21. Які імена періоду Київськоїї Русі зафіксувала нам писемна спадщина?

Літописи.

Київська Русь пройшла у своєму розвитку кілька етапів. Змістом першого етапу (друга половина ІХ – кінець Х ст.) було утворення і становлення Давньоруської держави династії Рюриковичів, активне розширення її кордонів, формування системи васально-ієрархічних відносин, протистояння з Візантією, Хозарським каганатом, печенігами.

У 879 р. помер володар Новгородської землі князь Рюрик, і владу передали Олегу – регенту малолітнього сина Рюрика – Ігоря. Літописний документ свідчить, що у 882 р. Олег здійснив похід на Київ, вбив Аскольда і захопив владу. Київ став столицею об’єднаного князівства.

Олег (882–912 рр.).

За час свого князювання Олег приєднав до Русі сіверян, древлян, уличів, тиверців, племена кривичів, радимичів та новгородських слов’ян. Олег ходив походами на Візантію, уклав з нею вигідні договори (907 р., 911 р.). ,так за умовами першого договору руські купці вели торгівлю без сплати мита і безкоштовно могли перебували в Константинополі протягом шести місяців. Другий договір передбачав і регулював відносини між обома державами в різних випадках і сферах.

Під час здійснення одного із численних походів на сусідні території князь Олег загинув.

Ігор (912–945 рр.).

В 914 році Ігор здійснив похід на древлян, які намагалися відокремитись від Києва. У 941 році він організував похід на Візантію, щоб забезпечити інтереси торгівлі. В 944 р. відбувся другий похід Ігоря на Візантію, який вводив обмеження купцям з Київської держави, але забезпечував їх основні інтереси. Численні і широкомасштабні воєнні походи вимагали значних витрат і ресурсів, що підштовхувало князя збільшувати данину із підкорених земель. Одне із таких збирань данини в 945 р. Призвело до повстання древлян, під час якого було вбито Ігоря.

Ольга (945–964 рр.).

Княгиня Ольга провела реформу, якою внормувала розміри повинностей з феодально залежного населення. В зовнішній політиці Ольга керувалася виключно дипломатією. У 946 р. та 957 р. вона відвідала Константинополь, була прийнята візантійським імператором, прийняла християнську віру, провела переговори про відносини двох держав. В часи правління княгині Ольги зріс міжнародний авторитет Київської держави.

Святослав (964–972 рр.).

В 964–966 рр. Святослав здійснив походи до Оки і Волги, де підкорив в’ятичів та фінські племена, знищив Хозарський каганат, хоча цим самим відкрив кочівникам Азії (печенігам) шлях на Русь. В 968 р. Святослав вирушив у Болгарію, маючи на меті поширити свою владу на Дунаї та Балканах. Він втрутився у війну Болгарії та Візантії. Під час другого походу Святослава на Балкани відбулась вирішальна битва під Доро-столом. Наслідком битви стали переговори Русі та Візантії. В 972 р., повертаючись додому після одного з походів, Святослав зіткнувся з печенігами і загинув у бою. За часів Святослава значно зростає територія та роль Київської держави у вирішенні міжнародних питань.

Характерними ознаками цього етапу історії Київської Русі були: розширення території країни; вихід на міжнародну арену; зосередження уваги на зовнішій, а не на внутрішній політиці; активність князя і військової дружини у військовій сфері. Негативними факторами влади на той час ще була недостатня консолідованість території держави, слабкість великокнязівської влади, несформованість системи васально-ієрархічних відносин.

