65 Архітектура і мистецтво стилю модерн

Моде́рн (від фр. moderne — новітній, сучасний) — стильовий напрям в мистецтві (переважно в архітектурі, образотворчому й декоративно-ужитковому мистецтві) кінця XIX — початку XX століття.

Виникнення та розповсюдження стилю модерн (сецесія) збіглося з широким використанням призабутих будівельних технологій та відновленням ремесел, широким використанням промислових технологій в будівництві суспільно значущих об'єктів (виставкові комплекси, вокзали, буржуазні театри тощо). Важливу роль в популяризації та розповсюдженні стилю сецесії зіграли саме міжнародні виставки та будівництво виставкових павільйонів в нових формах. Масова забудова деяких вулиць чи районів створила нове архітектурне середовище в історичних містах, серед яких: Париж, Мілан, Барселона, Манаус, Відень, Петербург,Берлін, Москва, Львів, Рига, Київ, Прага, Харків, Вінниця, Чернігів тощо.Звернення до хвилястих, природних форм стало найхарактернішою ознакою стилю, хоча повної відмови від прямокутних об'ємів в архітектурі досягти не вдалося. Мали місце компромісні варіанти, що не погіршило образну та функціональну складові стилю. В архітектурі модерну широко використовували як дерево (дерев'яний модерн), так і звичайну та глазуровану цеглу, бетон, металеві конструкції, скло, їх комбінації. Дерев'яний модерн переважав в будівництві заміських помешкань та дач. Одним з перших, хто почав працювати в стилі сецесія, був архітектор Віктор Орта. Дещо компромісні позиції займав архітекторФедір Шехтель, який широко використовував як елементи історичних стилів (готики, класицизму), так і елементи стилю сецесії та нові будівельні матеріали.Найбільш незвичні, сміливі зразки стилю сецесія створив каталонський архітектор Антоніо Гауді в місті Барселона, що став відомим буржуазним центром в Іспанії.

66 Хто і коли створив Київський театр імені Франка

Театр імені Івана Франка засновано у Вінниці 1920 року. Очолив його видатний український митець Гнат Юра. Відкриття театру відбулося 28 січня 1920 року виставою "Гріх" В.Винниченка. За віком виконавців це була трупа молодіжна. До неї входили актори, котрі згодом увійшли в історію української сцени як видатні митці - Г.Юра, А.Бучма, Й.Гірняк, М.Крушельницький, Ф.Барвінська, О.Горська, М.Братерський, П.Нятко, К.Блакитний, О.Рубчаківна, М.Пилипенко, С.Семдор, О.Юра-Юрський, Т.Юра та ін. Театр працював напружено: лише за перший сезон показав 23 прем`єри. Вистави користувалися надзвичайним успіхом у Вінниці, Черкасах, Кременчуку, Олександрії, Проскурові, Кам`янці-Подільському та інших містах. Преса гаряче вітала талановитий "театр нової доби".Праця перших 3 років хай у скрутних пересувних умовах дала блискучий результат: колектив досяг одностайного визнання своєї творчої потужності з боку глядачів, громадськості. Як наслідок цього, франківці одержали запрошення стаціонарно працювати в Харкові, котрий був тоді столицею України.Перший харківський сезон розпочався з осені 1923 року. "Провінційний" театр перетворюється на великий столичний, стаціонарний колектив.Крім Г.Юрирежисуру здійснюють Є.Коханенко, К.Кошевський, Б.Глаголін. Здібним сценографом утверджує себе М.Драк. Кращі вистави харківського періоду, позначені духом експериментальних пошуків: "Лісова пісня" Лесі Українки, "Ревізор" М.Гоголя, "Полум`ярі" А.Луначарського, "Свята Йоанна" Б.Шоу, "97" М.Куліша та ін.Україна в цей час мала кілька талановитих театрів, між якими встановлювалися стосунки творчого змагання. Франківці відстоювали свою художню програму, власний мистецький стиль найчастіше у "поєдинках" з театром "Березіль", яким керував Лесь Курбас. Врешті подібний творчий неспокій всім йшов на користь.

Влітку 1926 року театр ім. І.Франка рішенням уряду переводиться із столичного Харкова до Києва, а з Києва до Харкова їде театр "Березіль". Франківці не сумували з цього приводу, а відразу по приїзді до Києва почали активно вивчати запити нового глядача, розгорнули роботу над свіжим репертуаром.

Від 30 вересня 1926 року, коли в прекрасному приміщенні колишнього театру «Соловцов» було показано "Вій" Остапа Вишні (за М.Гоголем), франківці прийняли "київське похрещення" і працюють в цьому місті ось вже понад 80 років.

