МОЗ УКРАЇНИ

ПЕРВОМАЙСЬКИЙ МЕДИЧНИЙ КОЛЕДЖ

ЦИКЛОВА МЕТОДИЧНА КОМІСІЯ АКУШЕРСЬКО-ГІНЕКОЛОГГІЧНИХ ТА ПЕДІАТРИЧНИХ ДИСЦИПЛІН

МЕТОДИЧНІ РЕКОМЕНДАЦІЇ ДО ОРГАНІЗАЦІЇ СПРС

Спеціальність: «Сестринська справа»

Предмет: «Медсестринство в дерматології та венерології»

Курс: ІV

Інструкція до практичного заняття №1

Тема: Медсестринський процес у дерматології

СПРС: Історія розвитку вчення про хвороби шкіри. Організація роботи дерматовенерологічної служби в Україні

Деонтологічні аспекти медсестринства в дерматовенерології. Принципи лікування пацієнтів з шкірними хворобами

Предмет: «Медсестринство в дерматології та венерології»

Спеціальність: 5.12010102 “Сестринська справа”

Курс: IV

Семестр: VII

Навчальна мета:

Знати:

1. Медсестринський процес у дерматології.

2. Методи діагностики шкірних хвороб.

3. Медсестринське обстеження пацієнта: збирання скарг, даних анамнезу хвороби та життя, проведення медсестринського об’єктивного обстеження різних органів і систем.

4. Визначення наявних симптомів і синдромів у дерматології.

5. Виявлення наявних проблем пацієнта, медсестринське оцінювання стану пацієнта, встановлення медсестринського діагнозу.

6. Планування медсестринських втручань.

СПРС: Історія розвитку вчення про хвороби шкіри. Організація роботи дерматовенерологічної служби в Україні

Деонтологічні аспекти медсестринства в дерматовенерології. Принципи лікування пацієнтів з шкірними хворобами

Вміти:

• збирати анамнез у пацієнтів зі шкірними хворобами;

• визначати на шкірі пацієнта первинні та вторинні елементи висипки;

• визначати тактильну, больову, температурну чутливість шкіри;

• визначати симптом щипка або джгута;

• проводити проби на гідрофільність;

• оцінювати характер дермографізму;

• володіти технікою внутрішньовенних, краплинних, внутрішньом’язових, підшкірних та внутрішньошкірних ін’єкцій;

• проводити забір біологічного матеріалу для лабораторних досліджень (крові, сечі, калу тощо).

• володіти методикою очищення вогнища ураження, підготовкою шкіри до застосування зовнішніх медикаментозних форм;

• володіти методикою застосування волого-висихаючих пов’язок, охолоджувальних примочок, дерматологічного компресу, збовтувальних сумішей, паст, мазей, накладання оклюзійної пов’язки тощо;

• володіти навичками професійної медичної безпеки, охорони праці, протиепідемічного режиму під час застосування основних засобів у медсестринській діяльності та догляду за пацієнтом.

План заняття:

1. Контроль вхідного рівня знань.

2. Ознайомлення з устаткуванням дерматологічного кабінету.

3. Участь в медсестринському обстеженні та медсестринській діагностиці хворих.

4. Планування медсестринських втручань та реалізація їх.

5. Відпрацьовування практичних навичок по догляду за дерматологічними хворими.

6. Контроль вихідного рівня знань.

Література: Новосад Л.С. «Шкірні та венеричні хвороби»

Викладач Позднякова Д.С.

ТЕМА СПРС №1

«Історія розвитку вчення про хвороби шкіри. Організація роботи дерматовенерологічної служби в Україні. Деонтологічні аспекти медсестринства в дерматовенерології. Принципи лікування пацієнтів з шкірними хворобами»

І.-Актуальність теми:

Захворювання шкіри значно поширилося в наш час. Розповсюдження гноячкових, грибкових уражень шкіри сягає рівня епідемії. Токсикодермія, алергози на слуху в населення всієї України. Про коросту, вошивість знають_;навіть діти. Також поширені інші захворювання шкіри. В лікуванні шкірних захворювань беруть участь і середні медичні працівники. Тому знання з анатомії, фізіології шкіри, основних причин шкірних хвороб, діагностики, загального місцевого лікування дуже актуальні для медичних сестер.

2.Навчальні цілі:

Студент повинен знати

1. Історія розвитку вчення про хвороби шкіри.

