Лекція № 4

Літературний твір

Поняття про зміст та форму літературно-художнього твору

Тема та ідея

Тематика й проблематика

Сюжет, фабула, композиція

Мова художнього твору: лексика, тропи синтаксичні фігури, фоніка

4.1. Зміст і форма

Зміст і форма не є категоріями суто літературознавчими. Це загальнофілософські поняття, притаманні для будь-якого природного явища, що характеризує змістові й формальні сторони його цілісності. Зміст відображає сутність будь-якого явища. Форма – способи його вираження. Гегель свого часу дав класичні визначення цим поняттям: “Форма є зміст, а у своїй розвинутій визначеності вона є закон явищ” [4, 298]. А далі німецький філософ уточнив: „Зміст не безформний, а форма водночас і міститься в самому змісті, і являє собою щось зовнішнє стосовно нього. ... Зміст є ніщо інше, як перехід форми у зміст, а форма – перехід змісту у форму” [5, 76]. Поняття зміст і форма прямо стосуються всіх мистецьких явищ, зокрема літературних творів, а також журналістських текстів. Обидва ці поняття є цілком рівноправними, жодне з них не може домінувати, бо відтворюють два боки одного явища. Їхня взаємоперехідність пояснюється тим, що зміст не є безформеним, а форма є змістовною.

Змістом будь-якого художнього твору є дійсність, відображена автором у відповідності зі своїми світоглядними позиціями, поставленими завданнями, естетичними смаками. Письменник не копіює дійсність, а ніби творить її заново у суб’єктивній формі, що може бути як у формі самого життя, так і в будь-якій іншій умовній формі. Наприклад, ліричним героєм згаданого раніше вірша Ігоря Муратова є качка, на яку полює мисливець, від імені якої відтворюється картина полювання.

Художній світ, що створений на основі дійсного, реального світу, і перетворений напругою творчої свідомості митця є змістом літературного твору. Відображення реальних подій, що справді мали місце в житті, пропущене через свідомість журналіста є змістом журналістського твору, що більшою мірою тяжіє до об’єктивності, ніж письменницький твір.

4.2. Тема

Термін “тема” походить з грецької мови – thema – і в перекладі означає те, що покладено в основу. У літературознавстві тема – це те коло життєвих подій та явищ, що відображено в тексті твору в нерозривних зв’язках з проблемою, що її розв’язує письменник, реалізуючи власний задум. У темі узагальнено передається основний зміст твору, коротко розкривається те, про що йдеться в ньому. Тема завжди є вихідною точкою змісту, сконденсованим його викладом. Наприклад, таким сконденсованим викладом змісту вірша Ліни Костенко є його назва “Біль єдиної зброї”, що через епіграф з Лесі Українки інтертекстуальними зв’язками пов’язана з її поезією “Слово, чому ти не твердая криця…” і розкриває бачення письменницею безсмертя української мови в житті свого народу:

Трагічна мово!

Вже тобі труну

не тільки вороги, а й діти власні тешуть.

Безсмертна мово! Ти смієшся гірко.

Ти ж в тій труні й не вмістишся, до речі.

Вони ж дурні, вони ж знімали мірку

з твоїх принижень –

не з твоєї величі!

Твій дух не став приниженим і плюсклим,

хоч слала доля чорні килими –

то од Вілюйська до Холуйська,

то з Києва до Колими.

Тема розкривається через знайомство зі змістом всього твору. Проте її зміст часто передається автором в короткому, яскраво образному, часом афористичному вислові, винесеному в заголовок твору (“Хіба ревуть воли, як ясла повні” Панаса Мирного, “Під тихими вербами” Б. Грінченка, “За двома зайцями” М. Старицького, “Украдене щастя” І. Франка). Рідше тема твору віддзеркалюється в епіграфі до нього. Наприклад, послання Т. Шевченка “І мертвим, і живим, і ненародженним…” має епіграф з послання Іоана “Аще кто речетъ, яко люблю Бога, а брата свого ненавидитъ, ложь есть”, що точно відображає тему твору.

