4.2.4. Теорії пізнання академіків

В академічних курсах зростає тенденція визнання важливої ролі чуттєвого досвіду в процесі пізнання. Думка про те, що "будь-яке пізнання залежить відчуттів, що в інтелекті немає нічого, чого б не було раніше у відчуттях", проходить через усі лекційні курси.

Виходячи з теорії образів, започаткованої ще в античній філософії, розвиненої томістами, академіки визнавали образи своєрідними матеріальними утвореннями, які відриваються від предметів та діють на органи чуття, викликають модифікацію анімальних духів, що перебувають в них. Анімальні духи рухаються порожніми трубочками до мозку, де так звані імпресивні образи перетворюються на експресивні — образи-відбитки. Проте Кониський розвинув критику цієї теорії.

Загальновизнаним серед академіків було, що саме мозок є органом усіх внутрішніх відчуттів, у якому збираються і впорядковуються імпресивні образи. Функція мозку — утворення "загального відчуття", осмислення змісту відчуттів. "Ми не тільки бачимо дерево, а й знаємо, що його бачимо, коли чуємо звук, то знаємо, що чуємо. Самі органи зору чи слуху цих функцій не мають, отже — їх виконує мозок, як орган загального відчуття", — писав Краковський. Дану здатність називали рефлексією, яку вважали властивою лише людині, бо тварина теж бачить дерево, але не знає, що вона його бачить і не здатна розповісти іншим.

Вчення про розум, на відміну від вчення про відчуття, спирається на концепцію "чистої дошки", згідно з якою увесь зміст пізнавальних актів формується в процесі впливу на особу зовнішнього світу. Виступаючи проти платонівської теорії пригадування, академіки використовували дані життєвої практики, фізіологічні уявлення, психологічні факти. Тобто критика здійснювалася шляхом спирання на фактуальні дані, а це свідчить про виникнення наукової методології. Так, Кониський писав: ''Якщо б знання набувалося пригадуванням, то й сліпий був би здатен набувати знання про кольори, а глухий — про звуки".

Опираючись на релігійні традиції, вчені Академії вважали можливим існування розуму незалежно од відчуттів, мозку — від тіла. Це грунтувалося на загальній концепції безсмертя душі.

Раціоналістична методологія спиралася на розробку вчення про активність людини в діяльності. Визнавалося, що людина здатна не тільки пізнавати світ, а й сама може творити речі. Можна продовжити своє життя, пізнавши властивості цілющих трав, вод, предметів. Людина здатна будувати механізми, що можуть розмовляти, рухатися, працювати.

У теорії душі остання розглядалася як упорядник взаємозв'язку матерії та форми, а Бог визнавався головним суб'єктом такого впорядкування.

4.2.5. Філософський гуманізм Івана Вишенського

Вишенський Іван (між 1550 — після 1620) — український письменник, теолог, політичний діяч, філософ.

Народився в с.Судова Вишня на Галиччині. Біографічні дані про Вишенського маловідомі. Молодим він деякий час проживав у Луцьку, в кінці 1580-х — на початку 90-х років переселився на Афон, прийняв чернецтво. Вишенський підтримував зв'язки з Львівським братством. Свою літературну діяльність почав одночасно з острозькою групою полемістів. У 1590 роках були написані найвизначніші з них, скеровані проти Берестейської унії.

В 1600 році на Афоні Вишенський склав збірку — "Книжку", куди ввійшли "Извещеніе краткое", "Порада", "Загадка философомь латинскимь" та ін. Ця збірка не була надрукована і твори поширювалися в рукописах.

Твори Вишенського вирізняються в українській полемічній літературі XXVI-XVII ст. не лише винятковим літературним талантом автора, а й його своєрідною світоглядною позицією. Вишенський не обмежувався полемікою з католицтвом та унією. Виходячи з засад візантійського аскетизму, він гостро критикував увесь тодішній православний церковний і світський лад і вимагав простоти старохристиянського братства як здійснення царства Божого на землі. Вишенський відкидав, зокрема, світську освіту і народні старовинні звичаї як поганські. В своїх творах Вишенський малював барвисті, часто гіперболічні, образи морального занепаду вищих верств, зокрема духівництва, протиставляючи їм "бідних підданих" і простих ченців; зворушення, емоційне піднесення чергуються тут з гострою сатирою, сарказмом.

Накопичення епітетів, порівнянь, запитань і закликів, іронічне представлення побутових деталей, багатство словника, використання живої народної мови надало творам Вишенського яскравості та ефектності.

Стиль Вишенського, що походить від візантійської проповіді, але споріднений і з літературною манерою сучасних йому полемістів, українських і польських, "наближається до кращих взірців барокового стилю". Опубліковані в 60 - 80-х роках XIX ст. твори Вишенського вивчали І.Франко, А.Кримський, М.Грушевський, Д.Чижевський.

Дотримуючись уявлення про особу як творця власного мікрокосму, обґрунтовує гуманістичну ідею визнання суспільства однією з умов реалізації природних властивостей людини.