Незмінність художнього керівництва театру (Г.Юраочолював колектив з 1920 до 1961 року) стабілізувала його художню програму, яку можна визначити як будівництво театру народного, реалістичного, що цінує традиції театру корифеїв, проте схильний і до новаторських пошуків. Особливо творчо зміцнився театр ім. І.Франка в 30-і роки, коли його акторське ядро склали такі видатні майстри, як А.Бучма, Н.Ужвій, Ю.Шумський, Г.Борисоглібська, Д.Мілютенко, В.Добровольський, П.Нятко, Є.Пономаренко, М.Яковченко, М.Братерський та ін. Колектив уславляє себе талановитими постановками вітчизняної та світової класики - "Весілля Фігаро" П.Бомарше, "Суєта" І.Карпенка-Карого, "Дон Карлос" Ф.Шіллера, "Борис Годунов" О.Пушкіна. Особливо яскравою вийшла постановка Г.Юри драми І.Франка "Украдене щастя". Популярністю користуються вистави на сучасну тему за п'єсами О.Корнійчука "Платон Кречет", "В степах України".

У 1940 році театр одержав звання академічного.

У період Великої Вітчизняної війни колектив працює в евакуації - в Семипалатинську і Ташкенті. Дві фронтові бригади обслуговують бійців на передових лініях боротьби з фашистами.

Франківські артисти активно знімалися в кіно. Зокрема роль партизанки Олени Костюк, зіграна Наталією Ужвій у кінострічці "Райдуга" за повістю В.Василевської, як і сам фільм, що одержав нагороду американської кіноакадемії - "Оскара", стала класикою світового кіномистецтва.

Від 40-років розширюється коло франківської режисури. Тут працюють Б.Норд, Б.Тягно, Б.Балабан, М.Крушельницький, В.Івченко, В.Гаккебуш, від 50-х років - В.Оглоблін,В.Крайниченко, В.Харченко, від 60-х - Д.Алексідзе, В.Скляренко, Д.Лизогуб, Б.Мешкіс, О.Барсегян, Д.Чайковський, від 70-х - С.Сміян та інші.

Кращі франківські сценографи надають виставам образно-художнього виміру. Поруч з М.Драком - новатор В.Меллер, самобутній митець-філософ Д.Лідер, його учень А.Александрович-Дочевський.

На цій сцені виявився талант композиторів Н.Прусліна, Ю.Мейтуса. С.Жданова, К.Данькевича, Л.Ревуцького, П.Козицького, В.Рождественського, А.Філіпенка. О.Білаша, М.Скорика, та інших.

Останні 22 роки біля режисерського керма Першої української сцени стоїть визначний режисер Сергій Данченко, а в акторському складі славу перейняли Богдан Ступка і Степан Олексенко, Юлія Ткаченко і Станіслав Станкевич, Марина Герасименко і Наталя Лотоцька, Віталій Розстальний і Володимир Нечепоренко, Анатолій Хостікоєв і Наталя Сумська, Богдан Бенюк і Лариса Кадирова, а також Ірина Дорошенко, Поліна Лазова, Людмила Смородіна, Лесь Задніпровський, Михайло Крамар, Олег Шаварський, Олексій Богданович, Володимир Коляда, Любов Кубюк та багато інших.

"Данченківське" покоління франківців сміливе у тематичному і жанровому доборі вистав, пошуках свіжих виражальних засобів. Шануючи кращі національні традиції, театр прагне ближче стояти до надбань сучасного європейського мистецтва. Ви погодитесь з цим, переглянувши такі постановки, як "Енеїда" за І.Котляревським та "Тев`є-Тевель" за Шолом Алейхемом, "Біла ворона" Ю.Рибчинського, Г.Татарченка та "Бал злодіїв" Ж.Ануйя, "Крихітка Цахес" за Т.Гофманом і "За двома зайцями" М.Старицького, "З коханням не жартують" П.Кальдерона і "Майстер і Маргарита" за М.Булгаковим, "Приборкання норовливої" та "Король Лір" В.Шекспіра, "Швейк" за Я.Гашеком і "Три сестри" за А.Чеховим, "Пігмаліон" Б.Шоу та інші....

"Пігмаліон" Б.Шоу - остання вистава, котру створив Сергій Данченко на сцені франківців. 20 серпня 2001 року увірвалося життя видатного режисера. Обов`язки художнього керівника франківців прийняв на себе народний артист України Богдан Ступка.

Франківці піклуються про духовність суспільства, відродження національної свідомості, культури, традицій народу.

Указом Президента України від 11 жовтня 1994 року театру надано статус Національного. Відтоді він іменується Національний академічний драматичний театр імені Івана Франка.

Від початку 90-х років франківці активно вписують свою творчість в європейський культурний контекст. Театр гастролював у Німеччині, Австрії, Греції, Югославії, Італії, Польщі, де його робота знайшла одностайно гідну оцінку