39. Основні наслідки кодифікації права в Україні другої пол. XVIII - поч. XIX ст.

І лише з остаточною ліквідацією автономії України та введенням губернського адміністративно-територіального поділу чиновники Малоросійської експедиції Сенату розробили новий збірник правових норм, в основу якого поклали "Экстракт..." О. Безбородька, "Учреждение об управлении губерниями" (1775 р.) та інші акти, прийняті впродовж 1767-1786 рр. Цей збірник із новим обґрунтуванням дістав назву "Екстракт з указів, інструкцій і настанов" (1786 р.). Він містив норми як українського права, так і російського законодавства. Після затвердження Сенатом його було розіслано у "присутні місця" України для практичного застосування.Отже, історія кодифікаційного процесу в Україні XVIII ст. насамперед свідчить про те, що в основі тогочасних кодифікаційних робіт лежали зміни в соціально-економічних і політичних відносинах. Безпосередній вплив на кодифікацію українського права в той період мала внутрішня політика російської самодержавної влади. Наявність різних розробок правових збірок, нормативні акти гетьманської влади свідчили про високий рівень правової освіти, розвиток правових ідей у козацькій Україні, високу правову культуру українського народу і такий же рівень правової свідомості українців. Кодифікація українського права XVIII ст. засвідчила, що українське право та українська науково-юридична техніка того часу були набагато Краще розвинені порівняно з російським правом і російською юридичною технікою. Зазначені обставини й прирікали кодифікацію права козацької України на неуспіх (А. Ткач).Збірники українського права, кодифіковані в період XVIII ст., дають досить повне уявлення про правову систему Козацько-гетьманської держави з її строкатою джерельною базою. Першорядне значення для історії українського права мав Кодекс 1743 р. Не будучи офіційно затвердженими, "Права, за якими судиться малоросійський народ" стали Кодексом, який набув поширеного застосування в судових установах Гетьманщини як законодавчий акт для розгляду та вирішення судових справ, що документально підтверджується архівними матеріалами (І. Бойко). Ця правова пам'ятка особливо чітко відображає основні правові інститути і характеризує основні риси права Гетьманщини. На наш погляд, на сьогодні найповніше проаналізовано зібрані у "Правах, за якими судиться малоросійський народ" чинні в тогочасній Україні правові норми у праці А. Яковліва (1949 р.). Вона дає вичерпну характеристику інститутів цивільного, кримінального та процесуального права.

40. Адміністративно-політичний устрій західноукраїнських зе­мель в складі Австрійської імперії (кін. XVIII - середина XIX ст.).

У складі населення українці складали: у Східній Галичині – 71%, на Буковині – 69%, на Закарпатті – 40%.

Все населення Наддніпрянської України поділялось за становою ознакою на дворянство, духовенство, міщан і селян. Переважну частину населення становили селяни. Становище селян було різним. 40-45% селян складали кріпаки. Існували також державні селяни, які не були особисто залежними, мали можливість вести власне господарство, віддаючи чверть своїх прибутків як податок державі.

На західноукраїнських землях селяни також складали переважну більшість населення. Власної національної еліти українці краю фактично не мали, вона була полонізована, або румунізована. Єдиним представником освічених верств у Східній Галичині та на Закарпатті було греко-католицьке духовенство, яке і започаткувало на цих землях національне відродження. На Буковині опір румунізації чинила лише нечисельна верства православних священників.

Отже, на зламі ХVІІІ-ХІХ ст. українські землі у складі Російської та Австрійської імперій опинилися в різних умовах, що зумовлювало і відмінності в їх розвитку. Провідною ідеєю, яка в ХІХ ст. надихала українських патріотів, стало усвідомлення належності до єдиного народу, хоч і розірваного навпіл і поневоленого двома імперіями.

На середину ХІХ ст. усталився адміністративно-територіальний поділ українських земель, який проіснував до кінця Першої світової війни (1914-1918 рр.).

