14.Грунти мерзлотно-тайгової зони

Мерзлотні явища та оглеєння й заболочення відіграють значну роль у північній частині тайгово-лісової зони, сибірській її частині, на півночі Далекого Сходу Росії, північних островах Японії, північно-західній частині Канади. Це зона розповсюдження мерзлотно-тайгових ґрунтів, що займають 47,7 млн. га.

^ Клімат – бореальний, холодний, середньорічна температура -2–+10˚С, різкоконтинентальний, гумідний, Кз > 1. Рослинність світлохвойна тайгова: модрина, чагарникова береза, з ділянками лугової рослинності, мохами, лишайниками. Рельєф різноманітний – як рівнинний, так і розчленований: плоскогір’я, плато, пагорби. Мікрорельєф кріогенний – пагорбково-полігонально-тріщинуватий. Ґрунтотворні породи різного генезису, переважно суглинкові. Вічна мерзлота на півночі суцільна, на глибині 75–120 см, на півдні –острівна.

Ґрунтотворні процеси мають такий характер: поверхневе накопичення кислого грубого гумусу або навіть торфу, заболочення, оглеєння, кріогенез, слабке опідзолення.

Глейомерзлотні ґрунти зустрічаються на озерних рівнинах, У профілі включення щебеню, ґрунти тиксотропні, не опідзолені, кислі, тріщинуваті, деформовані, потужністю не більше 60см. Власне мерзлотно-тайгові ґрунти утворюються на більш дренованих елементах рельєфу, де відсутній застій вологи, під лісом кріогенно деформовані. Палеві ґрунти зустрічаються на дренованих позитивних елементах рельєфу в умовах холодного ультраконтинентального напіваридного клімату (Центральна Якутія) на пухких, часто карбонатних породах, під лісами, зерниста, порохувата структура, повна насиченість основами, ЄП – до 40 мг-екв. 

