1. Аспекти лінгвістичного опису фразем

Фразеологізми є невід’ємним складником будь-якої мови. Багато вчених – лінгвістів займалися вивченням його функцій (В. Кунін, В. Виноградов, Н. Амосова, З. Загірова), значення (В. Кунін, В. Лебединська, С. Георгієва, Д. Мальцева), структури (В. Кунін, Н. Амосова, В. Виноградов), етимології (Ш. Баллі, В. Кунін, К. Баранцев) і прагматики (А. Корольова).

Упродовж тривалого часу не було чіткого наукового обґрунтування фразеології як окремої лінгвістичної дисципліни. Питання фразеології, зазвичай, були предметом розгляду у наукових працях із граматики, стилістики, лексикографії, історії мови та загального мовознавства.

Сьогодні фразеологія переросла вже межі одного з розділів лексикології і перетворилася на самостійну лінгвістичну дисципліну, яка має свій об’єкт та методи дослідження.

Згідно А.В. Куніна, фразеологія – це наука про фразеологічні одиниці (фразеологізми), тобто про стійкі словосполучення із складною семантикою.

Фразеологія включає у себе три розділи: ідіоматику (повністю або частково переосмислені обороти як мотивовані, так і немотивовані); ідіофразеоматику (обороти, перші фразеоматичні варіанти, які мають буквальні, але ускладнені значення, а у других (ідіоматичних) варіантах – повністю переосмислені); фразеоматику (обороти неідіоматичного характеру, але з ускладненим значенням).

Якщо ж фразеологія – це наука про фразеологічні одиниці (фразеологізми), то виникає потреба в описі фразеологізмів. Фразеологізми – це інформативні одиниці мови та одна з мовних універсалій, оскільки немає мов без фразеологізмів. Фразеологічні одиниці відображають історичний шлях створення нації, специфіку культури певного народу.

Фразеологія будь-якої мови дуже багата і в неї багатовікова історія. Взагалі фразеологія вважається скарбницею мови, оскільки саме у фразеологізмах знаходить своє відображення історія народу, його культура та побут. Фразеологізми найчастіше носять національний характер. Разом із національними фразеологізмами в фразеології існує багато інтернаціональних фразеологізмів. Фразеологічний фонд мови – це складний конгломерат корінних та запозичених фразеологізмів з переважанням перших. У деяких фразеологізмах зберігаються архаїчні елементи – представники попередніх епох [2, c.5].

Фразеологія тісно пов’язана з іншими науками, такими як історія, літературознавство, лінгвокультурознавство, проте, у першу чергу із лінгвістичними дисциплінами: лексикологією, семантикою, граматикою, фонетикою, стилістикою, історією мови, етимологією, лінгвістикою тексту і загальним мовознавством [2, c.28].

Лінгвокультурологічні дослідження активно проводилися такими вченими як А. Вежбицька, Р.М. Кізінг, тощо. В.А. Маслова стверджує, що термін “лінгвокультурологія” виник у зв’язку з роботами фразеологічної школи, очолюваної В.М. Телія і так визначає суть науки та її завдання. Лінгвокультурологія – це наука, що виникла на перетині лінгвістики та культурології, і яка досліджує вияви культури народу, відображені та закріплені у мові [3, c.107]. Завдання лінгвокультурології – це експлікувати культурну значимість мовної одиниці, тобто культурні знання, на основі зіставлення прототипної ситуації фразеологізму чи іншої мовної одиниці, його символьного прочитання з тими кодами культури, які відомі чи можуть бути запропоновані носію мови лінгвістом.

Як уже зазначалося вище, фразеологія особливо яскраво відображає історію, культуру, побут і характер народу, його погляди. Асоціації та уявлення, що виникали закріплялися у мові і ставали всенародним здобутком. У деяких випадках ці асоціації були дуже подібні у представників різних народів, а іноді приводили до найбільш несподіваних проявів. Так, наприклад, Н.Г. Комлев вважає, що національно-культурний компонент – це частина семантики слова, яка пов’язана з національною культурою [1, c.15]. Національно-культурна семантика особливо виразна у фразеологічних одиницях. Національну мовну специфіку вказаних одиниць складають: внутрішній образ (першопочатковий денотат), який лежить в основі одиниць, семантика і структура фразеологічної одиниці, лексичний склад і стилістичні характеристики.

