1. О.М. Олексюк. Музична педагогіка. Навч. Посібник. – к.: кнуКіМ, 2006. – 188 с.

2. Падалка г.М. Музична педагогіка: Курс лекцій. / за ред. В.Г. Бутенка. Херсон: хдш, 1995. - 104с.

3. Драч І. В. Григорій Сковорода. – К., 1984.

4. Історія української культури / За ред. І. Крип’якевича. – К.,

5. Мащенко П. Д. С. Бортнянський і М. С. Березовський. – Вінніпег, 1951.

6. Рыцарева М. Т. Композитор Д. Бортнянський. – Л., 1979.

7. Соневицький І. Артем Ведель і його музична спадщина. – Нью-Йорк, 1966.

8. Українське мистецтво у полікультурному просторі /За ред. О. Рудницької. – К., 2000.

1. Найдавніши пам’ятки музичного мистецтва репрезентують трипільську культуру V – ІІІ ст. до н.е. Нещодавно українські археологи знайшли на території сучасної Чернігівської області «справжній ансамбль» палеолітичних музичних інструментів: ударних і шумових, виготовлених з кісток мамонтів. На території України також були знайдені струнні та духові інструменти: роги, сопілки, дудочки, флейти, металеві бубонці, тризубці, арфи. Але очевидно в музиці вокальна форма передувала інструментальній. Все це свідчить про те. що музичне мистецтво наших давніх предків було розвиненим.

2. Хронологічні рамки розвитку педагогічної думки періоду Київської Русі охоплюють ІХ – ХVІ століття. Освіта впродовж цих віків мала візантійсько-слов’янських характер.

За часів князя Володимира відкриваються християнські школи. За часів Ярослава Мудрого – освіта була державною справою. В перших школах, де навчались діти соціальної верхівки вивчали 7 вільних мистецтв з рідною мовою викладання. Музика входила до богослов’я. Пізніше освіта стає доступною майже для всіх верств населення.

У світських школах засвоювали церковний піснеспів і народну пісенну творчість. До Києва було запрошено з Візантії професійних музикантів «доместиків», які навчали русичів в монастирях і церквах церковному співу за допомогою «хірономії».

Традиційними засобами навчання було зазубрювання напам’ять, щодо церковного співу – усна напівписьмова форма передачі інформації..

3. Другий період розвитку музичного виховання охоплює 1569 – початок ХVІІІ ст. і характеризується як період формування педагогічної думки в контексті слов’янського Відродження.

Велику роль в розвитку музичної освіти і виховання відіграли церковно-приходські школи, в яких навчалися читанню і церковному співу. Заняття проводили церковні співаки, що закінчили церковні та монастирські школи. Форма навчання була індивідуальна або малими групами.

Після возз’єднання Литовського та Польського князівств, крім шкіл рідною мовою виникають латинські початкові школи «граматиків» міського типу. Вони відкрили доступ багатьом українцям до вищої європейської освіти.

В умовах реформації з’являються уніатські школи, в яких активно впроваджують в навчальний процес українську мову, традиційні зв’язки церковного співу.

У ХVІ столітті виникають також протестантські школи. Найвідоміша – Кисилинівська, яку вважали першим вищим навчальним закладом в Україні.

Педагогічний досвід протестантської школи мав великий вплив на розвиток українського Просвітництва після перемоги Контрреформації. За аналогом Кисилинівської школи було організовано Острозьку, програма якої орієнтувалася на вивчення «слов’янсько-греко-латинських” наук. За це сучасники її називали Академією, Ліцеєм, Храмом Муз. Тут викладали 7 вільних мистецтв, збагативши його елементами філософії, астрономії, богослов’я, вивченням декількох мов. В Острозькій школі навчалися видатні українські просвітителі і громадські діячі: М. Смотрицький. П. Конашевич – Сагайдачний, Т. Борецький та ін.

Школа виникла під впливом діяльності просвітницького гуртка «вчених-книжників», які прагнули відродити православну віру і традиції книжкової мудрості часів Київської Русі, а також національну державність і культуру. В сербських, балгарських, грецьких монастирях вони збирали слов’янські рукописи і готували їх для видання.

В цей час з’являються єзуїтські навчальні заклади, де звертається особлива увага на особистість учня, здійснюється індивідуальний підхід до розвитку здібностей. У таких школах навчалися С. Полоцький, М. Ділецький та ін. За програмою такої школи у «генеральній школі Русі» – Замойській Академії отримав початкову освіту Петро Могила.

