15. Діяльнвсть нім.Гуманістів.

У добу Відродження сформувалось нове розуміння людини та сенсу життя, суспільства і краси — гуманізм. Гуманісти почали розглядати світ, людину в ньому, красу не з теоцентричної, а з антропоцентричної точки зору. У Німеччині поширився гуманізм. Він охопив інтелігенцію, згуртовану навколо університетів, філософів, поетів, проповідників. Вони боролись проти схоластики за науковий світогляд, за національні інтереси. Викривали тупість монархів і пропагували вільний розвиток людського духу. Набув поширення сатирично-викривальний жанр. У кінці ХV ст. з‘явився твір-сатира Себастіана Бранта “Корабель дурнів”Критика католицької церкви була пов'язана з поширенням у Німеччині ідеалів гуманізму.На початку XVI століття в Німеччині існували 16 університетів, у більшості з яких викладали вчені-гуманісти. Найвищого розквіту гуманізм досяг у Німеччині напередодні Реформації. Саме тоді сягнула свого піку гуманістична сатира, утверджувались нові суспільні ідеали, розгортались пошуки нових форм розвитку релігійного життя. У Німеччині з'явились «Листи темних людей» — дотепна, гостра й талановита сатира, яка викривала безкультурність і моральний занепад духівництва, його захоплення нескінченними схоластичними суперечками з будь-якої дрібниці.

ГУТТЕН, Ульріх фон (Hutten, Ulrich von - 21.04. 1488, Штеккельберг — 29.08.1523, о. Уфенау) - німецький письменник-гуманіст. Гуттен — людина діяльної і запальної вдачі, чия літературна діяльність тісно пов'язана з суспільною боротьбою. Походив Ульріх фон Гуттен з рицарської родини. Замолоду він шість років провів у монастирі з волі батьків, які хотіли зробити з нього священика. Але теологія й убозтво чернецького оточення відштовхнули обдарованого юнака, і в 1505 р. він утік з монастиря і зайнявся вивченням гуманітарних наук і літературною творчістю. Він навчався у різних університетах Німеччини, деякий час вивчав юриспруденцію в Болоньї, але через матеріальні нестатки не зміг закінчити повний курс навчання, відтак вступив до війська імператора Максиміліана.

Уся літературна творчість Гуттена мала войовничий публіцистичний характер. Він писав епіграми, промови, послання, сатиричні діалоги, вірші. У посланнях і промовах письменник-гуманіст закликав Німеччину до єдності, викривав сваволю князів, засуджував міжусобні війни, повсякденні чвари, князівський розбій, пожежі, витоптані військами ниви. Для Гуттена князі — це вовки, яким доручено охороняти овець. Він обурюється відсутністю у них патріотичних почуттів, висміює їхню дворянську пихатість. У дусі гуманістичних ідей письменник закликав поважати людину не за її титули, а за вчинки: «Кожний цінується лише тією мірою, в якій він виявляє себе у справах». Гуттен зневажливо ставиться до титулів і вчених звань. Уже в одному з його кращих ранніх віршів «Мето» («Nemo», 1512) висловлено думку, що тільки людина без становища і титулу — Мето — володіє істинно гуманістичною мораллю.

Листи темних людей (лат. Epistulae obscurorum virorum, 1515 - 1517) – сатиричний епістолярний твір епохи німецького Відродження.

«Листи темних людей» були опубліковані в двох частинах у проміжку між 1515 та 1517 роками. Перша частина вийшла друком у 1515 році й містила 41 лист. У 1516 вона була перевидана двічі. Друге перевидання містило вже 48 листів. У 1517 з’явилася друга частина із 62 листів. У наступному виданні кількість листів зросла до 70.

Авторство листів достеменно невідоме. Вважається, що вони були написані гуртком гуманістів із Ерфуртського університету, на чолі якого стояв правознавець і теолог Муціан Руф. Більшість листів, мабуть, написали Крот Рубеан і Ульріх фон Гуттен.

