2. Напрями процесу управління інноваціями

Стратегія розвитку підприємства повинна передбачати ефективне управління процесом впровадження сучасних наукових досягнень у практику господарювання, яка реалізується шляхом його інноваційної діяльності.

Інноваційні інвестиції здійснюються у двох основних формах:

• шляхом придбання готової науково-технічної продукції;

• шляхом розробки нової науково-технічної продукції.

  1. Інноваційні інвестиції у формі придбання готової науково-технічної продукції мають наступні види:

     • придбання патентів на об’єкти інтелектуальної власності. Патент дає його власнику виключне право користування, виробництва і продажу продукції на визначений період часу. Власник патенту може спільно володіти патентом, передати право третій особі за плату, використовувати винахід самим винахідником. Частіше всього патент стосується не всього виробництва продукції, а лише окремих технологічних процесів;

     • придбання „ноу-хау” – сукупність технічних, технологічних, комерційних та інших знань, оформлених у вигляді технічної документації, навиків та виробничого досвіду, необхідних для організації того чи іншого виду виробництва, але незапатентованих. Термін „ноу-хау” вперше був застосований в США у судовій справі у 1916 році і означав вміння або майстерність зробити будь-що з мінімумом зусиль.

Придбання патентів і ноу-хау здійснюється на основі ліцензійних угод. Розрізняють два види ліцензійних угод: проста (невиняткова) ліцензія – передбачає обмежене право використання, виняткова – передбачає надання лише одному власнику право на користування і видачу ліцензій третім особам.

Однією з форм ліцензійної угоди є франчайзинг. Він являє собою продаж ліцензії на технологію або товарний знак фірми, що має високий імідж на ринку, при умові збереження покупцем приписаних продавцем ліцензії стандартів якості виробництва продукції і послуг. Ця форма інноваційних інвестицій використовується підприємством, як правило, на ранніх стадіях свого розвитку.

2. Інноваційні інвестиції у формі розробки нової науково-технічної продукції мають наступні види:

• розробка нової науково-технічної продукції в рамках самого підприємства;

• розробка нової науково-технічної продукції сторонніми організаціями на замовлення.

Основними напрямами процесу управління інноваціями є: формування загальної потреби в інноваційних інвестиціях, вибір і оцінка вартості об’єктів інноваційних інвестицій, планування потреби в інвестиційних ресурсах по етапах здійснення інноваційної діяльності, визначення ефективності інноваційних інвестицій.

Загальна потреба в інноваційних інвестиціях у запланованому періоді залежить від обраної інноваційної стратегії підприємства. Розрізняють чотири типи інноваційних стратегій підприємства, які визначають обсяг і види інноваційних інвестицій:

1. „Все нове - сам”. Цей тип інноваційної стратегії пов’язаний з діяльністю підприємств, які самостійно розробляють і першими впроваджують інновації. Така діяльність пов’язана з високим рівнем фінансових ризиків, тому вони отримали назву „ризикових” (або венчурних) підприємств.

2. „Швидкий другий”. Сутність полягає у тому, що підприємство самостійно не розробляє інновацію, але уважно спостерігає за інноваційною діяльністю своїх конкурентів, і швидко реалізує здійснені ним інновації, прив’язуючи їх до специфіки своєї діяльності. Така стратегія характерна для середніх підприємств, що здійснюють активний інноваційний менеджмент.

3. „Відставання з мінімальними витратами”. Підприємство свідомо не здійснює розробку нової науково-технічної продукції, а очікує її появи на ринку. Однак у випадку успіху інноваційної діяльності будь-якого „ризикового” підприємства, намагається використати основні види цієї продукції і технології у своїй діяльності. Цей тип стратегії побудований на основі впровадження інновації з найменшою сумою інвестованого капіталу. Таку стратегію здійснюють підприємства, які не бажають істотно відставати від НТП, але обмежені у фінансових ресурсах.

4. „Заповнення прогалин” – реалізація не кардинальних інновацій, що потребують істотної перебудови господарського процесу, а тільки окремих його елементів, які не потребують значного обсягу інвестицій і швидкої їх реалізації. Цей тип інноваційної стратегії є найменш ефективним, але найдешевшим.

Вибір і оцінка вартості об’єктів інноваційних інвестицій здійснюється в два етапи:

• у розрізі видів інноваційних інвестицій, передбачених до реалізації згідно обраної стратегії підприємства, вивчається пропозиція і формуються конкретні об’єкти інвестування (придбання ноу-хау, оплата інжинірингових послуг тощо), що потребують фінансування у запланованому періоді;

• проводиться оцінка вартості окремих об’єктів інноваційного інвестування.

