Тема: Філософія XX-XXI століття

План:

1. Суттєві риси сучасної філософії;

2. Філософія саєнтизму і раціоналізму;

3. Філософія антропологізму і ірраціоналізму.

1) Сучасна філософія характеризується надзвичайною різноманітністю своїх напрямків, її не можна поділяти на такі альтернативні сторони як матеріалізм та ідеалізм, буржуазна та пролетарська філософія, як це було у старих радянських підручниках. Різноманітність філософських напрямків пояснюється з одного боку складністю соціально-політичної та ідеологічної ситуації в світі і наявності багатьох соціальних груп, які відрізняються своїми життєвими інтересами і духовними проблемами, які не може задовольнити жодна філософська школа окремо. Тому в сучасній філософії матеріалізм та ідеалізм взаємодоповнюють один одного. Але серед цього філософського розмаїття можна виділити два основних напрямки, що об’єднують велику кількість філософських шкіл. Такими напрямками і є з одного боку саєнтизм та раціоналізм, а з другого – антропологізм і ірраціоналізм.

2) Цей напрямок представлений філософськи течіями позитивізму та марксизму. Для цих течій філософської думки характерне перебільшення ролі науки у пізнанні світу, тобто саєнтизм та раціоналізм.

Так, позитивізм заснований ще в середині XIX століття Огюстом Кантом. Він визначає позитивним (справжнім) лише знання, що здобуте методами природничих наук. Так, навіть про суспільство і людину пропонує створити науку подібну фізиці з математичними розрахунками, дослідами, поділяючи соціологію та соціальну філософію на такі розділи, як у фізиці: соціальну статистику і соціальну динаміку. На цій основі ще в 20-і роки XX століття формується так званий логічний позитивізм. Його послідовники досліджують знання логіко-математичних методів і штучних логіко-математичних мов для процесу пізнання. Це набуло важливого значення при створенні програм для комп’ютерів.

Водночас представники логічного позитивізму відкрили можливість створення філософії як галузі наукового пізнання, тому що на їх думку справжні знання можна отримати лише за допомогою досвіду. А так як більшість філософських тверджень і понять не піддаються верифікації, тобто перевірці на істинність у експериментах, то такі поняття, наприклад як матерія, простір, час, свобода, позитивісти пропонують відкинути як беззмістовні.

У кінці XX століття набуває поширення пост позитивізм, що пропонує замість верифікації керуватися принципом фальсифікації. Це означає, що положення всіх наук можна вважати істинними лише умовно, очікуючи, що можуть з’явитися нові факти, що спростують наявні теорії. У позитивізмі значне місце посідає його така різновидність, як семантичний позитивізм, що відводить філософії значну роль, яка полягає у тлумаченні, поясненні термінів, мови науки за цими уявленнями філософія – засіб боротьби проти помутніння нашого розуму мовою.

До саєнтизму відноситься марксизм. Його характерними рисами виступають:

1. Прагнення створити науку про суспільство, відкрити закони його розвитку, спроектувати, а потім організувати трудящих для ліквідації капіталізму і побудови справедливого суспільства, організуючі свідомі планомірні зусилля мас;

2. У ньому недооцінюється роль підсвідомих нерозумних вчинків окремого індивіда та його права на особисте життя;

3. Це партійна філософія, яка, за виразом Маркса, є духовним знаряддям пролетаріату, тобто не всього суспільства, а його, на погляд Маркса, перспективною частиною.

Прибічники цього напрямку у філософії на відміну від попереднього напрямку підкреслюють, що людина і суспільство – це не машина, дії якої можна розрахувати точними методами і вивести закономірності поведінки, керуючись даними досвідів та експериментальних досліджень, тобто чисто наукові методи природничих наук в даному разі не можна абсолютизувати.