2. Організація роботи дерматовенерологічної служби в Україні

3. Деонтологічні аспекти медсестринства в дерматовенерології.

4. Принципи лікування пацієнтів з шкірними хворобами

Студент повинен вміти

1. Дати характеристику періодам розвитку дерматології

2. Аналізувати об’єм надання медичної допомоги на основних етапах:

в осередку сімейної медицини, на прийомі дерматолога, венеролога, в дерматологічному диспансері, консультативних прийомах .

3. Застосовувати деонтологічні аспекти медсестринства при спілкуванні з пацієнтами дерматології і особливо венерології та їх родичами.

4. Організовувати дезінтокскаційну, антибактеріальну, протигрибкову, антивірусну, симптоматичну, зовнішню терапію за призначенням лікаря та згодою пацієнта.

5. Давати рекомендації по застосуванню зовнішніх форм оскільки їх часто

використовують в домашніх умовах самі пацієнти, або їх рідні.

Виписувати рецепт на зовнішні лікарські засоби.

З.Матеріали доаудиторної самостійної роботи:

3.1. БАЗОВІ ЗНАННЯ, ВМІННЯ, НАВИЧКИ НЕОБХІДНІ ДЛЯ ВИВЧЕННЯ ТЕМИ.

	Дисципліни	Знати	Вміти
1	Анатомія	Анатомію шкіри	Дати описання епідермісу, дермі, та підшкірно-жировій клітковині.
2	Фізіологія	Функції шкіри	Охарактеризувати основні функції шкіри – захисну, терморегулюючу, дихальну, вітамін утворюючу, видільну, сорбційну, як орган чуття.
3	Мед сестринська справа	Методику оцінки стану та догляду за шкірою	Проводити догляд за шкірою у дорослих і дітей
4	Гігієна	Основні положення особистої гігієни	Пояснювати методику проведення загальних гігієнічних процедур
5	Фармакологія	Основі форми місцевої терапії та їх складові	Виписувати антисептичні протизапальні, підсушуючі, кератопластичні, кератолітичні, протигрибкові та інші.

3.2. Зміст теми:

Визначення дерматології, її зміст, завдання, методи. Історія розвитку вчення про хвороби шкіри.

Медсестринський процес у дерматології. Медсестринське обстеження пацієнтів. Значення скарг, анамнезу, медсестринських діагнозів і складання плану медсестринських втручань, догляду тощо. Лікувально-охоронний режим. Роль медичної сестри в реалізації медсестринських втручань та виконанні лікарських призначень.

Медсестринський процес у дерматології.. Визначення наявних симптомів і синдромів у дерматології. Виявлення наявних проблем пацієнта, медсестринське оцінювання стану пацієнта, встановлення медсестринського діагнозу. Планування медсестринських втручань. Методика очищення ділянки ураження, підготовка шкіри до застосування зовнішніх медикаментозних форм. Застосування волого-висихаючої, оклюзійної пов’язок, дерматологічного компресу, збовтувальних сумішей, паст, мазей тощо. Дотримання техніки безпеки, охорони праці, протиепідемічного режиму під час застосування основних засобів у медсестринській діяльності та догляду за пацієнтом.

• Практичні навички:

• володіти технікою внутрішньовенних, краплинних, внутрішньом’язових, підшкірних та внутрішньошкірних ін’єкцій;

• володіти методикою очищення вогнища ураження, підготовкою шкіри до застосування зовнішніх медикаментозних форм;

• володіти методикою застосування волого-висихаючих пов’язок, охолоджувальних примочок, дерматологічного компресу, збовтувальних сумішей, паст, мазей, накладання оклюзійної пов’язки тощо;

• володіти навичками професійної медичної безпеки, охорони праці, протиепідемічного режиму під час застосування основних засобів у медсестринській діяльності та догляду за пацієнтом.

Історія розвитку вчення про хвороби шкіри .

У розвитку дерматовенерології було декілька етапів.

У найдавніших літературних па­м'ятках багатьох народів за тисячі років до нашої ери зустрічаються точні описи різноманітних дерматозів.

У єгипетських папірусах до н.е. перераховуються різноманітні хвороби шкіри типу гноячкових, сверблячих, паразитарних, прокази гощо.

У Біблії згадуються різні шкірні хвороби і першою з них — лейшманіоз («печатка Каїна»).

Згадки про хвороби шкіри є в китайських манускриптах, написа­них понад 4000 років тому. У них є описи прокази, корости, містять­ся елементи профілактики, перераховуються сірчані та ртутні мазі.

