2. Участь українців у війні на боці Вермахту

Мотивація участі українців у війні під стягами ІІІ рейху була різною: для одних це сподівання здійснити заповітну мрію про українську державність, для інших – вибір між життям і смертю, зроблений у таборах військовополонених, де гітлерівці рекрутували новобранців до різного роду національних частин, ще для інших – це була можливість помсти за пережиті кривди (голодомор, розкуркулювання й терор, переселення народів, утиски на світоглядно-релігійному ґрунті тощо).

З огляду на це правомірним уявляється поділ усіх формувань, які воювали пліч-о-пліч з німецькими частинами на дві групи:

перша – українські й неукраїнські військові угруповання, що виникли на базі політичних концепцій, зокрема такі як Український легіон (“Нахтігаль” і “Роланд”), дивізія “Галичина”, УНА;

друга – охоронно-вартові, допоміжні, спеціальні та поліцейські підрозділи.

Батальйони “Нахтігаль” та “Роланд”.

Виникнення перших військових одиниць у стані Німеччини пов’язано з намаганням ОУН започаткувати збройні формування, які в умовах війни мали б реалізувати ідею української державності. З цією метою ОУН(Б) ще на початку 1941р. були проведені переговори з Канарисом і Браухічем стосовно створення військової частини, вишколеної Вермахтом, але політично підпорядкованої ОУН. Приховані наміри німецької сторони полягали в тому, щоб за допомогою українських сил створити систему інформації, підготувати з них перекладачів, а також організаторів партизанських дій.

Набір до двох українських батальйонів проводила ОУН(Б) при підтримці абверу так звані “Дружини українських націоналістів” (ДУН) не мали порядкового номера й не входили до складу німецьких з’єднань, отримавши назви – “Організація “Роланд” і “спеціальний відділ “Нахтігаль”. Серед визначених їм завдань були: забезпечення умов для просування німецьких військ по неокупованих територіях, “роззброєння росіян”, охорона транспортів з військовополоненими.

Батальйон “Роланд” був створений у квітну 1941р. і проходив навчання у Зауберсдорфі поблизу Відня в складі 350 чол. Особовий склад був одягнутий в чеську уніформу з жовто-синіми нарукавниками з надписом “Німецький вермахт”.

Майже одночасно формувався батальйон “Нахтігаль” у Нойгаммері (Сілезія) в складі 330 чол., одягнутих в польові мундири вермахту.

Вищий командний склад обох частин був німецький, поряд з цим командирами з українського боку були призначені Є.Побігущий (“Роланд”) та Роман Шухевич (“Нахтіналь”).

Як бойова одиниця “Роланд” та і не був використаний німцями. 27 червня 1941р. цей батальйон під командуванням лейтенанта Зібера отримав наказ надати підтримку вермахту в боях на р. Прут, а далі забезпечити охорону промислових і транспортних об’єктів в районі м.Ботошани (Румунія). Події ж 30 червня 1941р. у Львові, пов’язані з проголошенням української державності, спричинили до усунення цієї частини від активних дій з “політичних міркувань” командування батальйону дістало розпорядження передислокуватись у Фокшани, де він і був роззброєний наприкінці серпня.

Нетривалим виявилось також існування спецвідділу “Нахтігаль”. 22 червня 1941р. ця частина перейшла радянський кордон у районі Перемишля і не вступаючи в бій, 30 червня увійшла до Львова разом з 1-м батальйоном Бранденбурзького полку. Там український батальйон зайняв ряд об’єктів, в тому числі й радіостанцію, що передала повідомлення про проголошення України самостійною державою.

Цей факт призвів до того, що німецьке командування позбавило українських офіцерів попередніх повноважень і підпорядковувало батальйон Вермахтові. 13 серпня батальйон було повернено до Нойгаммера, де він був розформований.

Німці запропонували інтернованим воякам вирішувати дилему: або звільнення з армії без права повернення на Україну, або ж вербування до нової військової одиниці.

За винятком 50 чол. бійці та старшини згодились укласти 1-річний контракт 31 грудня 1941р. Нове українське формування, створене у Франкфурті – на – Одері, дістало назву “201-й батальйон охоронної поліції” й було перекинуте до Білорусії для охорони доріг від радянських партизанів. Через рік, у грудні 1942р. батальйон №201 був розформований, а його офіцери відбували арешт у Львові.