3) Людина у своєму житті часто вирішує питання і спрямовує свою поведінку не шляхом логічних роздумів, а інстинктивно. Окремі філософи при цьому виділяють різні інстинкти, психологічні імпульси, що спрямовують поведінку людей поза їх свідомістю. Так виникла філософія життя, у якій підкреслюється роль потягу до життя, воля до отримання необхідних людині благ, а також воля до влади, до панування над іншими людьми. Один із найяскравіших представників “філософії волі” є Ніцше. У своєму видатному творі “Так говорив Заратруста” Ніцше вибирає образ, щоб виразити мрію про надлюдину. Загартовуючи свою волю і не дуже рахуючись з громадянською думкою про себе, як вважав Ніцше, людина може стати непереможною, нарівні з Богом. Але для цього людина повинна розраховувати лише на саму себе. Маючи це на увазі можна зрозуміти вислів Ніцше: “Того, що падає, підштовхни.”

Центральною течією антропологізму є екзистенціалізм. Прибічники цієї філософської школи Жан-Поль Сартр, Камю, були занепокоєні тим, що сучасна людина живе під сильним ідеологічним тиском з боку суспільства: у сім’ї, у школі, на роботі і серед друзів, а особливо у диктаторських пролетар них політичних режимах фашизму, сталінізму людей перетворюють у слухняні гвинтики соціальної машини і постійно вимагають, щоб кожна людина була як усі.

В умовах такого тиску людина проводить не справжнє існування. Іноді обставини вимагають від людини поступати своєю совістю аж до злочинства і навіть масового. Але екзистенціалісти стверджують, що по-справжньому людина не має права виправдовувати свої вчинки тим, що так роблять усі навколо.

У цьому світі, де так мало свободи, за висловом Жана-Поля Сартра, людина приречена на свободу. Це означає, що кожній людині постійно доводиться робити вибір, і за цей вибір відповідає сама. Висновок екзистенціалізму невтішний: людина живе у безглуздому жорстокому світі, який фактично створила сама тим, що постійно не наважується зробити свій вибір.

Фрейдизм – третя школа антропологізму. Вчення Зігмунда Фрейда звертає увагу на складне співвідношення у психіці людини свідомих культурних і підсвідомих тваринних інстинктів. У душі людини борються 3 рівня психіки:

1) “Понад – Я” – це настанови культури, моралі, норм поведінки, світогляду, що засвоюється кожним індивідом у процесі навчання і спілкування з іншими людьми, тобто це структура суспільства, навколишнього середовища, засвоєного кожним з нас.

2)“Я” – наш розум, в якому ми співставляємо, усвідомлюємо наші переживання, потреби, те, що ми бажаємо і те, що вимагає від нас оточення

3)“Воно” – неусвідомлене, що проривається у снах, у психіці божевільних людей. У цьому рівні проявляються два основних потяга, прагнення:

- Воля до життя, інстинкт самозбереження, продовження роду, сексуальні інстинкти. В цілому цю сторону Фрейд називає ерос.

- Друга сторона підсвідомості тонатос – інстинкти, що наближають смерть, руйнування організму, подавляють волю. Проявляється у лінощах, зловживанні шкідливими звичками

Тема: Філософська думка в Україні та Росії.

План:

1. Становлення і розвиток філософської думки в Україні.

2. Філософія Г.С. Сковороди.

3. Філософська думка Росії.

Оригінальна традиція української філософської думки складається, починаючи з X-Ixст., під впливом візантійської християнської філософії і міфологічних уявлень східних слов’ян. Найдавнішими пам’ятками писемності Київської Русі, що позначені глибоким філософським змістом, вважаються “Промова філософа”, включена до складу “Повісті минулих літ”, “Слово про Закон і Благодать” Іларіона, “Повчання” Володимира Мономаха. В межах культури Київської Русі склався специфічний тип філософського мислення, схильного до практичної моралі, до пошуку особистого сенсу життя. Цей пошук був пов’язаний з тогочасними уявленнями про подвоєння світу – на світ наявний і світ бажаний. Певне місце в києворуській думці посідало протиставлення світу земного (як світу, де панує зло) світові Божому. Проте переважала тенденція причетності світу земного до світу Божого, захоплення різноманітністю світу, прекрасного в своїй гармонії. Такий настрій проймає “Повчання” Володимира Мономаха, “Шести-днев” Хоана, екзарха Болгарського, широко відомого на Русі.