1. 28 Солончáк — ґрунт, насичений солями. Солончаки — це інтразональна група ґрунтів[1], що можуть формуватися у різних природних зонах, починаючи з арктичного поясу і закінчуючи тропічним; відрізняються від інших ґрунтів високим вмістом солей у деякій частині або у всьому профілі, що перешкоджають розвитку більшості рослин, за винятком галофітів (солянок, поташників, солонців, солеросів). Солончак — ґрунт, головною діагностичною ознакою якого є постійна наявність у поверхневому горизонті легкорозчинних солей у такій кількості, що це пригнічує ріст і розвиток глікофітних рослин. Цьому відповідає вміст солей у прошарку 0-20 см не менше 1% при хлоридно-сульфатному їхньому складі або екологічно еквівалентний показник при інших типах засолення[2]. Солончаки поширені переважно в посушливих і напівпосушливих зонах і прибережних регіонах усіх кліматичних поясів. В Україні солончаки поширені в пониззі і дельтах деяких причорноморських річок, по берегах лиманів і мілководних заток Сивашу. Загальна площа солончаків у світі за різними оцінками становить 260– 340 млн га, залежно від ступеня засоленості, що прийнята за діагностичну. За ґрунтовою картою ФАО/ЮНЕСКО засолені та лужні ґрунти займають такі площі[3]:Будова профілю солончаків визначається не високим вмістом солей, а іншими факторами. Є глейові, торф'яні, піщані, глинисті, гумусовані та практично безгумусові солончаки, з лужною, нейтральною і кислою реакцією середовища[4]. Морфологія глибоких солончаків мало відрізняється від аналогічних незасолених ґрунтів. Наявність солончакового (salic) горизонту єдина загальна характеристика солончаків[5], а їхні хімічні, фізичні, фізико-хімічні, біологічні властивості дуже різноманітні. Визначальним компонентом солончаків є різноманітні солі, що утворені іонами: Na+, K+, Ca2+, Mg2+, SO42-, Cl-, CO32-. Надмірне накопичення солей у ґрунті пригнічує ріст рослин двома шляхами[4]: Солі збільшують інтенсивність посухи ґрунтової маси через підвищення електролітами осмотичного потенціалу; Солі порушують баланс іонів в ґрунтовому розчині і поживні речовини стають менш доступними.Згідно з класифікацією ґрунтів СРСР 1977 року[6] виділяється два типи солончаків: автоморфні та гідроморфні. Автоморфні солончаки мають палеогідроморфне походження або приурочені до виходів засолених порід, вони утворюються в умовах непромивного водного режиму при рівнях ґрунтових вод глибше 10 м. Гідроморфні солончаки навпроти, розвиваються при високому (0,5-3 м) стоянні мінералізованих ґрунтових вод при випітному водному режимі. Підтипи автоморфних солончаків: Типові, з максимумом солей на поверхні ґрунту; Отакирені, з крихкою разсоленою кіркою. Підтипи гідроморфних солончаків: Типові — властивості солончаків виражені найбільш повно. Лучні — утворюються при засоленні лучних ґрунтів і зберігають ряд їх ознак, таких як високий вміст гумусу, наявність оглеєння. Грунтові води на глибині 1-2 м. Болотні — утворюються при засоленні болотних ґрунтів; характерно часткове збереження болотної рослинності, оглеєні по всьому профілю; грунтові води на глибині 0,5-1 м. Сорові — утворюються на місці солоних озер, що періодично висихають. Оглеєні по всьому профілю, відзначається запах сірководню. Поверхня позбавлена рослинності,покрита кіркою солі. При товщині кірки більше 10 см такі солончаки відносять до неґрунтових тіл. Грязьово-вулканічні — утворюються при виливі на поверхню засоленого мулу або мінералізованих вод. Горбисті (місцева назва — чоколакі), що представлені навіяними горбами засоленого дрібнозему заввишки до 1-2 м. У класифікації ґрунтів Росії[7] виділяються наступні типи солончаків: Власне солончаки — діагностується за наявності солончакового горизонту із вмістом гумусу не більше 1-2%, що змінюється засоленою ґрунтотворною породою. На поверхні ґрунту присутня сольова кірка, солончаковий горизонт містить новоутворення легкорозчинних солей, кількість яких становить 5-15%. Підтипи: типові, такироподібні, солонцюваті, слабодиференційовані. Солончаки глейові — відповідають низькогумусовим лучним і болотним підтипам гідроморфних солончаків класифікації 1977 року. Підтипи: типові, такироподібні, солонцюваті. Солончаки сульфідні (сорові) — відповідають однойменному підтипу старої класифікації. Солончаки вторинні — ґрунти, що утворюються по чорноземах, каштанових ґрунтах, солонцях при підтоплені чи зрошені в умовах недостатнього дренажу. У польовому визначнику ґрунтів України[8] передбачено виділення солончаків глейових, що зустрічаються в подах із сильномінералізованими ґрунтовими водами, у тому числі відкритих подах, куди може потрапляти морська вода. Використання солончаків[ред. • ред. код] Сильнозасолені ґрунти мають невелике значення у сільському господарстві; вони або зовсім не використовуються, або використовуються для випасання овець, верблюдів, великої рогатої худоби. Використання солончаків у землеробстві можливе тільки після складної меліорації. Основний меліоративний прийом — промивка солончаків прісною водою, яка супроводжується заходами, що одночасно знижують рівень ґрунтових вод (так званий розсолюючий дренаж), перешкоджають підйому ґрунтових вод і вторинному засоленню[9]. Розсолення солончаків — недешевий прийом, що вимагає великої кількості прісної води і дренажних робіт; витрати води на промивку солончаків коливаються від 2,3 до 17,6 тис. м 3/га [10]. Розсолення ґрунтів із великою часткою натрієвих солей (Ca2+/ Na+ < 3) може завершитися їх осолонцюванням. Для запобігання осолонцюванню промивку ґрунтів супроводжують внесенням кальцієвих солей (гіпсу)[10]. У Пакистані для поліпшення зрошуваних сульфатно-содових солончаків, що мають рН близько 10-11, використовують окислювально-відновні реакції (чергують затоплення і висихання ґрунту) для утворення сірчаної кислоти і руйнування карбонатів натрію[4]. Після окультурювання на солончаках вирощують зернові та овочеві культури, або ж використовують їх як пасовища.

