37. Функції держави.

Внутрішні функції:

– правотворча – творення і прийняття законів та інших юридичних норм (законодавство).

– правоохоронна – контроль і нагляд за виконанням правових норм і застосування за необхідності примусових заходів; захист прав і свобод громадян, створення умов для їх безпеки, громадського порядку тощо;

– економічно-господарська – захист економічної основи суспільства, існуючого способу виробництва, різноманітності форм власності; регулювання господарської діяльності, ринкових відносин; державне управління економікою;

– соціальна – регулювання відносин між соціальними та етнічними спільнотами, запобігання соціальним конфліктам і протистоянням та їх усунення; узгодження інтересів і потреб індивідів та соціальних груп; ефективна демографічна політика;

– культурно-виховна – регулювання і розвиток системи освіти, культури, науки, фізичної культури і спорту, виховання моральності, гуманізму, загальнолюдських та національних цінностей;

– екологічна – захист довкілля, розумне використання природних ресурсів, формування екологічної культури.

Зовнішні функції:

– оборонна – захист країни від зовнішнього нападу, посягань на територіальну цілісність держави;

– дипломатична – відстоювання і реалізація національних інтересів держави та її громадян у міжнародному житті; здійснення самостійної зовнішньої політики;

– співробітницька – розвиток економічних, політичних, культурних відносин між державами; поглиблення інтеграційних процесів на загальнолюдській, регіональній та політичній основі.

38.Форма держави – сукупність найбільш загальних ознак держави, зумовлених інституціональними, територіальними і функціональними способами організації влади.

Існують три основних категорії, які розкривають форму держави:

– “форма державного правління” (інституціональні характеристики організації влади);

– “форма державного устрою” (територіальні характеристики організації влади);

– “політичний режим” (функціональні характеристики організації влади).

Аналіз форм держави має особливо важливе значення, оскільки дає ключ до розуміння конкретних форм організації державної влади і здійснення політики.

ФОРМА ДЕРЖАВНОГО ПРАВЛІННЯ – спосіб організації державної влади, зумовлений принципами формування і взаємовідносин вищих органів держави.

Залежно від правового статусу глави держави й порядку формування цього вищого органу державної влади розрізняються дві основних форми державного правління – монархія і республіка

Монархія (грец. monarchia – єдиновладдя, від monos – один, єдиний і arche – влада) – форма правління, за якої верховна державна влада юридична належить одній особі – монарху (королю, імператору тощо) і передається в порядку престолонаслідування.

Влада монарха не є похідною від будь-якої іншої влади, органу чи виборців. Монарх формально виступає джерелом державної влади, усіх державно-владних повноважень. Одна з основних причин збереження монархії та, що в багатьох країнах інститут монархії, особа монарха є символом єдності і верховним арбітром нації, запорукою непорушності політичної системи, оскільки влада монарха не залежить від гри політичних сил. За відсутності в парламенті чітко визначеної більшості монарх може відіграти вирішальну роль у її утворенні та формуванні уряду.

У сучасному світі зберігаються два історичних типи монархії – абсолютна і конституційна із різновидами – дуалістична та парламентарна.

Республіка (лат. respublica, від res – справа, publicus – суспільний) – форма державного правління, за якої всі вищі органи державної влади або обираються, або формуються загальнонаціональною представницькою установою (парламентом).

Існують три основних різновиди республіканської форми правління:

– президентська республіка;

– парламентська республіка;

– республіка змішаного типу. ДЕРЖАВНИЙ УСТРІЙ – спосіб організації адміністративно-територіальної, національно-територіальної єдності держави, особливості відносин між її складовими.

Розрізняють прості (унітарні) і складні (федеративні, конфедеративні) держави.

Унітарна держава (лат. unitas – єдність, однорідний, що складає ціле) – єдина держава, поділена на адміністративно-територіальні чи національно-територіальні одиниці, які не мають політичної самостійності, статусу державного утворення.

У такій державі сформована єдина система вищих органів влади і управління, діє єдина конституція і єдине громадянство. У багатьох унітарних державах існують автономії, які відрізняються від звичайних адміністративно-територіальних одиниць поділу ширшими повноваженнями. У них водночас із загально-державними законами з окремих питань діють регіональні закони, конституції тощо, якщо вони не суперечать законам держави загалом. В автономіях незалежно від центральних органів діють автономний парламент, уряд (однак автономія не є державним утворенням). Більшість західних розвинутих держав – унітарні (Франція, Швеція, Польща, Фінляндія та ін.). Унітарною є і держава Україна.