Українців приваблює єзуїтська система навчання і відбувається занепад православних шкіл. Ця тенденція посилюється після прийняття Брестської Унії.

На противагу в православних церквах і монастирях виникає братський рух за відродження візантійської культури, як основи національної з грецькою системою освіти. Створюється широка мережа братських шкіл та училищ: греко-латинсько-руських, русько-польських, греко-слов’янських, де вивчають музику. Музика належила до духовних наук і пов’язувалася з навчання доброчесності.

Основним змістом предмета «мусіка» було вивчення музичної грамоти і церковного співу. Тут навчали записувати звуки на 5 лінійках нотного стану.

Заняття відбувалося паралельно з читанням і вивченням граматики. Учням заборонялося грати на будь-якому інструменті. Заняття обмежувалося хоровим співом. Для удосконалення майстерності співу, посилали співаків для навчання за кордон.

На заняттях використовували вітчизняні підручники хорового співу, залучали і західноєвропейську друковану музично-дидактичну літературу.

На початку ХVІІ століття центр просвітницького руху переміщується із Західної України до Києва, де в 1615 році була організована братська школа. Рівень викладання в ній був піднятий до стандартів західноєвропейської вищої школи.

Цьому сприяло формування національних викладацьких кадрі із випускників братських шкіл у училищ, що продовжили навчання в Європі. Тут викладали слов’янську, українську, грецьку, латинську, польську мови, а також граматику, риторику,філософію, арифметику, геометрію, астрономію, історію і музику.

3. Друга половина ХVІІ – ХVІІІ ст., за О. Сухомлинською– третій період

розвитку педагогічної думки в контексті українського барокко. Людина як духовний і тілесний феномен стає ключовою ознакою цього періоду.

На початку ХVІІІ століття українські землі ввійшли до складу Російської

Імперії. Петро І уважав Україну (або, як її тоді називали, Малоросію) частиною своєї держави. У цей час узбережжя Чорного моря було приєднано до Росії. Почалося засвоєння південних земель, будувалися нові міста, розширювалася торгівля. Царський уряд робив усе можливе, щоб обмежити автономію українських земель.

Після війни з Швецією за наказом Петра І було зруйновано Запорозьку Січ – центр української державності та оплот антифеодальної боротьби українського народу. В Україні почалися кривавий терор і репресії.

Особливо гострим був соціальний і національний гніт на Правобережжі, в Галичині та Закарпатті, який викликав великі повстання і заворушення. Їх очолювали улюблені народні ватажки Семен Палій, Гнат Голий, Олекса Довбуш. Гайдамацький рух набув ще більшого розмаху в середині століття, коли розгорілась знаменита Коліївщина під проводом Максима Залізняка та Івана Гонти.

Отже, в історії українського народу перша половина ХVІІІ століття – це продовження безперервної боротьби проти соціального й національного гноблення збоку іноземних загарбників, польської шляхти, турецьких орд, української козацької старшини й російського царизму.

Центром освітньої справи в Україні залишалася Києво-Могилянська академія. За її зразками були організовані колегії в Чернігові, Харкові, Переяславі. З Київської академії “вся Россия источник премудрості почерпала” згадується в одному з історичних документів.

Академія підтримувала зв’язки з багатьма навчальними закладами Європи, її учні мали змогу продовжувати навчання в західноєвропейських університетах, а пізніше – у вищих навчальних закладах Росії. З академії протягом усього її існування вийшло багато визначних діячів культури, науки, освіти. Деякий час у ній навчався і М. В. Ломоносов. Особливе значення мала діяльність таких її вихованців, як Єпіфан Славинецький, Арсеній Сатановський, Стефан Яворський, Феофан Прокопович, Григорій Сковорода, Симеон Полоцький.

Києво-Могилянська академія відіграла суттєву роль і в розвитку вітчизняної хорової культури, підготовці високоосвічених музичних кадрів. У системі академічної освіти музиці відводилося значне місце, вона входила до складу основних предметів. Студенти навчалися музичного мистецтва в класах нотного співу та інструментальної музики. Саме з Києво-Могилянській академії вийшли такі видатні музиканти, як Г. Сковорода, М. Березовський. А. Ведель.