41. Загальнодержавні та місцеві органи влади і управління на західноукраїнських землях часу дуалістичної Австро-Угорської монархії. Після невдалих війн 1859 і 1866 pp. багатонаціональна Австрія перетворилася у 1867 р. в дуалістичну монархію, яка складалася з двох держав — Австрії та Угорщини. Перша разом з Буковиною, Галичиною, Чехією та іншими землями, що входили до її складу, стала називатися Цислейтанією, а друга — з Трансільванією, Фіуме, Хорвато-Славонією і Закарпаттям — Транслейтанією. Це поясню­валося тим, що імперія Габсбургів була поділена на дві частини по річці Лейте. Укладаючи угоду з угорськими магнатами, австрійсь­кий уряд мав на меті усунути небезпеку повного відокремлення Угорщини. Наданням їй певних конституційних прав він намагався пом'якшити австро-угорські суперечності за рахунок спільного гно­блення інших народів, зокрема слов'янських.

В імперії виявилися дві домінуючі нації: австрійська й угорсь­ка. З 52 млн мешканців монархії близько ЗО млн становили слов'я­ни, причому частка австрійців у Цислейтанії дорівнювала лише 35,78%, а угорців у Транслейтанії — 45% загальної чисельності на­селення. У подальшому вся політика буржуазії двох великодержа­вних націй будувалася на спільному гнобленні багатомільйонного населення інших національностей: українців, хорватів, чехів та ін. У зв'язку з утворенням дуалістичної монархії власне Австрія перетворилася з бюрократично-абсолютистської держави у нову конституційну державу з великими пережитками абсолютизму.

Глибокі національні суперечності в Австро-Угорщині призво­дили до національних конфліктів. Буржуазія пригноблених націй, чисельність і роль якої зростала, прагнула забезпечити собі свій ринок і вийти переможцем у конкуренції з австрійською буржуазією. Остання, використовуючи своє панівне становище, вживала контрзаходів у боротьбі проти буржуазії пригноблених націй.

Обидві частини Австро-Угорщини мали спільного монарха (австрійський імператор був одночасно й угорським королем), вла­да якого формально була обмежена двопалатним парламентом (в Австрії — рейхсратом, в Угорщині — Державними зборами), спільну армію і флот, частково спільні фінанси, проводили спільну зовнішню і митну політику. В Австро-Угорщині існували три спіль­ні міністерства — іноземних справ, військове і фінансове.

Державні витрати поділялися між Аварією і Угорщиною у відношенні 70:30. На кожні наступні десять років об'єднана комісія, яка мала дорадчі права, повинна була уточнити розподіл витрат. Нерідко це ставало предметом гострої боротьби. Для обговорення загальнодержавної політики австрійський і угорський парламенти виділяли по 60 осіб (по 20 — від верхніх і по 40 — від нижніх палат) до особливої представницької установи — так звані Делегації, які звичайно один раз на рік збиралися на коротку сесію почергово у Відні й Будапешті.

Влада монарха в Австро-Угорщині була велика. Він проголо­шувався священним, недоторканним, самовільно призначав і змі­щував прем'єр-міністра, міністрів і вищих державних чиновників, у тому числі суддів, здійснював верховне командування збройними силами, вирішував питання війни і миру, укладав міжнародні дого­вори тощо. Усі найважливіші питання державного життя належали виключно або переважно до імперської компетенції. Панівні класи завжди намагалися використати вельми широкі прерогативи імпе­ратора у боротьбі проти визвольного руху пригноблених національ­ностей.

Крім загальних для усієї Австро-Угорщини державних орга­нів, кожна з двох частин монархії мала власні державні структури, що визначалися своєю конституцією (спільної конституції не було). В Австрії була прийнята груднева конституція 1867 р., в Угорщи­ні — поновлена угорська квітнева конституція 1848 р.

42. Організація органів самоврядування на західноукраїнсь­ких землях часу австрійського панування. Із метою підвищення ефективності регіонального управління в Австрійській імперії була створена система земельних управліїть, у результаті чого вся її територія була розділена на окремі королівства й землі (краї), кожне з яких мало свої особливості.