Федерація – союзна держава, до складу якої входять державні утворення – суб’єкти федерації.

Суб’єкти федерації мають суверенітет, зберігають відносну самостійність. Основні ознаки федерації: єдина територія і збройні сили, спільні митниця, грошова і податкова системи, загальна конституція за наявності конституцій суб’єктів федерації, спільний уряд, єдине законодавство і громадянство (подвійне – для суб’єктів федерації). Проте суб’єкти федерації правомочні приймати законодавчі акти в межах своєї компетенції, створювати власну правову й судову систему. Однак суб’єкти добровільно делегують центральним органам федерації частину своїх повноважень. У разі порушення федеральної конституції центральна влада вправі вжити щодо них примусові заходи. Суб’єкти федерації не володіють правом сецесії (виходу із федерального союзу). У світі 20 федеративних держав (штати – у США, Мексиці, Бразилії, Венесуелі, Австралії, Індії, Малайзії та ін.; землі – у Німеччині, Австрії; кантони і напівкан-тони – у Швейцарії; провінції – в Аргентині, Канаді).

Конфедерація (лат. confederatio – спілка, об’єднання) – союз суверенних держав, які зберігають незалежність і об'єднані для досягнення певних спільних цілей (переважно зовнішньополітичних, воєнних), для координації своїх дій.

За конфедерації існує центральний керівний орган, якому надані точно визначені повноваження. Його рішення приймаються іздійснюються тільки за згодою всіх держав, що входять до складу конфедерації. При цьому, звичайно, не існує єдиної території і громадянства, спільної податкової і правової системи тощо. Правовою основою конфедерації є союзний договір, тоді як для федерації – конституція. Кошти конфедерації складаються із внесків її суб’єктів.

Нині конфедерацій у світі не існує. У минулому конфедеративним був устрій у США (1776–1787), Швейцарії (до 1848), Німецький союз (1815–1867). Щоправда, термін “конфедерація” вживається в назвах швейцарської і канадської держав, але це не змінює природи їх федерального устрою.

39. Правова держава — це держава, обмежена у своїй діяльності правом, покликаним захистити права й свободи особи й підкорити владні органи контролю суверенного народу.

Головні принципи правової держави такі:

1) Верховенство права й закону, панування закону у всіх сферах громадського життя. Закон, прийнятий верховним органом влади при строгому дотриманні всіх конституційних процедур, не може бути змінений, відмінений або припинений ні відомчими актами, ні урядовими розпорядженнями, ні рішеннями партійних органів, які би високі й авторитетні вони не були. Вся суспільна діяльність здійснюється у строгій відповідності із законами, закріпленими конституцією правової держави.

2) Реальність прав і свобод громадян. Цей принцип проявляється у визнанні, затвердженні й належному гарантуванні прав і свобод людини й громадянина. Причому передбачається, що Права й свободи людини не є якимось «даром» влади, а належать їй від народження.

3) Взаємна відповідальність держави й особистості. Цей принцип виражає моральні засади у відносинах між державою як носієм політичної влади й громадянином як учасником її здійснення. Держава шляхом видання законів бере на себе конкретні зобов’язання перед громадянами, громадськими організаціями, іншими державами й усім міжнародним співтовариством. Підкоряючись праву, державні органи не повинні порушувати його припаси й відповідають за порушення або невиконання цих обов’язків.

Обов’язковість закону для державної влади забезпечується системою гарантій, які виключають адміністративну сваволю. До них належать:

• відповідальність уряду перед представницькими органами;

• дисциплінарна, цивільно-правова або кримінальна відповідальність посадових осіб держави будь-якого рівня за порушення прав і свобод конкретних осіб, за перевищення влади, зловживання службовим становищем та ін.

Формами контролю з боку громадськості за виконанням зобов’язань державних структур можуть бути референдуми, опитування, звіти депутатів перед виборцями і т. д.

На тих же правових засадах ґрунтується й відповідальність особистості перед державою. Особистість погоджується на певні обмеження й зобов’язується підкорятися загальним постановам держави. Види юридичної відповідальності стосовно особистості, що порушила правові норми: карна, адміністративна, цивільна, дисциплінарна, матеріальна.

4) Поділ влади на законодавчу, виконавчу й судову. Цей принцип має на меті виключити монополізацію влади в руках однієї особи, органа або соціального прошарку й забезпечити відповідність всієї системи публічної влади вимогам права і їхнього послідовного дотримання.