Листи адресовані кельнському богослову Ортуїну Грацію, який і був основною мішенню сатири. Вони написані начебто від імені невідомих людей низького статусу, які висловлюють своє захоплення адресатом та підтримують його в боротьбі проти Йогана Рейхліна.

Тоді як вигадані автори листів розсипаються похвалою адресату, але водночас змістом своїх листів розкривають непривабливу картину занепаду моралі, пиятики й тупості серед магістрів та докторів офіційного богослов’я.

Листи темних людей були частиною гарячої полеміки між двома групами німецьких теологів, одна з яких стояла на позиціях гуманізму, а інша войовниче відстоювала традиційні середньовічні погляди. Темою полеміки була доля єврейських релігійних книг. На початку 16 століття вихрещений єврей Йоганн Пфеффенкорн почав доводити шкідливість єврейських книг, зокрема Талмуда й Кабали. У цих книгах він бачив причину того, що євреї не переходять у християнство й ратував за те, щоб їх знищити. Союзниками Пфеффенкорна стали ченці домініканського ордену в Кельні, зокрема магістр Ортуїн Грацій. Він перекладав твори Пфеффенкорна латинською мовою, сприяючи розповсюдженню цих ідей серед учених. 1509 року Пфеффенкорн домігся від імператора Максиміліана I указу, який дав йому право конфіскувати й знищувати єврейські книги на території держави. У Майнці конфіскація книг наштовхнулася на опір з боку архієпископа Урієла фон Геммінгена, який, що таку справу можна проводити тільки після рішення спеціалістів.

16.еразм Роттердамський – найвпливовіший мислитель європи.

У кінці XV - XVI ст. гуманістичний рух охопив головні європейські країни. Значного розвитку ця течія думки отримало в Німеччині, де воно поєдналося з широким релігійним рухом. Найбільш авторитетними німецькими гуманістами старшого покоління були Еразм Роттердамський (1469-1536) і Йоганн Рейхлін (1455-1522), яких у німецьких гуманістичних колах називали «двома очима Німеччини».

Еразм з Роттердама першим з великих німецьких письменників поставив на меті узгодити релігійні переконання зі здоровим глуздом. Догматична теологія як така його цікавила мало, але тим більше значення він надавав внутрішнім релігійним переконанням. Він вважав, що для релігійної свідомості достатньо тих підстав, які нам дає внутрішній досвід, а опора в догматики і метафізичних спекуляціях абсолютно зайва. Він ясно усвідомлював межі розуму і постійно нагадував про них читача. Його знаменита робота «Похвала глупоті» спрямована не тільки проти окостенілих релігійних та соціальних установлень, але також проти домагань розуму на пізнання кінцевої істини, навіть по відношенню до повсякденних речей, не кажучи вже про потойбічних. «...Щастя залежить не від самих речей, але від того думки, що ми про них склали ». «...Бо в житті людської все так незрозуміло і так складно, що тут нічого не можна знати напевно, як справедливо стверджують мої академіки (скептики), найменш вибагливі серед філософів. А якщо знання часом і можливо, то воно нерідко забирає радість життя »(7:58 - 59).

Незважаючи на свій скепсис, або ж завдяки йому, Еразм ставить за мету «суверенну рефлексію розуму про зміст віри, за допомогою якої (рефлексії) воно поділяється як відношення Бога, Христа, людини, свободи волі і дій Бога як на чужі один одному незалежні чинники» ( 8: 69). Піддаючи Новий Заповіт філологічної критики, часом упереджена, Еразм виходив з відмінності між непогрішним Христом і апостолами, які були простими людьми і могли багато в чому помилятися. Він вважав Євангеліє від Марка великою витримкою з Євангелія від Матвія, а також взагалі заперечував приналежність Апокаліпсису Іванові, вважаючи, що його обманним шляхом ввів в Новий Завіт якийсь Керінф.

Раціоналізація християнства Еразмом була, по суті, формою вираження його гуманізму. Як і італійські гуманісти, він заперечував вічне покарання за гріхи. При цьому Еразм не заперечує догмат про загробний відплату, але приводить його у відповідність зі здоровим глуздом і етичним почуттям: не існує іншого пекла, крім мук

нечистої совісті.

