Граматичні особливості вигуків

Існує думка, що вигуки знаходяться поза граматикою. Насправді вони підвладні граматиці і функціонують у мові за її законами. Насамперед, вигукам притаманна низка синтаксичних властивостей, які визначають їх як окрему частину мови:

- в умовах контексту вигуки можуть займати позицію речення і виконувати функцію самостійного висловлювання, тобто бути словом-реченням, напр.: “Прощай!” – промовила понуро мила (Леся Українка); Гай-гай, невелика послуга! (Леся Українка); Ґвалт! Рятуйте! (Т. Шевченко); Браво! Браво! Охрестили! (Т. Шевченко); Єй-богу, немає! (Т. Шевченко);

- емоційно наснажує не одне якесь слово, а все висловлювання, все речення, тобто він є фактом не словосполучення, а речення, напр.: Ох, зійди, моя зіронько лагідна!
(Леся Українка); Ой на балі веселая музиченька грає! (Леся Українка); О, не забуду я тих днів на чужині! (Леся Українка); Гей, уставай лиш! (Леся Українка). Отже, природа (сутність) вигуків – бути або словом-реченням, або задавати емоційний заряд усьому висловлюванню, реченню. Цією властивістю вигуки зближаються з частками і відрізняються від іменників, прикметників, дієслів;

- вигуки входять у граматичну структуру мови, вживаючись відповідно до правил сполучуваності мовних одиниць, завжди стоять на початку висловлювання (речення). Отже, синтаксична позиція вигуків – початок висловлювання, напр.: Ой лихо! Що, коли надійде ворог? (Леся Українка). Позицією у висловлюванні вигуки протиставляються прийменникам, що знаходяться перед словоформою в словосполученні, сполучникам, які стоять між словоформами і предикативними частинами речення, часткам у позиції і перед, і після словоформ;

- вигуки як периферійні реченнєві компоненти висловлювання поєднуються з основними елементами висловлювання за допомогою граматичного зв’язку співвідношення, а не сурядності чи підрядності, напр.: Еге, не доказав я про чужого (Леся Українка); Гей, браття! Диво сталося, дивіться! (Леся Українка); Ех, клята праця! (Леся Українка).

До морфологічних ознак вигука як частини мови належать:

- відсутність системи словозміни, що зближує вигуки з прийменниками, сполучниками, частками, прислівниками, станівниками;

- наявність вигукової інтонації, що протиставляє вигук усім іншим частинам мови;

- співвіднесеність вигуків з іменниками (горе! боже! лихо!), з дієсловами (прощай!, диви!, глянь! геть!), із займенниками (це!, оце!, воно!, отаке!), з прислівниками (як!, так!, раз!, браво!);

- здатність до субстантивації: не кажи гоп, чути ура;

- здатність утворювати відвигукові деривати: охати, прощатися, хукати, ахання.

Інтелектуальні та емоційні висловлювання виражаються не однаково: інтелектуальні – тривало в часі за допомогою поширених словоформ (плигати, скакати, хапати, махати, болить, дивуюся), емоційні – миттєво за допомогою стислих слів – вигуків (плиг!, скік!, хап!, мах!, ох!, ого!).

Миттєвий спосіб вияву емоцій не допускає будь-якої системи словозміни як поширеного довготривалого засобу, натомість зумовлює інтонацію як найстисліший граматичний засіб вираження емоцій і обирає початок речення як найближчу позицію їх вияву.

За відсутність системи словозміни вигук називають неповноцінною (рос. ущербной) групою слів (В. Виноградов)
з “негативними граматичними показниками” (К. Городенська). Думка ця неприйнятна, оскільки вигук має все необхідне для виконання своїх функцій. Система словозміни і “позитивні” граматичні показники змінили б природу і сутність вигуків, і вони стали б іншим класом слів. Тому сучасний вигук – повноцінна і повнозначна частина мови з граматичними ознаками, які адекватно виражають її категоріальне значення.