43. Отже, до основних функцій партій належать:

— з´ясування, формулювання і обґрунтування інтересів великих суспільних груп, представлення цих інтересів на державному рівні;

— активізація та об´єднання великих суспільних груп;

— формування ідеології та політичних доктрин;

— участь у формуванні політичних систем, їх спільних принципів, компонентів;

— участь у боротьбі за владу в державі і формування програм її діяльності;

— участь у здійсненні державної влади;

— організація політичної боротьби, спрямування її в цивілізоване русло;

— інституціоналізація політичних конфліктів;

— формування громадської думки;

— політичне виховання суспільства або його частини;

— формування політичної еліти: підготовка й висунення кадрів для апарату держави, керівників громадських організацій, зокрема профспілок;

— рекрутування та соціалізація нових членів.

• політичне представництво соціальних інтересів; • соціальна інтеграція — узгодження соціальних інтересів через взаємодію політичних партій; • розробка ідеології, політичних доктрин і програм; • боротьба за оволодіння державною владою та участь у її здійсненні; • участь у формуванні й діяльності всіх ланок державного апарату; • участь у розробці, формуванні і здійсненні політичного курсу держави; • політична соціалізація — сприяння засвоєнню індивідом певної системи політичних знань, норм і цінностей, залученню його до політичної системи; • формування громадської думки; • політичне рекрутування, тобто залучення на бік партії якомога ширших верств населення як її членів, прихильників і виборців; • підготовка та висунення кадрів для апарату держави, партії, громадських організацій.

44.партійна система - це сукупність зв'язків і відносин між партіями, які претендують на володіння владою в країні.

Одними з найбільш деталізованих є типології партійних систем, запропоновані італійсько-американським політологом Дж. Сарторі та польським соціологом і політологом Є. Вятром. Дж. Типологія партійних систем Дж. Сарторі базується на якісних критеріях і охоплює:

1. Однопартійну систему, що має такі ознаки:

— існування тільки однієї легальної партії та заборона утворення інших;

— зрощення партійного апарату з державним;

— тоталітарний політичний режим.

2. Систему з гегемоністською партією — існує декілька партій, але одна є постійним політичним гегемоном.

3. Систему домінуючої партії — домінуюча партія демократично співіснує з іншими партіями.

4. Двопартійну систему, яка характеризується такими рисами:

— наявністю кількох політичних партій;

— існуванням двох партій, значно пріоритетніших за інші;

— формуванням складу уряду однією з двох партій, яка перемогла на виборах;

— впливовою опозиційною партією, яка програла вибори;

— демократичним політичним режимом.

5. Систему поміркованого (обмеженого) плюралізму:

— наявність у країні багатьох політичних партій;

— репрезентація в парламенті лише кількох партій;

— репрезентація в уряді деяких із представлених у парламенті партій;

— відсутність позасистемної опозиції;

— демократичний політичний устрій.

Залежно від механізму формування уряду вирізняють декілька варіантів системи обмеженого плюралізму:

— однопартійне правління — уряд формується партією, яка дістала абсолютну більшість голосів на парламентських виборах;

— двоблокова коаліція — уряд формується одним із двох блоків, що перемогли на виборах;

— мультипартійна коаліція — уряд формується з представників декількох партій на основі їх пропорційного представництва в парламенті за результатами виборів.

6. Систему крайнього (поляризованого) плюралізму:

— наявність багатьох політичних партій;

— гострота ідеологічного розмежування між ними;

— присутність серед опозиційних партій позасистемних;

— формування уряду партіями центру;

— наявність двосторонньої деструктивної опозиції;

— демократичний політичний режим.

7. Атомізовану партійну систему:

— наявність і незначна впливовість усіх партій;

— присутність серед опозиційних партій позасистемних;

— формування уряду на позапартійній основі або на основі широкої коаліції;

— демократичний або авторитарний політичний режим. Існують два різновиди атомізованої системи:

— система крайнього плюралізму — уряд формується або на широкій коаліційній основі, або за позапартійними критеріями;

— авторитарна псевдопартійність — багато партій ведуть боротьбу, але реальна влада і контроль над ситуацією в країні перебуває в руках військової верхівки.

45.

46. Проблеми багатопартійності в Україні

Після Другої світової війни й аж до 1990 р. в Україні легально діяла тільки одна партія – КП(б)У – КПУ в складі ВКП(б) – КПРС. Лише 1989 р. на хвилі перебудови та національного відродження з’явилася альтернативна сила – Народний рух України за перебудову, проте він ще не був партією. Початком відродження багатопартійності став установчий з’їзд Української республіканської партії 29-30 квітня 1990 р., тому нині не тільки члени УРП “Собор”, а й усі політично небайдужі громадяни можуть привітати себе з ювілеєм.

