

В труда одухотворену траву

(Ліна Костенко).

в) використання однини в значенні множини:

Устань, вкраїнцю, із колін

І спину розпрями

Заради щастя поколінь –

І доньок, і синів!

(П. Швець) або:

Свіжа копійка в хаті не зайва

(В. Стадниченко).

г) заміна множини одниною:

Народе мій, з тобою

І руський, і узбек,

Литовець і грузин

(М. Терещенко).

д) використання виду замість роду:

І встануть мертві

– з розритих бульдозерами козацьких могил –

– і оживуть,

і засоромляться своєї жовтої кості

(В. Голобородько).

е) заміна родом видового означування:

А Дике Поле, Дике Поле! –

По груди коням деревій.

А мати свій городець поле, –

Все ще у пам’яті твоїй

(Л. Костенко).

Слід пам’ятати, що метафора, метонімія та синекдоха є досить близькими видами тропів, а тому між ними часом тяжко провести розмежуванння.

Перифраз, або перифраза (від давньогр. periphrasis – описовий вираз) – це троп, що виражає поняття описово чи за допомогою натяку шляхом виділення певних побічних ознак предмета чи явища. Наприклад, відомий сонет М. Драй-Хмари “Лебеді” містить перифраз, яким автор у завуальованій формі передає склад групи неокласиків, що існувала в 20-і роки в українській літературі, до якої входили М. Зеров, сам М. Драй-Хмара, М. Рильський,

П. Филипович, О. Бургартд (Юрій Клен):

О гроно п’ятірне нездоланих співців,

крізь бурю й сніг гримить твій переможний спів,

що розбиває лід одчаю і зневіри.

М. Чернявський у вірші про Лесю Українку ніде не згадує її ім’я, однак для читача воно не становить секрету, оскільки поет опосередковано дає читачеві зрозуміти, про кого його вірш:

... Де виросла квітка поезії, –

З усього жіноцтва розумного

Провісниця найгеніальніша,

З усього вояцтва сміливого,

Найсміливіший боєць.

Перифраз допомагає уникнути певних лексичних повторів, привносить до тексту наліт таємничості. Нерідко перифраз розглядають як один із різновидів метонімії, саме розгорнуту метонімію, бо описове зображення предмета чи явища не обмежується відсиланням до якоїсь однієї ознаки, а є послідовною характеристикою, що включає цілу низку подібних ознак, котрі містять завуалювану загадку, яку читач мусить неодмінно відгадати. Інколи ця розгадка пов’язана з табу, тобто неписаною забороною на вживання окремих слів чи виразів у мові, пов’язаною з певними ментальними чи релігійними приписами.

Особливо популярним стало використання перифразу в добу бароко, у просвітництві та романтизмі, що інколи для авторів перетворювалося в самомету, яка не сприяла чіткості вираження думки. У газетній публіцистиці, в інформаційних жанрах радянської доби існували штампи, в основі яких знаходився перифраз: чорне золото – вугілля, біле золото – бавовник, королева ланів – кукурудза, битва за урожай – жнива тощо.

У сучасній українській літературі розгорнутий словесний вираз – перифраз – досить часто розкриває для читача зміст поняття винесеного в заголовок. Так, вірш О. Лятуринської “Нарциз” є прикладом саме такого перифразу:

У кошульці янгеляток,

що здіймається крилато,

він у небо задивився,

очка широко розкрив.

Щось ввижає ніби. Може,

ще гарніший світик Божий.

З немов барасульки,

в очечках стоять слізки.

Вірш С. Тельнюка “Слово” також є перифразом, що описово розкриває зміст заголовка:

Воно звичайне і нехитре.

Але згадай (ще в школі вчив),

Як розкладають біле світло

На безліч різних кольорів.

Бери цю барву іскрометну,

Бери й неси її в світи…

А є й невидна частка спектру,

Яку відкрити мусиш ти.

Твір В. Голобородька “Кобзарі” – це перифраз, що дає авторську інтерпретацію назви:

Обідрані сироти народу,

сліпі, мов цуценята,

ходять по ниточці поводатаревої руки,

пестять вербову дівчину.

Евфемізм (від давньогр. – euphemismos – буквально: пом’якшений вираз, від – eu: гарно; phemi: говорю) – це троп, в основі якого лежать слово чи словесний зворот, що вживаються замість грубих, інколи непристойних лексичних одиниць, інтимних чи таких, котрі розкривають фізіологічні процеси виразів з метою пом’якшення форми висловленої думки. Наприклад, “Дівчата торгують тілом” (Д. Герасимчук), себто, займаються проституцією. Факт людоїдства під час голодомору 1933 року В. Голобородько виклав у формі евфемізму, інсценізуючи відому українську казку про Івасика-Телесика – “Телесик (хатня інсценівка 33-го року)”:

Мати натопила піч,

вигребла жар кочергою під челюсті,

вимела чистенько черінь помелом,

узяла у руки дерев’яну лропату

ніби зібралася саджати хліб у піч.