Давньоруські мислителі акцентували увагу на ролі “книжного знання”, розуму, не заперечуючи і значення і почуттів і волі в пізнавальній діяльності людини. Особлива увага приділяється осягненню божественної істини серцем. Серце – це та ланка, яка сполучає воєдино розум, чуття й волю людини. Ця традиція формується у XVIII-XIX столітті у типову для українського мислення “філософію серця”. За уявленням києво-руських мислителів, людина може поєднувати “кріп ость тіла”, тілесну “красу” й душевну досконалість, індивідуальну відповідальність перед Богом й свою соціальну роль перед людьми у суспільстві. Збірний моральний ідеал втілювався в образах святих. “Житія” святих утворюють самостійний шар в давньоруській культурі – агіографію.

Починаючи з XV ст.. в українському духовному житті поширюються ідеї гуманізму такими видатними філософами як Юрій Дрогобич, Станіслав Оріховський, Павло Русин. Вони спирались на здобутки античних мислителів і тогочасні наукові знання. З позицій теорії “природного права” та “суспільного договору” розглядали питання гідності особи, проблеми державності, релігії та власності.

У XVI-XVII ст.. гострою проблемою становиться боротьба за збереження і розвиток національної й релігійної самобутності проти окатоличення і полонізації. Філософським центром у цей час стає Острозький науково – освітній осередок (1576-1636) до складу якого входили колегія, друкарня і науково-літературний гурток. Найвідомішими серед його діячів були М. Смотрицький, І. Вишневський, С. Зизаній. Значну роль у розвитку гуманістичних і демократично-реформаційних ідей в Україні відігравали братські школи, передусім Львівська, Київська, Луцька. Набутий ними досвід і методи навчання західноєвропейських університетів синтезувала Києво-Могилянська колегія, заснована в 1632 р. В її стінах творила ціла плеяда видатних філософів – Ф. Прокопович, С. Яв орський, І. Гізель. Курси філософії, що читались в академії, складалися з діалектики, логіки, фізики або натурфілософії, психології та метафізики. В цих курсах природа розуміється не лише як творіння Бога, а й як матеріальний світ з властивими йому законами, як самостійний предмет наукового дослідження. Значна увага приділяється вивченню пізнавальних здібностей людини. Смисл життя вбачався в активній боротьбі з вадами і злочинами, печаллю та негодою, активно пропагують ідеї патріотизму.

Вихованцем Києво-Могилянської академії був Григорій Сковорода (1722-1794). Його увагу привертала в людині емоційно-вольова сутність – “серце” людини. Філософія повинна окреслити шляхи досягнення щастя. Сковорода виходив у своїх поглядах з ідеї існування двох натур: видимої і невидимої. Видима натура – то світ матеріальний; невидима – це дух, істина, вічність, Бог. Сковорода висунув концепцію трьох світів: “макрокосмос” (природа), “мікрокосмос” (людина), “світ символів” (духовне життя, Біблія). В основі процесу їх пізнання він вбачав самопізнання людини і богопізнання. Пізнавати світ – це значить навчитися за допомогою розуму бачити за видиме невидиме. В основі життя людей має бути ідея “спорідненої праці”, воно повинно будуватися відповідно до внутрішньої природи та здібностей людини. Суспільний ідеал Г. Сковорода вбачав у “горнєй республіке”. Це країна, в якій взаємини між людьми мають будуватися на основі їхньої духовної природи, високої моралі, свободи і рівності.