Князь Святослав залишив трьох синів: Ярополка, Олега й Володимира. Князем у Києві і на цілу країну захотів стати Ярополк. Він побив молодшого брата Олега, який княжив у Овручі, а тоді Володимир, який сидів у Новгороді, рушив на північ за море до варягів і просив у них помочі. Варяги дали йому поміч, і він побив Ярополка та в 980 році став київським князем. Русі-Україні він прислужився настільки, що за його часів та ще потім, за його сина, Ярослава Мудрого, вона була найсильнішою державою за всі часи свого існування. Злучивши всі українські землі в одне ціле, князь Володимир забезпечив їх від воро¬гів. Він жив у згоді з сусідніми народами й державами, як-от з поляками, греками, болгарами, чехами й мадьярами. Клопіт мав тільки з печенігами, які раз у раз нападали від сходу і нищили села й міста. З ними зводив Володимир численні бої. Про бої є різні оповідання, а одне описує таку битву. Раз печеніги підійшли під самий Київ, і проти них вийшов Володимир з військом. А тоді вождь печенігів промовив до нього так: «Не проливаймо крові наших воїнів, але виберім зі своїх військ по одному силачеві: я одного, іти одного, і нехай вони стануть до двобою. Як твій мого поборе, то ми заберемося з України, а коли мій поб'є твого - тоді ми вас будемо три роки воювати». Зажурився Володимир, чи знайде у своїм війську такого силача, щоб поборов страшного печеніга. Аж зголосився Кирило Кожум'яка, який шкіри виправляв, і сказав, що буде боротися з печенігом. Печеніг був страшенно високим і грубезний, а наш Кирило маленький, тож Володимир бояв¬ся, що не побере він печеніга. Але як Кирило зловив печеніга у свої руки, то в того лише кістки хряснули - такий Ко¬жум'яка сильний був! Коли Кирило переміг велетня, тоді печеніги повтікали у степи, і вже Володимир мав з ними спокій. Забезпечивши Державу від зовнішніх ворогів, Володимир почав скріплювати її і зсередини. Щоб здобувати собі вірність і любов народу, Володимир не владарював сам-один, але прикликав на пораду старих мудрих людей, вибраних з волі народу. Він часто запрошував багато народу до себе в гостину: спомагав бідних, старців і калік, помагав сиротам і вдовам. То не диво, що всі називали його ласкавим батечком і «Сонечком Ясним». Та найважливіше, що він зробив для України, було те, що сам прийняв християнську віру й охрестив увесь народ. Тоді найкращою і найкультурнішою державою у світі була Візантія зі столицею Царгородом (нині Константинополь або Стамбул). Тож щоби перейняти від своїх сусідів греків з Візантії ту культуру й освіту, що була вкрай необхідна для розвитку народу, князь Володимир прийняв і християнську віру. Із Візантією єднав Володимира вже раніше тісний союз, бо він був одружений з сестрою візантійського імператора, Анною, яка була християнкою. У 988 році, влітку, він запросив, грець¬кого митрополита і священиків, і вони почали хрестити народ, найперше в Києві, а потім у цілій державі. Людей хрещено в ріці (в Києві у Дніпрі). Матері тримали дітей на руках. Кого охрестили, тому давали хрестик на шию. Всіх поганських ідолів (божків) казав Володимир потопити в Дніпрі. Від того часу, як держава стала християнською, почала ширитися в нас наука й освіта. Від того часу почали учені монахи писати українську історію, і тому ми про Володимира знаємо вже багато більше, як про давніх князів - Олега, Ігоря й Святослава, бо за них ще й пись¬менних людей майже не було на Україні, отже, хто міг записувати те, що діялося? За часів Володимира і Ярослава Мудрого жив у Києві учений монах Нестор, який списав у великій книзі все те, що відбувалося на Русі-Україні від найдавні¬ших часів аж до часів князя Ярослава. Ця книга зветься «Несторів літопис». По Несторові було ще кілька літописців із пізніших часів. Володимир понастановлював по різних городах (містах) своїх синів, а сам сидів у Києві і правив цілою державою. Він заснував інші нові міста, серед них - Володимир на Волині. Побудував князь також багато церков як у Києві, так і по інших містах. Найкращою була Десятинна церква у Києві, звана так тому, що князь давав на неї десяту частину зі своїх прибутків. Володимир наказав карбувати перші срібні гроші. На одній стороні монети було зображення Володимира на престолі, а на другій державний герб-тризуб. Воло¬димира названо Великим тому, що зробив він великою і міцною, свою державу. Він помер у 1015 р., отже, князював 35 літ. Його поховали в Десятинній церкві. Ук¬раїнська церква іменує його святим тому, що він освятив Україну.