20. Умови грунтоутворення в зоні Лісостепу відрізняються від умов Полісся. Клімат характеризується меншою кількістю опадів (450-550 мм) і вищоюсередньорічною температурою повітря. За рельєфом територія Лісостепу - підвищена рівнина з добре розвинутим давнім водно-ерозійним рельєфом. Основні грунтоутворюючі породи - леси і лесовидні суглинки, вони мають багатший мінеральний і хімічний склад, містять до 15% СаСОз, пористі і тому здатні накопичувати вологу. Кальцій лесів сприяє закріпленню в грунтах органічних речовин (гумусу) та створенню агрономічно-цінних структурних окремостей (структура грунту). Грунтовий покрив лісостепової зони представлений двома найбільш поширеними типами: чорноземами (типовими, опідзоленими, вилугуваними, і реградованими], які сформувались під трав'янистою рослинністю, і сірими опідзоленими (світло-сірими, сірими та темно-сірими), що утворились під лісовою рослинністю. Чорноземами типовими називають грунти, в яких найбільш виражені ознаки їх утворення: інтенсивне нагромадження гумусу, азоту та зольних елементів, неглибоке вимивання карбонатів, поступовий перехід від гумусового горизонту до не гумусової материнської породи тощо. Вміст гумусу в цих грунтах найвищий - 4-6%, запаси його можуть досягати 500- 600 т/га, ємність катіонного обміну - 30-50 мг - екв/100г грунту, реакція грунтового розчину - слабо кисла або нейтральна, високий вміст поживних речовин. Чорноземи опідзолені та вилугувані мають меншу потенціальну родючість порівняно з типовими, але містять досить багато гумусу (3-5%) й елементів живлення. Формування цих грунтів має степову і лісову фази розвитку. Про це свідчить, з одного боку, наявність великої кількості кротовин, глибока гумусність профілю, якісний склад гумусу, де переважать гумінові кислоти, зв'язані з Са, а з іншого, - глибоке скипання карбонатів, насиченість основами, кислотність, помітна диференціація за елювіально-ілювіальним типом. Чорноземи реградовані поширені на межі чорноземів опідзолених і типових. Ці грунти розглядаються як результат окультурення чорноземів опідзолених і вилугуваних та темно-сірих опідзолених грунтів у процесі зміни лісової рослинної формації на трав'яну, тривалого сільськогосподарського використання тощо. При цьому змінюється гідрологічний режим, посилюються висхідні потоки вологи, які сприяють підтягуванню карбонатів до поверхні. Тип сірі опідзолені грунти включає три підтипи: світло-сірі, сірі та темно-сірі. Світло-сірі та сірі опідзолені грунти за своїми ознаками і властивостями близькі до дерново-підзолистих. У них добре виражені процеси опідзолення, внаслідок чого профіль їх чітко диференційований за елювіально-ілювіальним типом, мають підвищену кислотність верхнього горизонту. Темно-сірі опідзолені грунти формуються у дібровах, де під пологом лісової рослинності є багата трав'яна рослинність і за рахунок цього значний вплив на формування грунту має дерновий процес грунтоутворення. Темно-сірі опідзоленігрунти за своїми ознаками та властивостями наближаються до чорноземів опідзолених. Ознаки опідзолення порівняно слабо помітні, а процеси акумуляції гумусу - інтенсивні. Вони мають добре прогумушений верхній гумусово- елювіальний горизонт потужністю 25 - 35 см, переміщення колоїдів менш помітні, ніж у сірих опідзолених грунтах і механічний склад їх середньо - і важко-суглинковий, тому в них краща структура, але слабка водостійкість. Характерною особливістю для Полісся є перевищення суми опадів за рік над кількістю випаруваної з поверхні вологи. Це зумовлює промивний тип водного режиму, призводить до заболочування понижених ділянок, утворення болотних грунтів. Цьому сприяє також високий рівень залягання грунтових вод. У зоні Полісся поширена переважно лісова і болотна рослинність. Під покривом лісу трав'яниста рослинність розвивалась слабко і суттєвого впливу на грунтоутворення не мала. У цій зоні навіть у наш час близько 50% земель надмірно зволоженні, а ліси займають до 30% території. Грунтоутворюючі породи мають переважно легкий механічний склад і представлені піщаними та супіщаними льодовиковими і водно-льодовиковими відкладами. Зрідка, переважно у західних районах, у місцях виходу на поверхню масивно-кристалічних порід трапляються крейдяно-мергельні відклади та невеликі острівки лесових

27.

Кашта́нові грунти́ — ґрунти, поширені в плакорних умовах сухих степів суббореального поясу; в Україні — в умовах сухих причорноморських та присиваських степів. Сформувалися на сухих степових ділянках в умовах недостатнього зволоження і бідної рослинності. Основним критерієм для розмежування каштанових грунтів є ступінь їх гумусованості. Тип каштанових ґрунтів поділяють на три підтипи[1]:

світло-каштанові;

каштанові;

темно-каштанові, поширені в сухому південному степу. Гумусовий горизонт досягає 55 см, вміст гумусу в них становить 1,3-2,9%.

+

підрозділяються на 3 підтипи: червоно-коричневі грунти, каштанові, світло-каштанові. Цей підрозділ заснований на відмінностях в сольовому профілі, у вмісті і складі гумусу, глибині залягання карбонатних відкладень, гіпсу і легкорозчинних солей.

28Солончáк — ґрунт, насичений солями. Солончаки — це інтразональна група ґрунтів^[1], що можуть формуватися у різних природних зонах, починаючи з арктичного поясу і закінчуючи тропічним; відрізняються від інших ґрунтів високим вмістом солей у деякій частині або у всьому профілі, що перешкоджають розвитку більшості рослин, за винятком галофітів (солянок, поташників, солонців, солеросів).