Дещо розрізнені повідомлення про шкірні хвороби є в роботах Гіп­пократа (460-377 pp. до н. е.). Він зробив спробу класифікувати шкір­ні хвороби. Як їх першопричини вчений назвав порушення харчу­вання, клімат, пори року, пов'язував хвороби шкіри зі статтю і віком. Гіппократ ввів низку термінів, значна чистина яких збереглася і до­нині: «пухлини», «виразки», «фліктени», «герпес», «афти», «карбун­кули», «пустули» тощо.

Римські лікарі, ґрунтуючись на досягненнях греків, дали досконаліший опис багатьох термінів. Знаменитий лі­кар, вчений, філософ Абу Алі Ібн-Сіна, який у Європі відомий під іменем Авіценна, описав бешиху, флегмону, сибірку, екзему, скрофу­лодерму, ришту, проказу. Слід зазначити, що цілий розділ книжки «Канон лікарської науки» вчений присвятив косметиці.

З розвитком загальної культури та появою писемності в різних народів з'являються описи багатьох захворювань і станів. Наприклад, такі хвороби шкіри, як фурункул, карбункул, бешиха, короста, парша, кропив'янка, екзема, іхтіоз, облисіння, вітиліго, були описані лікарями Китаю, Єипту, Індії ще 15-25 століть тому. Тут же ми знаходимо методики їх лікування, а в багатьох випадках — де­тальні гігієнічні рекомендації з догляду за шкірою.

Захворювання, що передаються статевим шляхом, також відомі з давніх-давен. Нап­риклад, опис клінічної картини гонореї зустрічається у древніх епо­сах вавілонян, ассирійців, індусів, греків. Запалення органів сечової і статевої систем і, зокрема, уретрит описано за 3,5 тис. років до н. е. у папірусі Еберса — пам'ятці єгипетської медицини. Гонорея була досить добре відома у Стародавньому Китаї за 2,5 тис. років до н. е.її також описували Арістотель, Платон, Сенека і детально — Гіп­пократ.

З XV ст. детально описують і широко реєструють, зокрема в Європі, сифіліс. Проте різні писемні джерела свідчать, що він був відомий людям значно раніше.

Дерматовенерологія як галузь медицини сформувалась як само­стійна дисципліна близько 100 років тому.

Історія розвитку дерматовенерології в Україні до 1992 р. тісно пов'язана з розвитком її в Росії, а далі в Радянському Союзі і ґрун­тується на досвіді провідних наукових дерматовенерологічних шкіл: англійської (Willan, Bateman, Plenck, Wilson, Hutehinson), французь­кої (Alibert, Biett, Cazenave, Bazm, Gibert), німецької (Hebra, Virchov, Kaposi, Jadassohn, Bloch, Lipschutz). Провідні українські вчені пра­цювали у складі практично всіх дерматовенерологічних шкіл і зро­били значний вклад у науковий розвиток та становлення практичної дерматовенерології.

Із Петербурзької дерматологічної школи вийшли такі відомі вчені, як перший професор-дерматовенеролог Харківського універ­ситету А. Я. Бруєв, організатор Київської дерматологічної школи М. І. Стуковенков, завідувачі кафедр шкірних та венеричних хво­роб в Одесі — В. І. Зарубін, у Києві — С. П. Томашевський. Пред­ставниками Київської дерматологічної школи були А. І. Картами-шев, М. М. Кузнець, І. І. Потоцький, В. Г. Коляденко, І. Ф. Зєлєнєв, Л. А. Соболев; Харківської — А. М. Федоровський, Б. А. Задорожній, І.І. Мавров.

Великий вклад в оцінку стану служби на Україні та визна­чення напрямків її розвитку зроблено професорами Б. Т. Глухеньким (головний дерматовенеролог МОЗ України до 1993 р.), Л. Д. Калюж­ною (головний дерматовенеролог МОЗ України з 1993 р.), В. П. Федотовим, 1.1. Мавровим та ін.

Організація роботи дерматовенерологічної служби в Україні.

Дерматовенерологічна допомога населенню України надається мережею спеціалізованих лікувально-профілактичних закладів, ка­бінетів та відділень; консультативну допомогу здійснюють співро­бітники Українського науково-дослідного інституту дерматології і венерології (м. Харків), профільних кафедр медичних навчальних закладів країни та Національної медичної академії післядипломної освіти ім. П. Л. Шупика.