Ярослав Мудрий мав п'ятеро синів: Ізяслава, Святослава, Всеволода, Ігоря і Володимира. Між тих синів поділив він цілу Україну на п'ять уділів, а ще шостий уділ, Галичину, дав своєму внукові Ростиславові, синові Володимира. На жаль, сини Ярослава Мудрого не жили по батьківській смерті в згоді так, як того бажав їх славний батько. Вони відразу почали між собою воювати, і тим скористалися нові вороги країни — половці, що прийшли тоді з-над Каспійських степів. По смерті Ярослава князював у Києві його найстарший син Ізяслав. Він часто воював з братами Святославом і Всеволодом, закликаючи на допомогу навіть польського короля Болеслава II Сміливого. Київським князем по смерті Ізяслава став його молодший брат Всеволод. Мав він багато клопоту з половцями. Всеволод остаточно віддав Галичину синам Ростислава — Василькові і Володареві. По Всеволодові князював у Києві Святополк, син Ізяслава. За його часів половці так уже шарпали країну, що треба було піти на них війною. За порадою Всеволодового сина, князя Володимира Мономаха, зібралися всі князі в 1103 році, рушили війною на половців і розгромили їх. Після смерті Святополка кияни запросили Володимира на князівський престол. Його згідливість і хоробрість знали всі і сподівалися, що він знову зміцнить країну так, як його дід — Ярослав Мудрий і прадід — Володимир Великий. Надії киян і країни здійснилися. Володимир князював дуже розумно й справедливо та обороняв край од половців та інших ворогів. Він знову зібрав у своїх руках всі українські землі, крім Галичини, де тоді вже князювали самрстійно галицькі князі з роду "Ростислава. З половцями воював Володимир понад вісімдесят разів і взяв у полон триста половецьких князів; відтоді половці служили вже українським князям. Любив він правду і щодня сам судив людей на своєму дворі: а суд його був справедливий. Мономах заступався за убогих і слабих перед багатими й сильними. Так само не дозволяв, щоб князі билися або сварились між собою. Щоб злучити всі сили проти ворогів, Володимир скликав два рази всіх князів на з'їзд. На тих з'їздах князі присягали на Євангеліє і цілували хрест, що житимуть у згоді між собою. Це дуже зміцнило українську державу. Слава про Мономаха йшла по всіх краях. Кажуть, що грецький імператор Костянтин Мономах прислав йому дорогі дарунки, між якими був золотий вінець з хрестом зверху. Цей вінець називався «шапкою Мономаха», і тому й князя Володимира назвали Мономахом. Він мав на цю назву право ще й тому, що його мати була дочкою грецького імператора Мономаха. Володимир Мономах князював у Києві 12 літ і вмер 1125 року. Його поховали у церкві св. Софії в Києві. Умираючи, він залишив своїм синам заповіт, поучаючи, як мають чесно й у згоді жити, щоб рідний край зріс і зміцнів. Він пише в тому заповіті так: «Більш над усе майте страх Божий. Не лінуйтеся, не покладайтесь на бояр і на воєвод — а самі доглядайте за всім. Шануйте старого чоловіка, як батька, а молодого, як брата. Будьте справедливими суддями, присяги не ламайте. Гостей і послів вітайте, як не дарунками, то напоями, бо вони по чужих землях несуть добру і злу славу. Не забувайте того, що знаєте, а чого не знаєте, того научайтесь». Постать Володимира Мономаха, як і Володимира Великого та Ярослава Мудрого, належить до найсвітліших в історії українського народу

Перші лікарі

Одним з найвідоміших фахівців у галузі медицини, яка народжувалася в ХІ ст., був Святий Агапіт Печерський, один з перших печерських ченців. Його мощі вже 9 століть лежать у Ближніх печерах Києво-Печерської Лаври. Про нього ми дізнаємося з "Києво-Печерського Патерику" - середньовічнoї збірки оповідань про початок Печерського монастиря та його перших ченців. Видатний український історик і державний діяч М. Грушевський дав дуже високу оцінку "Патерику", назвавши його "золотою книгою" українського письменного люду". Нам невідомо, коли народився Агапіт, але прийшов він до монастиря одним з перших і мав постриг від першого печерського ігумена Антонія. Зціляв він молитвою і зіллям, здебільш внутрішні хвороби. Відомо, що він читав твори Гіпократа і Галена грецькою мовою. Його нове ім`я Агапіт в перекладі з грецької "божественна любов". Це вища любов, це милосердя до знедолених, хворих та калік.

