11 .Спроби створення срср та Францією системи колективної безпеки у 1934-1935рр.

Уряд Радянського Союзу бив на сполох у зв'язку з розширенням агресії гітлерівців. У грудні 1933 р. він висунув ідею організації колективної відсічі агресорам. Радянська дипломатія керувалася завданням об'єднати держави з метою створення ефективної системи колективної безпеки в Європі ддя збереження загаль­ного миру.Посольство США в Москві сприйняло, як воно повідомило 4 травня 1935 р. Вашингтон, з роздратуванням «раптовий вибух дипломатичної ініціативи Радянського Союзу в Східній Європі». Посол у Москві У. Булліт вороже оцінив радянську ідею колективної безпеки і натякав, що існувала альтернатива більш «приваблива... — розв'язати руки Німеччини на Сході». Державний секретар США К. Хелл відмовився розглядати радянські пропозиції про колективні санкції й публічно закликав «не бити передчасно в барабан». Президент Ф. Рузвельт підтримав резолюцію конгресу й підписав ЗІ серпня 1935 р. закон про нейтралітет США. В лютому 1936 р. новий закон про нейтралітет США зберіг обмеження торгівлі зброєю з воюючими країнами, що пізніше негативно позначилося на долі Ефіопії та Іспанії. Сполучені Штати заздалегідь попереджали агресорів про своє «невтручання», хоч їхні фірми й продовжували торгувати стратегічною сировиною та зброєю з самими агресорами.В умовах розширення агресії мілітаристських країн Радянський Союз висував нові ініціативи, пропонуючи об'єднатися для колективної відсічі агресорам.Що конкретно пропонувала й чого домагалася в ті роки радянська дипломатія?1. На Женевській конференції з роззброєння, в якій брали участь 62 країни, СРСР, окрім пропозиції про загальне й повне роззброєння, в лютому 1933 р. вніс для обговорення проект конвенції про визначення агресора.2. В червні 1933 р. на Лондонській економічній конференції Радянський Союз запропонував програму міжнародного економічного співробітництва і вніспроект протоколу про економічний ненапад та мирне співіснування, про «економічне перемир'я».3. В липні 1933 р. СРСР, як уже згадувалося, підписав у Лондоні конвенцію про визначення агресора з 11 сусідніми країнами. Це створювало передумови для організації системи колективної безпеки.4. Радянська дипломатія активізувала переговори з Францією та іншими країнами про укладення Східного пакту. Відбувалися радянсько-французькі обміни візитами міністрів. Так, у липні 1933 р. до Франції прибув нарком закордонних справ СРСР М. литбинов, у серпні Радянський Союз відвідали майбутній прем'єр Франції Едуард Ерріо та міністр авіації П'єр Кот. 11 січня 1934 р. було підписано радянсько-французьку торговельну угоду. В грудні — угоди з Францією та Чехословаччиною про погодження умов Східного пакту.5. У 1933 — 1935 рр. СРСР установив дипломатичні відносини з 10 країнами: з Іспанією і США — в 1933 р.; з Угорщиною, Румунією, Чехословаччиною, Болгарією й Албанією — в 1934 р.; з Бельгією, Колумбією, Люксембургом — у 1935 р. Це була «друга смуга» дипломатичного визнання СРСР. У 1935 р. 29 держав підтримували дипломатичні відносини з Радянським Союзом.6. У вересні 1934 р. ЗО членів Ліги Націй звернулися до радянського уряду із запрошенням «вступити в Лігу Націй і принести їй своє цінне співробітництво». 18 вересня 1934 р. 39 голосами з 42 Радянський Союз був прийнятий до Ліги Націй і, як велика держава, отримав місце постійного члена Ради. Проти голосували тільки делегати Португалії, Голландії та Швейцарії.У січні 1935 р. в промові на сесії Ради Ліги Націй Лит-винов проголосив знаменне гасло: «Мир неділимий!» Він зазначав: «Час визнати, що немає безпеки тільки у власному світі та спокою, якщо не забезпечено мир сусідів — ближніх і дальніх»; «усі прикордонні стовпи на всіх кордонах Європи є опорами миру, а усунення хоча б одного такого стовпа неминуче потягне за собою падіння всієї будівлі миру».7. Зусилля радянського уряду щодо створення колективної безпеки в Європі діставали підтримку в прогресивної громадськості Франції. Явна відмова західних країн від усякої протидії німецькій експансії ставила під загрозу безпеку й саме існування Франції. В цих умовах французький уряд просто змушений був відновляти колишній альянс із Росією. Після відповідних переговорів 2 травня 1935 р. в Парижі французький міністр закордонних справ Лаваль і радянський посол Потьомкін підписали договір про взаємну допомогу між Францією й Радянським Союзом. Договір, укладений на випадок нападу якоїсь європейської держави на одну із сторін) передбачав порядок надання взаємної допомоги навіть без рекомендації Ради Ліги Націй. Термін дії договору визначався на 5 років з можливістю його автоматичного продовження.В ході радянсько-французьких переговорів під час перебування Лаваля в Москві (ІЗ — 15 травня) обидві сторони заявили про свою готовність продовжувати зусилля щодо створення колективної безпеки в Європі.8.16 травня 1935 р. президент французької союзниці Чехословаччини Едуард Бенеш і радянський посланник Сергій Александровський підписали в Празі договір про взаємну допомогу між СРСР і Чехословаччиною. Він був ідентичний радянсько-французькому, за винятком статті 2 протоколу, яка передбачала надання взаємної допомоги тільки у випадку виступу Франції на допомогу жертві агресії.Обидва оборонні договори в той час мали важливе політичне значення, але вони не створили фундамент для справді дружніх відносин Франції та Чехословаччини з Радянським Союзом. Лаваль і французький посол у Берліні Франсуа-Понсе запевняли Гітлера, що Франція готова пожертвувати договором з Радянським Союзом, якщо це потрібно буде для угоди з Німеччиною. Не були підписані відповідні воєнні конвенції. Восени 1939 р., коли створилася пряма загроза нападу Німеччини на Чехосло-ваччину, Франція їй нічим не допомогла, а уряд Бенеша відмовився від пропозиції Сталіна про воєнну допомогу. Відповідальність за це несли уряд Даладьє— Лаваля й безпосередньо Бенеш.Таким чином, у середині 30-х років у міжнародних відносинах чітко визначилися три головні лінії: розширення агресії Німеччини, Італії та Японії й створення їхнього блоку; «невтручання» й «умиротворення» агресорів з боку західних демократичних держав; послідовна боротьба Радянського Союзу за колективну відсіч агресорам.

Усипляючи пильність західних держав, гітлерівська Німеччина 18 червня 1935 р. підписала з Англією морську угоду. На словах декларуючи дотримання Локарнських угод, Німеччина домоглася узаконення збільшення свого військово-морського флоту до 35% і підводних човнів — до 100% відносно рівня Британії. Це був ще один крок у ремілітаризації Німеччини.Для справжньої відсічі агресії потрібно було згуртування миролюбних європейських держав у єдиному фронті колективної безпеки, як це наполегливо пропонував тоді Радянський Союз. На жаль, західні держави ухилилися від радянських пропозшай, що врешті-решт призвело до наростання воєнної агресії гітлерівської Німеччини. В умовах роздрібненості миролюбних сил, «умиротворення» гіт-лерівців західними державами й гарячкової підготовки Німеччини, Японії та Італії до війни за новий переділ світу радянська програма колективної безпеки не була підтримана. Світова війна ставала неминучою.