Візантійська імперія виникла в IV ст. після розпаду Римської імперії в її східній частині й існувала до середини XV ст.
Протягом усієї своєї тисячолітньої історії Візантія була центром своєрідної культури, яка формувалася під впливом римської, грецької та елліністичної традицій.
Слід підкреслити, що культура Візантії — це своєрідний міст від античності до середньовіччя. Одночасно цей міст єднає культури Заходу і Сходу, є особливим проявом їхнього синтезу, зумовленого географічним положенням і багатонаціональним характером Візантійської держави.
В історії світової культури візантійська цивілізація посідає видатне місце:
По-перше, вона була логічним і історичним продовженням греко-римської античності.
По-друге, Візантія репрезентувала протягом усього існування своєрідний синтез західних і східних духовних засад.
По-третє, справила великий вплив на цивілізації Південної і Східної Європи (Греції, Сербії, Чорногорії, Албанії, Білорусі, України, Росії, Грузії).
По-четверте, Візантія – це осібний і самоцінний тип культури, незважаючи на пережитий нею вплив з боку сирійців, арабів, слов’ян, персів, що пояснюється багатонаціональним характером візантійської держави.
Столиця Візантії Константинополь заснована імператором Костянтином І в 324-330 рр. на місці колишньої мегарської колонії Візантія. Фактично із заснуванням Константинополя Візантія усамостійснюється у надрах Римської імперії (від цього часу почався відлік історії Візантії). Завершенням усамостійнення заведено вважати 395 р., коли відбувся остаточний поділ Римської імперії на Східну і Західну Римську імперії.
В етнічному складі Візантії переважало грецьке населення. За державну мову імперії в IV-VI ст. правила латина, а від VII ст. до кінця існування Візантії – грецька мова.
До особливостей візантійської культури належить незначний порівняно з Західною Європою культурний вплив варварських племен. Разом із тим, візантійська культура багато брала з античної спадщини, з культури народів, які населяли Візантію, тощо. Освіта розбудовувалася не тільки на основі Святого Письма, але й на поемах Гомера, античних авторів читали й вивчали. Деспотичний характер візантійської держави призвів до встановлення суворого контролю над ідейним життям, що породжувало нестримне вихваляння імператора, який був у цей момент при владі. На громадське й ідейне життя Візантії накладали відбиток і специфічні особливості, притаманні східному християнству і візантійській церкві. Між православною і католицькою церквою з самого початку виникли суттєві відмінності. Хоча та й друга генетично походили від єдиної всесвітньої церковної організації, кожна з них уже з перших століть їхньої історії (в ІV – V ст.) розвивалася своїм особливим шляхом. Номінально церковна єдність визнавалася й Римом, й Константинополем, але фактично вже дуже рано між папським престолом і константинопольської патріархією почалася то прихована, то відкрита боротьба за релігійне і політичне панування, боротьба, що ніколи не згасала. Зверніть увагу: Вирішити у Візантії щось можна було тільки через особисті зв’язки. Хабар став нормальною формою ділових відносин. Чиновники боялися можливих доносів. “Якщо ти служиш Василевсові – повчає чиновник Кекавмен, - всіляко стережися, коли говориш із своїми товаришами. А якщо мовиться про Василевса, то взагалі нічого не відповідай, а зникни геть. Багатьох я знав, котрі втрапили у таку небезпеку. Всіма силами стримуй свій язик і підкоряйся тим, хто стоїть вище. Таємницю свою не розкривай нікому. Не ручайся ніколи ні за кого, навіть якщо це твій близький друг”. Приватної власності на землю у Візантії не було. Кожний маєток, кожну ділянку можна було будь-коли відібрати. Скаржитися на начальство ставало справою безнадійною.