В основу організації лікувально-профілактичної роботи щодо надання спеціалізованої медичної допомоги населенню покладено переважно диспансерний метод.

Провідною ланкою дерматовенеро­логічної служби України є шкірно-венерологічні диспансери, які на території обслуговування, крім профілактичної роботи та надання медичної допомоги населенню, здійснюють організаційно-методич­не забезпечення інших лікувально-профілактичних закладів для ви­конання заходів щодо боротьби з поширенням хвороб шкіри, перед­бачених чинним законодавством, Постановами Кабінету Міністрів та діючими нормативними актами Міністерства охорони здоров'я України.

Протягом останніх років в Україні, відповідно до чинного законо­давства, з'явились і плідно працюють приватні медичні заклади та кабінети, які на підставі ліцензій Міністерства охорони здоров'я Ук­раїни також надають дерматовенерологічну допомогу населенню.

Спеціалізовану дерматовенерологічну допомогу дитячому насе­ленню надає мережа закладів під організаційно-методичним керів­ництвом Головного дитячого дерматовенеролога України. З цією ме­тою у спеціалізованих дерматовенерогічних відділеннях розгорнуто дитячі ліжка та створено спеціалізовані дерматовенерологічні кабі­нети на базі дитячих лікувально-профілактичних закладів.

Деякі міністерства та відомства, зокрема Міністерство оборони, Міністерство внутрішніх справ, «Укрзалізниця» та деякі інші, мають медичну службу, організовану за відомчим принципом, силами якої надається спеціалізована медична допомога з дерматовенерології.

Спеціалізовану медичну допомогу з дерматовенерології надають як амбулаторно, так і в стаціонарах.

Основою організації дерматоло­гічної допомоги, як зазначалось, є диспансерний метод, який полягає у постійному (як під час лікування, так і після одужання) спостері­ганні за певними групами населення.

Цей метод передбачає:

• клініко-серологічний контроль хворих на сифіліс,

• контроль виліковності хворих на гонорею та інші захворювання, що передаються статевим шляхом,

• та гострозаразні хвороби шкіри,

• а також систематичний нагляд за пацієнтами з хронічними дерматозами для запобігання рецидивам захворювання.

У більшості регіонів України до систе­ми амбулаторної допомоги входять так звані анонімні кабінети або платні структури, створені відповідно до Наказу Міністерства охо­рони здоров'я України № 207 від 30.12.1992 p., де в умовах підви­щеної конфіденційності здійснюється амбулаторний прийом пацієн­тів з венеричними захворюваннями та хворобами шкіри.

Деонтологічні аспекти медсестринства в дерматовенерології

Етичні засади роботи та поведінки медичного персоналу під час виконання службових обов'язків і спілкування з пацієнтами визна­чені медичною деонтологією (від гр. deon — належне і logos — на­ука). Кожний фах у медицині має певні особливості.

У процесі надання спеціалі­зованої дерматологічної допомоги хворим, вжиття протиепідемічних та профілактичних заходів щодо захворювань, які передаються стате­вим шляхом, і гострозаразних хвороб шкіри, а також під час лікування хворих із хронічними та тяжкими дерматозами медичний персонал має дотримуватись особливих, притаманних роботі тільки працівни­ка дерматовенерологічного закладу, етичних норм і принципів.

Хворі з тяжкими та хронічними дерматозами (псоріаз, екзема, пу­хирчатка, склеродермія, системний червоний вовчак тощо) нерідко добре обізнані з перебігом захворювання, методами діагностики та лікування.

Поширене ураження шкіри, особливо відкритих її ділянок, хроніч­ний перебіг захворювання і не завжди ефективне лікування призво­дять, зазвичай, до психічної астенії. Такі хворі часто дратівливі, мо­жуть пред'являти до медичного персоналу надмірні та недостатньо обґрунтовані вимоги.

Медичний персонал при наданні допомоги пацієнтам із шкірними хворобами повинен виявляти особливу тактовність, витримку, ре­тельність під час виконання призначень та медичних маніпуляцій.

Середній медичний персонал має проводити індивідуальні бесіди з пацієнтами із хронічними хворобами шкіри з метою оптимізації та поліпшення їхнього психоемоційного стану.