Таким чином, сподівання проводу ОУН(Б) на те, що перші українські формування в складі вермахту стануть військовими осередками суверенної України, виявилися марними. Гітлерівське командування, не допускаючи ані найменшої автономності створених українських бойових одиниць, підпорядкували їх досягненню власних військово-політичних цілей на Сході.

Дивізія “Галичина”.

Однак ілюзії щодо українського національного відродження за умов підтримки з боку ІІІ рейху були надто живучими. Деякі українці (проф. В.Кубійович, К.Паньківський, що стояли на чолі Українського Центрального Комітету) плекали надію створити українську бойову одиницю в лоні вермахту, яка боролася б проти більшовизму і за створення незалежної, союзної Німеччині держави.

Німецьке головнокомандування, враховуючи відчутні втрати на Східному фронті та виключаючи будь-який політичний контекст, пішло на створення військової формації з населення військової формації з населенням Галичини, прагнучи, окрім іншого, ще й відвернути місцеву молодь від національного антинімецького підпілля.

В. Кубійович так пояснював свою позицію: “В момент творення дивізії була для мене ясна поразка Німеччини. З другого боку, всі ми, що прикладали зусилля для реалізування ідеї української дивізії, мали надію, що поразка Німеччини не буде рівнозначною з перемогою Совєтів та що на терені Східної Європи постануть такі умови, що поневолені німцями й більшовиками народи могтимуть стати до боротьби за незалежність”.

Проти створення дивізії на таких засадах виступили керівники обох течій ОУН. Прибічники С.Бандери дорікали німецьким авторам проекту його регіональним характером, вихолощенням політичних аспектів, категорично вважаючи, що “українська кров може бути пролита тільки за Українську державу і в лавах української армії”.

Противниками створення дивізії був заступник голови ПУН О.Ольжич. Натомість генерал М.Капустянський підтримав позицію В.Куйбійовича. Член ПУН (Проводу українських націоналістів) полк. Р.Сушко займав нейтральну позицію.

Як би там не було, а вже 28 квітня 1943р. губернатор Галичини Вехтер урочисто оголосив про створення організації Добровольчої дивізії СС “Галичина”.

Думки дослідників щодо кількості добровольців, які виявили бажання стати дивізійниками, розходяться. Так, В.Косик обмежує це число 62 тис., а професор Колумбійського університету Д.Х.Стейн доводить його до 100тис. Більш вірогідними видаються оцінки відомих вчених В.Вериги і Т.Гунчака, які вважають, що до початку червня 1943р. зареєструвалось близько 80тис. добровольців.

За наведених вказаними авторами німецьких документів з’ясовується, що з 81999 рекрутів 53тис. було визнано придатними до призову, 42тис. включено до списків призовників, 25600 отримали повістку, 19047 закликано до служби.

Призов до дивізії тривав і надалі. Так, у листопаді 1943р. до неї влилось 6000 добровольців. Показово, що навіть не примірявши уніформи, новобранці відразу приймали присягу. Її текст не залишає жодних сумнівів у тому, що вояки-українці мали стати гарматним м’ясом для гітлерівської військової машини.

На рубежі 1943-1944 років особовий склад дивізії нараховував 18тис. чол. У червні 1944р. 14-а Військова гренадерська дивізія СС (Галицька №1"), які і стали офіційно називати з 27 червня, була підпорядкована ХІІІ армійському корпусу 4-ї танкової армії вермахту і одержала завдання утримувати 36-км ділянку фронту поблизу Бродів. В результаті кровопролитних боїв з частинами Червоної армії дивізія зазнала втрат у 7000 осіб. Близько 4000 полеглих і 1000 поранених – таку ціну заплатили дивізійники за патріотичні і водночас утопічні дії своїх керівників.

Відійшовши до Словаччини на переформування, командування дивізії в січні 1945р. дістало наказ про передислокацію в Югославію, де вела бої з партизанами Й.Б.Тіто.

В перші дні травня 1945 року командування дивізії шукало можливості уникнути радянського полону, скласти зброю перед англійцями чи американцями. Основній частині бійців це вдалося. Частина – 1052 осіб, - які раніше були громадянами УРСР, вирішили повернутися на батьківщину.

Близько 10 тис. дивізійників з таборів у італійських містечках Беллярії та Ріміні було перевезено до Англії, звідки частина з них виїхала до США та Канади.

Охоронно-вартові, допоміжні та поліційні формування.