Солончак — ґрунт, головною діагностичною ознакою якого є постійна наявність у поверхневому горизонті легкорозчинних солей у такій кількості, що це пригнічує ріст і розвиток глікофітних рослин.

Будова профілю солончаків визначається не високим вмістом солей, а іншими факторами. Є глейові, торф'яні, піщані, глинисті, гумусовані та практично безгумусові солончаки, з лужною, нейтральною і кислою реакцією середовища^[4]. Морфологія глибоких солончаків мало відрізняється від аналогічних незасолених ґрунтів. Наявність солончакового (salic) горизонту єдина загальна характеристика солончаків^[5], а їхні хімічні, фізичні, фізико-хімічні, біологічні властивості дуже різноманітні. Визначальним компонентом солончаків є різноманітні солі, що утворені іонами: Na⁺, K⁺, Ca²⁺, Mg²⁺, SO₄^2-, Cl^-, CO₃^2-.

Надмірне накопичення солей у ґрунті пригнічує ріст рослин двома шляхами^[4]:

1. Солі збільшують інтенсивність посухи ґрунтової маси через підвищення електролітами осмотичного потенціалу;

2. Солі порушують баланс іонів в ґрунтовому розчині і поживні речовини стають менш доступними.

виділяється два типи солончаків: автоморфні та гідроморфні. Автоморфні солончаки мають палеогідроморфне походження або приурочені до виходів засолених порід, вони утворюються в умовах непромивного водного режиму при рівнях ґрунтових вод глибше 10 м. Гідроморфні солончаки навпроти, розвиваються при високому (0,5-3 м) стоянні мінералізованих ґрунтових вод при випітному водному режимі.

Підтипи автоморфних солончаків:

• Типові, з максимумом солей на поверхні ґрунту;

• Отакирені, з крихкою разсоленою кіркою.

Підтипи гідроморфних солончаків:

• Типові — властивості солончаків виражені найбільш повно.

• Лучні — утворюються при засоленні лучних ґрунтів і зберігають ряд їх ознак, таких як високий вміст гумусу, наявність оглеєння. Грунтові води на глибині 1-2 м.

• Болотні — утворюються при засоленні болотних ґрунтів; характерно часткове збереження болотної рослинності, оглеєні по всьому профілю; грунтові води на глибині 0,5-1 м.

• Сорові — утворюються на місці солоних озер, що періодично висихають. Оглеєні по всьому профілю, відзначається запах сірководню. Поверхня позбавлена рослинності, покрита кіркою солі. При товщині кірки більше 10 см такі солончаки відносять до неґрунтових тіл.

• Грязьово-вулканічні — утворюються при виливі на поверхню засоленого мулу або мінералізованих вод.

• Горбисті (місцева назва — чоколакі), що представлені навіяними горбами засоленого дрібнозему заввишки до 1-2 м.

29. Солонці  — це галоморфні ґрунти із чітко вираженою текстурною диференціацією профілю. Відносяться до класу лужних^[1]. Це інтразональні грунти, приурочені до субаридних та аридних (але не пустельних) областей різних термічних поясів. Найбільш широко вони поширені в суббореальному, потім тропічному та субтропічному поясах^[2].

Солонці — це ґрунти, що мають таку сукупність ознак^[2]:

1. Профіль, диференційований за елювіально-ілювіальним типом;

2. Стовпчаста, призматична, грубогрудкувата або грубогоріхувата структура ілювіального горизонту при його високій щільності та здатності до набухання;

3. Наявність в ілювіальному горизонті обмінного Na⁺ в кількості понад 15% від суми обмінних катіонів (або обмінного Mg²⁺ в кількості понад 40% від суми обмінних катіонів при меншому, ніж 15%, вмісті обмінного Na⁺);

4. Лужна реакція ілювіального і нижчих горизонтів;

5. Наявність солей у нижній частині профілю під ілювіальним горизонтом.

Класифікація солонців

Солонці — одними дослідниками розглядаються як єдиний тип ґрунтів, іншими — як група типів.

Згідно з прийнятою в СРСР систематикою 1977 року солонці діляться за характером водного режиму на 3 типи^[3]:

1. Автоморфні.

2. Напівгідроморфні.

3. Гідроморфні.

Підтипи солонців виділяються у залежності від розташування їх в тій чи іншій біокліматичній зоні.

30. Со́лоді — гідроморфні або напівгідроморфні ґрунти з різко диференційованим елювіально-ілювіальним профілем. Широко, але завжди плямами, поширені на низинних рівнинах Євразії, Південної Африки, Австралії, Північної та Південної Америки в умовах субгумідного або субарідного клімату суббореального і субтропічного поясів ^[1].

