30

Тема: Українська історіографія в епоху Гетьманщини

План і лекції

1. Суспільно-політичні умови розвитку української історіографії в добу Гетьманщини

2. Монастирські літописи. Хроніки. “Хроніка з літописців стародавніх” Феодосія Софоновича

3. “Синопсис”.

План іі лекції

4. Історичні праці в Україні в першій половині XVIII ст.. Козацьке літописання.

5. Українська історіографія в епоху ліквідації Гетьманщини.

Джерела:

Величко С. Літопис. — К., 1991. — Том 1 - 2

Короткий опис Малоросії (1340-1776) / Підготовка до друку, вступна стаття А. Бовгирі. – К.: Видавничий дім «Стилос», 2012. – 192 с.

Літопис Гадяцького полковника Григорія Грабянки. — К., 1992

Літопис Самовидця. — К., 1971

Сафонович Ф. Хроніка з літописів стародавніх. — К., 1992

Література:

Величенко С. Володарі і козаки: замітки до проблеми істо­ричної легитимності і тяглості в українській історіографії XVII - XVIII ст. // Mediаevalia ucrainica: ментальність та історія ідей. — К., 1992. — Том 1

Возняк М. Історія української літератури. — К., 1994. — Кн. 2

Грабовецький В., Марчук В. Історичні знання в Західній Україні XVI - XVIII ст. Посібник-хрестоматія. — Івано-Франківськ, 2000

Грушевський М. Про українську історіографію XVIII ст. // Український історик. — 1991 - 1992. — № 3 - 4, 1 - 4

Грушевський М. Самовидець руїни та його пізніші відображення // Так само.

Дзира Я. Михайло Грушевський та козацьке літописання ХУІІ-ХУІІІ ст. // Там само.

Дзира Я. Самійло Величко та його літопис // Історіографічні дослідження в Українській РСР.— К., 1971. — Вип. 4

Дзира Я. Українська історіографія другої половини XVII — початку XVIII ст. та перекази про Богдана-Хмельницького // Історіографічні дослідження в Українській РСР.— К., 1968. — Вип. 1

Дзира Я. І. Українські літописи ХVІ-ХVІІ ст. в радянській історіографії // історичні джерела та їх використання. — К., 1968. — Вип. 3

Історична спадщина у світлі сучасних досліджень: Величко, Маркович, Маркевич, Костомаров, Яворський. — К., 1995

Ковальский Н.П., Мыцык Ю.Я. Украинские летописи // Вопросы истории. — 1985. — № 10

Колесник І.І. Українська історіографія (XVIII — початок XX століття). — К., 2000

Кравченко В.В. Нариси з української історіографії епохи національного відродження (друга половина XVIII — середина XIX ст.). — Х., 1996

Крип’якевич І.П. Літописи XVI-XVII ст. в Галичині // Історичні дже­рела та їх використання. — К., 1964. — Вип. І

Мыцык Ю.А. Влияние “Кройники” Феодосия Софоновича на киевский “Синопсис” // Некотрые проблемы отечественной историографии и источниковедения. — Днепропетровск, 1972

Мыцык Ю.А. “Летописец” Дворецких — памятник украинского летопимания XVII в. // Летописи и хпоники. — М., 1984

Мыцык Ю. А. Украинские летописи XVII века. — Днепропетровск, 1978

Толочко П. Україна і Русь у літописі Самовидця // Київська старовина. — 1992. — № 3

Українське суспільство на зламі середньовіччя і нового часу: нариси з історії ментальності та національної свідомості.— К., 2001

