5.1.4. П'єр Гассенді

Сучасник Р. Декарта П'єр Гассенді (1592-1655) у 40-х роках XVII століття першим розпочав відкриту полеміку з картезіанством. Його праці: "Метафізичне дослідження проти Декарта", "Метафізичне дослідження, чи Сумнів і заперечення проти метафізики Декарта" спрямовані проти тез про фундаментальність принципу "методологічного сумніву" та "достовірності мислячого Я".

Гассенді доводить, що не тільки мислення, а й кожна дія людини може бути прийнята як вихідна достовірність, якщо результати дії збігаються з планованими. Розвиваючи своє поняття діяльності, він робить висновок, що думка про самого себе без зовнішнього об'єкта, без відношення до нього як зовнішнього просто неможлива. Треба віднестися до себе не як до Я, а як до не — Я, щоб мислити про себе. Таким чином, самодостовірності свого мислення бути не може, бо ми мислимо себе як не — Я, як щось зовнішнє, хоча даємо йому ім'я "Я". Достовірність нашого мислення, таким чином, здобувається переведенням свого Я в не — Я. Я маю план зробити цю річ. Роблю її, вона постає переді мною, і тільки тоді Я переконуюся в достовірності своїх думок, якщо не — Я збігається з моїми планами. Отже, жодні вроджені ідеї не здатні стати основою раціонального мислення. Раціональність досягається лише з досвідом успішної діяльності.

Гассенді розробляє послідовну систему сенсуалістського вчення про пізнання. Основу цього вчення становить переконання незаперечності індуктивістської гносеології, яка визнає виникнення загальних понять через узагальнення одиничних явищ.

Користуючись даною гносеологією, він розробляє відповідне вчення про будову світу, яке зводиться до доказів атомістичної будови навколишнього світу. Пропаганда античної атомістики, розгорнена Гассенді, його астрономічні спостереження, праці з історії науки мали велике значення для формування природознавства XVII ст.

5.1.5. Картезіанство

Картезіанство складається з багатьох напрямів та течій філософії другої половини XVII ст., серед яких можна знайти навіть взаємовиключні. Картезіанська філософія (Картезій — латиною Декарт) саме у Декарта вбачає свої витоки.

Найбільш відомим картезіанцем, як правило, визнають Ніколо Мальбранша (1638-1715). Керуючись принципом дуалізму душі та тіла, він розвиває тезу Декарта про надприродну причину першого поштовху матерії до вчення про неможливість існування природних причин. У кожному конкретному випадку спостереження дій та наслідків, за систематичного дослідження конкретного явища ми не здатні виявити кінцевої природної причини. Причина існує, а виявити її можливості немає. Таким чином, слід визнати, що причини мають надприродний характер — божественний. Розглядаючи ті чи інші властивості речей, він дійшов висновку, що властивість не існує як частина чогось, вона народжується, утворюється саме тоді, коли ми її фіксуємо (як правило, це виявляється у взаємодії предметів). Ніж сам по собі не має властивості різати, він ріже саме тоді, коли ми залучаємо його до відповідної взаємодії предметів. Отже, причиновість виникає щоразу по-новому, тобто утворюється. А якщо вона утворюється, то слід визнати, що є суб'єкт й" створення. Таким суб'єктом Мальбранш визнає Бога.

Відповідно будується вчення Мальбранша про пізнання. Він виділяє три типи пізнавальних здібностей: чуттєве пізнання, пам'ять та уява, чистий розум. Виділяє він і чотири шляхи пізнання: безпосередньо через речі; через ідеї речей; через внутрішнє чуття; через уяву або аналогію. Оскільки цілями пізнання визнається знання причин різних наслідків (а кінцевою причиною є Бог), то людина не здатна знати речі повністю, як не здатна знати Бога у всій повноті. Таким чином, людські знання не можуть бути копіями речей, знання виявляють себе у вигляді абстрактних уявлень про світ. Найкращою ж формою уявлень про світ є знання ідеї тієї чи іншої речі, як вчив про це ще Платон. Носієм усіх ідей є Бог. Таким чином, якщо ми маємо ті чи інші ідеї, то вони надходять до нас від Бога.

Неоднорідність картезіанства найкраще виявляється на постаті Блеза Паскаля (1623-1662), одного з творців науки Нового часу. Двоїстість природи людини Паскаль поширює на різноманітні прояви суспільних явищ. Людина є поєднанням душі та тіла. Мораль — поєднання доброго та злого. Політика — закону та беззаконня. Однак ця дуалістичність є причиною нашої нездатності до пізнання світу таким, яким він є. Усе буття, починаючись з чогось кінцевого, має нескінченну багатоманітність проявів, яку не спроможний охопити ніхто з просторово та часом обмежених, окрім творця світу. Існування для нас людей, незалежних субстанцій, які можуть бути лише єднанням духовної та матеріальної (не підкореної законам простору та підкореної законам простору субстанції) субстанції накладає відповідне обмеження: ми сприймаємо матеріальні речі у формах духовності, а духовні речі — у вигляді матеріальності. Це робить людину безпорадною перед світом, бо такі наші знання вже за своїми визначеннями не відповідають дійсному стану.

Паскаль відомий серед природознавців як видатний математик, фізик, праці з гідростатики та обчислення ймовірностей якого увійшли до золотого фонду класичної науки. Однак саме ці праці надихнули Паскаля на висновок про обмеженість раціоналістичної методології. Його математичні дослідження дали змогу відкрити парадоксальність між проявами реальності та можливостями математики в їх охопленні. Дослідження конкретного предмета відкриває необмежену множину інших предметів (світів), які становлять цей взятий для вивчення предмет. Однак кожен з предметів, що входить у структуру першого, взятого для дослідження, являє нам новий світ необмежених властивостей, об'єктів, структур. Таким чином, ми маємо справу з множиною, що складається з нескінченної кількості елементів, кожен з яких має свою нескінченну кількість елементів, тобто рівний множині, підмножиною якої є він. З погляду математики дане відношення дорівнює нулю, але кожна неупереджена людина бачить, що перед цією парадоксальністю світу саме математика нуль, а не світ з його властивостями.

Обмеживши пізнавальні можливості еталона наукового пізнання (а саме таким була в ті часи математика), Паскаль вказує на обмеженість також і чуттєвого пізнання. Таким чином, ні раціоналізм, ані емпіризм не здатні вдовольнити наше прагнення пізнати світ; мислення та розум лише використовують закладені в нас із народження фундаментальні ідеї (Паскаль тут посилається на Декарта). Розглядаючи ці фундаментальні поняття за допомогою того чи іншого наукового методу, ми переконаємося, що раціональних доказів їх істинності не існує, а е лише віра, яка спрямовує наші думки та дії на використання ідей. Таким чином, основою буття людини в світі є усвідомлення свого єднання з Богом, віра, а не мислення чи розум, ірраціональне, а не раціональне. Здатність єднатися з Богом дана кожному конкретному індивідові по-різному, це містичний процес, який відбувається в людському серці, початок цього процесу лежить в любові до Бога.