Розвиваються виключно в мезо- та мікропониженнях рельєфу (наприклад, подах півдня України), в умовах періодичного поверхневого перезволоження під гідрофільними рослинними спільнотами в зонах лісостепу, степів і напівпустель: западинні осичняки (осикові кущі), березняки (березові колки), осокові верболози, різнотравно-злакові луки, заболочені луки.

У генезісолодей, які щорічно затоплюються з поверхні, велика роль належить елювіально-глейовому процесу — утворенню при зниженні відновно-оксидаційного потенціалу великої кількості високо рухливих агресивних речовин (кислот, поліфенолів та інш.), які руйнують ґрунтові мінерали, і винесенню продуктів руйнування вниз по профілю зі спадним потоком вологи. При низьких значеннях відновно-оксидаційного потенціалу відбувається відновлення Fe³⁺ і збільшення його рухливості. Це призводить до сегрегації чи частково виносу залізовмісних сполук, що зумовлює відбілювання елювіального горизонту^[1].

Перше уявлення про генезис солодей було дано К. К. Гедройцем (1912) і Т. І. Поповим (1914)^[2]. Вважається, що солоді є продуктом розсолення і вилуговування напівгідроморфних і гідроморфних солонців і солонцюватих ґрунтів, із заміщенням у їх верхніх горизонтах обмінного натрію на водень в умовах промивного або інтенсивного періодично промивного водного режиму, при якому відбувається пептизація колоїдів і гідролітичне розщеплення мінералів грунтового вбирного комплексу, зростає рухливість гумусу і тонких мінеральних фракцій. Полуторні оксиди виносяться, а залишковий кремнезем накопичується в осолоділому горизонті^[3].

Класифікація[ред. • ред. код]

Згідно Класифікації та діагностики ґрунтів СРСР 1977 р.^[3], тип солодей поділяється на 3 підтипи за ступенем гідроморфності:

• солоді лучно-степові (дерново-глеюваті), що розвиваються в невеликих пониженнях рельєфу і степових недренованих рівнинах з підвищеним поверхневим зволоженням, тимчасовою верховодкою в умовах періодично-промивного типу водного режиму і глибиною залягання ґрунтових вод 6-7 м. Характерний слабкий розвиток дернового процесу.

• солоді лучні (дерново-глейові), що розвиваються в крупних степових пониженнях, з глибиною залягання ґрунтових вод 1,5-3 м.

• солоді лучно-болотні, що розвиваються на заболочених луках в глибоких пониженнях з тривалим застоєм поверхневих вод, з глибиною залягання ґрунтових вод у вегетаційний період 1-1,5 м.

На рівні роду тип солодей поділяється на:

• звичайні

• безкарбонатні — карбонати відсутні у всьому профілі

• солончакові — містять не менше 0,3 % водорозчинних солей на глибині 30-80 см.

Поділ на види проводиться за:

• глибиною осолодіння (потужністю горизонтів Н + Е )

  • короткі (< 10 см)

  • середні (10-20 см)

  • глибокі (> 20 см)

• потужністю гумусового горизонту

  • дернинні ( < 5 см)

31. Коричневі ґрунти — тип ґрунтів, що утворилися під ксерофітною деревною (відкритими дубовими і дубово-грабовими лісами) і чагарниковою рослинністю зтрав'янистим покривом та на зораних на їх місці нивах. Мають коричневе забарвлення, що поступово стає світлішим донизу.Генеза коричневих ґрунтів складається з наступних елементарних ґрунтових процесів:

• оглинення — первинні мінерали інтенсивно вивітрюються, утворюючи вторинні глинисті мінерали гідрослюдно-монтморилонітового складу. Причиною цього процесу є сприятливі зволоження та температура взимку, весною та восени. Влітку при висушуванні оглинення протікає нижче, на глибині 30-80 см;

• гумусоакумуляція — розклад і гуміфікація рослинних залишків йде в умовах нейтральної або слаболужної реакції середовища, багатого основами. Інтенсивний біологічний кругообіг (щорічно на поверхню грунту потрапляє 250 кг/га азоту та лужних елементів), полімеризація та закріплення гумусу під час висушування ґрунту сприяють накопиченню в ньому достатньо великої кількості гумусових речовин фульватно-гуматно-кальцієвого типу;

• міграція карбонатів і солей. У вологі періоди продукти вивітрювання вимиваються з верхніх горизонтів: солі — за межі профілю, а CaCO₃ на глибині 30-50 см і нижче утворює ілювіально-карбонатний горизонт. Влітку з висхідними токами води карбонати піднімаються у верхній горизонт, що забезпечує його нейтральну реакцію, збагаченість кальцієм, стійкість органічних речовин, утворення фульватно-гуматного гумусу, попередження Е-І диференціації;

• рубефікація: оксиди заліза, що вивільняються при вивітрюванні, в сухий період дегідратуються, утворюючи плівки на поверхні ґрунтових часток. Вони надають ґрунту специфічного коричневого кольору.