На думку В.М. Огольцева, фразеологізми володіють культурним компонентом значення, який є зіставним описом семантичної структури двох чи більше фразеологічних одиниць, які зіставляються між собою за семантикою і граматичною формою [4, c.130]. В.М. Огольцев підкреслює, що національна самобутність мови отримує найбільш яскраве і безпосереднє вираження у фразеології.

Під час дослідження, зокрема фразеології, можливе використання різних термінів і відповідно різних стратегій дослідження: світогляд або світобачення (коли йдеться про зоровий образ); світовідчуття (коли йдеться про емоційний образ світу); світорозуміння (коли йдеться про інтерпретацію, зокрема у фразеології, базових концептів, пов’язаних із розумовою, соціальною діяльністю людини чи зі спробами реінтерпретації науковцями мовної інформації, мовної картини світу).

Особливу увагу дослідники сьогодні звертають на одну із важливих складників мовного образу світу – фразеологічну. Словосполучення “фразеологічний образ світу” або “фразеологічна картина світу” скоріше наукова модель, аніж термін, що позначає певний фрагмент дійсності. Фразеологічна система будь-якої мови має національно-культурну специфіку. Той чи інший об’єкт у певній культурі існує у специфічному оточенні властивому лише даній культурі, має культурно обумовлені асоціативні зв’язки.

Отже, особливостями фразеологічної репрезентації світу є те, що одиниці цього рівня мають більший обсяг та інший характер інформації ніж одиниці лексичного рівня. Властивістю певної частини фразеологічних одиниць є їх здатність репрезентувати діяльнісний образ світу.

Фразеологія – це мікросистема, яка входить до загальної системи мови і містить у собі здобутки минулих часів, що передаються з покоління у покоління. На сьогоднішній день фразеологія вже набула явних ознак окремої лінгвістичної дисципліни, яка стала в один ряд із лексикологією, граматикою і фонетикою. Велику роль у становленні фразеології як лінгвістичної дисципліни відіграли роботи радянських фразеологів. Безперечним є те, що фразеологія має свій об’єкт та свої методи дослідження. На користь нашого твердження вказує і той факт, що фразеологія як наука досліджує великий обсяг своїх одиниць.

Онімний компонент у фразеологізмах. Відкритість проблеми семантичного статусу онімів у фразеологізмах (Н. Максимчук, В. Ужченко, Я. Адамовський, Р. Pierini) пояснюється різними позиціями вчених щодо розуміння їхньої ролі у формуванні фразеологічного значення. Одні дослідники (О. Березович, В. Мокієнко) вважають, що культурні конотації, які тривалий час відзначаються стабільністю в межах певної мови, сприяють формуванню символіки в оніма, тим часом прихильники парадигматичної асемантичності онімів (Р. Охштат, Л. Степанова) уточнюють, що з безпоняттєвого знака на рівні мови онім перетворюється в апелятив на рівні фразеології. Кожний онімний клас має свої особливості, а тому у фразеологізмах може і не мати символічного значення, виконуючи лише номінативну функцію.

Найбільш прийнятною є думка вчених про повноправний, хоча і специфічний (екстралінгвальний) статус онімів, які відіграють основну роль у мотивації фразеологізмів. До конотацій оніма дотичний асоціативний фон, що експлікує його у свідченнях етносвідомості, тобто в актах мотивації, а не власне номінації (О. Березович). Основою мотивованості є внутрішня форма фразеологізму, яка розглядається як обов’язкова образно-смислова характеристика мовного знака (А. Кравчук, Н. Ляшенко, Н. Пасік). За такого підходу актуалізується поняття лінгвокультурної мотивації, під якою в дослідженні розуміється психоментальна операція встановлення образності фразеологізмів з онімним компонентом, яка ґрунтується на лінгвокультурній інформації, закодованій у символіці оніма. Залежно від внутрішньої форми фразеологізму, мотивація може бути експліцитною (асоціативною) та імпліцитною (виявляється шляхом етимологічного аналізу).