Система «взаємостримування і взаємопротиваг», установлена в конституції, законах, являє собою сукупність правових обмежень у відношенні конкретної державної влади: законодавчої, виконавчої, судової.

Так, щодо законодавчої влади використовується досить жорстка юридична процедура законодавчого процесу, що регламентує основні його стадії. У системі противаг важливу роль покликаний грати президент, що має право застосувати відкладене вето при поспішних рішеннях законодавця. Діяльність конституційного суду також можна розглядати як правостримуючу, тому що він має повноваження блокувати всі антиконституційні акти.

Відносно виконавчої влади використовуються обмеження відомчої нормотворчості, заборони на прийняття нею актів, що Зачіпають такі відносини, які повинні бути врегульовані тільки законом. Сюди можна віднести строки президентської влади, імпічмент, вотум недовіри уряду, заборону відповідальним працівникам виконавчих органів обиратися до складу законодавчих структур, займатися комерційною діяльністю.

Для судової влади теж є правообмежувальні засоби, закріплені в конституції, процесуальному законодавстві: презумпція невинності, право на захист, рівність громадян перед законом і судом, гласність процесу, відвід суддів і т. ін.

5) Наявність ефективних форм контролю й нагляду за здійсненням законів. Механізм контролю за дією законів повинен включати: а) використання комплексних засобів (економічних, правових, соціально-психологічних, моральних та ін.);

6) застосування цільових комплексних програм реалізації законів; в) систематичний контроль за виконанням законів і застосування мір заохочення й санкцій; г) аналіз причин порушення законності; д) оцінку — за певними показниками — ефективності дії галузей, правових інститутів, окремих або багатьох законів, їхніх норм; е) аналіз впливу законності на динаміку регульованої сфери громадського життя.

41. ПОЛІТИЧНА ПАРТІЯ – (лат. partis – частина) добровільне та організаційно оформлене об’єднання громадян, яке виражає інтереси частини суспільства і прагне до їх задоволення шляхом здобуття, утримання і використання державної влади.

Зрозуміти демократичну політику без організації політичних партій неможливо. Їхня діяльність глибоко проникає в політичне життя суспільства. Роль партій в житті суспільства є цілком очевидною. Вони є своєрідним механізмом врегулювання політичних конфліктів, визначають характер і напрямок політичного процесу, забезпечують зв'язок суспільства і держави.

Для багатьох роль партій в сучасній конкурентній політиці є подібною до ролі корпорацій в сучасній конкурентній економіці. Більшість вчених, експертів, професійних політиків при розгляді феномену політичних партій погоджуються з наступними положеннями: 1) партії – це організації, 2) партії займаються забезпеченням діяльності урядових лідерів, 3) партії займаються забезпеченням громадської політики, 4) партії найбільш політично активні під час виборів, 5) партії відіграють тривалу роль у політичному житті.

МІСЦЕ ПАРТІЙ У ПОЛІТИЧНІЙ СИСТЕМІ СУСПІЛЬСТВА – вони є одним з найважливіших компонентів політичного процессу суспільства. Як суб’єкт формування владних відносин, партії великою мірою визначають характер і спрямування політичного процесу, стратегію і тактику боротьба за владу, її утримання, політичну стабільність суспільства. Завдяки політичним партіям здійснюється прямий та зворотний зв'язок між суспільством і державою. Це важливий інститут громадянського суспільства, завоювання й утримання влади, форма управління суспільством, при якій боротьба партій за владу виступає як механізм використання розбіжності інтересів, інакомислення в цілях суспільного прогресу.

Ознаки:

Перше, політична партія - це суспільне об'єднання, головною метою участі якого в політичному процесі є здобуття і здійснення (чи участь у здійсненні) державної влади в рамках конституції і діючого законодавства. Це головна кваліфікаційна ознака політичної партії, що виражає саму S сутність і відрізняє від всіх інших видів суспільних об'єднань неполітичного характеру (різного роду союзів, асоціацій, клубів, фондів і т.д.).

Друге, політична партія — це організація, що об'єднує індивідів на основі спільності політичних поглядів, що знаходять своє втілення в програмі, яка намічає основні напрямки політики держави та добровільності об'єднання у організаційну структуру.

Третє, політична партія—це об'єднання, що діє на постійній основі та має формалізовану організаційну структуру. Вона визначається законодавством більшості країн і відрізняє політичні партії від політичних рухів, тимчасових і вузьких по своєму складу об'єднань, що також можуть брати участь у політичному житті.