Відомим центром спеціальної музичної освіти була Глухівська співацько-музична школа, що діяла декілька десятків років, починаючи із заснування 1738 р. Її завдання полягало в тому, щоб набрати з усієї Малоросії найкращі голоси й готувати їх для Придворної капели. У школі викладалися нотна грамота, хоровий спів, гра на музичних інструментах: скрипці, гуслях, бандурі. Після навчання хлопчиків відправляли до Петербурга, де вони співали в хорі. Тривалий час керував хором прекрасний музикант Марко Полторацький з Чернігівщини, після нього – український композитор Дмитро Бортнянський.

В історії української культури друга половина ХVІІІ ст. стала кульмінаційним етапом розвитку хорової музики, а також початком формування таких музичних жанрів. як опера, симфонія, соната, концерт тощо. Але провідним залишився жанр хорового концерту, який набував інших, більш розвинених форм під впливом західноєвропейської професійної музики. Відбувся перехід від одночасного партерного концерту доби бароко до циклічного духовного концерту періоду класицизму. У творчості видатних представників української музичної культури ІІ половини ХVІІІ ст. – Максима Березовського, Артемія Веделя і Дмитра Бортнянського – хоровий концерт досяг класичних художніх вершин.

Трагічно склалась доля видатного композитора М. С. Березовського (1745–1777). Він народився в місті Глухові й музичну освіту здобув у Київській академії. Завдяки блискучій музичній обдарованості та чудовому голосу хлопця забрали у Придворну співацьку капелу, а потім відправили вчитися до Італії. Там 1771 року М. Березовський успішно склав спеціальний іспит й отримав звання академіка музики. Його ім’я викарбуване на дошці почесних студентів Болонської академії поряд з геніальним Моцартом. В Італії композитор написав оперу “Демофонд”, яка з успіхом була поставлена в оперному театрі в Ліворно. Це були перші зразки оперного й камерно-інструментального жанрів у вітчизняній музиці.

Повернувшись на батьківщину, він був сповнений надій на велику творчу працю. Але для геніального композитора не знайшлося навіть відповідної посади в Придворній співацькій капелі. Тяжкі матеріальні умови та неможливість знайти пристосування своїм творчим силам призвели Березовського до самогубства.

До справжніх перлин стародавньої духовної музики належить драматично-трагедійний концерт “Не отвержи мене во время старості” у 4-х частинах: Адажіо, Алегро, Адажіо, Модерато. Для концерту характерні риси новаторства. Насамперед використання циклічної форми, контрастного зіставлення частин твору, ансамблевих (квартет солістів) і хорових епізодів, tutti I solo. Це відповідає конфліктності різних образних сфер музики – скорботності, туги, безнадійності, схвильованості, обурення, протесту тощо. Дослідники-мистецтвознавці підкреслюють автобіографічні мотиви змісту твору. Композитору притаманна симфонічність хорового мислення. у концерті застосовуються різноманітні прийоми поліфонічного розвитку (імітації, фуга).

Новаторські досягнення М. Березовського, що органічно поєднували традиції західноєвропейської (італійської) музики з елементами мелодики українських пісень, мали велике значення в становленні вітчизняного професійного мистецтва.

Блискучий майстер хорового співу, композитор Д. С. Бортнянський за походженням також був українцем. Він народився у м. Глухові й музичну освіту розпочав у глухівській співацькій школі. Видатні музичні здібності хлопчика привернули увагу керівника капели. Він постійно залучав його до участі в придворних концертах та оперних спектаклях.

У цей час виявилась і композиторська обдарованість Бортнянського. Для завершення музичної освіти молодого юнака відправляють до Італії, де він близько десяти років удосконалював свою професійну майстерність. У театрах Венеції ставилися опери композитора “Креонт”, “Алкід”, “Квінт Фабій” на італійські лібрето.

Після повернення до Росії Бортнянського призначили директором Придворної співацької капели. Під його керівництвом капела перетворилася на найбільшу хорову організацію, де навчалися кращі співаки Росії. З тих пір він присвятив свою композиторську діяльність тільки хоровій музиці. Її основою стала не тільки російська, а й українська народна пісня з її багатими традиціями хорового співу. Сучасники високо оцінили високу виконавську майстерність колективу, що свідчила про музичну обдарованість й організаторський хист її художнього керівника. Великий французький композитор Гектор Берліоз під час своєї подорожі до Росії, вражений красою музики Бортнянського та майстерним виконанням його концертів Придворною хоровою капелою, відзначав: “Ці твори позначені рідкісною майстерністю у володінні хоровими масами, дивовижним поєднанням відтінків, повнозвучністю гармонії... неймовірно вільним розташуванням голосів, розкішною зневагою до всіх правил, перед якими схилялися як попередники, так і сучасники Бортнянського, й особливо італійці, чиїм учнем його вважали”.¹

В історію вітчизняної музики Бортнянський увійшов передусім як автор хорових творів. Його духовні концерти для хору відзначаються емоційністю, багатством образів і настроїв. Вони різноманітні за змістом. Серед них особливу популярність здобули твори ліричного характеру, які відзначаються глибокою душевністю та щирістю. Ці твори значною мірою підготували грунт для розвитку хорового жанру й становлення музичної класики в цілому.