Та ні з чого хліба спекти – муки ні на пучку,

ні з чого їсти зварити –

картоплі ні картоплинки,

капусти ні пелюстки,

крупи ні пшонинки –

нічого їсти, нічого їсти, нічого їсти,

скоро вмирати, усім умирати,

діточкам з опухлими від голоду личками умирати,

та як дивитися на їхню повільну смерть:

на видовженого у безкінечну нитку додихаючого пташенятка!

“Давайте гратися у Телесика:

я буду Зміючкою Оленкою,

ви – дітки мої ріднесенькі – Телесиками”.

Далі йде сама інсценізація відомої народної казки, що й становить власне евфемізм.

Деякі дослідники вважають евфемізм окремим різновидом перифразу, для чого є достатньо підстав. Однак ефемізм може виступати не лише в якості тропа, а як засіб лексичної синонімії. Наприклад: летальний замість смертельний; нерозумний замість дурний; піти на заслужений відпочинок замість піти на пенсію.

Генетичними джерелами евфемізму є табу, пов’язані з прагненнями людей уникати прямої назви заміною її на пом’якшений еквівалент, а також тяжіння до езопівської мови, що найчастіше спричиняли ідеологічні та політичні чинники. Як правило, в художній творчості евфемізми використовують з етичних, естетичних та психологічних міркувань.

Антономазія (від давньогр. antonomasia – перейменування) – троп, сутність якого полягає в непрямому, метонімічному найменуванні героя чи явище, про яке йдеться у творі, ім’ям міфічного, історичного або літературного героя. Наприклад, називання іменем:

а) міфічного героя: Мафусаїл – тобто, довгожитель; Мойсей – біблійний пророк.

б) історичного героя: Цицерон – тобто, чудовий оратор; Наполеон – відомий полководець; Сократ – великий мислитель.

в) літературного героя: Дон Жуан – залицяльник; Плюшкін – скупий; Отелло – ревнивець.

Цей троп був відомим уже в античності. Фігурує він і в деяких поетиках, написаних викладачами Києво-Могилянської академії.

Прикладом використання імені міфічного персонажа для відтворення стану душі ліричного героя є вірш О. Олеся “Чи вглежу ще свою країну”:

А як я легко б полетів,

Хоч і з розбитою душею,

Ген-ген над рідною землею,

Над сизим килимом степів.

Співає степ, і все співає.

В душі Еол на арфі грає.

М. Рильський у вірші “На світі є співучий Лангедок” передає романтичний настрій душі ліричного героя, використовуючи імена реальних історичних осіб – митців:

Десь жив Доде, гарячий і ясний;

Десь полювали милі Тартарени.

Десь острів є, що осіяв Шекспір,

Де Діккенс усміхався крізь тумани.

Асоціонім (від лат. associatio – з’єдную та давньогр. onyma – ім’я) – це троп, утворений шляхом переходу загальної назви у власну (онімізації апелятивів). Незвичність графічного зображення апелятивної лексики з великої літери посилює чуттєво-образне сприймання літературного чи журналістського тексту, спонукає читачів до роздумів, вимагає від них залученння фонових знань, пошуків художньої істини.

Цей троп відомий ще з часів античності. Його активно використовували в давній і середньовічній українській літературі. Персоніфікацію загальних моральних понять в алегоричних образах Доброчинності, Заздрості, Розуму, Пам’яті, Волі, Перемоги, Тріумфу можна знайти в перекладних повістях доби Київської Русі, проповідях, полемічних творах, шкільній драмі пізніших століть. Особливо часто до цього тропу зверталися письменники ХХ століття: Орел, Тризубець, Серп і Молот, Сонячні Кларнети (П. Тичина); Кострубата блакить (Г. Михайличенко); Любов, Страждання (Є. Плужник); Нація, Базар

(О. Ольжич); Чорний Шлях, Великий Луг, Доля (Л. Костенко); Кафедра Злиднів, Університет Ікри (І. Драч); Людина, Червоний Спас (Б. Олійник); Золота Гора (В. Голобородько). Наприклад, у поезії І. Драча “Університет Картоплі” використано цілу низку асоціонімів:

Знаю як, знаю де, знаю навіть коли

Університет Картоплі ми пройшли.

