1.3 Вставки в романі з інших книг

У романі часто фігурують вставки з іншої книги Вербера - «Енциклопедії відносних та абсолютних знань» (1993). За основу цієї книги були покладені факти, матеріали та цікава інформація, яку Вербер збирав протягом 7 років: з 13 до 19 років те, що здавалося юнакові незвичним, він занотовував в свій щоденник. Функція таких вставок: доповнювальна, тобто автор готує читача до гострих змін у сюжеті завдяки додатковій інформації або дає таку інформацію, для кращого усвідомлення сюжету:

«Кінець езотерик. У колишні часи ті, хто мав доступ до фундаментальних

знань про людську природу, не могли їх розкрити раптом. пророки

висловлювалися параболами, метафорами, символами, натяками, недомовленості. Вони побоювалися, що знання пошириться занадто швидко. Вони боялися бути неправильно понятими. Вони створювали ініціації для того, щоб ретельно відбирати тих, хто гідний мати доступ до важливої ​​інформації.

Ці часу пройшли. Відтепер всі секрети можуть бути представлені широкій

публіці. Оскільки ми повинні визнати очевидне: розуміють лише ті, хто хоче

зрозуміти. "Бажання знати" є найпотужнішим людським двигуном.

Едмонд Уеллс.

"Енциклопедія відносного і абсолютного знання", том 4» [8]

В романі авторство книги належить до Едмонда Уелса, з яким головний герой, Мішель Пенсон, час від часу спілкуються. Уелс виступає як теоретичним, так і практичним вчителем, розповідаючи про специфіку взаємодії ангелів із клієнтами.

1.4 Психологічна проблематика головних героїв

Фіксуючи свідомість як єдиний предмет психологічної рефлексії, з’являється можливість глибше розуміти ставлення та відчуття героїв. Герой може сумніватися у всьому що він бачить і те що його оточую, але, навіть сумніваючись, він переживає свій сумнів як психологічний стан. Таким чином, сумнів є єдиним "безсумнівним" знанням.

Сумнів - це акт мислення. Звідси і мислення розуміється як невід'ємний атрибут ідеальної субстанції і одночасно підстава існування душі - свідомості. Це те, що можна вивчати, не сумніваючись у його існуванні. Мислення, таким чином, покладається незалежним від тіла. Мозок і нервова система є частинами тілесної "машини" і не мають відношення до свідомості. Тіло діє за принципом рефлекторної дуги. Всі функціонування організму людини і тварини визначається рухом нервовими імпульсами від органів почуттів до мозку і в зворотному напрямку. [27]

Мішель Пенсон, прийнявши пропозицію свого друга, Рауля Разорбака, про пошуки нової планети, не перестає сумніватися о правильності свого вибору. З одного боку йому цікаво відкривати нові території, бачити «інший» світ космосу. Він мчить на швидкості понад 300 тисяч кілометрів за секунду у пошуках нових планет та нових пригод. Поряд з ними його друзі, що додає впевненості у своїх силах.

З іншого же боку він усвідомлює, що тепер він не проста людина, як було раніше. Тепер він – ангел, ціль та задача якого слідкувати за життям інших людей. Під його началом є три зовсім різних особистості, контроль за якими дуже складний.

І сумнів полягає у диференціації інтересів: або ж віддати перевагу друзям, пригодам та його хобі (відкриттю нового) або ж переключитися і функціонувати з клієнтами.

«Я постійно думаю про клієнтів. Добре, якби я їм був не потрібен. Я впевнений, що вони в небезпеці. Жак занадто чутливий. Ігор надто гордий. Венера дуже крихка.

Рауль посилає мені заспокійливу думка. Він радить сконцентруватися на дослідницькій роботі. Я постійно запізнюються на секунду на поворотах. Добре. Я обіцяю так і вчинити..» [8]

Проблема вибору не тільки стосується героїв роману. Як біологічний вид, людей, ми стикаємося з цим кожен день: робити чи не робити певну дію, сказати правду чи промовчати, працювати чи відпочивати. Автор дає лише приблизну відповідь на це питання: робити те, від чого ти отримуєш радість і задоволення; робити те, що саме тобі подобається – робити так, щоб душі і тілу було зручно.

