2.4.2. Стоїцизм у Стародавньому Римі

Із самого початку стоїцизм стояв осторонь від класичних форм грецької філософії. Більшість стоїків були вихідцями з колоній, а не з метрополії. Проникнення стоїцизму в Рим відбувалося водночас із його еллінізацією, тобто поверненням до традицій Платона, Арістотеля. Провідну роль у цьому відігравав Панецій (прибл. 185-110 pp. до н.е.). Різнобічне освічена людина, він немало зробив, щоб очистити вчення стоїцизму від відвертого схимництва.

Замість протиставлення душі і тіла у Панеція людина — гармонійна істота, навіть божественний Логос діє на неї не ззовні, а проникаючи всередину, зливаючись з нею, "проростає в душі". Визнаючи провідну роль долі ("фатуму"), він приділяє увагу і самостійності особи. Окрім верховенства обов'язку, визнається роль насолоди в житті людини. Насолода поділяються на природні та надприродні. Справжній стоїк не цурається ні тих, ні інших. Тому етичні погляди Панеція близькі до утилітаризму. Виділяючи три форми релігії — поетичну, філософську та державну, — він визнає цінність тільки державної як регулятора життя суспільства, основи ддя виховання індивіда.

Діяльність Панеція дала потужний поштовх для розвитку стоїчної думки. Деякі учні, наприклад Ціцерон, сягнули дуже значних висот у політичному житті, створили свої власні системи, трансформуючи стоїцизм настільки, що їх учення відносять до напрямів еклектичної філософії.

Яскравим представником римського стоїцизму був Посідоній (135-51 pp. до н.е.). Він продовжив розпочатий Панеціем процес елінізації стоїцизму, тільки доповнював його ідеями Платона. Поступово лінія стоїцизму Посідонія трансформувалася у неоплатонізм (самостійну філософську течію).

З погляду Посідонія світ становить собою вогненну "пневму", яка є не що інше як видозміна єдиного бога, вона поділяється на світ ідей та світ чисел. З пневми виникають "сім'яні логоси" — зародки всіх речей. Душа людини також є "вогненним диханням". Після смерті людини вона підіймається у надмісячний світ (своєрідне чистилище), а потім рухається ще далі, у найвищі сфери, де благоденствує. Чергова світова пожежа знову розподіляє світ на сфери, а душа набуває нового тіла.

Поєднання богів зі світом людей відбувається опосередковано. Опосередковуюча ланка описується у демонології Посідонія, в якій йдеться про демонів як істот, здатних спілкуватися безпосередньо і з богами, і з людьми. Люди колись були близькі з богами, тоді вони не чинили злочинів, не знали нестатків. Але сталося так, що люди почали уподібнювати себе богам, воші створили ремесла, науки, завдяки яким змінювали створені богом речі на створені людьми. Людство пішло шляхом прогресу—створювало все нові та нові людські предмети, залишаючи все менше місця божественному світові. Цей рух вперед призвів до падіння моралі. Тому мета філософії — повернути людину до демонічного стану, тобто повернути й до бога. Це можливо тільки через виховання у дусі поваги до законів, держави, релігії.

Найбільш відомим стоїком був Люцій Анней Сенека. Життя Се-неки сповнене суперечностей. Він закликав до бідності та смиренності, проте сам жив хабарями, накопичивши великі скарби, вважався найбагатшою людиною Риму, за що, після викриття Нероном, був змушений покінчити життя самогубством.

Суперечливість його філософських поглядів та реального життя знайшла відображення і у його вченні. Космогонічні погляди Сенеки були дуже близькими до попередніх вчень. Як один з учнів Посідонія, він засвоїв його вчення про душу, при цьому посиливши тенденцію розподілу душі. Душа має тілесність і духовність, постійно переживає внутрішню боротьбу протилежних тенденцій: прагне до спокою і боротьби, до добра і зла тощо. Протилежність ряду тверджень Сенека не пояснює, а лише фіксує.

Аналогічний підхід він здійснив і до роз'яснення поняття "Бога", який виступає як вогонь (пневма) і як творча сила (батько). Водночас Бог не владний над матерією, проте коли світ дійде до стан\ істинного буття, то він стане божественним, а коли світ відходить від істини, то Бог знищує його у світовій пожежі.

Людська природа (у своєму виникненні) чиста і непорочна. Але тіло стає в'язницею душі. Душа, необтяжена тілом, — вільна, тому істинна насолода душі можлива лише поза тілом. Усі люди рівні, їх душі здатні до звільнення. Проте сам Сенека вважає раба рабом по-суті, а будь-яку працю, де затрачуються фізичні сили, — принизливою для вільної людини. Така праця підкоряє душу тілові.

Філософія Сенеки є своєрідним підсумком розвитку елліністичної філософії, хоча і не завершує її. Дане вчення увібрало в себе безліч суперечливих тверджень про світ, констатуючи кризу античного типу філософствування. Теоретично цей крок до подолання кризи філософських систем був зроблений на шляху виникнення християнства.