В XIX ст. в Україні набувають поширення ідеї німецької класичної філософії, які поширювали Д. Лодій, Я. Рубан, Л. Якоб та інші. Проблеми суспільно-політичної філософської думки знайшли відображення у творчості Т.Г. Шевченка (1814-1861). Центрами боротьби за наукові підходи до вивчення світу були природничі факультети Київського, Харківського, Одеського університетів. Сформувались оригінальні філософські ідеї П. Юркевича, Г. Шпета, О. Потебні. П. Юркевич піддав критиці однобічний, механічний матеріалізм, не менш різко він критикував і ідеалізм. Головний недолік філософії він вбачав в ігноруванні конкретного, індивідуального. В теорії пізнання П. Юркевича чільне місце посідає концепція ідеї, яка здійснюється через діяльність особистості з її духовністю, душею, серцем, як центром духовності. В ідеї розум пізнає явища. Юркевич з серцем пов’язує й проблеми моральної чистоти людини та відношення знання і віри, етично-естетичний погляд на світ.

Видатну роль у розвитку філософської думки в Україні XIX-XX ст. відігравали письменники І. Франко, П. Грабовський, Леся Українка. В основі світогляду І.Франка – філософський матеріалізм та ідея розвитку природи і суспільства. Він доводив необхідність зміцнення зв’язку науки з практикою, закликав трудящих до активної боротьби за перебудову суспільства. І.Франко докладав значних зусиль для формування національної самосвідомості українського народу.

Великий внесок у розвиток української та світової науки й філософії зробив перший президент Української Академії наук В.І. Вернадський. Своїм вченням про ноосферу він сприяв створенню сучасної наукової картини світу, формуванню планетарного мислення.

Після 1917 р. Розвиток філософії в Україні був нерівномірним і суперечливим. Доведений до абсурду принцип партійності довгі роки спрямовував розвиток філософії у русло апологетики радянської політики. Але й за таких умов активно розроблялося багато важливих філософських проблем: логічні основи пізнання (П.В.Копнін), питання природознавства й техніки (В.І.Шинкарук).

У 80-і – 90-і роки розгорнулось філософське осмислення національної психології, філософської спадщини в Україні, духовного відродження українського народу.

Досить значний пласт української філософської думки створено в зарубіжній діаспорі XX ст.. У творах Д. Донцова (1883-1973), В. Липинського, Д. Чижевського провідне місце займають роздуми про український національний характер, українську національну ідею, про шляхи відродження національної самостійності.

Протягом століть, починаючи з часів Київської Русі, українська філософська думка поєднувала духовне життя нашого народу із світовою культурою, відображала його ставлення до актуальних проблем духовного розвитку, питань здобуття і збереження свободи, незалежності, релігійної самобутності.

Одним із основних джерел розвитку філософії в Росії були твори київських “книжників”: повчання, життєписи святих, твори Філофея, Пересвєтова, Макарія, що обґрунтовували концепції російської монархії, великодержавного курсу Москви. Спроби внести західноєвропейське мислення, просвітницькі ідеї аж до XVIII ст.. сприймалися з недовірою і переслідуються. Прикладом може служити майже тридцятирічне ув’язнення афонського монаха, вченого, гуманіста Максима Грека (XVI ст..). Вихованці Київської академії Сімеон Полоцький, Стефан Яворський, Феофан Прокопович, запрошені в Москву в XVII ст., свою духовну діяльність цілком спрямовують на утвердження державного абсолютизму і православної догматики.

Теоретично самовизначається філософія в Росії лише у XVIII ст.. Виявляються дві основні дослідницькі галузі: природнича і філософсько-гуманістична. М.В. Ломоносов (1711-1765) започаткував природничий матеріалізм (“корпускулярну теорію”). О.М.Радищев у трактаті “ Про людину, про її смертність і безсмертя”, порівнюючи погляд спіритуалізму (ідеалізму) і натуралізму (матеріалізму), приходить до висновку про антимонічність, неможливість довести і смертність і безсмертя душі, заохочуючи читача до власних філософських роздумів про двоєдину (духовно-тілесну)природу людини.

Самобутність російської філософії вперше заявила про себе у “Філософських листах” П.Я. Чаадаєва (1794-1856), де він поставив питання про необхідність для розвитку Росії синтезу східної і західної культур (східного квієтизму – спокійно-споглядацького ставлення до життя і західного активізму – орієнтації на перетворення середовища, на користь).Ця тема стала центральною і у таких російських мислителів як М.Я.Данилевський, М.О.Бердяєв. Мислитель світового рівня, М.О.Бердяєв на цій основі стверджував ідеали духовної свободи.