На території західноукраптських земель найбільшою адміністративно-територіальною одиницею було Королівство Галщії та Лодомерії (Галичини й Володимирщини - землі колишнього Галицько- Волинського князшства). Воно ділилося на 59 дист-рикгів. У 1846 р. була проведена нова реформа адмЬгістративно-територіального поділу, у результаті чого уся територія королівства була поділена на 74 повіти (у деяких регіонах вони називалися староствами) на чолі з окружним старостою, наділеним великою владою. У селах і містах управляли гміїти. Особливе управліїгня існувало на так званих фільварочних територіях (помпцицьких землях). Тут повнота влади належала їх власникам, які управляли через призначених ними урядовщв - війтів. Останні розглядали всі суперечки із цивільних справ, що виникали між селянами.

Щодо ГНвнічної Буковини, то вона входила до складу королшства Галщії на пр

авах автономного округу із центром у м. Чершвцях.

Закарпаття, яке входило до складу Угорського королшства, мало свої особливі адагіністративно -територіальні одиниці - так звані жупи й комітати. Налічувалося 4 жупи: Бережанська, Мармарочиська, Ужгородська і Ужанська. Вони управлялися чиновниками, що називалися жупанами. їх призначав угорський король з представників вищого стану. Жупи поділялися на комітати і їх однойменні органи управшння, до складу яких входило 30-40 чоловік (місцеві начальники, секретарі, касири, землеміри, збирачі податків та Ьппі). Найнижчою урядовою особою був староста села, який призначався феодалом.

Поряд із комітатським правлінням діяли ще й місцеві органи самоврядування, так звані комітатські збори, що складалися із заможних прошарків населення. Вони були наділені дорадчими правами. Окрім адмЬгістративно-територіальних одиниць на Закарпатті існували ще територіально-економічні домитії. Вони об’єднували землі з містами й селами, що належали феодалу, церкві чи державі. До них входила система фільварків чи клічш (групи фільварків).

43. Судово-прокурорські органи на західноукраїнських зем­лях часу австрійського панування. Судово-прокурорські органи в Галичині й на Буковині (меншою мірою - на Закарпатті) упродовж австрійського (австро-угорського) панування зазнавали неодноразових більших чи менших змій.

Найменше структурних змін в організації суду було в період останньої чверті XVIII - середини XIX ст. У той період майже без змін зберігалася попередня судова система. Судочинство й далі спиралося на засади станового суспільства і не відокремлювалося від адміністрації. Шляхта судилась у шляхетських - земських і гродських (діяли на постійній основі) судах. Міщани самоврядних міст -у магістратських, в яких суд ради міста розглядав цивільні справи, а війтівсько-лавничий - кримінальні справи, земельні та спадщин-ні суперечки. Для духовенства існували особливі - єпископські суди, юрисдикція яких поширювалася також на кримінальні справи духовних осіб (І. Настасяк). Для сільського населення судами першої інстанції стали вотчинні (панські) чи домініальні суди. Щоправда, в судовій практиці стало обов'язковим (1774 р.) використання австрійських правових актів. Усі рішення державних судів виносилися від імені імператора. Кожному надавалося право оскаржувати рішення судів до губернатора (верховний губернаторський суд), а смертні вироки виконували лише після перевірки справи губернатором.

Певні зміни в судоустрій західноукраїнських земель внесла перша (від часу приєднання) австрійська судова реформа (1782 p.), яка за декілька років адаптувала судову систему краю до загально-австрійської. Найперше реформуванню підлягав домініальний суд. Дія здійснення правосуддя поміщики повинні були скласти іспит на право судити або ж спеціально для цього утримувати особу -юстиціарія. Сільські громади діставали право на "пленіпотентів" -адвокатів. Домініальні суди зберігалися до середини XIX ст. Рішення домініального суду, зокрема на Закарпатті, могло бути оскаржено у комітетському суді. Компетенція єпископських судів обмежувалася (1784 р.) тільки духовними (канонічними) справами. Кримінальні злочини, вчинені представниками духовенства, розглядались у світських судах. Проте перед ним єпископський суд позбавляв злочинця духовного сану. Крім того, подібно до інших австрійських провінцій, у Галичині й на Буковині існували окремі суди з розгляду цивільних і кримінальних справ (від 1787 р. до середини XIX ст.). Було утворено чотири цивільних та 19 кримінальних судів. Функції останніх здебільшого виконували магістратські суди. А до компетенції Львівського магістратського суду входив розгляд політичних справ усього краю. Вищою інстанцією для Галичини та Буковини став створений у Львові (1784 р.) апеляційний суд. Судовий нагляд над усіма судами краю здійснювала Верховна судова палата у Відні.