Це оточуюча реальність, коли на одне складне питання, не знайшовши відповіді, з’являється ще одне. Чи є правильний вибір взагалі? Вербер відповідає на це питання досить опосередковано, тобто усе те, на прикладі герої, що особистість обирає, автоматично і стає «правильним вибором». Логічно припустити, що таке поняття як «правильний вибір» взагалі не існує, оскільки, рухаючись теорією вище, факт вибору вже має на увазі правильність і відповідність ситуації.

З другого ж боку, правильний вибір може трактуватись як вибір із найменшим коефіцієнтом страждання або болю людині, тобто приймаючи певне рішення, особистість повністю віддає собі звіт у тому, що робить і приймає повний обсяг відповідальності, який залежить від неї.

Кожне рішення несе в собі певну відповідальність, в залежності від ситуації. Пенсон брав на себе відповідальність, автоматично і підсвідомо, коли вирішувався летіти у відкритий космос на розвідку планет. Якщо б він залишився на контроль клієнтів, то кожна їх дія, вчинок і навіть думка, залежала, більшою мірою, від них самих і тільки частково від ангела-охоронця.

Проте, падіння в невідомість також несе в собі певні ризики. Пенсон навіть і не міг здогадуватись, що можуть з’явитись якісь проблеми під час його вояжу. Затримавшись він ще більше, і Ігор, і Венера могли зовсім померти, не маючи підтримки. Припустимо ще один варіант із відкриттям нової території: мала ймовірність того, що досягши мети, Пенсон з командою відразу же полетіли би до раю до своїх яєць-сфер спостерігання.

Команда приділяла б значну кількість часу для зрозуміння того із чим вони мають справу. Навіть розділившись, кожен би займався своєю справою, а значить, що час витрачався би. У космосі час інакше триває, а ніж у земних людей. Проте, час все одно витрачається. Для ангелів це аж ніяку загрозу не приносить, зате клієнти можуть померти. А смерть через безвідповідальність іншої людини – одна з самих принизливих і глупих смертей, які можуть бути пов’язані із людьми.

Люди – соціальні істоти, які залежать один від одної. Кожен новий шаг, кожна нова думка так чи інакше пов’язана, як мінімум із однією людиною. А якщо таких десять? Або декілька тисяч? Чи може одна людина виправдати смерть багатьох інших? Чи, взагалі, здатна людина виправдати хоч одну смерть, яка була скоєна через неї?

Ймовірно за все, на ці питання немає конкретної і однозначної відповіді. Ситуацій у житті може бути безліч і кожна з них може бути унікальною і геть неповторною на інші. Життя людини – це найцінніша фізічно-об’ємна структура, яка тільки може існувати. А життя багатьох людей – здатність продовжувати рід окремого біологічного виду.

«Вдаються охоронці. Через кілька хвилин з'являється начальник. Він запитує, хто це зробив. Ваня вказує на мене. Раптово я розумію, що він мене ненавидить. Він ненавидить мене з Санкт-Петербурга і дитбудинку, бо завжди був мені всім зобов'язаний. І кожен раз, коли я приходив йому на допомогу, він ненавидів мене ще більше. Чи не в змозі віддати мені борги, що накопичилися, він став ненавидіти.

Можна багато чого пробачити іншому, крім того, що він тобі допоміг.

Це другий урок, який я вивчив в колонії. Допомагати тільки тим, хто може це винести і не дорікати тебе потім. Таких людей небагато.

Далі все відбувається дуже швидко. Я навіть не тішу себе виправданнями, я знаю, вони мені не повірять. Коли подивишся на Ваню, відразу видно, що він нікчема. Ну а я сильний, їжаку зрозуміло, хто з нас прикінчив здорованя…» [8]

Після цього випадку Ігора перевели до психіатричної колонії. У минулій, звідки він поїхав, хлопець Ваня, трохи менший за нього, вважався другом для Ігора. Вони могли разом викурити цигарку, обмірковуючи план дій, або бесідувати на спільні теми: складне і трагічне минуле у обох юнаків постійно зближувало їх.

