2.2 Проблема браку часу

Саме тому, Вербер у ролі Пенсона як ангела намагається прояснити ще одне питання і проблему браку часу. Чи можливо встигнути просунутись якомога далі у конкретному житті?

Минуле і майбутнє не можна розірвати. Вони існують як єдине ціле. Лише коли особа стикається з цим, минуле і майбутнє виникають в ній самій. Це є роль часу і його певна функція. Але якщо розглядати глобально, справжнім може бути день, тиждень, рік і все життя особистості. Можливо це Вербер мав на увазі, коли зображував суд трьох архангелів над тією чи іншою душею. І саме у той час, в момент розглядання позитивних і негативних діянь, душа мала змогу «продивитись» усі свої минулі іпостасі, тобто прояви свідомості душі у інших часових просторах: минулі століття чи навіть тисячоліття. Потім можна співвіднести це із теперішнім положенням свідомості. Далі архангели, у випадку якщо душа не досягла певної кількості балів для переходу на наступний рівень (600), то відкривалась змога вибрати і дізнатися про наступний її прояв.

І перший, і другий варіант дає змогу дізнатися майбутнє. Тобто з’єднуючи ці три джерела інформації, з’являється єдина інформаційна лінія, яка доступна для обробки і аналізу свідомості лише обмежений прояв часу, все ж є доказ того, що лінія часу певною мірою єдина.

2.3 Прийняття людини як унікальної особистості

Наступною значною проблемою стає прийняття людини як унікальної особистості і цінування її думок, переживань, емоцій. У Пенсона-ангела було три основних клієнти, з якими він паралельно взаємодіяв протягом всього роману. Навіть у кінці, коли вже вони мали бути на Верховному суді архангелів, інтереси кожних мали свої прояви: Ігор Чехов, після фізичного самогубства став неприкаяною душею, тобто знаходився між двома світами: ангелів та людей, висував свої незадоволення своєму ангелу-охоронцю, Пенсону.

Втручання у життя клієнтів було основним завданням. Проте у кожного з них формувались зовсім різні погляди на життя, тому досить складно було розуміти їх і вносити свої корегування «зверху». Виходить, що кожен намагався проявляти себе і свою особистість відповідно до кожної ситуації і життєвих особливостей в цілому. Таким чином виражається схожість людей в загальному соціумі з собі подібними, і навіть із тваринами.

Рівночасно людина якісно відрізняється від усіх інших живих істот. Навіть людські органічні потреби принципово відрізняються від потреб тварин. Вони задовольняються іншими предметами, іншими способами, вони культурно обумовлені. Принципова відмінність людини полягає у вільному відношенні до переживань органічних потреб. За допомогою волі людина може блокувати відчуття голоду і спраги, долати почуття страху і болю, якщо це необхідно для досягнення особистісно значущих цілей. [18]

Особистість формується в процесі діяльності, спілкування. Інакше кажучи, її формування є процес соціалізації індивіда. Цей процес вимагає від людини продуктивної активності, вираження в постійному корегуванні своїх дій, вподобань, вчинків. Це викликає необхідність розвитку здатності самооцінки, що пов'язано з розвитком самосвідомості. Самосвідомість і самооцінка в сукупності утворюють той основний фактор особистості, навколо якої складається неповторна специфіка особистості. [30]

Саме поняття «особистість» є сукупність трьох її основних складових: біогенетичних задатків, впливу соціальних чинників і її психосоціального ядра – «Я». Це «Я» визначає характер психіки людини, сферу мотивації, спосіб співвіднесення своїх інтересів із суспільними, рівень домагань, основу формування переконань, ціннісних орієнтацій, світогляду. Воно ж є основою створення соціальних почуттів людини: власної гідності, обов'язку, відповідальності, совісті, справедливості. Суб'єктивно, для індивіда, особистість виступає як образ його Я - він і є основою внутрішньої самооцінки і являє собою те, яким індивід бачить себе в теперішньому, майбутньому - яким він хотів би бути. [30]