Які з численних законів чинні – ніхто не знав. Уряд підтримував штучно стабільні ціни, заради чого здійснювався жорстокий контроль над ремісництвом і торгівлею. В країні панувала атмосфера ксенофобії, тобто ненависті до іноземців. За іноземцями стежили як представники органів, так і численні добровольці з простого народу. Найбільшу підозру і ненависть викликали “прокляті католики”, навіть більшу, ніж мусульмани, що реально загрожували існуванню імперії, і, як відомо, ця загроза здійснилася. Ідеологічні принципи тяжіли над істинними потребами держави й суспільства. Література Візантії Візантійська література справила значний вплив на європейську, в тому числі на літературу слов’ян, своїми пам’ятками, переважно до ХІІІ ст. Візантійська писемність характеризується не тільки грецькими рукописами, але й слов’янськими перекладами, котрі інколи зберегли твори, невідомі в оригіналі. Початок власне візантійської літератури належить до VI – VII ст., коли грецька мова стає панівною у Візантії. Однак пам’ятки народної творчості Візантії до нас майже не дійшли. Серед церковної літератури, що дійшла до нас, виділяється поезія гімнів. Найвидатнішими її представниками був Роман Солокоспівець (VI ст.), котрий написав близько тисячі гімнів. Від елліністичної прози Візантія успадкувала багато. Манеру еллінізму повторюють пригодницькі романи Геліодора (“Ефіопки” про Феогена і Харіклею) – IV ст., Ахілла Татія (про Клітор фона і Левкіппу) – V ст., Харитона, Лонга та інші. З прозаїчних жанрів на початок візантійської літератури особливо розвиваються історичні оповідання, автори яких відтворювали манеру Геродота, Фукідіда. Особливе місце в історії візантійської літератури належить Михаїлу Пселлу. Пселл – яскравий, непересічний письменник і підлабузливий царедворець, мудрий філософ, автор багатьох віршів на честь василевсів і прихильник їхніх ворогів.
Найчисельним у спадщині Пселла є його риторичний доробок, що охоплює майже всі жанри і види грецької риторики, також промови і епітафії, монодії. У багатьох промовах Пселла відбиті його зв’язки із суспільством. Найбільш яскравим явищем у його творчості є “Хронографія”. Вона насичена іншою, художньою правдою, що створює єдину картину епохи – драму людей і драму імперії. Для візантійського суспільства заглиблення в давню мову і культуру та їх ідеалізація ще більше загострювала складну проблему двомовності, яке визначалося ступенем освіченості, а врешті-решт – соціальною незалежністю. Візантійська музика
Світська та народна музика
Світська музика звучала при імператорському дворі і була представлена такими жанрами, як «акламації» — ритуально-святкові оди на віршовані тексти та «поліхронії» — оди для виходу імператора, що виконувались хором. Звучала при дворі також інструментальна музика — використовувались сурми, цимбали, а також стародавній прототип органу — гідравлос.
Народна музика Візантії представлена епічними жанри — акритські пісні, що прославляли подвиги акритів.
Культова музика
У збережених нотних записах представлена виключно культова християнська музика. На відміну від західної музики аналогічного періоду, візантійська духовна музика була виключно вокальною (орган в богослужбовій практиці був заборонений) і виконувалась на різних мовах — окрім грецької, використовувалась також сирійська, вірменська, коптська, ефіопська, церковно-слов'янська мови.
Як і григоріанський хорал, візантійський літургійний спів був одноголосним, в його основу була закладена система діатонічних ладів, що сходять до давньогрецької ладової системи. Для запису візантійських хоралів використовували невменну нотацію, що прийшла на зміну екфонетичній у 8 столітті і в процесі еволюції пройшла кілька форм — ранньовізантійську (8-12 ст.), середньовізантійську (12-15 ст.) та піздньовізантійську (15-19 ст.)
Жанри
На окреслення жанрів візантійської духовної музики широко використовується збірний термін — гімнографія, а науку, що вивчає ці жанри називають гімнологією. Найбільш ранньою формою християнської гімнографії є псалмодії — повільні речетативні молитви, східного походження.
В 4 столітті поширюються пісенно-поетичні імпровізації на біблійні сюжети або апокрифічні тексти — тропарі. Тропарі виконувалися звичайно хорами хлопчиків і відрізнялися наспівністю, орнаментальною мелодією, світлим колоритом і мали варіаційну будову — первісний наспів, «ірмос», варіювався у наступних «тропах».
Розквіт візантійської гімнографії у 6—8 століттях пов'язаний з діяльністю вихідців із Сирії св. Романа Сладкоспівця, святого Андрея Критського, а також Іоана Дамаскіна. В цей час з'являються складніші гімнічні жанри, такі як кондак і канон, в той же час витісняється псалмодія.
З 9 століття важливим центром гімнотворчості став Судитський монастир поблизу Константинополя. В XIV—XV століттях підйом гімнотворчості пов'язаний з діяльністю Івана Кукузеля, що жив у монастирі Святого Афанасія на Афоні.
Історичне значення
Візантійська музична культура мала великий вплив на розвиток як Східної, так і Західної християнської богослужбової музики. Найбільший вплив візантійська музика мала на ті країни, де був прийнятий східний обряд богослужіння, в в тому числі на Русі. Надалі, однак, розвиток церковної музики в цих країнах пішов своїми шляхами, що привів до розвитку своєрідних її форм, зокрема на Русі такою формою став знаменний спів.