У XIX ст.. російська філософська думка поляризувалась на слов’янофілів і західників. Слов’янофіли (брати Аксакови, О.С.Хомяков, П.В.Кіреєвський) протиставляли Заходу такі російські цінності як громада, православ’я, само державність і відданість народним звичаям. В них вони вбачали порятунок від вад західної цивілізації (культури користі, індивідуалізму, раціоналізму).

Західники (Т. М. Грабовський, К. Д. Кавелін, В. П. Боткін, О. І. Герцен, М. П. Огарьов) були ідеологами ліберально-визвольного руху, орієнтувалися на німецьку класичну філософію (Гегеля, Канта), спрямовували свою творчість на обґрунтування наукового знання, прав людини, громадянських свобод і соціальної еволюції. Слав’янофіли і західники не були ворогуючими партіями. Це була дискусія людей, яких хвилювали доля Росії, по якому шляху їй іти після скасування кріпосництва. Своєрідним синтезом ідей західників і народників стала філософія і революційна боротьба народників. Їх ідеологи О.Г.Герцен, М.Г.Чернишевський обґрунтували концепцію самобутнього “російського соціалізму”, що спирається на традиції селянської общини, але філософська думка їх розвивалась в основному, під впливом західної філософії (гегельянства, антропологічного матеріалізму Фейєрбаха, позитивізму). Сильними сторонами філософської спадщини революційних демократів (О.Г.Герцена, М.Г.Чернишевського, Д.І.Писарєва) є глибокий зв’язок із революційною практикою і інтерес до природничих наук.

Із слов’янофільства виросли специфічно російські філософські течії: філософія російського комізму і філософія все єднання. Для умонастрою значної частини російської інтелігенції XIX ст. було характерно презирство до міщанства, до зосередженості на здобуванні земних благ. В той же час не викликала захоплення і революційна енергія, спрямована на перерозподіл матеріальних цінностей. Тому знаходили певну підтримку філософські ідеї все єднання. В.С.Соловйов підкреслював, що людина повинна зрозуміти перевагу духовних цінностей над матеріальними і творити добро незалежно від обставин. Л.М.Толстой проголосив: “Бог є любов”. Це гасло виражає віру в євангельське вчення про об’єднуючу силу любові до ближнього. Шляхом до християнської любові виступає моральне самовдосконалення кожного: “Царство боже в нас самих”.

Ідея об’єднання людства проводиться і в творах російських космистів М.Ф.Федорова, В.І.Вернадського, К.Е.Ціолковського. Російська філософія XIX ст. була переважно релігійно-ідеалістичною, але при цьому вона була наповнена духом шукань досконалої і моральної людини. В наш час, коли гостро проявили себе негативні риси науково-технічного прогресу, однобокого раціоналізму, завойовницького, споживацького ставлення до природи, гуманістичні тенденції російської духовності культури всіх філософських напрямків заслуговують на увагу й ретельне вивчення.

Тема: Онтологія – наука про буття.

План:

1. Філософський сенс проблеми буття;

2. Проблема буття в історії філософії;

3. Матерія та форми і способи її існування.

“Саме буття без морального буття є прокляття, і, чим значніше це буття, тим значніше це прокляття.” Ф.Бекон

Люди живуть, розраховуючи на краще, виходячи осмислено, чи стихійно з того, що:

1. Світ є “тут” і “зараз”.

2. світ буде існувати і надалі.

Крім того людина замислюється і над тим, що знаходиться за межами відомого їй світу – чи існує світ всюди і завжди, чи можна уявити собі початок і кінець світу в часі і просторі?

Основний парадокс буття

З одного боку – світ – безмежний та вічний, з другого – він складається з кінцевих скоро плинних речей, кожна з яких має своє власне буття. Але ці кінцеві речі пов’язані між собою ланцюгами єдності світу.

Найперша, найзагальніша властивість всіх явищ світу – це їхнє буття.