!!!! (+ В 1511 році Еразм видав написану ним двома роками раніше книгу «Похвала Глупоті» (грец. Μωρίας Εγκώμιον, лат. Stultitiae Laus), яка стала найвідомішим твором автора. Книга починається з посвяти Томасу Мору, другу автора, прізвище якого асоціюється з грецьким словом «моріяс», що значить «глупота».

Мова ведеться від імені богині Глупоти, яка на всі лади вихваляється тим впливом і шаною, які вона здобула в суспільстві.

Еразмова сатира висміює усі сфери та явища тодішнього життя, включно із самим Еразмом Ротердамським, але найбільше мислитель глумиться над неправедністю та забобонністю ченців, запліснявілими доктринами.

Закінчується книга полум'яним закликом до праведності й християнських чеснот.

«Похвала Глупоті» вважається однією із найвпливовіших книг західної цивілізації й каталізатором Реформації. Вона оразу ж стала популярною, сподобалася Папі, ще за життя автора була перекладена німецькою й французькою. В новітню еру ще довго вивчалася, як зразок риторики.)

17.Культурно- історичні умови становлення відродження в франції.

З кінця XV ст. у Франції почався процес централізації країни і

зміцнення держави. Незабаром король ліквідував політичну незалежність

Бургундії, Бретані і Бурбонського герцогства. Великі родові феодали,

втративши могутність і значення в господарському житті країни,

перетворювались на придворну знать, яка існувала на подачки короля і

цілком залежала від нього. Змінювався характер економіки країни. З

розвитком торгівлі й промисловості величезні багатства зосереджувались у

руках великої буржуазії. Вона вкладала капітали в сільське господарство,

купувала феодальні замки і титули. З її середовища виділився значний

прошарок бюрократії в суді та адміністрації. Таким чином створювалося

нове дворянство. Новоявлене дворянство охоче

підтримувало агресивну політику короля, давало кошти для підготовки

військових походів, зокрема в Італію. Під час цих походів перед

дворянством відкривався новий світ високої гуманістичної культури Італії

і разом з тим мистецтва античності, уже досить глибоко вивченого

італійськими гуманістами. Невдовзі у Франції почала широко

розповсюджуватись антична книга.

На долі французького гуманізму позначився також рух релігійної реформи,

очолений згодом Жаном Кальвіном (1509-1564). Спочатку протестантство

було певною мірою близьке гуманізмові. Гуманісти прагнули звільнити

людину від середньовічної ідеології, а майбутні релігійні реформатори -

від католицизму. Оскільки католицизм невіддільний від середньовічної

культури й світогляду, то гуманісти не могли не боротися й проти нього.

Таким чином, у боротьбі проти ідеології середньовіччя гуманісти в особі

протестантів мали сильного спільника.

У другій половині XVI ст. у Франції значно посилилась боротьба

релігійних напрямів. Чим більше зміцнювала свої позиції протестантська

церква, тим жорстокішим був наступ католицизму (контрреформація). Вся

країна розділилась на два ворожі табори - католиків і протестантів, між

якими точилися кровопролитні релігійні війни, що призвело до відновлення

феодальної анархії. В таких обставинах гуманістичний рух набував нового

характеру - народжувалось трагічне усвідомлення нездійсненності

гуманістичних ідеалів, що зумовило кризу гуманізму.

Відповідно до цих важливих історичних процесів, розвиток французької

гуманістичної літератури пройшов два великі етапи. Перший етап охоплює

першу половину століття. У цей час формувалася і досягла розквіту

гуманістична література. Вона відзначалася оптимізмом, вірою в

можливість утвердження кращого, розумнішого устрою, гостротою і

сміливістю критики феодальної дійсності. Хоч наступ реакції, розпочатий

у 30-х роках, і ускладнив становище гуманістів, але не змусив їх

відступити. У 40-50-ті роки їхня діяльність активізувалась, посилилось

вільнодумство, література набула войовничого, гостро сатиричного

характеру. Визначні діячі гуманістичної літератури першого етапу -

Маргарита Наваррська, Бонавентюр Депер'є, Клеман Маро; найвидатнішим письменником, чия творчість набула світового значення, був Франсуа Рабле.

