42. Тип партії — це поняття, що включає в себе найбільш істотні ознаки групи політичних партій.

Типологія партій може будуватися за різними критеріями.

Відповідно до характеру внутрішньої організації партії класифікують як кадрові й масові.

Кадрові партії звичайно невеликі за своїм чисельним складом, але в них існує тверда дисципліна й чітко виражена організаційна структура. їхнє завдання полягає в тому, щоб у період виборів забезпечити підтримку кандидатам від партії з боку більшості виборців у конкретному окрузі. Це досягається підбором професійних партійних кадрів, здатних ефективно організувати й провести виборчу кампанію.

Типові риси кадрової партії:

• невелика чисельність членів партії;

• олігархічний характер партії, тобто в неї входять в основному депутати, міністри, сенатори, керівники різного рангу — люди, що професійно займаються політикою;

• наявність апарата, що обслуговує вищі керівні органи партії;

• відсутність сильних організацій на місцях;

• відсутність механізму офіційного прийому до партії й інституту обов’язкових членських внесків;

• електоральний характер, тобто партія пожвавлює свою діяльність головним чином під час виборів.

Типовий приклад кадрових партій — партії демократів і республіканців у США. До даного типу належить більшість європейських партій консервативної орієнтації.

Масові партії— це великі організації, які мають складну внутрішню структуру й високий ступінь ідеологізованості. Свою соціальну базу вони формують в основному з нижчих верств населення. Як правило, це партії комуністичної, соціалістичної й соціал-демократичної орієнтації.

Типові риси масової партії:

• висока чисельність;

• формалізована партійна структура, побудована на основі виборів знизу догори;

• упорядкована діяльність широкої мережі низових організацій;

• тісний і постійний взаємозв’язок між членами партії;

• чітка дисципліна, члени партії не тільки платять внески, але й активно беруть участь у справах партії;

• крім електоральної діяльності велике значення надається масово-політичній та ідейно-виховній роботі;

• акцент робиться на рекрутуванні нових членів, організації кампаній у зв’язку з різними політичними подіями, проведенні дискусій з різних теоретичних і практичних проблем і т. д.

За методами і засобами діяльності розрізняють партії авангардного й парламентського типу.

Партії авангардного типу використовують у своїй діяльності засоби й методи, які перебувають на. межі або поза законом. До них належать: силовий натиск на органи влади, страйки, пікетування, фізичне насильство й терор і т. ін.

Для партій парламентського типу властиві методи й засоби діяльності в межах правових норм держави. Свої політичні платформи вони виражають через законні органи влади. Зовнішня діяльність таких партій зосереджена, насамперед, у парламенті й місцевих органах влади. Партії парламентського типу природно зацікавлені у збереженні стабільності існуючої політичної системи.

За місцем у системі влади виділяють правлячі й опозиційні партії.

Правлячі — це партії, що одержали за результатами виборів більшість місць у парламенті й сформували уряд.

Опозиційні — це ті партії, які перебувають в опозиції до уряду.

У демократичних державах опозиція представляє один з повноправних політичних інститутів, будучи невід’ємним елементом механізму стримування й противаг у політичній системі. Функції опозиції досить різноманітні. Насамперед, це основний канал вираження соціального невдоволення мас. Критикуючи офіційний курс уряду й беручи участь у законотворчому процесі, опозиційна партія має можливість домагатися принципових поступок і коректувати політику. Крім того, наявність опозиційний партій обмежує зловживання владою, перешкоджає порушенню громадянських і політичних прав і свобод населення. Представляючи альтернативні політичні програми, опозиційні партії дають громадянам можливість зробити власний вибір.

У політичному спектрі кожної країни розрізняються партії праві, ліві й центристські.

Традиція ділити політичні сили на «праві» й «ліві» бере свій початок із часів французької революції 1789 р., коли на засіданні французького парламенту праворуч від голови розташовувалися консерватори, що виступали за збереження монархії, ліворуч — радикали, які відстоювали ідеї загальної рівності. Помірні займали місця в центрі залу. Після цього правими стали називати послідовників збереження існуючого ладу, а лівими — прихильників радикальних змін.

Залежно від конкретної політичної ситуації «ліві» можуть стати «правими», а «праві» — «лівими».