Після цього партії в Україні стали з’являтися, немов гриби після дощу. В 90-х рр. кількість зареєстрованих партій обчислювали десятками, 2000 р. вона “перевалила” за сотню, а до 2002 р. перевищила 120. Ревізія, яку провів колишній міністр юстиції Олександр Лавринович, дозволила викреслити зі списку деякі спочилі в Бозі та мертвонароджені об’єднання, однак помаранчева революція, політична реформа та наближення парламентських виборів спричинили новий сплеск партійного будівництва. Отож тепер знову маємо 126 політичних партій, не рахуючи тих, котрі не зуміли переконати Міністерство юстиції в реальності свого існування.

Отже, що ми отримали за 17 років? Без сумніву, маємо багатопартійність, навіть забагатопартійність, але досі не маємо стабільної та ефективної партійної системи – однієї з необхідних підвалин сучасної демократії. Донедавна партії, попри свою чисельність, не були найважливішим сегментом політичної системи України, поступаючись іншим двом – олігархічному (фінансово-політичні угруповання, “клани” тощо) й адміністративному (т.зв. “партія влади”, для якої партійна приналежність не має особливого значення). Тому політичне життя України визначала не стільки відкрита конкуренція політичних партій, скільки закулісна боротьба й оборудки олігархів і “партії влади” (пишу в минулому часі, хоча не переконаний, що такі відносини назавжди відійшли в минуле. Блажен, хто вірує).

Та й самі українські партії не завжди відповідають своїй суспільній ролі – гуртувати прибічників різних ідеологій і стратегій суспільного розвитку в боротьбі за владу для реалізації своїх програмних засад. 15 років тому творцями нових політичних партій були ідеалісти, які прагнули свободи, демократії, незалежності, “соціалізму з людським обличчям”, “народного капіталізму” або інших “ізмів”. Згодом настала доба “прагматиків”, не обтяжених вірою в ідеали. Нині програмно-політичних партій із визначеною ідеологією в Україні небагато, переважають партії харизматичних лідерів і надто т.зв. клієнтельські або кланово-олігархічні. Для останніх ідеологія не має особливого значення, вони побудовані на інших засадах, які нагадують стосунки в мафії: сильний і багатий патрон пропонує слабшому клієнтові протекцію та доступ до матеріальних благ (грошові винагороди, просування по службі, участь у приватизації тощо); клієнт, своєю чергою, надає підтримку патронові (виборчі голоси, лобіювання в парламенті). Їхня мета – не реалізація певної програми, а лише боротьба за доступ до влади та розподілу ресурсів. До цього типу належить більшість колишніх провладних партій, які успішно конвертували причетність до влади в матеріальні блага для своїх патронів і клієнтів. Саме тому їм так тяжко дається перехід в опозицію, адже жодного ідеологічного стрижня, крім бажання мати владу, в них немає.

Однак і вчорашні опозиційні, а тепер провладні партії аж ніяк не застраховані від перетворення на клієнтельські структури, тим паче, що й у них не бракує олігархів “другого ешелону”, які спішать дорватися до влади та ресурсів. Дружний похід чиновництва в “Народний Союз Наша Україна”, загравання олігархів із “Батьківщиною” та її лідером, міграція деяких об’єднаних “есдеків” у СПУ – тривожні симптоми.

Відтак вимальовується декілька завдань, які доведеться вирішувати українському політикуму на шляху до багатопартійної демократії європейського зразка: подолати нинішню атомізовану багатопартійність, коли ледь не кожен відправлений у відставку міністр або губернатор одразу ж береться формувати “під себе” нову політичну партію, щоб з її допомогою повернутися до влади; зробити партії справжніми суб’єктами політики, а не інструментами в руках бюрократичної касти й олігархів; шляхом природного добору (а не штучної селекції) утвердити п’ять-шість потужних партій, які представлятимуть конкуруючі стратегії суспільного розвитку, а не чиїсь персональні та групові інтереси; сформувати стабільну партійну систему, за якої дві коаліції право- та лівоцентристського спрямування періодично змінюватимуть при владі одна одну. Без виконання цих завдань політична реформа, яка переносить центр ваги з Президента на парламент, а отже, на політичні партії, призведе лише до чергового перерозподілу влади між кланами, а не до реального народовладдя.

48. ТОТАЛІТАРНИЙ РЕЖИМ – (лат. totalis – увесь, повний) – спосіб організації суспільства, який характеризується всебічним і всеохопним контролем влади над суспільством, підкоренням суспільної системи державі, колективними цілями, загальнообов'язковою ідеологією.