Хорова музика Д. Бортнянського звучить у багатьох країнах світу, набула популярності і в США. В одному з найвеличніших храмів Нью-Йорка – Єпископальному Соборі святого Йоана Богослова на початку ХХ ст. встановлено єдине у світі скульптурне зображення Д. Бортнянського поряд з 11 іншими скульптурами найвидатніших авторів церковних творінь – Давида –автора псалмів, св. Цецілії – покровительки церковної музики, св. Григорія Великого – папи Римського, що запропонував григоріанський хорал, європейських композиторів Й. Баха, Г. Генделя та ін.

В Україні набули поширення твори композитора А. Л. Веделя (1767–1808). Цей видатний майстер хорового духовного концерту народився у Києві й навчався у Київській академії. Ведель мав прекрасний голос, тому він співав у хорі Академії, а в старших класах сам очолив великий академічний хор, яким захоплювався тоді весь Київ, називаючи його “перлиною серед хорів”. Протягом багатьох років Ведель керував хорами в Москві, Києві та Харкові, працював оркестровим капельмейстером, викладачем у класах вокальної музики.

Доля ж композитора склалася трагічно. 1799 року він стає ченцем Києво-Печерської Лаври, але, на жаль, йому не запропонували керувати лаврським хором, і невдовзі він покинув Лавру. Згодом митець мандрував Лівобережною Україною, але за наказом царя А. Ведель був засуджений і ув’язнений у Кирилівському будинку для божевільних, де перебував 9 років. Незадовго перед смертю його випустили, і 41-річний композитор помер у домі батька.

Творчу спадщину складають багато чудових хорових концертів, які здобули високу оцінку його сучасників. Вони приваблюють їх своєю мелодійністю, виразністю і простотою, наближенням до ліричної побутової пісні-романсу.

Під впливом народних пісень і поезії у музичному побуті міст розвивається сольна пісня з музичним супроводом – пісня-романс. Поступово пісні-романси витіснили з музичного побуту духовний і світський канти й стали одним з основних музичних жанрів. Завдяки яскравій емоційні мелодії, різноманітній тематиці вони мали поширення в домашньому музикуванні, в концертах і театральних спектаклях.

Імена багатьох авторів старовинних пісень-романсів до нас не дійшли. Але назавжди залишилося ім’я найвидатнішого з них філософа, письменника-гуманіста, співака й композитора Г.С. Сковороди – просвітителя другої половини ХVІІІ століття. Жодний з творів поета так і не був надрукований за його життя. Але їх переписували й поширювали в рукописах шанувальники його творчості.

У своїх літературних, філософських і поетичних творах Г. Сковорода виступав проти дармоїдів-поміщиків, зображав долю простого “чорного” люду, закликав до чесного трудового життя, до морального самовдосконалення, до пошуків істини. Такі мотиви звучали не лише в його філософських творах. Вони пронизують байки, притчі, вірші й особливо пісні, в яких філософ убачав засіб пропаганди своїх волелюбних ідей, шлях до людського серця, до пробудження людської думки.

Г. Сковорода чудово грав на багатьох музичних інструментах – бандурі, лірі, гуслях, цимбалах, флейті, сопілці, скрипці. Співаючи своїх пісень, він акомпанував собі на якомусь інструменті. Особливу популярність набули його пісні “Всякому городу нрав и права”, ”Ой ти, птичко жолтобоко” та “Стоїть явір над водою”, ”Про правду і кривду”, які викликали численні переспіви в музичній і поетичній творчості пізніших діячів української культури. Для музичного стилю пісень характерна декламаційність і наспівний характер мелодій, пластичність фраз чіткої будови.

Народився Г. С. Сковорода (філософ-просвітитель, поет і музикант) в с. Чорнухи (поблизу Лубен) 3 грудня 1722 року в сім’ї селянина-козака. З дитячих років він прислухався до народних пісень, сприймав народні звичаї. Початкову освіту Сковорода здобув у сільській школі, а в 16 років вступив до Києво-Могилянської академії. Тут він дістав глибокі й всебічні знання, які стали грунтом його діяльності як письменника, філософа.

