4.1. Західноєвропейське Відродження

4.1.1. Неоплатонізм Плетона

Філософія Ренесансу, особливо в Італії, орієнтувалася передусім на систему Платона. Ця тенденція мотивувавалася тотальною схоластизацією вчення Арістотеля, яка була закладена у теології томізму. Платонізм у антисхоластичній філософії Ренесансу стає символом людяності, визнається синтезом попередніх надбань у філософії, теології, грецькій науці та східних доктринах.

Розповсюдженню платонізму в Італії сприяв пізній візантійський неоплатонік Георгіос Гемістос (1360-1425), який прийняв ім'я Плетон, співзвучне з "Платон". Його діяльність у Флоренції, де він проповідує ідеї Платона, була спрямована на повне заперечення арістотелізму. Плетон цікавився східними містичними теоріями, каббалою та зороастризмом, що уможливило йому зробити висновок про безпідставність претензій християн на абсолютну істину.

Центральною ідеєю філософії Плетона було вчення, що світ перебуває у залежності від Бога, але не Бог створив дійсність, вона існує вічно. Тому ідея християнства про творення світу з нічого, ідея "абсолютної волі творця" визнається хибною. Не тільки світ, а й сам Бог перебувають в залежності від абсолютної необхідності, яка спричинює всі події. Саме це забезпечує гармонійну єдність світу, де місце Бога — підтримувати всесвітню гармонію, що робить світ божественним. Місце людини — бути "середньою ланкою", що поєднує тілесні та духовні властивості світу в єдине гармонійне ціле. Тому та людина, яка реалізує в собі відношення до світу, проникнуте моральністю (тобто найвищою формою духовності), стає богоподібною.

Плетон не посилається на неоплатоністську ідею еманації. У своєму поясненні будови світу використовує стародавній пантеон грецьких богів. Зевс стоїть на чолі існуючого світу, виявляючи себе як абсолютне буття, долю сущого. Події відбуваються не безпосередньо, а через посередництво особливої субстанції у природі, яка має божественну сутність. Таке визнання рівності природи і Бога у подальшій історії філософії буде розвинено в пантеїзм.

Філософія Плетона в Італії знайшла широке розповсюдження. Він почав першим розглядати неоплатонізм не у вигляді середньовічної християнізованої теології, а у світській філософській формі, де людина стає центром теоретичної системи.

4.1.2. Неоплатонізм Піко делла Мірандоли

У творчості Піко делла Мірандоли (1463-1495) пантеїзм стає центральною ідеологічною ідеєю.- Світ розглядається ієрархічно:

він складається з ангельської, небесної та елементарної сфер. Чуттєвий світ виник не з "ніщо", а з вищого безтілесного початку, з "хаосу", неупорядкованість якого гармонізує Розум. Світ — довершена система, яка складається з протилежних тенденцій, гармонійно поєднаних у прекрасне ціле. Суперечливість світу полягає утому, що, з одного боку, він природний, сам по собі, а з іншого — конкретне становлення світових подій є виявом волі божества. Бог не існує окремо від природи, він присутній у всіх процесах. Однак тут не класична натуральна пантеїстична система, яка ототожнює принцип Бога і природи. У розумінні Піко, Бог найдовершеніша сутність світу, без якої світ не може існувати як Космос, упорядкована цілісність.

Людину, її властивості, її долю визначає не надприродне, конкретна доля є наслідком природної активності особи. У своєму творі "Про достойність людини" (1486), який він написав для дискусії, вказується, що людина є особливим мікрокосмосом, який неможливо порівняти та ототожнити з неоплатонівською структурою світу (елементарний, небесний та ангельський світ), бо людина проникає своєю присутністю вертикально у всі ці світи. Людина сама є творцем своєї долі, особистості, своє існування будує виключно завдяки власному волінню, вільному виборові, свободі. Тому людина вирізняється тим, що вона постійно йде до божественної довершеності. Однак якщо Бог є постійним творінням гармонії, благого, то людина, окрім здатності бути творцем гармонії, має здатність руйнувати, творити хаос, бути творцем зла. Бог карає людину за заподіяне зло чи єднає із собою за створене благо.

Людська природа суттєво відрізняється від тваринної, вона довершеніша, бо людина сама здатна творити гармонію, а не бути частинкою гармонії, створеної іншим суб'єктом, людина — це істота, здатна за власною свободою волі єднатися з божеством. Ця здатність не дана людині з народження, вона формується, людина сама у собі її створює, бо людина "творець свого щастя".

У філософії Піко делла Мірандоли антропоцентризм уперше стає розвиненим принципом, людина стає центральною фігурою подій у світі, у вічній боротьбі добра і зла.