Під впливом революційних подій 1848-1849 рр. було внесено зміни й до системи судоустрою Австрійської імперії, які, зокрема, поширилися (1850 р.) на територію Галичини та Буковини. Такі зміни здійснювались у напрямі впровадження буржуазних принципів у судочинство. З ліквідацією домініального суду відмовилися тонового суду взагалі. Створювалися судові повіти (у межах ста-ва як адміністративної одиниці було по кілька судових повітів), лилися суди присяжних, повітові суди (у кожному судовому "віті) й повітові колегіальні суди (розглядали важливі кримінальні справи за участі не менше трьох повітових суддів). Суди проголодалися відокремленими від адміністрації, і Іова реорганізація судового устрою (1852 р.) спрямовувалася часткову відмову від буржуазних принципів у судочинстві та повернення до старої, феодальної системи. Повітові суди, яким були підсудні цивільні та дрібні кримінальні справи, підпорядкували адміністрації повіту, а суди присяжних і повітові колегіальні суди було ліквідовано. Суди поділялися на крайові (Львівський вищий крайовий суд обслуговував Східну Галичину та Буковину), окружні (виступали як суди першої інстанції в окремих цивільних і серйозних кримінальних справах) та повітові (поділялися на цивільний і кримінальний відділи). Стосовно повітових судів окружні були судами другої інстанції, а крайовий суд був другою інстанцією для окружних і третьою, останньою, для повітових судів у цивільних справах.

44. Джерела та основні риси права на західноукраїнських зе­млях періоду австро-угорського панування.  першій половині XIX ст. суди на західноукраїнських землях поділялися на шляхетські (земські та гродські), духовні, міські, доменіальні й комітатські.

Відповідно до австрійського Положення (1849 р.) суди було відокремлено від адміністрації, замість колишніх станових судів створено загальні судові установи для всіх станів. Усі суди про­голошувалися незалежними, судді призначалися імператором довічно. За австрійською конституцією 1867 р. на західноукра­їнських землях діяла триступенева система судів: 1) одноособові повітові суди; 2) колегіальні крайові (окружні) суди; 3) колегі­альний вищий крайовий суд у Львові, дія якого розповсюджува­лась і на Буковину.

Для розгляду кримінальних справ про злочини, за які перед­бачалося тюремне ув’язнення терміном не менше 5 років ство­рювалися суди присяжних при окружних судах. Списки присяжних щорічно складалися відповідними адміністраціями з ураху­ванням установлених цензів — майнового, освітнього, вікового.

Найвищою судовою інстанцією для всієї держави був Верхов­ний судовий і касаційний трибунал у Відні. Крім загальних існу­вали й спеціалізовані суди (військові, торговельні та ін.). У Львові діяв створений у 1896 р. промисловий суд, він розглядав спори між підприємцями й робітниками, у Дрогобичі — третейський суд кас взаємодопомоги гірничих товариств.

У 1850 р. була створена прокуратура, яку очолював генераль­ний прокурор. При вищому крайовому суді існувала посада стар­шого прокурора, а при окружних судах— державних прокурорів. Прокуратура здійснювала нагляд за законністю дій дер­жавних установ, суду, слідчих органів, окремих осіб. З 1851 р. при судах діяла підпорядкована міністру фінансів фінансова про­куратура — для захисту фінансових інтересів держави.

Адвокатура в Галичині була заснована ще 1781 р. й діяла під загальним наглядом міністра юстиції. У Львові існувала президія адвокатської палати, яка обиралась адвокатами для координації їхньої діяльності. Вимоги до кандидатів в адвокатуру були дуже високими: їм необхідно було мати ступінь доктора права, про­йти семирічне стажування і скласти кваліфікаційні іспити.