У "Патерику" читаємо, що Агапіт без поклику йшов до хворих, тобто якесь внутрішнє чуття підказувало де потрібна його допомога. Над труною Агапіта в печерах висить ікона з написом "Прп. Агапіт-врач безмездний", тобто безкоштовний, він ніколи не брав грошей за свою працю, будь то хворим князь чи жебрак. Бо він був лікар Божією милістю, впровадник медичної допомоги серед русів.

В той час захворів Чернігівський князь Володимир Всеволодович Мономах. Помираючий князь шле у Київ за Агапітом. Той, дізнавшись про всі симптоми хвороби, вислав йому зілля, бо знав "каким зелием лечися какой недуг". Випивши ці ліки князь швидко одужав і встав зі смертного одра.

Автори "Патерика" Нестор, Симон і Полікарп були сучасниками подій, пов'язаних з виникненням монастиря. За їх свідоцтвом, вже в XIст. в монастирі була лікарня, куди приносили і приводили різних хворих - хірургічних, терапевтичних, хворих з психічними і нервовими захворюваннями. Ще при Феодосії - ігумені Києво-Печерського монастиря (1062-1074) - був заведений такий порядок: усіх хворих, що приходили до монастиря, спочатку дивився настоятель, який направляв їх до одного з ченців-"лечців", виходячи з характеру захворювання. Аліпій лікував переважно хворих з шкіряними захворюваннями. Свою основну професію іконописця він вдало поєднував з лікуванням, використовуючи як лікарські засоби фарби, якими писав ікони. Рослинні барвники грали важливу роль в лікуванні шкіряних хвороб у багатьох народів. Аліпію приписували спроможність виліковувати найрізноманітніші гострі і хронічні шкіряні захворювання. Під час лікування Аліпій брав фарбу з "вапниці" (горщика живописця) і змазував нею гнійні виразки, роблячи це кілька разів. Потім хворий змивав фарбу водою. Видужання хворого викликало захоплення наївних пацієнтів: адже вони не знали про загальновідомий тепер феномен протимікробної активності деяких барвників. Наприклад, фарба індіго, яка була звичайною в майстерні давньоруських живописців, успішно застосовувалась для лікування різноманітних уражень на тілі. Фарбами лікували не тільки шкіряні хвороби. Фарбою індіго, сандалом, кубовою фарбою давньоруські лікарі успішно виліковували "вогневиці", малярію, пропасницю. Жовті і червоні фарби застосовувались при гнійних виразках і ранах. Даміан лікував тільки дітей, Григорій ≈ психічно хворих. Особливо треба відзначити життя і лікарську діяльність ченця Агапіта, який за свідченням "Києво-Печерського патерика", мав велику популярність серед усіх верств населення стародавнього Києва. Хто ж він, цей легендарний лікар? Де навчався мистецтву зцілення людей? Єдиним джерелом для дослідження медичної діяльності Агапіта (як й інших ченців) є "Києво-Печерський патерик", в якому за містичними нашаруваннями можна помітити зерна життєвої правди. Агапіт - киянин, прийшов у монастир ще за Антонія (Антоній і Феодосій - засновники Києво-Печерського монастиря). На жаль, рік не зазначено. Невідома й дата народження Агапіта, немає відомостей про минуле його життя. "Патерик" розповідає, що і в подвижництві, і в лікарській справі Агапіт наслідував Антонія. Можливо, сам Антоній здобув медичні знання на "Святому Афоні", де за часів Давньої Русі навчався багато хто з духовних осіб. Отож давньокиївські медики, коли не всі, то більшість, напевно читали твори таких класиків медицини, як Гіппократ, Цельс. Сердечне, щире ставлення Агапіта до хворих, скромність, безкорисливість (грошей за лікування він не брав) зажили йому слави й поваги народу: " .Слышано бысть о нем в граде, яко некто в монастыре лечець, многи болящии прихожаху и здрави бываху".

22-23.(питання збыгаються,йдеться про одне і те саме)