Джерелом лінгвокультурної інформації онімного компонента (далі – ОК) є соціум, історія, література, античність, християнство, на основі якого досліджувані одиниці скласифіковано у фразеологічні моделі, спільні для англійської, польської та української мов: 1)  фразеологізми з соціально маркованими ОК (поширені у соціумі компоненти-імена чоловіка та жінки); 2) фразеологізми із псевдоонімними компонентами (псевдоантропонімні та псевдотопонімні компоненти); 3) фразеологізми з прецедентними ОК (ОК історичного та літературного походження); 4) фразеологізми з сакральними ОК (ОК античного (міфологічні) та християнського (агіоніми) походження).

Мотивація фразеологізмів з ОК ґрунтується на основі переосмисленої культурної інформації про образ Людини (антропометричні образи: образ людини як фізичного та фізіологічного феномена; образ людини як суспільного феномена) та про образ Людини і Всесвіту (антропоцентричні образи: співвідносні із людиною і всесвітом; набуті внаслідок взаємодії людини і всесвіту).

Семантичний аспект фифчення фразеологізмів. Відібрані фразеологізми з різних фразеологічних словників складають семантичне поле. Семантичне поле, термін, вживаний в лінгвістиці найчастіше для позначення сукупності мовних одиниць, об'єднаних якимось загальним (інтегральними) семантичним ознакою; іншими словами - що мають певний загальний нетривіальний компонент значення.

Л. М. Васильєв пропонує розмежовувати семантичні класи слів (у них можуть входити і фразеологізми) і семантичні поля (поряд зі словами та фразеологізмами вони включають також граматичні засоби мови) [Васильєв, 1990].

1. Семантичне поле інтуїтивно зрозуміло носію мови і має для нього психологічною реальністю.

2. Семантичне поле автономно і може бути виділено як самостійна підсистема мови. 3. Одиниці семантичного поля пов'язані тими чи іншими системними семантичними відносинами.

4. Кожне семантичне поле пов'язане з іншими семантичними полями мови і в сукупності з ними утворює мовну систему.

Елементи окремого семантичного поля пов'язані регулярними та системними відносинами, і, отже, всі слова поля взаємно протиставлені один одному. Л.М. Васильєв відзначає, що семантичне поле сприймається носіями мови як деяке самостійне об'єднання, співвідносне з тією чи іншою областю людського досвіду, тобто психологічно реальне [Васильєв, 1990]. Поля парадигматичного типу, одиницями якого є лексеми, які належать до однієї частини мови і об'єднані спільною категоріальної семой у значенні, нерідко також іменуються семантичними класами або лексико-семантичними групами.

Л. М. Васильєв пропонує іменувати тільки такі семантичні класи слів, члени яких пов'язані регулярними опозиціями (тобто такими, які регулярно повторюються в складі різних мікрополів даного парадигматичного поля) [Васильєв, 1990]. Наприклад, дієслівне семантичне поле часу структурується такими пропорційними опозиціями, як рано - пізно; завжди - ніколи [Васильєв, 1990:]. Фразео - семантичною групою (ФСГ) іменується велика за обсягом своїх членів організації слів, яка об'єднана базовим семантичним компонентом. Семантичний компонент узагальнює кілька різних родових сем (Гіперсіл), позначаючи клас предметів, ознак, процесів, відносин. А. Вежбицкая разом з іншими вченими висунули близько 60 кандидатів в універсальні елементарні смисли. Серед виділених категорій вони враховують природні семантичні угруповання, такі як час, простір і ін А. Вежбицкая в поле часу виділяє такі семантичні групи, як «зараз», «після», «до», «довго», «недовго», « деякий час » [Вежбицкая, 2001].

Останнім часом у лінгвістиці дослідження національної специфіки семантичних особливостей фразеологічних систем національних мов набувають все більшого поширення. Слід зазначити, що особлива увага приділяється взаємозв'язку фразеологізмів з мовними картинами світу та культурами народів. Більшість дослідників у цьому руслі намагаються вибрати якусь певну тематичну групу сталих виразів у відповідності до домінуючого компоненту фразеологізму, щоб охарактеризувати тип мотивації та етнонаціональні особливості фразеологічного пласту цієї групи. Зокрема, в українській лінгвістиці в останні роки вийшла у світ ціла низка публікацій, присвячених вивченню фразеологізмів з компонентом-зоонімом. Найбільш ґрунтовними є наукові розвідки І.О. Голубовської, О.П. Левченко, О.О. Селіванової, Д.В. Ужченко.