1. Суспільно-політичні умови розвитку української і історіографії

в епоху Гетьманщини

Події від середини ХVІІ і до кінця ХVІІІ ст. – це період Національної революції, Гетьманщини і ліквідації автономного ладу України в складі Російської імперії. Національна революція, що почалася 1848 року, привела до утворення Української гетьманської держави. На червень 1652 року Україна фактично виборола незалежність. Однак у зв’язку з неможливістю її відстояти, уряд Б.Хмельницького змушений був піти на укладання у 1654 році Московського договору. Цей договір передбачав утворення конференції, спрямованої проти речі Посполитої. Смерть Богдана Хмельницького у 1657 році не означала закінчення революції. Внаслідок громадянської війни 1658-1663 років стався розкол Української держави на дві частини: Правобережжя відійшло до складу Польщі, а Лівобережна Україна перебувала у складі Російської імперії. Це становище було закріплено Андрусівським договором 1667 року. Проте Національна революція, метою якої було створення в етнічних межах України соборної незалежності держави й утвердження нового соціально-економічного ладу, основою якого мало стати господарство фермерського типу, продовжувалася до 1676 року. Невдача державотворчої діяльності П.Дорошенка і складення ним гетьманських повноважень, на думку проф. В.С.Степанкова , означали закінчення Національної революції.

Лівобережна Україна в складі Російської імперії перебувала на засадах автономії. Проте російське самодержавство постійно проводило політику, спрямовану на обмеження автономії. Особливо цей процес посилився на початку ХVІІІ ст. за царювання Петра І.

Після Полтавської катастрофи, коли українсько-шведські війська потерпіли поразку, наступ на автономію збільшився. Зрада Мазепи розлютила царя. На місце гетьмана була посажена покладиста людина – Іван Скоропадський. Проте згодом і він перестав задовольняти Петра І. Тому у 1722 році було запроваджено Малоросійську колегію – установу, яка фактично позбавляла гетьмана й тої решти влади. , яку він мав. З 1722 року і до остаточної ліквідації гетьманщини у 30-х роках ХVІІІ ст. функції виконавчої влади на Лівобережній Україні перехопили російські державні установи. Лише на короткий час, двічі: наприкінці 20-х – у І половині 30-х років та з1747 по 1763 рік було відновлено виборність гетьмана.

Проте вже за царювання Катерини ІІ наступ на автономію України відновився. У 1764 році гетьман Кирило Розумовський був вимушений відмовитися від гетьманства. Ще через десять років була зруйнована Запорізька Січ. Згодом царський уряд знищив полковий адміністративний устрій і замість традиційних полків запровадив намісництва. У 1783 році козацькі війська реорганізовано у 10 карабінерських кавалерійських полків російської армії. Тоді ж в Україні введено кріпацтво – селян прикріплено до землі.

У 1785 році була оголошена «Жалувана грамота дворянству», за якою дворяни звільнялися від обов’язкової державної служби, отримували корпоративне право самоуправління, право звертатися з петиціями до самодержавця. Дія «грамоти» поширювалася і на Україну: українська шляхта та козацька старшина перетворювалася на загальноросійський стан – «шляхетне російське дворянство». У відповідь українська еліта відмовилася від мрій про державну самостійність України.

Українська історіографія в зазначений час набула піднесення. Центром історичних досліджень була Лівобережна Україні – Гетьманщина. На Правобережжі, яке перебувало під владою Речі Посполитої, літописання майже припинилося.

У розвитку української історіографії цього етапу дослідниками виділяється 3 періоди:

І період: ІІ-га половина ХVІІ ст.

ІІ період: І-а половина ХVІІІ ст.

ІІІ період: ІІ-га половина ХVІІІ ст.

У другій половині ХVІІ ст., на думку відомого знавця джерел та історичних праць тієї епохи професора, д.і.н. Ю.А.Мицика, в українській історіографії з’явилися нові риси:

• розширилася тематика наукових творів;

• літописна форма викладу матеріалу замінялася розгорнутою літера турою історичною розповіддю;

• залучалися нові категорії джерел (документи урядових та монастирських архіві, друковані й рукописні хроніки, публіцистичні пам’ятки);

• збільшилися елементи наукового підходу до осмислення історичних подій, прагматичного висвітлення минулого тощо.