Планування потреби в інвестиційних ресурсах по етапах здійснення інноваційної діяльності базується на оцінці вартості об’єктів інвестицій і життєвому циклі інновацій – це період часу з моменту зародження ідеї про інновацію до заміни іншою інновацією. Життєвий цикл інновації охоплює наступні стадії:

• розробка інноваційного рішення – являє собою період дослідження від появи ідеї до розробки практичних рекомендацій по її впровадженню (здійснюють ризикові підприємства);

• перше впровадження в експлуатацію – інновація вперше реалізується „ризиковим” підприємством і доводиться до ефективного практичного її використання;

• розширене впровадження – інновація вивчається великим колом підприємств, які її купують, і впроваджується у практику їхньої діяльності;

• удосконалення – пов’язана з удосконаленням окремих елементів інновації під впливом НТП;

• припинення – заміна іншою, більш ефективною інновацією.

Інноваційні інвестиції на „ризикових” підприємствах найбільш активно здійснюються на 1 і 2 стадіях (до 90% інвестиційних ресурсів), невеликий обсяг інвестиційних ресурсів на 4 стадії ( до 10%). 3 і 5 стадії на таких підприємствах не плануються і, відповідно, не інвестуються.

На інших підприємствах основний обсяг інноваційного інвестування (до 80%) здійснюється на 3 стадії життєвого циклу інновації і лише незначний обсяг (до 20%) – на 4 стадії. 1, 2 і 5 стадії на таких підприємствах не потребують інвестиційних ресурсів.

Визначення ефективності інноваційних інвестицій базується на співставленні витрат інвестиційних ресурсів (обсягу інвестованого капіталу) і очікуваного чистого грошового потоку (прибутку й амортизаційних відрахувань за даним видом нематеріальних активів), приведених до теперішньої вартості. Прибуток розраховується методом прямого розрахунку або методом різниць (між сумою прибутку до і після впровадження інновації).

Сучасні організаційні форми інноваційної діяльності

За останні 20 років розвинуті країни накопичили значний досвід організації інноваційної діяльності. Виникли різноманітні форми впровадження наукових розробок у виробництво: Промислово-фінансові групи, науково-промислові комплекси, технопарки, технополіси, інноваційні центри тощо. В залежності від структури послуг інноваційні центри можна поділити на такі групи:¹

1. Центри передачі технологій.

• Створення відбувається урядом та регіональними органами влади за участю приватного капіталу в рамках національних програм промислового і технологічного розвитку.

• Мета – тісніша інтеграції наукових організацій (в першу чергу державних) з промисловістю (організація бізнес-конференцій, публікації інформаційних збірників про науково-технічні можливості, пошук партнерів для взаємодії, пошук дослідницьких проектів).

• Фінансування - початкові кошти на створення і діяльність подібних центрів повинні виділятись з державного і місцевих бюджетів, подальший їх розвиток забезпечується підтримкою приватного капіталу.

2. Бізнес-центри.

• Створення відбувається урядом, регіональними урядовими організаціями, приватними особами.

• Мета - спеціалізуються на підтримці малого бізнесу на початкових етапах його становлення. Основні функції полягають в інформаційній підтримці підприємців-початківців, пошукові замовників на їх проекти, залучення зовнішніх експертів тощо. Як правило, вартість подібних послуг набагато нижча, ніж на вільному ринку, оскільки діяльність самих бізнес-центрів частково фінансується за рахунок бюджетних коштів і коштів засновників.

• Фінансування. Державний та місцеві бюджети, приватний капітал.

3. Бізнес-інкубатор.

• Створення. Складний багатофункціональний комплекс, що забезпечує сприятливі умови для ефективної діяльності новоутворених малих інноваційних фірм, які реалізують цікаві наукові ідеї. Створюються місцевими органам влади або великими компаніями.

• Мета. Вирощування нових видів бізнесу. Займаються реалізацією прибуткових проектів, як правило, на засадах самофінансування, зацікавлені у тому, щоб малі інноваційні структури якомога швидше ставали рентабельними: інкубатору гарантується значна частка в їхніх майбутніх прибутках.

• Фінансування. Державний та місцеві бюджети, приватний капітал, венчурний капітал. Бізнес-інкубатори, які є юридично і господарсько-самостійними, прибутковими організаціями, насамперед займаються розвитком незалежних суб’єктів господарювання. У зв’язку з цим основним показником діяльності бізнес-інкубаторів поряд з традиційними (прибуток, рентабельність тощо) є такі, що відображають їх специфіку, зокрема:

- кількість фірм, що функціонують на площах бізнес-інкубатора;

- розміри фірм, їх вік та походження;

- спеціалізація фірм, рівень їх наукомісткості;

- темпи зростання показників економічної діяльності фірм-клієнтів;

- питома вага фірм, що змінять профіль своєї діяльності після виходу з інкубатора;

- питома вага малих (середніх) підприємств, які припинили свою діяльність на різних етапах існування за рахунок хибності ідей та передумов, закладених при їх існуванні, так і комерційної неспроможності.