Історичні умови і строкатий етнічний склад населення Візантії визначили різноманіття інтонаційного ладу, жанрів і форм Візантійської музики. Її витоки сягають перської, коптської, єврейської та вірменської пісенності, а також включають досягнення давньогрецької музичної культури, що обумовлювалось входженням до складу Візантії великих центрів грецької культури — Александрії, Антіохії, Ефеса.
Друга група співів сформувалася в залежності від часу їхнього виконання: “ранкові”, “відпускальні”. Традиційні, освячені століттями форми візантійської вокальної музики, дотримувалися одного важливого принципу: кожному складу тексту відповідав найчастіше 1 звук. Це пов’язано з настановою, що музика повинна допомагати слухачеві краще зрозуміти й відчути сенс тексту богослужіння. Музика ні в якому разі не мала домінувати над текстом.
Архітектура
У мистецтві Візантії нерозривно пов'язані витончена декоративність, прагнення до пишної видовищності, умовність художньої мови, різко відрізняє його від античності, і глибока релігійність. Візантійці створили художню систему, в якій панують суворі норми і канони, а краса матеріального світу розглядається лише як відблиск неземної, божественної краси. Ці особливості яскраво проявилися як в архітектурі, так і в образотворчому мистецтві.
Роль античного храму була переосмислена у відповідності з новими релігійними вимогами. Тепер він служив не місцем зберігання статуї божества, як це було в античну епоху, а місцем зібрання віруючих для участі в таїнстві долучення до божества і слухання «слова божого». Тому головна увага приділялася організації внутрішнього простору.
Зовні будинку, палацові та культові, отримували завжди дуже просту обробку: фасади, як правило, не штукатурилися, а оформлялися цеглою, що чергувалися з шарами рожевого цементного розчину, а іноді (в пізні періоди) і з темнуваті каменем-вапняком. Використовувана візерункова цегляна кладка надавала будівлям особливої фактури. Цегла, іноді в поєднанні з каменем, була основним будівельним матеріалом, що визначав зовнішній вигляд багатьох візантійських споруд. Характерним архітектурним елементом були звужені арочні вікна, які часто зводилися до груп по два-три вікна, нерідко розділених колонками та об'єднаних зовнішньо аркою над ними. Популярна тема візантійської архітектури - аркади на високих колонах з кошикоподібними капітелями. Такі аркади часто охоплювали фасад на всьому його протязі.
Походження візантійської церковної споруди слід шукати в античності: римські базиліки, що служили в стародавньому Римі судовими і торговими будинками, стали використовуватися як церкви, а потім стали будуватися християнські храми-базиліки. Часто до західної стороні базиліки примикає прямокутний двір, оточений галереєю з аркадами фонтаном для омивання.
Всередині крім головного, більш високого, нефа є бічні нефи (їх може бути і три, і п'ять). Пізніше найбільшого поширення набув тип хрестово-купольної церкви: квадратний в плані будинок, в центральній частині якого перебувало чотири стовпи, що підтримують купол. Від центру розходилися чотири склепінчастих рукави, утворюючи так званий грецький хрест.
Головним храмом всієї Візантійської імперії стала церква Святої Софії у Константинополі. Вона була побудована в 632-537 рр.. зодчими Анфімієм і Ісидором за часів імператора Юстиніана. Гігантський купол храму має діаметр 30 м. Завдяки особливостям конструкції будівлі і прорізаним біля основи купола вікнам, він ні- би ширяє в повітрі. Купол спирається на 40 радіальних арок. Перехід від купола до чотирикутного підкупольного квадрату здійснюється за допомогою сферичних трикутників - вітрил. Малі куполи розташовані по кутах, нижче центрального купола. Бічні апсиди обмежені аркадами, колони яких були виконані з порфиру і малахіту. Низ стін облицьований мармуром, а верх - мозаїками. Арки нефів підтримують понад ста колон. Капітелі колон прикрашені майстерним різьбленням по мармуру. Висота будівлі з куполом 55 м. Храм в плані має розміри приблизно 80х72 м. У нього веде дев'ять дверей, на середній з яких поміщено мозаїчне зображення Христа, що благословляє віруючих, і напис - «Світ - Вам. Я-світло для світу ».
Внутрішнє оздоблення собору постраждало під час хрестових походів і навали турків. Після розгрому Константинополя він став мечеттю Айя-Софія. Замість хреста тепер на ньому півмісяць, знак язичницьких богинь Гекати і Діани.