3.9. Опорний конспект

1. "Салiчна правда" – пам'ятка звичаєвого права франкiв.

Франки були молодим етнополітичним об’єднанням германців (перші згадки про них зустрічаються в джерелах з кінця ІІІ ст.). “Салічна правда” була створена з метою надання легітимності правлінню франків у колишній римській провінції Галлії.

Текст “Салічної правди” був написаний варваризованою латинською мовою. Звідси і латинська назва цієї правової пам’тки – Lex Salica. В Римській республіці терміном Lex позначався закон. В раннє середньовіччя під цим терміном розуміли римське право в цілому, або звичаєве право племен, що осідали на території колишньої Західної Римської імперії. Отже, Lex Salica – це звичаєве салічне право, звичаєво-правові норми салічних франків, визнані державною владою, які використовувалися при вирішенні судових спорів.

Первісний варіант “Салічної правди” був створений в кінці – V на початку VІ ст. (всього відомо біля 400 її списків). Він не зберігся. Пізніше збірник права неодноразово змінювався і за часів Карла Великого включав понад 100 артикулів.

Основними джерелами “Салічної правди” були: звичаєве право, королівські акти (капітуляції), судові рішення, грамоти, формули, рецепція римського права.

Характерні риси “Салічної правди”:

– формалізм (всі правові дії та акти мали відбуватися відповідно до суворо встановленої форми, порушення якої позбавляло ці акти і дії законної юридичної сили;

– фрагментарність і казуїстичність;

– символізм;

– персональний (а не територіальний) характер дії норм “Салічної правди”, які поширювалися на населення франкського походження, тоді як більшість населення франкського королівства складали галло-римляни;

– відсутність помітного впливу християнства і християнської церкви, збереження ролі язичництва.

2. Свобода I власність.

Головні завдання “Салічної правди” – це захист вільного населення і його власності. Поряд із рядовими вільними і повноправними франками, в законі виділяються як привілейовані, так і непривілейовані верстви. Особливим захистом життя, честі і недоторканості володіли слуги і дружинники короля. Внизу соціальної драбини знаходилися раби, які прирівнювалися до майна в разі населення їм пошкоджень чи вбивства. В захисті життя і безпеки від рабів не відрізнялися літи – напіввільне населення. Соціальні градації тільки у випадку з невільним населенням були взаємопов’язані з майновим станом. Відмінності у статусі вільних залежали виключно від місця в воєнно-службовій ієрархії і особистій близькості до влади.

В “Салічній правді” відсутнє чітке поняття влади. До рухомого майна, що перебувало у приватній власності, застосовувався термін suus (“свій”), на відміну від alienus (“чужий”). Більшість приписів присвячено охороні права власності на різні рухомі речі (переважно домашню худобу).

“Салічна правда” дає уявлення про розвиток права власності на землю. Орна земля знаходилася в колективній власності марки (громади) і періодично розподілялася між її членами. Свій наділ франк не міг відчужувати. У приватну власність перейшли, очевидно, тільки присадибні ділянки. В “Салічній правді” згадуються аллоди – ділянки землі, що належали власникам, які вийшли із громади. Це було спадкове землеволодіння. Після реформи Карла Мартелла появилася нова форма землеволодіння – бенефіцій, який надавався на умовах служби.