3.1.7. Ібн Рушд та авероїсти

Знаменитий філософ, юрист і медик Ібн Рушд (Авероес, 1126-1198) завершує розвиток арабомовного перипатетизму. Сучасники говорили, що Арістотель пояснив природу, а Авероес — Арістотеля.

Згідно зі вченням Ібн Рушда матеріальний світ нескінченний у часі, проте обмежений у просторі. Філософ відкидає релігійну формулу про створення Богом світу "з нічого". Бог і природа одвічні. Бог — вічне джерело дійсності, матерія — єдина основа буття, вічне джерело можливості. Матерія і форма не існують окремо одне від одного, їх можна розділити лише в думці. Оскільки матерія і форма становлять єдність, то можливість і дійсність також утворюють єдність. Універсальне і вічне джерело руху — матерія. Рух — вічний і безперервний, адже кожний новий рух викликається попереднім. Матеріалістичні елементи у філософії Ібн Рушда поєднуються, проте, з ідеалізмом. Все існуюче, за Ібн Рушдом, становить собою ієрархію, вершину якої посідає божество — "кінечна причина буття". Божество є "мисляча себе саму думка".

Ібн Рушд — один із засновників вчення про "подвійність (двоїстість) істини". Істина філософії та істина релігії, згідно з цим вченням, не суперечать одна одній, оскільки мають на увазі різне:

релігія приписує людині, як їй чинити, філософія осягає абсолютну істину. Велике значення мало також вчення Ібн Рушда про загальний інтелект людського роду в цілому. Лише цей універсальний розум, як виявлення безперервного і поступового духовного життя людства, вічний і безсмертний. Індивідуальний же розум людини скороминучий і гине разом з людиною.

Стосовно універсали (загальних понять) Ібн Рушд дотримувався матеріалістичного погляду. Згідно з його вченням реальними є лише конкретні речі, а універсали — це лише найменування речей, але вони мають реальну основу, бо в іншому випадку вони були б хибними. Осягнення загальних понять — мета пізнання. Велику увагу Ібн Рушд приділяє логіці. Значення цієї науки він вбачає в тому, що вона сприяє переходові нашого знання від чуттєвих сприйнять і уявлень до істини, що осягається розумом. Абсолютна істина, за Ібн Рушдом, пізнавана, вона розкривається поступово. Ібн Рушд зневажливо ставився до мусульманських теологів, вказуючи, що ті доведення, які вони застосовують, не можуть встояти проти наукової істини. Але, відкидаючи теологію, він не заперечував релігії. Як вже згадувалося, він розмежовував сфери філософії і релігії, відводячи філософії ниву теорії, а релігії — ниву практики.

В авероїзмі (ідейно-філософській течії, яка мала джерелом вчення Ібн Рушда) представники реакційного напряму середньовічної схоластики — реалізму вбачали свого головного супротивника. Його представники відстоювали ідеї вічності світу, смертності душі, теорію двоїстості істини. Авероїзм жорстоко переслідувався церквою. Авероїзм як філософська течія набув значного впливу у Франції (XIII ст.) та в Італії" (XIV-XVI ст.ст.).

3.2. Патристика

3.2.1. Загальна характеристика патристики

Філософія Середньовіччя не тільки започатковується в античному світі, а й має в його межах свою класику — патристику. Патристика — загальна назва напряму, заснованого так званими отцями церкви. В теології патристика є частиною догматики чи патрології, з якою вона здебільшого ототожнюється. В історії філософії це поняття використовується для позначення християнських теологічних та філософських вчень I-VIII ст.ст., коли й представники — Тертуліан, Климент Александрійський, Ориген, Августин захищали християнську доктрину від філософії язичників, іудейського світогляду, державної влади, яка спиралася на міфологічні уявлення про дійсність. З III ст. патристика, навпаки, починає пристосовуватися до теоретичної форми світогляду — філософії, використовує неоплатонізм для обгрунтування християнського віровчення.

Спочатку патристика відстоювала догмати християнської релігії в боротьбі проти міфології, утверджувала несумісність релігійної віри з язичництвом (насамперед — з філософією гностицизму). Починаючи з III ст., патристика намагається пристосувати філософію неоплатонізму для обгрунтування принципів пізнання Бога. Головними ідеями патристичної теології є монотеїзм, супранатуралізм та креаціонізм: супранатуралізм та креаціонізм — визнання надприродності та трансцендентальності Бога, його абсолютної влади над світом, який він створив з нічого, його абсолютної благодаті та справедливості. Людина патристикою тлумачиться як споганена "першородним гріхом" Божа істота, а її тіло — як вічне джерело гріха. Головним для патристики є пізнання шляху до Бога.