Великі контингенти військовополонених – червоноармійців уже з перших місяців війни навели німецький генералітет на думку, що їх можна використати проти радянських військ. Протягом 1942-1943рр. Під керівництвом генералів Хельміга і Кестрінга виникають численні національні “добровольчі формування” з колишніх радянських солдатів та офіцерів, яких вербували у таборах військовополонених спеціальні органи.

В розвід донесенні і 32/67 опергрупи НКВС М.С. Хрущову від 1.9.42р. повідомлялось, що подібні зусилля німців помічені в Києві, Дніпропетровську, Харкові, Сумах, Полтаві, Кіровограді, Сталінській області, в загальноукраїнських областях. В Білопіллі на Сумщині частини т.зв. “української армії” нараховували 1500 чол., в Сумах – 2500, Сталінській області – близько 2000 чол. В доповідній записі тому ж Хрущову від 23 квітня 1943р. Український штаб партизанського руху повідомляв, що в м.Шостка німці мобілізували нібито для відправки на роботу до Німеччини 5 тис. чол. В дійсності ж їх обмундирували і відправили на фронт.

Наприкінці 1942р. в м. Ромни Полтавської області були створені змішані підрозділи з представників різних національностей – всього 5 батальйонів по 1900 чол. у кожному (9500 тис.чол.). Батальйони призначались для відправлення на фронт. В м. Дніпропетровську був сформований добровільний козачий корпус у складі 2 дивізій по 3 полки (разом – 1500 чол.).

Все це були регулярні бойові одиниці, як частини вермахту.

Протягом війни німецька окупаційна адміністрація на всій захопленій території спиралась на цілу систему поліцейських формувань, створених з місцевих жителів. В Польському генерал-губернаторстві питаннями охорони громадського порядку займалась “Допоміжна Українська поліція”, в Рейхскомісаріяті Україна – “Допоміжна українська поліція на службі німецького вермахту”.

Українська поліція підпорядкувалась безпосередньо німецькій адміністрації, а в ході каральних чи інших операцій – відповідній німецькій частині. Уніформою таких підрозділів слугували мундири вермахту чи німецької поліції, подекуди з українськими відзнаками. В тилових районах німецька адміністрація створювала з військовополонених червоноармійців та місцевого населення (на контрактній основі) “гівіс” – команди по виконанню допоміжних функцій для армії (транспортування, постачання), що підлягали місцевим органам влади – ортскомендатурам. З кінця 1942р. їх почали озброювати, включаючи до діючих армійських частин.

З українців формувались також охоронні сотні (гундерштатен), батальйони або курені (шуцманшафтен), що мали забезпечувати охорону важливих комунікацій, баз, мостів, адміністративних установ і т.п.

Охоронні курені дислокувались у всіх великих містах України і Білорусії. На початок 1943р. кількість бійців по цих воєнізованих частинах сягала загалом 1.500.000 чол., з них близько 300.000 були українцями. Після того, як гітлерівці відступили з території УРСР і БРСР, з поліцейських підрозділів власівської РОА й Українського визвольного війська (УВВ).

Частини української допоміжної поліції часто залучались до проведення арештів, облав, розстрілів та інших каральних акцій проти цивільного населення не лише України, але й Білорусії, Польщі, Словаччини, Югославії. Вона була складовою потворного апарату геноциду, створеного людиноненависницьким нацистським режимом і спрямованого на розкол і самознищення українського народу.

Створена під безпосереднім керівництвом Гімлера Російська визвольна армія (РОА) на чолі з генералом Власовим на початку 1945р. нараховувала в сухопутних підрозділах 45 тис. солдатів, і 5 тис. – у військово-повітряних. В 1942-1944рр. у складі РОА воювало кілька тисяч українців – колишніх військовополонених. Взимку і навесні 1944р. на вимогу Розенберга частину українських відділів, що входили до РОА, було відокремлено як батальйони Українського визвольного війська (УВВ). За даними дослідників, Українське визвольне військо загалом нараховувало 180 тис. чол.

За даними деяких експертів, у вермахті служило близько 1 мільйона вихідців з СРСР, з них 250 тис. – українців. Підрахунок загального числа українців, які вдягли німецьку уніформу, ускладнюється з кількох причин. Одна з них криється в тому, що українські підрозділи досить часто перетасовувались не лише всередині вермахту, але й, власне, у національних “східних” з’єднань. Вченим поки що відомі далеко не всі дані про мобілізаційні акції гітлерівців на окупованих територіях, дезертирство та уникнення призову.