Передумовами виникнення тоталітаризму в політичній практиці є індустріальна стадія розвитку суспільства, наявність засобів масової інформації, колективістський світогляд, могутній державний апарат, особливості соціальної психології (певна ідеологічна та міжособистісна ситуація).

Критерієм тоталітаризму є поглинання державою сфери громадянського суспільства, відсутність плюралізму.

Характерним для нього є харизматичний тип лідерства з обов'язковою опорою на репресивний апарат. Лідерство за тоталітаризму має переважно індивідуалізований характер, навіть найближче оточення лідера значно дистанційоване від нього. У тоталітарних державах недопустимі будь-які форми несанкціонованих дій населення. Тоталітаризм вимагає від людини активних виявів лояльності й відданості режиму.

АВТОРИТАРНИЙ РЕЖИМ – (франц. autoritarisme, від лат. autoritas – вплив, влада) – характеризується зосередженням державної влади в руках однієї особи чи групи осіб або в одному її органі.

Залежно від цілей виокремлюють різні види авторитаризму, наприклад, авторитаризм стабілізаційний, метою якого є збереження існуючого ладу, чи альтернативний, властивий країнам, які відкинули демократичні засади розвитку суспільства. Найчастіше авторитаризм встановлюється в країнах, які переходять від тоталітаризму до демократії.

Влада за авторитаризму сконцентрована в руках правлячої еліти, виборча система пристосована до рішень виконавчої влади, демократичні принципи не є абсолютною цінністю, значний обсяг влади перебуває в руках силових структур, принципи законності та конституційності практично завжди спотворюються. Авторитарними країнами були в різні історичні періоди Радянський Союз та Італія.

ДЕМОКРАТИЧНИЙ РЕЖИМ (грец. demokratia, від demos – народ і kratos – влада) означає “народовладдя”. Поняття “демократія” використовують на позначення типу політичної культури, певних політичних цінностей, політичного режиму. У вузькому розумінні “демократія” має тільки політичну спрямованість, а в широкому – це форма внутрішнього устрою будь-якої суспільної організації. Класичне визначення демократії дав А. Лінкольн – правління народу, обране народом, для народу.

Найраціональніше розуміти демократію як форму політичної самоорганізації суспільства, що означає певну дистанцію між державою та суспільством. За демократії немає місця застою, ідеологія не заступає демократичні цінності, плюралізм є джерелом влади, забезпечений абсолютний примат суверенітету народу.

За демократії політичні рішення завжди альтернативні, законодавча процедура чітка й збалансована, а владні функції є допоміжними. Демократії властива зміна лідерів. Лідерство може бути як індивідуальним, так і колективним, але завжди має раціональний характер.

Одним із головних принципів демократії є багатопартійність. У політичному процесі завжди бере участь і опозиція, яка виробляє альтернативні політичні програми й рішення, висуває своїх претендентів на роль лідера.

Сутнісними ознаками демократії є електоральні (лат. elector – виборець) змагання, можливість розподілу інтересів, націленість на консолідацію суспільства.

Демократія завдяки виборам має дати дорогу найгіднішим представникам еліти, має оберігати суспільство від людей, які довго перебувають при владі, запобігати надмірній концентрації влади.

Демократія, в сучасному розумінні, покликана забезпечити оптимальне поєднання економічної ефективності, соціальної справедливості, свободи підприємництва, соціальної рівності тощо.

ЛІБЕРАЛЬНИЙ РЕЖИМ – ідея індивідуальної свободи є головною. Відповідно до неї ліберальна демократія на перший план ставить громадянську свободу як незалежність особистого життя індивіда від політичної влади. Забезпечення громадянської свободи ґрунтується на реалізації передусім особистих прав і свобод індивіда: права на життя й недоторканність особи, права на свободу і на спротив насильству, права на власність і вільну економічну діяльність, свобод приватного життя – недоторканності житла, таємниці листування, свободи пересування й вибору місця проживання тощо. Наявність в індивіда політичних прав і свобод надає йому можливість брати участь у здійсненні державної влади, впливати на державу з метою задоволення особистих і спільних інтересів і потреб.

ЗМІШАНИЙ ПОЛІТИЧНИЙ РЕЖИМ – тип політичного режиму, який поєднує в собі ознаки різних політичних режимів. Серед них слід виокремити два найпоширеніших:

Посттоталітарний політичний режим – є перехідним від тоталітаризму до демократії. Характеризується формуванням демократичних інститутів, зокрема багатопартійності, з поступовим зменшенням державного контролю над суспільно-політичними процесами та лібералізацією економіки (країни колишнього СРСР).

Посткомуністичний політичний режим – є перехідним від авторитарного до демократичного політичного режиму (колишні соціалістичні країни Східної Європи)