Наступний етап розвитку гуманістичної літератури припадає на другу

половину XVI ст. В цей час література також створила величезні цінності,

але вона вже несе на собі відбиток кризи гуманізму. Найвидатнішим явищем

цього етапу була творчість поетів «Плеяди», особливо Ронсара, та

останніх представників гуманізму Монтеня й д'Обінье.

18 Маргарита Наваррська (1492-1549), сестра короля Франціска І, була одним із активних діячів гуманістичного руху. Вона відзначалася всебічною освіченістю, захоплювалася античною культурою, італійською літературою, особливо творами Данте, Петрарки і Боккаччо, знала класичні мови. При її дворі у Наваррі групувалися вчені-гуманісти, художники, письменники, тут вони знаходили матеріальну підтримку, нерідко захист від переслідувань церковної реакції, а найважливіше - необхідну для творчості духовну й інтелектуальну атмосферу. Наваррська була талановитою письменницею, вона писала вірші, поеми, але найкращим її твором - і дійсно значним - є прозова збірка новел «Гептамерон». Писався цей твір поступово, очевидно, протягом багатьох років, і був надрукований уже після смерті письменниці в 1558 р. «Гептамерон» створений під значним впливом Боккаччо, зокрема в ньому прямо наслідується обрамовуюча композиція «Декамерона». «Гептамерон» - семиденник, він містить 72 оповідання, які об'єднуються вступом-обрамуванням. Десятеро дворян, мужчин і жінок, повертаючись з курортної місцевості, змущені затриматися в дорозі через негоду. Свій час вони заповнюють розповідями різних історій, які й становлять зміст збірки.

Ренесансний характер оповідань проявляється в досить широкому охопленні дійсності. В них діє величезна кількість різноманітних персонажів - придворних, городян, селян, слуг, ченців, розробляються теми любовні, морально-побутові, антиклерикальні. Письменниця висміює лицемірство й розпусність ченців, заперечує аскетичну мораль і відстоює право людини на земні задоволення, проте в її [238] новелах нема ні тієї сміливості думки, ні гостроти сатири, якими відзначається «Декамерон» Боккаччо. У «Гептамероні» послідовно проходить дидактична тенденція, поряд із новою мораллю співіснують старі поняття. Стиль і манера розповіді в письменниці ще сильно позначені впливом куртуазної літератури.

19.Діяльність поетів «Плеяди».