На сучасному етапі розвитку суспільства, коли відроджується національна самосвідомість народу, вивчення фразеологічних одиниць (ФО) як символьних засобів матеріального і духовного усвідомлення світу певним етносом викликає особливий інтерес у дослідників (Б.М.Ажнюк, О.В.Бурда-Лассен, Є.В.Верещагін, Л.І.Даниленко, В.Г.Костомаров, О.П.Левченко, Н.В.Любчук, О.П.Пророченко, В.М.Телія, Ю.А.Фірсова та ін.).

Ономастична фразеологія є яскравим репрезентантом культурного надбання етносоціуму, виразником ментальності, інтелектуальних цінностей, побуту, звичаїв, історії носіїв певної мови.

Функціонування онімів у складі ФО неодноразово було предметом розгляду науковців. Свідченням цього є наявність цілої низки монографічних та дисертаційних досліджень в українській (О.А.Мороз, Н.М.Пасік), російській (О.М.Бетехтіна, Т.М.Кондратьєва, В.М.Мокієнко), англійській (Б.М.Ажнюк, З.Р.Загірова, Г.П.Манушкіна), німецькій (О.Ф.Кудіна, Ч.Фельдеш, Ю.А.Фірсова, Н.П.Щербань), французькій (Н.Р.Філіппакі), польській (А.М.Кравчук), чеській (Л.І.Степанова), фінській (Д.Вільске) мовах. У сучасній німецькій мові фразеологічні одиниці з ономастичним компонентом (ОК) описано за джерелами походження (О.Ф.Кудіна), досліджено механізми перетворення власних назв (ВН) у складі ФО (Р.І.Охштат, Ч.Фельдеш), простежено семантико-стилістичні особливості фразеологізованих онімів (В.М.Кам’янець, В.Флейшер, Н.П.Щербань), розглянуто їх структурні видозміни (Ю.А.Фірсова).

Водночас багато проблем остаточно ще не розв’язано. Невирішеним залишається питання системності фразеологічного фонду мови; недостатньо висвітлено структурну та семантичну систематику фразеологізмів з ономастичним компонентом; не з’ясовано достатньою мірою функціональний аспект цих мовних одиниць. У виконаних дослідженнях аналіз здійснювався без урахування всієї розгалуженої системи онімів. Розгляду підлягали фразеологізми з антропонімами (В.М.Кам’янець, О.Ф.Кудіна, Ч.Фельдеш, Н.П.Щербань) або топонімами (Ю.А.Фірсова), інші ж класи онімів (міфоніми, агіоніми, хрононіми, етноніми) залишалися поза увагою дослідників. Отже, ономастикон як складник лексико-семантичної системи мови і як елемент мовної картини світу ще не був об’єктом спеціального наукового дослідження в українській германістиці.

Сучасна ономастика визначає власне ім’я як універсальну функціонально-семантичну категорію, особливий тип словесних знаків, призначення яких полягає у виокремленні та ідентифікації одиничних об’єктів (істот та неістот), що виражають одиничні поняття й загальні уявлення про ці об’єкти в мові, мовленні та культурі народу (О.І.Фонякова). Численність власних назв у словниковому складі кожної національної мови, їх надзвичайна різноманітність привертають до себе в наш час особливу увагу дослідників (Б.М.Ажнюк, Д.Вільске, О.Ю.Карпенко, Ю.О.Карпенко, О.Ф.Кудіна, Г.Науманн, І.Е.Ратнікова, О.В.Суперанська, Ч.Фельдеш та ін.).