Поруч з поняттям тема у літературознавстві використовується поняття тематика, що відображає сукупність тем, порушених у конкретному творі. Інколи між ними існує ієрархічний зв’язок, коли головна тема ніби базується на низці другорядних, підпорядкованих їй. Так, тематика “Слова о полку Ігоревім” містить головну тему – відображення воєнного походу князя Ігоря на половців – та кілька другорядних, з нею пов’язаних – це теми батьківщини, природи рідного краю, військової звитяги, свободи, жіночої вірності, родинного благополуччя тощо.

4.3. Ідея

Ідея (від давньогр. idea – початок, основа, уявлення) – це та образна, узагальнююча, емоційна думка, що органічно витікає з тексту твору і є вираженням авторської тенденції в художньому висвітленні певної теми. Це поняття з’явилося ще в античному літературознавстві. Платон вважав, що мистецтву належить місія наслідувати не швидкоплинним і швидкозмінним речам, а абсолютній красі світу ідей. Він вважав реально існуючий світ лише блідим відбитком, тінню надчутливих ідей. Ідея в розумінні німецького філософа Гегеля є вже об’єктивною істиною, місцем де сходяться суб’єкт і об’єкт, вищою точкою еволюційного розвитку. Для іншого німецького філософа Е. Канта ідея в мистецтві – це естетична ідея, прямо пов’язана з категорією прекрасного, яке творчому процесі постає суб’єктивно.

Досить часто новітні науковці інтерпретують ідею як головну думку художнього чи журналістського твору. Тут не береться “до уваги той факт, що ідея в сфері справжньої художньої творчості на жодному з етапів творчого процесу не існує поза яскравими уявленнями, почуттєвими враженнями, емоційними збудженнями, які є складниками творчої уяви митця, де твір постає, формується й оформлюється” [8, 300].

Творячи новий художній світ, працюючи над журналістським текстом, автор проводить достатньо інтенсивну й напружену роботу. Йому доводиться здійснювати відбір явищ і фактів, ретельно їх аналізувати, узагальнювати, зіставляти з власним баченням у світлі певного естетичного ідеалу. А це значить, що будь-яка ідея, закладена в тексті твору, завжди несе в собі, як про це писав

Е. Кант, заряд суб’єктивності.

Образна специфіка мистецтва, суб’єктивність його авторського спрямування досить часто приводить до того, що ідею художнього твору важко висловити в певній словесній формулі. Тому її можна лише умовно окреслити на вербальному рівні. Наприклад, домінуючою ідеєю драматичного твору

І. Котляревського “Наталка Полтавка” є проголошення цінності людської особистості, що не залежить від її майнового стану; утвердження високої духовності представників простого народу, протиставлення їх етичних норм моралі дворянства та чиновництва тодішньої царської Росії.

Щоправда, бувають випадки, коли автор намагається висловити ідею певною вербальною формулою. Це найчастіше трапляється в ліричних творах, де лапідарність вислову витікає зі специфіки лірики як роду літератури. Так, рядок із вірша Т. Шевченка, написаного на засланні “N.N. – О думи мої! о славо злая!”, – “Караюсь, мучуся… але не каюсь” – яскраво демонструє основну ідею не тільки названого твору, але й усієї його невільницької поезії.

Ідейний зміст твору досить часто постає як єдність декількох ідей, де головна служить своєрідним об’єднуючим центром. Зокрема, в дилогії

Б. Грінченка “Серед темної ночі” і “Під тихими вербами” головною ідеєю є засудження духовного звиродніння людини українського села наприкінці ХІХ ст. На це працюють і допоміжні ідеї, що виражаються в засудженні непродуманої руйнації традиційних устоїв села, негативному впливі урбанізованого соціуму й царської солдатчини, посиленні влади грошей тощо.