Поняття події і факту схожі, але досить відрізняються один від одного. І подія, і факт мають певні наслідки для особистості. Проте факт тільки показує реалію. А саме подія змінює відношення у особистості. Саме подія спонукає особистість до прийняття рішень, до розмірковування. Вона спонукає робити висновки, а вже відштовхуючись від них, змінювати ситуацію. Отже, роблячи підсумок, подія – це майбутні зміни.

Підле вбивство – це факт. А те, що саме людина, яка вважалась другом зробила, вже подія. Ось вона і в корні змінила ситуацію. Ваня залишається на тому ж самому місті перебування. У романі не розповідаються, шо було далі з ним. Але можна припустити, що для маленького і низького хлопчика практично нічого не змінилося: образи від оточення він як отримував, так і, напевно, отримував би. Проте, поряд з ним тепер не стало людини, яка хоч трошки могла б зрозуміти його біль та переживання, та, навпроти, розділити якусь хоч маленьку, але радісну вістку.

Ситуація змусила Ігора задуматись і передивитися своє відношення до людей, до світу, в цілому. По-перше, минулу колонію він зовсім не любив і вважав, що гірше бути не може. Потрапивши до лікарні, а згодом до карцеру, умови стали набагато гірше. Сидячи в повній ізоляції від оточуючого його світу, з штучним, але поганим, джерелом освітлення тісної кімнати, хлопець поступово став втрачати почуття часу, став забувати слова і втрачати розумові здібності. Він не міг закінчити жодну зі своїх думок до кінця і практично забував слова.

По-друге, інакшим стало відношення до людей. Якщо раніше він обирав в найближче оточення тільки тих особистостей, кому він мав змогу щось віддати в психологічному плані, то після цього випадка він став прискіпливіше відноситись до людей. І до кола друзів він тепер відносив тих, хто міг допомогти йому самому, тобто бути корисним.

Ігора не відчував любові до себе. Він був небажаною дитиною, батька не бачив з самого народження і до 22 років. Хоча зустрівся із ним досить випадково: в казино, граючи в покер. Хлопець сподівався, що навіть після перемоги батько зверне на нього увагу, обидва інтуїтивно розуміли хто є хто, але такого не відбулося.

Мати, все свідоме життя хлопця до дитбудинку, до 8 років, бажала позбутися плоду: під час вагітності приймала дуже багато алкоголю, намагалася бити живіт і навіть різала його. Коли дитина все ж народилася, вона тушила об нього цигарки і била. Але хлопець не помер і навіть не здався: ця біль переслідувала уже життя і тільки додавали сил щоб не здаватися, йти тільки уперед.

«Він страждає від катастрофічного відсутності любові. Він самотній, у нього немає грошей, немає друзів, ні одна жінка жодного разу не поцілувала його навіть в щоку, а адже йому вже сімнадцять! Його відправили на передову в Чечню з підрозділами Дюкускова, що складаються з покидьків суспільства, щоб виконувати найнебезпечніші завдання..» [8]

Під час бесіди, Рауль констатує другу ситуацію про його клієнта.

Проте психологічна травма у героя залишилась: ненавистю до своїй мати, він виражав страждання і підсвідоме бажання любові та ласки. Він компенсує це спочатку зароблянням грошей, граючи в азартні ігри, а потом на війні, куди його відправили замість перебування в псих. лікарні. Кожен вбитий їм ворог, в якоїсь мірі, завдяки саме ненависті до своєї матері. В його свідомості появлявся її образ, лють переповнювала його і він вбивав.

В 21 рік, свідомо прийшовши до висновку, що йому бракує любові, почав замислюватись і трохи змінювати світобачення:

«Так хотілося б, щоб коли-небудь хтось мене полюбив. Я хотів би, щоб у мене була нормальна любов з нормальною дівчиною..» [8]

Коли в особистості починають зароджуватись думки про змінення ситуації, ще не все втрачено. Автор думками показує можливість зміни, тобто події можуть змінитися, якщо герой повністю зрозуміє посил.

У всіх клієнтів Пенсона були вади із опікою з боку батьків. Венера Шаріман також з самого дитинства бачила відсутність взаєморозуміння між батьками. Весь брак любові мати виражала на дівчину гнівом, а дівчина страждала:

«Я знаю, мама любить мене, і все ж я відчуваю, що в глибині душі вона ставить мені в провину догляд тата.»