Буття буває:

1. Матеріальним, тобто дійсності існують у вигляді матеріальних речей, що діють або можуть діяти на наші органи чуттів;

2. Ідеальним – дійсності існують у нашій уяві, в образі понять, мислення.

Так як усі ми діємо, виходячи з певних обставин, стараючись на свої наявні можливості, то можна сказати, що буття передує свідомості, а свідомість напрямляє буття.

Основні форми буття:

1. Буття матеріального – буття речей і процесів:

   1. Природних.

   2. штучних (другої природи).

2. Буття ідеального (духовного):

   1. суб’єктивне (індивідуальне).

   2. об’єктивне (поза індивідуальне).

3. Буття людини, як синтез буття матеріального і буття ідеального:

   1. як фізичного тіла.

   2. як духовної істоти.

4. Буття соціального:

   1. індивідуальне буття окремої людини у суспільстві.

   2. суспільне буття.

Висновок: матерія і свідомість – це два способи буття, пов’язані між собою .У суб’єктивному небутті перебуває те . про що ми не маємо поняття .

2) Проблема буття запроваджена античним філософом Парменідом ( V-IV ст. до н.е.), як відповідь на духовну ситуацію того часу: люди почали втрачати віру в традиційних олімпійських богів і у їхній свідомості порядок і ритм природних і соціальних процесів втрачав стабільність). Він оголосив про відкриття ним абсолютної думки, котра утримує світ від опрокидування у хаос, забезпечує стабільність існування: буття є єдиним і незмінним, у ньому втілена вся повнота досконалості – буття не виникає і не руйнується.

У середньовічній християнській філософії істине буття – це Бог, котрий творить усе своєю волею.

У Новий час люди починають розуміти, що не тільки Бог, але й вони самі творять світ: вони починають сприймати свою свідомість, свої потреби, своє життя як безсумнівно справжнє буття.

Один із засновників філософії Нового часу Рене Декарт зробив думку буттям: “Cogito ergo sum” – “мыслю, следовательно, существую”, а творцем думки оголосив людину. Так з'явилось розуміння буття як суб'єктивного:

• Кант каже, що буття залежить від пізнання;

• філософія життя ( Ніцше) стверджує, що буття – це життя і потреби його зростання;

• екзистенціалізм (Сартр, Камю, Хайдегер) підкреслює, що тільки людина є справжнім буттям, а питання про буття – це питання про його сенс, яке ставить сама людина;

• у марксизмі буття ототожнили з природою;

• у постмодернізмі (Д.Дельос) вважається, що люди отримують сенс життя і моральну ідентичність лише у спілкуванні з іншими людьми.

3) Матерія - об'єктивна (незалежна від свідомості) реальність, котра через відчуття та знання відображається у свідомості.

Щоб відповісти на питання “що таке світ?”, філософи шукають відповідь на питання “що є такою загальною властивістю світу , що його об'єднує і притаманне і певному сузір'ю, і мікробу, і людині, і психологічному переживанню (думці)?”

У бутті зразу розрізняється суб'єктивне буття, тобто буття свідомості, думки, любові і об'єктивне буття, тобто буття незалежне від будь-якого суб'єкту, тобто від свідомості.

Суб'єктивне буття – буття думки та настрою є властивістю об'єктивного буття, тобто матерії.

Поняття матерії як матерії всього існуючого, тобто першооснови, першопричини, субстанції світу на протязі всієї історії філософії змінювалася. Можна визначити три основні концепції матерії:

1. матерія як природна праречовина або стихія (вода, вогонь, повітря, земля) у давньогрецьких філософів Геракліта, Анаксімена, Фалеса;

2. матерія – це різноманітні сполуки елементарних часток (атоми, електрони) у Демокрита, Анаксімандр. Але у XIX ст. фізики Бекерель, Жоліо та Марія Кюрі відкривають перетворення елементарних часток у випромінювання і взаємоперетворення елементарних часток у поля електромагнітних тощо. Здавалось, переконання у існування матеріальної основи світу руйнується і виникає третя концепція;

3. ґрунтується на переконанні: не треба пов'язувати матерію ні з яким її відомим станом, ні з речовиною, ні з елементарними частками. Вона полягає у визначенні:

Матерія – це об'єктивна реальність, що відображається у відчуттях людей, тобто фіксується, фотографується нашими органами відчуттів безпосередньо або опосередковано через прилади і реєстрацію взаємодії ще невідомих нам об'єктів. Отже, за матерією нами визнаються такі її властивості:

- існувати незалежно від будь-якої свідомості;

- відображатися у свідомості.