Пацієнти з гострими заразними хворобами шкіри — коростою, мікроспорією, трихофітією, фавусом, контагіозним молюском, а також піодермітом і педикульозом потребують, крім лікування, роз'яснення причин захворювань, ознайомлення їх з режимом пе­ребування в стаціонарі або вдома в разі амбулаторного лікування, а також з медичними показаннями до ізоляції пацієнта від органі­зованого колективу, тимчасового обмеження у виконанні певних службових обов'язків залежно від посади, яку той обіймає. Пацієнта також інформують про те, що за умови сумлінного виконання ре­комендацій та призначень лікаря наявне в нього захворювання цієї групи безумовно є виліковним.

Збереження конфіденційності та нерозголошення лікарської таєм­ниці, інформації про хворого є безумовними вимогами чинного за­конодавства України і повинно виконуватись стосовно всіх хворих дерматовенерологічного профілю.

У випадках інфекційних захворювань, що передаються статевим шляхом (сифіліс, гонорея, хламідіоз, трихомоніаз, мікоплазмоз тощо), розголошення відомостей щодо характеру захворювання, сексуаль­них контактів пацієнта, особливостей його сексуальної поведінки або належності до сексуальних меншин є абсолютно недопустимим, крім випадків, передбачених чинним законодавством.

Під час роботи в осередку інфекції виникає необхідність залучен­ня до обстеження, виклику до спеціалізованого закладу осіб, з якими хворий мав статевий контакт, як імовірне джерело його інфікування або тих осіб, відносно яких є достовірна інформація, що вони мо­жуть бути хворі на венеричне захворювання.

Медичний працівник викликає пацієнта по телефону або особисто, виклик через третіх осіб зазвичай небажаний з етичних міркувань. Па­цієнтам із захворюваннями, що передаються статевим шляхом, та осо­бам, які підлягають обстеженню, роз'яснюють небезпеку захворюван­ня, необхідність співпраці у виявленні статевих та побутових контактів, обстеженні та санації осіб, котрі є можливим джерелом інфікування. Пацієнта також обов'яково інформують про відповідальність, згідно з чинним законодавством, у разі ухилення від обстеження та лікування, приховування інформації про статеві та побутові контакти, а також за створення своїми діями загрози навмисного інфікування інших осіб.

Після закінчення лікування в деяких випадках відповідно до нор­мативної документації Міністерства охорони здоров'я України та в інтересах пацієнта проводять клініко-серологічний контроль його виліковності. Іноді здійснюють курацію вагітних пацієнток, які пере­несли захворювання, що передається статевим шляхом, і вживають профілактичних та превентивних заходів щодо новонароджених, для чого проводять кропітку роз'яснювальну роботу з пацієнтами.

Медичний персонал спеціалізованого шкірно-дерматовенерологічного закладу докладає зусиль щодо збереження конфіденційності обстеження, лікування, контролю виліковності пацієнта до зняття його з обліку, сприяє його медичній та соціальній реабілітації.

Принципи лікування пацієнтів із шкірними хворобами.

Лікування таких хворих обов'язково передбачає комплексний під­хід, системність і визначається етіологією, патогенезом, перебігом захворювання, його проявами, загальним станом пацієнта, наявніс­тю супутніх та перенесених раніше захворювань.

Вибираючи схему лікування, обов'язково враховують стать, вік, соціально-побутові умови праці, спадковість. Лікарські засоби за­стосовують комбіновано.

Лікування при захворюваннях шкіри має бути таким:

1. Мотивованим:

• етіотропне лікування призначають у разі інфекційних, парази­тарних та професійних хвороб шкіри;

• патогенетичне лікування проводять за наявності екземи, псо­ріазу, нейродерміту та інших хвороб;

• симптоматичне лікування зменшує вираженість різних симп­томів при шкірних хворобах, а саме — свербежу, запалення, мокнуття тощо.

2. Комбінованим:

• загальне лікування передбачає вплив на шкіру через організм взагалі (через нервові рецептори, кровоносну та лімфатичну системи тощо);

• місцеве лікування полягає в безпосередньому впливі на пато­логічне вогнище.

3. Комплексним - із застосуванням різних способів і методів, а саме:

• медикаментозної терапії;

• фітотерапії;

• фізіотерапії;

• дієтотерапії;

• психотерапії;

• санаторно-курортного лікування.

4. Індивідуальним — з вибором найефективніших методів ліку­вання для кожного конкретного хворого.

5. Всебічним, що передбачає проведення лікування не тільки ос­новного захворювання, а й супутньої патології.