На Кафедрі Злиднів, як богову пайку,

Знаходили мерзлу зелену лушпайку.

На Кафедрі Смутку був день посивілий.

На висівок з тирсою ми соловіли.

Під Батьком Вусатим на крайнощах світу

Дістали з Біди ми високу освіту.

Тому нам і легше. А нашу нащадки!

Їм важче почати свідомі початки.

Був Хліб і до Хліба. А в декого й Масло.

Тож слизько почати, щоб Гасло не гасло.

Дивлюсь із глибини, наче справді згори,

На тих, хто проходить Університети Ікри.

Ця традиція активно використовувати асоціоніми продовжується й у ХХІ столітті: Стіна (О. Ірванець), Система, Таємничий Орден, Дах Світу, Станція (Ю. Андрухович). В. Галич лише в художній творчості О. Гончара налічила 60 випадків уживання подібних тропів (Подвиг і Сумнів, Образ Людської Ріки, Світло, Високе Відродження, Мати Чиясь, Держава Наруги і Зла – “Циклон”; Мадонна, Художник, Наростаюче, Верховний Коментатор – “Твоя зоря”; Титан Праці, Трудар – “Собор”, Дуга Великого Круга, Дуга Малого Круга – “Тронка”; Мис Доброї Надії – “Щоб світився вогник”) [1, 136 – 174]. У журналістській та публіцистичній творчості О. Гончара таких випадків налічено вже майже 70 [2, 668 – 691]. Асоціоніми надають художнім образам публіцистичного звучання, пов’язують тексти з животрепетними проблемами сьогодення, залучають фонові знання з історії, філософії, культурології.

У лексичній системі асоціонімів спостерігаються семантичні відношення синонімії, омонімії, антонімії. Наприклад, у Олеся Гончара,

1) асоціоніми-синоніми: Хвилина Мовчання, Хвилина Молитви, Хвилина Роздуму – синонімічний ряд, організований базовою семою “думки про значне”; 2) асоціоніми-омоніми: Час, Дід Час як уособлення вищого мірила справедливості; 3) асоціоніми-антоніми: Золотий Народ, Великий Довгожитель – Вищий Інтерес.

Асоціоніми можна поділити на три великі групи: асоціоніми-алегорії Університет Ікри (І. Драч), Мати Чиясь (О. Гончар), Місто Сонця (Б. Олійник); асоціоніми-символи Океан (О. Гончар), Система (Ю. Андрухович), Стіна

(О. Ірванець); асоціоніми-референції Велика Армія (О. Гончар), Місто Сонця (Б. Олійник), Чорний Шлях (Л. Костенко).

Гіпербола (від давньогр. hyperbole – перебільшення) – троп, у якому навмисно перебільшено кількість та розмір предметів, явищ або дії з метою привернути до них увагу читачів, а об’єкту зображення надати особливої виразності та переконливості. Генетично цей троп походить з усної народної творчості. Так, у фольклорі його часто використовували для зображення героїчної звитяги героїв:

Ой не встиг козак Нечай

На коника спасти,

Враз ляхами, як снопами,

По два ряди класти…

Дослідженями гіперболи займалися ще вчені античного світу (Арістотель, Квінтеліан, Деметрій). Досить часто цей троп використовувався в мистецтві Відродження, класицизму, романтизму (М. Сервантес, Ф. Рабле, Дж. Свіфт,

А. Міцкевич, М. Лермонтов, Т. Шевченко та ін. У літературі ХХ століття інтенсивність вживання цього тропу посилилася (Ф. Кафка,

Г. Маркес, М. Павич, У. Еко та ін.). Активно використовували гіперболу

П. Тичина, М. Семенко, В. Сосюра, М. Бажан, І. Драч, Д. Павличко, Б. Олійник, В. Голобородько тощо.

Засобами гіперболи письменник може посилити враження від позитивних чи негативних рис характеру своїх героїв:

… а Ярема

Не ріже – лютує:

З ножем в руках, на пожарах

І днює й ночує.

Не милує, не минає

Нігде ні одного

(Т. Шевченко).

У поемі “Гайдамаки” гіпербола допомагає автору передати силу ненависті героя Яреми Галайди до своїх гнобителів.

У ліриці саме гіпербола дозволяє органічно поєднати почуття, думки та емоції ліричного героя:

Так ніхто не кохав. Через тисячі літ

лиш приходить подібне кохання.

В день такий розцвітає весна на землі

і земля убирається зрання…

Дише тихо і легко в синяву вона,

простягає до зір свої руки…

В день такий на землі розцвітає весна

і тремтить од солодкої муки…

(В. Сосюра).