Сутністю змін у правовій системі на західноукраїнських зем­лях після включення їх до Австрії була заміна застарілого польського законодавства на австрійське. Особливістю цього про­цесу було те, що Галичина стала місцем апробації нового австрій­ського законодавства.

Так, Цивільний кодекс 1811 p., введений у дію в Австрійській імперії з 1 січня 1812 р., спершу був запроваджений і протягом 15 років удосконалювався на галицькій території. Його джерела­ми були пандектне право (пристосоване до капіталістичних відно­син римське право), Прусське земське уложення 1794 р. і місце­ве право деяких австрійських земель. Кодекс мав 1502 парагра­фи і поділявся на вступ, у якому викладалися загальні положення про цивільний закон та три частини, що містили положення про особисті й майнові права, спільні постанови щодо особистих і майнових прав. У кодексі визнавались рівність громадян перед зако­ном, свобода договірних відносин, цивільний шлюб та ін. Оскіль­ки він зберігав елементи феодального й канонічного права, із розвитком капіталістичних відносин його норми не відповідали новим історичним умовам. Однак, із певними змінами у формі новел (надзвичайних актів), цей кодекс продовжував діяти до розпаду імперії і навіть — декілька років після включення в 1921 р. західноукраїнських земель до складу Польщі.

Цивільно-процесуальний кодекс набув чинності 1796 р. у Західній, а 1807 р. і в Східній Галичині під назвою галицького цивіль­но-процесуального кодексу. Він регулював усі стадії цивільного процесу від подання позовної заяви до виконання рішення суду. Процес характеризувався надзвичайною повільністю, тяганиною й дорожнечею суду, тому продовжувалася робота над його вдо­сконаленням. Хоча новий проект цивільно-процесуального кодексу (1825 р.) затверджено не було, окремі його положення, що ре­гулювали питання компетенції судів, адвокатської діяльності, судочинства в безспірних справах тощо, було введено в дію. Новий цивільно-процесуальний кодекс (1895 р.) базувався на принципах гласності, усності, змагальності й порівняно з попереднім при­скорив розгляд судових справ.

Кримінальний кодекс (1803 p.) також наприкінці XVIII ст. по­передньо був апробований на території Галичини. Він складався з двох частин (злочини й тяжкі поліційні провини), кожна з яких мала розділ кримінального матеріального права і розділ проце­суального права. На старих засадах римського права було роз­роблено широку класифікацію покарань за злочини та “пору­шення громадського спокою”. Переважним способом покарання стає ув’язнення, яке поділялося на: 1) суворе тюремне ув’яз­нення із заковуванням у ланцюги; 2) суворе ув’язнення з кайда­нами на ногах; 3) звичайне тюремне ув’язнення без ланцюгів і кайданів. За деякі злочини встановлювалася смертна кара, але в більшості випадків імператор, щоб підняти популярність абсо­лютизму, своїм помилуванням замінював смертні вироки на поз­бавлення волі.

Новий кримінальний кодекс 1852 р. поділявся на дві частини про злочини й провини. За злочини передбачалася смертна кара через повішення або тюремне ув’язнення на різні терміни, за провини — грошові покарання, арешт до 6 місяців, тілесні пока­рання (скасовані в Австрії законом від 15 листопада 1867 p.), за­борону проживати в даній місцевості тощо. В подальшому до ко­дексу неодноразово вносилися доповнення, але в його основі були застарілі норми феодального права. Прогресивні правознавці вимагали підвищити з 10 до 16 років вік кримінальної відпові­дальності, скасувати смертну кару, яку вважали середньовіч­ним варварством, виступали проти застосування статей кодексу за аналогією тощо.

Кримінально-процесуальний кодекс 1853 р. суперечив демо­кратичним нормам судочинства, і в 1873 р. був затверджений но­вий кримінально-процесуальний кодекс, який з незначними зміна­ми діяв до 1918 р. За цим кодексом судочинство базувалося на принципах усності й гласності, допускалась участь присяжних у розгляді тяжких злочинів, запроваджувалась ідея вільної оцінки доказів за внутрішнім переконанням суддів.