Важливою складовою економічного механізму функціонування інкубаторів, поряд із джерелами фінансування, зв’язками зі спонсорами, стосунками з клієнтами, є процедура “виведення” малих підприємств з інкубаторів. Як свідчить зарубіжний досвід, за нормальних умов клієнти перебувають в інкубаторі від 2 місяців до 2-3 років ( в середньому – 1 рік). Термін перебування фірми в інкубаторі зумовлюється, з одного боку, тривалістю циклу освоєння високотехнологічними малими підприємствами нової технології чи продукції, а з іншого – запровадження керівництвом інкубаторів системою стимулів, які підштовхують нові фірми до прискорення налагодження власної справи, зокрема за рахунок гнучкості орендної плати чи встановлення низького рівня оплати праці керівництву фірми-клієнта.

4. Технопарки.

• Створення. Найбільш масштабні інноваційні центри, в яких, окрім перерахованих вище послуг, забезпечуються умови, максимально сприятливі для науково-технічних інноваційних проектів, що виконуються спільними зусиллями наукових центрів і промисловості. Технопарки в своїй більшості створюються великими науковими центрами (частіше за все університетами) на спеціально відведеній території, яка насичена першокласною інженерною, науково-виробничою та соціальною інфраструктурою.

• Мета технопарків – залучити на свою територію представників крупного бізнесу, що працюють в сферах високих технологій, для здійснення силами спеціалістів наукового центру за рахунок коштів залучених компаній розробок інноваційних продуктів, в основі яких лежать результати наукових досліджень, що проводяться в центрі-засновнику.

• Фінансування –державні кошти, приватний капітал, венчурний капітал.

Розробку інноваційних продуктів в технопарках, як правило, ведуть малі, спеціально створені для цього фірми, засновниками яких можуть виступати вчені центру, корпорації-інвестори тощо. Важливо відмітити, що засновники технопарків, самі парки та компанії, що працюють на їх території, – це незалежні юридичні особи, що виконують власні задачі: університети організовують наукові дослідження, компанії розробляють нові продукти з метою їх комерціалізації, парки сприяють обом цим процесам, за рахунок створення відповідних умов. Вказана спеціалізація є необхідною умовою ефективності подібних конгломератів, оскільки кожен окремий вид діяльності організовується і управляється по-різному.

Механізм функціонування технопарків є ефективним для країн, які мають високий рівень фундаментальних досліджень, що не мають комерційної орієнтації. Серед факторів, що сприяють формуванню технопарків, можна виділити наступні:

- наявність в регіоні науково-дослідних установ високого класу;

- наявність кваліфікованих спеціалістів;

- наявність ризикового капіталу.

Місцева влада надає технопаркам допомогу у вигляді безповоротного фінансування, пільгового надання земельних ділянок, податкових пільг (стосовно місцевих податків). Зацікавлені в створенні технопарків і промислові підприємства, які використовують їх для вирішення технологічних проблем і підтримки конкурентоспроможності. Вкладом підприємства є фінансова і матеріальна підтримка.

Таким чином, технопарк – це єдиний організм, в якому підтримується безперервний взаємозв’язок між дослідженнями, дослідним виробництвом, впровадженням прикладних розробок і ринком.²

Варто відмітити, що більшість держав розглядають створення наукового парку як важливий стратегічний засіб для розвитку сучасної конкурентоспроможної промисловості, стимулювання підйому економіки і розвитку суспільства. За статистичними даними, у світі налічується більше 400 різноманітних технопарків, які розташовані переважно в Америці, Європі та Азії. За кількістю перше місце займає США (більше 100), друге – Німеччина (більше 60), далі Великобританія (40), Франція (30), Японія (20), Південна Корея (10)³.

5. Технополіси. Японська модель “наукових парків”, на відміну від американської, передбачає будівництво абсолютно нових міст – так званих технополісів, що зосереджують наукові дослідження в передових та піонерних галузях, а також наукомістке промислове виробництво. Створення технополісу передбачає новий підхід до регіональної економічної політики. Технополіс – місто з дослідними центрами, висококваліфікованими кадрами, сучасним виробництвом. Серед особливостей технополісу можна виділити те, що він: формується в умовах помірних темпів зростання економіки; передбачає розвиток електроніки, біотехнологій, нових матеріалів; підтримується переважно органами місцевої влади; передбачає підтримку малих і середніх підприємств з високим науковим і виробничим рівнем.

Серед основних умов формування технополісу можна виділити:

- присутність в регіоні престижного університету або ряду науково-дослідних інститутів;

- наявність технопарку;

- залучення венчурного капіталу;

- сприятливі економічні умови.

6. Фінансово-промислові групи.

Серед передових організаційних форм інноваційної діяльності в Україні вони отримали найбільше розповсюдження.

• Створення. Об’єднання банківського і промислового капіталу.

• Мета фінансово-промислових груп є підвищення конкурентоспроможності вітчизняних товарів через прискорення впровадження заходів НТП. Фінансово-промислові групи об’єднують виробничі підприємства, організації, банки та інші об’єкти підприємницької діяльності.

• Фінансування. Банківський капітал.