Таким чином, ідея, що її образно втілюють письменники та журналісти, обов’язково містить ще й суб’єктивну авторську оцінку відображених у тексті явищ навколишньої дійсності в світлі його світоглядних позицій.

4.4. Сюжет і композиція

Важливе місце в системі цілісності художнього твору посідають такі категорії як сюжет і композиція.

4.4.1.Сюжет і фабула

Термін “сюжет” походить від франц. – sujet – предмет, тема; похідного від лат. subjectum – підкладене. Його до широкого наукового вжитку першими ввели французькі класицисти, зокрема Н. Буало у відомій праці “Мистецтво поетичне”. Сюжет – система подій, що їх відтворено в художньому тексті, через які автор розкриває людські характери в певному часо-просторі й зміст твору. Ці події лежать в основі предметного світу твору. Вони складають невід’ємну частину форми. Сюжет є динамічною її складовою, оскільки передбачає розвиток, рух, зміни. Сюжет є органічною частиною будь-якого епічного, драматичного чи ліричного твору в художній літературі. Щоправда, окремі дослідники (наприклад, В. Халізєв) вважають, що сюжет в ліричному творі є присутнім далеко не завжди, оскільки “він скупо деталізований і надзвичайно компактний” [217]. Проте скупа деталізованість і надзвичайна компактність не свідчить про те, що ліричний твір повністю позбавлений сюжету. Просто в ліричному творі він носить точечний характер, бо там ми маємо справу не з ланцюгом подій, а скоріше з порухами душі, які однак мають свої вузлові точки, власну еволюцію в тексті. Розглянемо, для прикладу, вірш Л. Костенко “Тут обелісків ціла рота…”:

Тут обелісків ціла рота

Стрижі над кручею стрижуть.

Високі цвинтарні ворота

високу тишу стережуть.

Звання, і прізвища, і дати.

Печалі бронзове лиття.

Лежать наморені солдати,

а не проживши й півжиття.

Хтось, може, винен перед ними.

Хтось, може, щось колись забув.

Хтось, може, зорями сумними

у снах юнацьких не побув.

Хтось, може, має якусь звістку,

які несказані слова…

Тут на одному обеліску

є навіть пошта польова.

У цьому вірші Л. Костенко немає звичайного розвитку подій, більш притаманного для епічних і драматичних творів. Сюжет носить точечний характер. Він будується за принципом нисхідної градації: перша точка – цвинтар, друга – надписи на пам’ятниках, третя – узагальнюючі роздуми ліричного героя про полеглих. Практично, сюжет цього вірша зводиться до руху емоцій і настроїв, ключовими точками яких є сюжетні вузли.

Навіть у маленькому ліричному вірші завжди наявний нерозвинений сюжет, що носить точечний характер. Наприклад:

Спалені камені

Не лише

Пам’ятають

Гірку правду про світ (А. Мойсієнко).

Поруч з сюжетом у літературознавстві поширеним є термін “фабула” (від лат. fabula – байка, переказ).

Фабула – це короткий зміст подій, що відбуваються в художньому творі, поданий у хронологічній послідовності. Авторство терміну належить давньогрецькому мислителю Арістотелю, який розглядав фабулу як поєднання окремих фактів, сукупність пригод, що лежать в основі твору. Пізніше, на рубежі ХІХ – ХХ ст. фабулу стали тлумачити як вираження сюжету, його логічно-послідовну схему. Представники російського формалізму 20-х років (В. Шкловський, Б. Томашевський, Ю. Тинянов та ін.) спробували розмежувати поняття сюжет і фабула. На їхню думку, сюжет будь-якого твору практично неможливо переказати, його треба тільки наново прочитати слово в слово. Фабула дозволяє переповісти коротко зміст твору, вирівнявши часові параметри сюжету до хронологічної послідовності. А. Ткаченко вважає, що “між сюжетом і фабулою – взаємозалежність і співвідносність означника / означуваного” [Ткач, 171]. Є й інша точка зору: сюжет – це те, що є предметом зображення в творі, а фабула – це характер цього зображення.