Під час навчання у Києво-Могилянській академії хлопець звернув на себе увагу диригента співацької капели. Величезні здібності до музики й приємний голос дали привід взяти його до Придворної співацької капели в Петербурзі, де він дістав ґрунтовну на той час музичну освіту.

Повернувшись через два роки в Україну, Сковорода продовжував навчання в академії, але це здавалось йому мало. Згодом Сковорода дістав можливість поїхати в Угорщину з російським посланником. Збагатившись там знаннями, Сковорода повернувся на батьківщину.

Деякий час учений викладав піїтику, синтаксис і грецьку мову спочатку в Переяславському, а потім у Харківському колегіумах, закликаючи молодь до свободи мислення, виступаючи проти несправедливого соціального ладу. Але невдовзі його звільнили із складу викладачів за надто своєрідний напрям думок.

Відчуваючи себе безсилим щось змінити, Сковорода назавжди залишив викладацьку роботу, пов’язав свою діяльність з життям народу і став мандрівним учителем, філософом й народним співаком. Учні й послідовники Сковороди згадували, що він, переходячи з міста в місто, з села в село, дорогою або співав, або, вийнявши з-за пояса флейту, награвав на ній свої улюблені мелодії.

Пам’ять народу зберегла своєрідний образ поета. Навіть зовні він являв собою надзвичайно колоритну постать: ”Одяг його складався з сірої свитини, харч – найгрубіша їжа, завжди ночував влітку в саду під кущем, а взимку – в стайні. Ніхто ні в яку пору оку не бачив його інакше, як пішим. Шана до Сковороди так зросла, що позначеним особливим благословенням уважався той дім, де він оселявся хоч на декілька днів”.

Помер Г.С. Сковорода 1794 року в с. Пан-Іванівна (тепер Сковородинівка) поблизу Харкова. Незадовго до смерті він повідомив про місце, де хотів би бути похороненим, і попросив зробити такий напис над своєю могилою: “Мир ловил меня, но не поймал».

У цих словах відбилися погляди філософа на світ наживи, обдурювання, кар’єризму, від якого він відмовився, знаходячи щастя в праці, в тісному зв’язку з народом.

Літературна спадщина Сковороди складається із збірника поезій “Сад божественних песен”, окремих віршованих поезій і збірки “Басні Харковскія”. У збірнику “Сад божественних песен” 30 ліричних віршів, кожний з яких став перлиною його творчості. Ці твори закликали до самовдосконалення, до поліпшення людського суспільства, вони викривали потворні риси в ньому, розповідали про вічний сум і тугу людини за прекрасним та справедливим, оспівували красу природи, яка дає заспокоєння і наснагу. Багато з цих віршів стали надзвичайно популярними й поширювалися серед народу як народні пісні, увійшли до репертуару народних співців-лірників і кобзарів.

Значну частину творчості Г. С. Сковороди становлять байки. Цьому жанрові він надавав великого значення як засобу, що уможливлює висловити свої критичні думки. У байках Сковороди народна мудрість поєднуєься з роздумами філософа. Такими є байки “Собаки”, “Жаворонки”, “Сова и дрозд”, “Жабы», «Чиж и Щеглик», «Мурашка и Свинья». Користуючись багатими джерелами народної творчості та досягненнями своїх попередників, поет поклав початок створенню української байки.

З творчістю і діяльністю Г. С. Сковороди пов’язані подальший розвиток української літератури: творчість І. Котляревського, Г. Квітки-Основ’яненка, П. Гулака-Артемовського, Т. Шевченка. Він відіграв значну роль у розвитку суспільної думки нв Україні і в Росії. Його ім’я стоїть в одному ряді з такими видатними мислителями та письменниками ХVІІІ століття, як М. Ломоносов, Я. Ковельський, М. Новиков.

Сьогодні наш народ свято шанує пам’ять свого талановитого сина. Всенародну любов до нього щиро висловив видатний український поет М. Рильський:

Благословенні ви, сліди,

Не змиті вічності дощами,

Мандрівника Сковороди

З припорошілими саквами,

Що до цілющої води

Простує, занедбавши храми...

Лекція. Тема 3. 3. Музична освіта в Україні та Росії (ХІХ –ХХ століття).