При цьому поняття матерії і свідомості розрізняються лише умовно, бо свідомість є нічим іншим як властивістю самої матерії. Тому можна сказати, що у світі немає нічого, крім матерії, що розвивається, і у своїх найвищих формах розвитку набирає властивості відображати саму себе. При цьому свідомість трактується як відображення матерії самої себе.

Перший рівень відображення, а не свідомості, - на рівні неживої природи притаманний всім рівням матерії. Ця властивість відображення проявляється у формі відбитку одного об’єкту в іншому при її взаємодії.

Другий рівень відображення у живій природі: властивість матерії до відображення набуває таких форм як вибіркове реагування одного об’єкту на інший. Наприклад, амеба по-різному реагує на харчовий продукт і на шкідливий для неї.

У організмі з диференційованою нервовою системою відображають властивості довкілля у різних відчуттях, що відображають колір, смак, запах та інші властивості об’єктів, з якими зустрічається жива система. Вищі тварини мають властивості до відображення близьких до людини: сприйняття – інтегрування властивостей предмету у щось ціле.

Найвищою формою відображення властивостей матеріального світу є людська свідомість – це продукт діяльності такого матеріального утворення як людський мозок та впливу на окрему людину культури людства, тобто знань, поглядів, уявлень, що накопичувалися у суспільній свідомості протягом всієї історії людства.

Основними формами матерії є рух, простір і час, тобто матерія може існувати тільки в русі, просторі і часі.

Рухом називаються будь-які зміни у стані матеріальних об’єктів,.

Матерія знаходиться у постійному русі. Рух абсолютний, а спокій відносний. Різноманітні рухи розрізняються за рівнями організації матерії. Найпростіший - механічний рух – це переміщення тіл у просторі відносно один одного. Фізичний рух – рух електронів, квантів, хвиль, полів. Хімічний рух – зміни стану речовини. Біологічний рух – зміни і саме існування живих організмів. Соціальний рух – розвиток та існування суспільства.

Рухи співвідносяться між собою за принципом: більш прості входять до складу рухів вищого рівня у “знятому” (перетвореному) вигляді. Рух відбувається у певному просторі і часі.

Загальними властивостями простору є властивість матеріальних об’єктів займати певне положення відносно одне одного. Простір має властивості:

• ширина;

• довжина;

• висота.

Час – це термін існування окремих об’єктів і послідовність їх зміни одне одним. Час має один вектор вимірювання – від минулого до майбутнього. Існують дві концепції розуміння простору і часу: субстанцій на і реляційна.

Субстанційна відображає повсякденний практичний досвід людини обмежений життям у макросвіті. За цим досвідом вважається, що простір і час існують незалежно один від одного і від предметів, буття яких простір і час фіксують.

Реляційна концепція спирається на теоретичні розрахунки А.Ейнштейна, його загальної теорії відносності. За нею властивості простору і часу залежать від матеріальних систем і рухів, атрибутами яких є простір і час. Так, на відміну від відомої кожній людині макросвіт у мегасвіті (світ астрономічних просторів, світ швидкості об’єктів близьких до швидкостей світла) простір і час об’єднуються в одне ціле, в одну координату: простір стискається, а час розтягується. Якщо уявити собі космонавта, що рухається з такими швидкостями, то він повернеться з такого польоту молодим, тоді як тут проживуть декілька поколінь.

У мікросвіті (світ електронів, квантів) теж простір і час мають інші властивості, ніж у нашому світі.