32. Для грунтів гірських обалстей характерна широтна зональність на рівнині і вертикальна зональність в Карпатах. На рівнинах переважають три типи широтно-зональних грунтів: опідзолені чорноземи, сірі опідзолені і дерново-підзолисті.

У Карпатах теж виділяються три типи грунтів: опідзолені буроземи, гірські підзолисті і гірсько-лучні.

Як рельєф, так і грунтовий покрив гірських областей формувалися під дією різноманітних природних умов. Типовими грунтами для гірських провінцій Карпат і Криму є буроземи, хоч тут формуються й інші відміни, які зустрічаються на рівнинних територіях, особливо під лісовою рослинністю.

Буроземи утворюються під лісовою рослинністю і високо гірськими луками в умовах посиленого сезонно­го промивного типу водного режиму та підвищеної відносної вологості повітря. Інтенсивність буроземного процесу залежить від грунтоутворюючої породи і типу лісів. Він сильніше проявляється у грунтах, які сфор­мувались на безкарбонатних породах, ніж на карбонатних, а також під буком і грабом, ніж під хвойними.

Буроземи отримали свою назву за характерний жовто-палевий або бурий колір, який обумовлений інтенсивним глиноутворенням в умовах підвищеної вологості й температури. Характерною властивістю буро­земних грунтів є збільшена кількість у них несилікатних форм сполук заліза та рівномірний їх розподіл за профілем.

Глибина грунтового профілю - 20-90 см визначається глибиною залягання щільних порід. Дифе­ренціюється він на гумусовий, потужністю 15-25 см, і два перехідних горизонти.

Коричневі грунти Криму сформувались під сухими лісами і чагарниками та степовою рослинністю в кліматичних умовах, характерних для сухого середземноморського клімату. В Криму вони займають смугу Південного берега, розміщуючись окремими плямами від західної його границі до східної. Колір грунтів залежить від особливостей грунтоутворюючих порід. При загальному для них коричневому кольорі на продуктах вивітрювання вапняків вони мають червоно-бурий відтінок, а на сланцях - сіруватий, За ме­ханічним складом переважають важкосуглинкові та глинисті відміни. Характерною їх особливістю є на­явність скелетних включень у вигляді щебеню і каміння.

33.Ґрунти, що утворюються в сухому і напівсухому кліматі, багаті солями, оскільки атмосферні опади нечисленні і солі затримуються в ґрунті. Активне ґрунтоутворення можливе лише там, де ґрунти отримують додаткову вологу з річок або підземних вод. В порівнянні з атмосферними опадами, підземні і річкові води там набагато солоніші. Через високу температуру велике випаровування, в ході якого ґрунт висихає, а розчинені у воді солі кристалізуються.

Високий вміст солей обумовлює лужну реакцію ґрунту, до якої рослинам доводиться пристосовуватися. Більшість культурних рослин такі умови не переносять. Особливо шкідливі натрієві солі, оскільки натрій перешкоджає утворенню зернистої структури ґрунту. Внаслідок цього ґрунт перетворюється на щільну безструктурну масу. Крім того, надлишок натрію в ґрунті перешкоджає фізіологічним процесам і живленню рослин.

Будова засолених ґрунтів примітивна. Горизонт накопичення органічної речовини (гумусовий шар) ледве помітний, особливо розвинений збагачений солями іллювіальний шар і материнська порода. Сухі ґрунти мають світле забарвлення, тому їх горизонти, на відміну від вологих солончакових ґрунтів, важко помітні.

34. Бурі лісові ґрунти (буроземи — як стислий синонім) — ґрунти гірських систем, що утворилися під широколистяними,мішаними, інколи хвойними лісами з розвинутим тряв'янистим покривом в умовах помірно теплого вологого клімату на різних за генезисом і гранулометричним складом ґрунтоутворюючих породах. Важливими умовами буроземоутворення є переважання атмосферних опадів над випаровуванням і вільний внутріґрунтовий дренаж, що забезпечують глибоке сезонне промочування і промивний водний режим, а також відсутність або короткотривалість сезонного промерзання, що забезпечує високу інтенсивність вивітрювання і вторинного мінералоутворення.

Основними елементарними ґрунтовими процесами формування буроземів є гумусо-акумулятивний, оглинення та лесиваж.

Характерними ознаками буроземів є слабка диференціація на ґрунтові горизонти, бурий чи жовто-бурий колір підгумусових горизонтів, підвищений вміст несилікатних форм заліза з рівномірним розподілом по профілю, кисла або слабокисла реакція, відсутність ілювіально-карбонатного горизонту.