Іноді гіпербола може переходити в гротеск (від іт. grotta – грот, печера, фр. qrotesque – вигадливий, химерний), художній образ, що будується на свідомому порушенні життєвої правдоподібності. Зокрема, в поемі Т. Шевченка “Сон” на таких принципах побудована так званого “генерального мордобитія” в царському палаці в Санкт-Петербурзі:

Дивляюсь, цар підходить

До найстаршого… та в пику

Його як затопить!..

Облизався неборака;

Та меншого в пузо –

Аж загуло!.. А той собі

Ще меншого туза

Межи плечі; той меншого,

А менший малого,

А той дрібних, а дрібнота

Уже за порогом

Як кинеться по улицях,

Та й давай місити

Недробитків православних.

Протилежним тропом до гіперболи є мейозис (від давньогр. mejosis – зменшення, обмеження) – троп, сутність якого полягає в навмисному применшенні розміру, кількості предметів, перебігу дії. Його витоки криються в усній народній творчості. В казках зустрічаємо образ хлопчика-мізинчика, говориться про героя, що заліз у праве вухо – виліз з лівого тощо. Різновидом мейозису є літота (від давньогр. litotos – простота), хоча ці тропи часто ототожнюються і найчастіше в підручниках і словниках про мейозис зовсім не згадується, зате значна увага надається літоті. Насправді, літота в одному із своїх значень є синонімічною до мейозиса:

Все наше – від росинки на вікні

(Б. Олійник), або

Ей хоч пучечок землі рідної

Мені на груди покладіть

(Л. Костенко), або

Комбайн стоїть

червоним безкрилим птахом

(В. Голобородько).

Іронія (від давньогр. eironeia – удаване незнання, насмішка) – троп, сутність якого полягає в тому, що слово чи словесний зворот (інколи досить розгорнутий) набувають значення протилежного буквальному змісту. В античну добу іронія вживалася як риторичний прийом. Пізніше, в добу Відродження, бароко, класицизму вона стала формою алегорії. Інколи іронію відносять до стилістичних фігур.

У новій літературі іронія дозволяє виявити емоційну оцінку зображуваного:

Ми настоящі християне,

Ми малим ситі!.. А зате!

Якби ми з вами подружили,

Багато б дечому навчились!

У нас же й світа, як на те –

Одна Сибір неісходима,

А тюрм! а люду!.. Що й лічить!

Од молдаванина до фіна

На всіх язиках все мовчить,

Бо благоденствує!

(Т. Шевченко).

Така іронія набуває гнівного, злого характеру. Тут ключове слово, що дає підстави віднести подібну іронію до сарказму (від давноьогр. sarkasmos – терзання), тобто викривальної, дошкульної насмішки є благоденствує.

У постмодерній літературі іронія стає ключовим тропом. Зокрема, на ній будуються всі романи Ю. Андруховича, поезія й проза О. Ірванця, твори

І. Роздобудько, Г. Тарасюк, Ю. Іздрика, Т. Прохасько, С. Жадана.

Оксиморон (оксюморон, від давньогр. oxymoron – дотепно-безглузде, від oxis – гострий, moros – нерозумний) – троп, сутність якого полягає в навмисному сполученні слів з протилежними чи навіть неможливими значеннями, у результаті – з’являється лексична сполука парадоксального змісту. Досить часто письменники використовують цей троп, щоб дати назву своєму твору: “Міщанин-шляхтич” (Ж.Б. Мольєр), “Мертві душі”

(М. Гоголь) ,“Живий труп” (Л. Толстой), “Прекрасні катастрофи” (Ю. Смолич), “Гарячий сніг” (Ю. Бондарєв), “Веселий цвинтар” (В. Стус), “Жорстоке милосердя” (Ю. Мушкетик).

Щоправда, окремі дослідники вважають оксиморон стилістичною фігурою, бо саме тут, використовуючи малу кількість мовних засобів, можна створити внутрішню суперечність у зображенні предмета чи явища. Однак, оскільки в основі оксиморона лежить все ж таки перенесення одних ознак чи характеристик предмета чи явища на інші, то його доцільно розглядати як троп.

Мовознавці виділяють такі різновиди оксиморону, що реалізуються в межах словосполучень:

а) атрибутивних (гірка радість, знайомий незнайомець);

б) об’єктних (початок кінця, спогади про майбутнє);

в) обставинних (поспішай повільно, розмовляти мовчки);

г) при сурядності (багато і мало, хочеться і не хочеться);

д) у межах складних слів і речень (добровільно-примусово, казав сліпий: побачимо).