Третю чверть XVI ст. - Роки царювання Генріха II, Франциска II і Карла IX - називають не їхніми іменами, а епохою "Плеяди", або частіше - часом Ронсара Усе саме талановите в літературі Франції тих років групувалося навколо "Плеяди", групи поетів, яку очолювали П'єр Ронсар і Жоашен (Йоахім) дю Белле. Сама назва групі дав в одному зі своїх віршів П'єр Ронсар, не тільки натякаючи при цьому на відоме сузір'я, а й на згадку про "плеяди" з семи елліністичних поетів III ст. до н.е., очолюваної Теокріта. У різні роки склад групи змінювався: тут і лірик Ремі Белло, і поет-драматург Етьєн Жоделе, і музикант, поет і теоретик вірша Жан Антуан де Баіф, і поет-неоплатонік Понтюс де Гійар, і лірики Жонс Пелетье, Гійом Дезотель, Олів'є де Маньї, Жан Таюро, Жак Гревен, Жан Пассера, Амадіс Жамен та багато інших. Що об'єднувало групу? Деякі теоретичні положення, як і звичайно. Вони були викладені в трактатах, передмовах до збірок віршів, поетичних посланнях. Перше місце і за часом, і за значенням належить тут "Захисту і прославлянню французької мови" Ж. Дю Беллі. Автори "Плеяди" поставили і дозволили питання про створення національної поетичної школи. З перших кроків діяльність "Плеяди" відрізняє в цілому турбота про всю французькій літературі в ім'я звеличення і слави Франції: вона захищає рідну мову, не засуджуючи при тому латини, вона піднімає мову на рівень мистецтва, проголошуючи Поезію вищою формою його існування. До практичного досягнення ідеального вираження національної літератури, з теорії Дю Беллі, слід було йти через наслідування не букві, а духу античності. Кращі автори "Плеяди", блискуче застосувавши техніку Піндара, створили французьку оду, довели поетичне слово до найвищого ступеня досконалості. Ронсар, можна сказати, створив нову французьку лірику. Ронсар, як і Дю Беллі, володів тонким почуттям міри, лаконізмом і навіть справедливо відкидав італійських поетів, які, за його словами, "нагромаджують звичайно чотири або п'ять епітетів в одному вірші". Теоретики "Плеяди", звертаючись до творчості Горація, закликали не поспішати до оприлюднення творів, але невтомно шліфувати їх стиль. Проте ніякі вченість і працьовитість не врятують, якщо поет не буде натхненний музами, і поетична теорія будується у відповідності з вченням Платона, який стверджує, що поети є виразники низхідного на них божественного натхнення. Дю Беллі говорив про високе призначення поета-творця, про те, що він повинен змусити читача "обурюватися, заспокоюватися, радіти, сумувати, любити, ненавидіти". "Плеяда" зробила ще одну важливу справу - звільнила поета від повної залежності від мецената, зробила його професіоналом. Правда, в роки релігійних воєн, в обстановці Контрреформації шляху членів групи розійшлися і досить різко: Ронсар і Баіф стають придворними авторами, Жоделе йде в опозицію, багатьох інших уже немає в живих. Але справа в загальних рисах було зроблено: створена національна школа, національна поезія, більш того, вплив "Плеяди" поширюється на всю Європу: подібну реформу в Англії намагаються здійснити Едмунд Спенсер і Філіп Сідні, у Польщі в своїй творчості - геніальний Ян Кохановський, в Німеччині - Веккерлін і Опіц, навіть італієць Кьяберра заявляє себе прихильником ідей Ронсара. Н про теорію теоріями, а література створюється насамперед геніями. Таких геніїв дала Франції "Плеяда", а Франція - всьому світу. Цими геніями були Жоажен дю Беллі і П'єр де Ронсар.

20.Зіставлення поетичного спадку де ронсара і дю белле.

П'єр де Ронсар (1524-1585) походить з дворянської родини. В 12 років він став пажем принців, згодом ввійшов до почту членів королівської фамілії і почту дипломатичної місії; побував у Шотландії, Англії, Фландрії, Голандії, Німеччині, Італії. У цей час Ронсар багато читав, вивчав європейські мови, робив спроби писати вірші. Він сподівався висунутися на королівській службі, але через тяжку хворобу, яка спіткала його в сімнадцять років і призвела до втрати слуху, йому довелося змінити свої наміри. Ронсар твердо вирішив серйозно зайнятися поетичною творчістю. В 40-ві роки він навчався у Парижі, де оволодівав грецькою мовою, вивчав античну літературу. Обдарованість, захопленість навчанням і поезією робили його особу надзвичайно привабливою, і невдовзі навколо нього створився поетичний гурток «Бригада», який згодом розширився і був перейменований у «Плеяду». Ронсар наполегливо готував себе до поетичної діяльності й відразу поставив перед собою значимі, високі цілі. Він хотів прославити французьку мову та поезію, принести користь своїй країні, не розважати, а вчити читача, прилучати його до скарбниці поетичного мистецтва. Без сумніву, «Захист і звеличення французької мови» було написано під його впливом. Перші публікації окремих поезій Ронсара з'явилися у 1547 р. У 1550 р. вийшла у світ перша збірка «Чотири книги од», а в 1552 р.- нова збірка «Любовні вірші до Кассандри». Ними відкрився найбільш значний і плідний період творчості Ронсара, який продовжувався до 1560 р. Ці поезії написані цілком у дусі принципів «Захисту».