Бурі лісові ґрунти підрозділяють на:

• типові (насичені основами, ненасичені основами, залишково-карбонатні);

• опідзолені;

• глейові (поверхнево-оглеєні, псевдопідзолисті).

35. Зона сіро-бурих ґрунтів розташована на південь від бурих пустинно-степових і займає велику територію між Кас­пійським морем на заході і передгір'ями Тянь-Шаню на сході. Південна межа проходить по лінії Кара-Богаз-Гол — південне уз­бережжя Аральського моря — хребет Каратау.

Умови ґрунтоутворення. Клімат зони сухий, різко континен­тальний. Середньорічна кількість опадів коливається від 75 до 200 мм. Влітку опадів майже не буває. Випаровування в кілька разів перевищує опади.

Середньорічна температура становить близько 18 °С. Літо довге і жарке, зима коротка, малосніжна на півночі і безсніжна на півдні зони. Тривалість безморозного періоду 160—200 днів в північній і 195—248 в південній частині зони. Сума температур >10°С становить 3000—4 200 °С. Коефіцієнт зволоження <0,12.

Рослинний покрив зріджений, ксерофітний, бідний за видовим складом. Тут багато напівчагарників і чагарників, які розвивають глибоку кореневу систему. За характером рослинного покриву ви­діляють пустині піщані, глинисті, кам'янисті і солончакові.

На   піщаних   пустинях   переважають   ефемери   і   ефемероїди.Кам'янисті пустині (гамади) вкриті полиново-солянковою напів­чагарниковою рослинністю з незначною участю ефемерів. Глини­сті пустині не мають вищих рослин. На їх поверхні розвиваються водорості і лишайники. На солончакових пустинях рослинність розріджена. Тут ростуть переважно багаторічні і однорічні солянки.

В заплавах річок на алювіальних ґрунтах розвинені деревні і чагарникові тугайні ліси та зарості очерету.

Біомаса полинно-солянкових пустинь становить 40—45 ц/га, чагарникових тугаїв — понад 100 ц/га, деревних тугаїв — 750— 1000 ц/га. Рослинний опад багатий на зольні елементи, серед яких найбільше натрію

Сіро-бурі пустинні ґрунти формуються на кам'янистих пусти­нях давніх плато на породах різного механічного складу, збагаче­них грубими уламками.

36. що мають тріщинувату поверхню.

Світова площа цих грунтів ~2 млн. га, особливо багато їх у пустелях Азії в сучасних дельтах рік типу Сирдар'ї та Амудар'ї, в передгірських рівнинах, в основному – плямами.

Клімат території розповсюдження такирів аридний чи супераридний різко континентальний, річна кількість опадів – 50 мм, Кз<0,2. Рельєф являє собою розчленовані підгірні рівнини, дельти, алювіальні рівнини, котловини та інші пониження, які періодично заливаються поверхневими засоленими водами, РГВ низький. Грунтотворні породи глинисті – стародавній та сучасний алювій, делювій, погано водопроникні, засолені, карбонатні. Плями такирів звичайно без вищої рослинності, покриті водоростями та лишайниками. Утворення такирів складається з таких елементарних процесів: засолення, осолонцювання, розсолення, поважчення гранулометричного складу і утворення кірки.  Гранулометричний склад стає все важчим у процесі такироут-ворення за рахунок періодичного накопичення поверхневих вод, що приносять мул. Важливу роль у генезисі відіграють водорості та лишайники, які при відмиранні насичують грунт аморфним SiО2, сприяючи цим осолонцюванню та осолодінню. Вони також є однією з причин утворення на поверхні такирів кірки, перетворюють бікарбонат Са в карбонат, бо використовують СО2 при диханні і цим цементують кірку, виділяють O2, утворюючи в ній пори. Це активне кіркоутворення та розтріскування викликається дуже контрастним гідротермічним режимом грунтів (рис. 48). Гумусоутворення майже не відбувається, органічна речовина переважно приноситься алювіальними та делювіальними водами.

37. Сіроземи — це світлі, пухкі, карбонатні з поверхні ґрунти з недиференційованим профілем. Материнською породою є суглинки. Поширені в Євразії, Північній Америці,Південній Америці. Це зональний тип грунтів пустельних степів (напівпустель) субтропічного поясу. В Україні знаходяться переважно на заході. Утворюються підшироколистяними лісами. Потребують достатньо тепла і вологи. Вміст гумусу: до 4%; шар гумусу — до 50 см. Для того, щоб поліпшити стан сірих лісових грунтів необхідно вносити мінеральні добрива

39.умови ґрунтоутворення. Червоноземи і жовтоземи формують­ся в умовах теплого і вологого клімату. Тут випадає від 1000 до 2500 мм опадів за рік. Коефіцієнт зволоження перевищує одиницю у всі сезони року. Тому для них характерний промивний водний режим.