Перша збірка об'єднує великі оди, написані за [263] взірцем Піндарових творів, і оди, створені в «гораціанському» стилі. На думку Ронсара, призначення творів цього жанру - уславлення величних дій історичних осіб, поетичних творів, краси природи, чеснот близьких і милих йому людей.

Гораціанські оди - це переважно невеликі вірші, різноманітні за своєю тематикою. В них значне місце займають роздуми про життя і смерть, про красу і невмирущість природи й поезії, теми дружби і кохання. Виразною є морально-дидактична тональність цих од. Стиль їх простіший, ніж у піндаричних одах, образи нерідко беруться з реального світу.

Загалом оди Ронсара збагатили французьку поезію, внесли в неї мотиви героїзму, високі ідеали, розширили її жанрові та тематичні межі, надали їй емоційної повноти.

Під сильним впливом книжної традиції, особливо лірики Петрарки, написана й друга збірка - «Любовні вірші до Кассандри». Під ім'ям Кассандри поет оспівує жінку, з якою замолоду зустрівся в Блуа і закохався в неї. У дусі петрарківського сонета жіночий образ ідеалізований, є втіленням краси і чеснот. Однак у ліричному герої Ронсара сильніше виражене прагнення до чуттєвих насолод, в ньому більше темпераменту, гарячої пристрасті.

ДЮ БЕЛЛЕ, Жоашен (Du Bellay, Joachim — 1522, м. Ліре - 01.01.1560, Париж) — французький поет доби Відродження, один із лідерів «Плеяди», її теоретик. Знайомство з П. де Ронсаром спонукало його залишити Пуатьє і заняття юриспруденцією та переселитися у Париж (1548 p.). Отримав гуманістичну освіту в паризькому колежі Кокере. У 1549 р. три учні колежу — Дю Белле, П. де Ронсар і де Баїф та їхній учитель і директор Ж. Дора утворили літературний гурток «Бригада». У 1553 р. склад гуртка розширився до семи осіб (прийшли Е. Жодель, П. де Тіар і Р. Белло), а його назва змінилася на «Плеяду» (на честь семи олександрійських поетів III ст. до н.е.). Дю Белле став автором її маніфесту — трактату «Оборона і звеличення французької мови» («Defense et illustration de la langue franchise», 1549).

Дю Белле полемізував також і з латинською поезією, не менш небезпечним ворогом, аніж придворна поезія. Він переконаний у тому, що шляхом «обробки» можна і «французьким діалектом» створити національну поезію, здатну дорівнятися до античної і навіть перевершити її. Дю Белле пропонує ряд способів збагачення французької літературної мови. З одного боку, він хотів розширити її лексичний матеріал шляхом: 1) створення неологізмів; 2) запозичення «професійної» та просторічної лексики; 3) використання незаслужено забутих давньофранцузьких слів; 4) обережного запозичення з давніх мов. З іншого боку, він ставив проблему створення справді поетичного стилю, відмінного від стилю прози. Цей стиль, на його думку, повинен характеризувати перифрази, індивідуалізовані епітети, піднесеність тону і «вченість».

Центральною у трактаті є також проблема поета. Поет, на думку Дю Белле, — не просто «приватна особа», котра розповідає про свої переживання, а пророк, його піснеспіви — провісні мрії про долі держав, народів і тронів. Поезія не повинна бути простою служницею істини, вона — втілення мудрості та краси, вона — дарунок, що вивищує поета над іншими смертними. Проте поет для Дю Белле — не тільки пророк, а й трудівник, котрий володіє «мистецтвом поезії», і тому здатний створити досконалий твір. Після «Оборони і звеличення французької мови « з'явилися поетичні твори Дю Белле. Його улюблена віршова форма — сонет. Дю Белле значно розширив його тематичний діапазон. Найприкметнішою ознакою його сонетної творчості є камерність. Дю Белле увійшов в історію французької ренесансної лірики як співець «приватної» людини й усього, що її безпосередньо стосується.