Вони формуються на породах різного походження, які містять значну кількість гідрооксидів заліза. В Китаї ці ґрунти утворили­ся на продуктах вивітрювання базальтів, гранітів, пісковиків, сланців, вапняків тощо. На таких самих породах формуються ґрунти Флориди. У Західній Грузії жовтоземи приурочені до тре­тинних глинистих сланців і глин.

Вивітрювання гірських порід в умовах вологого і теплого клі­мату призводить до глибинних змін хімічного складу кори виві­трювання. Порода збіднюється на кремнезем і лужні метали і відносно збагачується на гідроксиди алюмінію і заліза. Тому чер­воноземи формуються на червоноколірній корі вивітрювання, а жовтоземи на кислих продуктах вивітрювання осадових порід, для яких характерний більш високий вміст кремнезему, лужних основ і менший вміст заліза і алюмінію. На похилих ділянках рельєфу місцями сформована строката кора вивітрювання — «зе-бровидна» глина.

У вологих субтропіках переважають листяні ліси. Так, черво­ноземи і жовтоземи Північно-Американської області формуються під дубово-гіпорієвими лісами за участю платана, в'яза, ясена, клена, червоного кам'яного дерева. В північній частині області поширені також сосново-дубові і соснові ліси. В Китаї ці ґрунти формуються під лісами з вічнозелених дубів, кипарисів, вільхи тощо. В Закавказзі — під лісами колхідського типу.

Характерною особливістю червоноземів є наявність в їх складі великої кількості оксидів металів (R2O3) і, зокрема, заліза. Ці ґрунти мають низьку ємкість вбирання (8—13 мк-екв на 100 г ґрунту). У складі обмінних основ переважає водень. У ґрунтах мало фосфору і азоту. Жовтоземи мають високу актуальну і потенціальну кислотність. Важливими генетичними особливостями ґрунтів вологих субтропіків є процеси опідзолення і оглеєння. Тому жовтоземи поділяють на чотири підтипи: жовтоземи, жов­тоземи глейові, підзолисто-жовтоземні і підзолисто-жовтоземно-глейові ґрунти. За наявністю опідзолення червоноземи поділяють на два підтипи: типові і опідзолені.

40.Заплава – частина річкової долини, яка періодично затоплюється повеневими або паводковими водами. Алювіальні грунти – це ті, які утворюються в заплавах рік, озер, у приморських дельтах рік тощо. Основи вчення про грунтоутворення в заплавах розроблені В.Р.Вільямсом. Головну роль тут відіграє повеневий процес – періодичне затоплення заплави повеневими водами після сніготанення, дощів. Другий складовий процес – алювіальний, тобто накопичення річкового алювію в результаті осідання на поверхню заплавних грунтів твердих часток з повеневих вод. Алювій має різний характер, що залежить не тільки від частини заплави, в якій він відкладається, а й від розміщення уздовж течії річки. У верхній частині річки алювій найбільш грубий, піщаний, у середній частині і далі вниз умови дренажу в заплаві погіршуються, зменшується швидкість потоку, зростають мінералізація вод, засолення грунтів, тенденція до заболочення.

Найголовніші особливості заплавного процесу грунтоутворення:  - формування акумулятивної, наносної кори вивітрювання за рахунок відкладання рухомих продуктів із усієї площі водозбору. В грунтах акумулюються глинисті часточки, гумус, СаСО3, Р, К, N, Fe, Mn тощо;  - заплавний водний режим при періодичному затопленні поверхні й більш-менш постійній участі грунтових вод у грунтоутворенні. Це викликає гідроморфізмгрунтів, розвиток болотного процесу. Але, як зазначає Ф.Дюшафур, хоча в усіх алювіальних грунтах на певній глибині завжди є грунтові води, які дуже динамічні, алювіальні грунти відрізняються від інших гідроморфних: верхня їх частина добре аерується в сухий сезон, органічна речовина швидко мінералізується, грунти збагачуються киснем з річкової води, тому сильних відновлювальних процесів не спостерігається;  - постійне омолодження грунтів у результаті систематичного залучення в грунтоутворення нових порцій алювію, воно йде одночасно з формуванням материнської породи, тому грунти часто слаборозвинені, зі слабко диференційованим, шаруватим профілем;  - вирівняний тепловий режим завдяки високій обводненостігрунтів: у жарких районах грунти прохолодніші, а в холодних – тепліші, ніж на навколишній території;  - переважання дернового процесу при грунтоутворенні, але можуть проявлятись також інші, як зональні, так і інтразональні процеси.