Сутність власних назв традиційно намагаються встановити через їх зіставлення із загальними назвами (Ю.О.Карпенко, І.І.Ковалик, О.В.Суперанська та ін.). Вивчення різних точок зору на природу ВН дало змогу виокремити низку характерних відмінностей онімів від апелятивів, що полягають:

1) у функції, яку вони виконують: індивідуалізуюча та ідентифікуюча функції ВН суттєво відмінні від генералізуючої функції ЗН;

2) у характері зв’язку з позначуваним об’єктом: ВН властива підвищена предметність при послабленому, редукованому (до нуля) зв’язку з поняттям; для слів загальної лексики характерний взаємозв’язок між поняттям та найменуванням;

3) у різному “масштабі” онімів та апелятивів: “масштаб” ВН дорівнює, як правило, одиниці, оскільки вони позначають один, окремо взятий предмет; у ЗН він завжди більший за одиницю;

4) у залежності ВН від позамовних чинників (соціальних, юридичних, історичних, географічних);

5) у називанні онімами позначуваних об’єктів за допомогою фонетичної внутрішньої форми, а не за допомогою лексичного значення основ, як це притаманно апелятивам;

6) у неперекладності більшості власних назв іншими мовами.

Проблема семантики онімів та висвітлення їхнього значення залишається дискусійним питанням сучасних ономастичних досліджень (О.О.Білецький, В.Бланар, Ґ.Косс, О.Т.Молчанова, О.В.Суперанська та ін.). Визнаючи існування підходів, в основі яких лежить заперечення лексичного значення ВН, ми вважаємо слідом за О.Ф.Кудіною, О.А.Мороз, Ю.А.Фірсовою, що власні назви мають значення в мові та мовленні. Мовне значення онімів складається з родової апелятивної назви “чоловік”, “жінка” (для антропонімів) і “країна”, “місто”, “річка” (для топонімів). У контексті актуалізується мовленнєве значення онімів. Структура значення ВН є складним комплексом, в якому відомості про слово (лінгвістична частина значення) переплітаються з інформацією про позначуваний об’єкт (позамовний аспект значення імені).

Своєрідність онімів у мові викликає нагальну потребу вивчення особливостей їхнього функціонування у фразеології. При семантичній трансформації відбувається символізація онімів. Вони вичерпують свої ономастичні функції та перестають бути вираженням абсолютної одиничності. Семантичні перетворення та якісні зміни, яких зазнають фразеологізовані оніми, свідчать про часткову, а іноді й повну подібність таких власних назв до апелятивів.

Існують два основні напрями в процесі семантизації власних назв (Р.І.Охштат, Н.М.Пасік). Перший напрям пов’язаний із функцією позначення конкретного індивіда: ВН співвідноситься з певним суб’єктом або об’єктом, символізує їхні ознаки і набуває узагальненого значення. При цьому оніми утворюють семантичне ядро фразеологізму: ein salomonisches Urteil, Gang nach Kanossа, nicht aus Gebersdorf sein. Основу другого напряму символізації онімів становить абстрактна природа ВН, що домінує над конкретною. Через уведення інших компонентів з яскраво вираженою семантикою власна назва виступає у своєму загальнокатегоріальному значенні (ім’я взагалі) і може слугувати контекстуальним синонімом до слів “чоловік”, “жінка”, “річка”, “місто”, “предмет”, “цей”, “інший”, “там” тощо: ein fauler Heinz, fliegendes Gretchen, fern von Madrid.

Основними образними чинниками, що сприяють семантичному перетворенню онімів у складі ФО, є асоціації за подібністю та асоціації за суміжністю. На асоціаціях за подібністю базується метафоричне перенесення найменування з одного денотата на інший: der keusche Joseph – “непорочний Йосип”, schwedische Gardinen – “в’язниця”. Асоціації за суміжністю відображають часові, просторові та причинно-наслідкові зв’язки між предметами і явищами навколишнього світу: frei nach Knigge – “за правилами хорошого тону”, keinen Duden im Blut haben – “писати з помилками”.

Здатність онімів втрачати в мовленні зв’язок з конкретними об’єктами та розвивати конотативні співзначення апелятивного характеру свідчить про безперервну еволюцію, притаманну одиницям мови і мовній системі загалом.

Проведений компонентний аналіз семантики фразеологізмів з ономастичним компонентом дає змогу зробити висновок про те, що основні значення в системах різних мов універсальні, що обумовлено загальнолюдськими законами логіки, структурою мислення та ідентичною реалізацією пізнання й думок. Проте в кожній мові існує також певний набір основних значень, притаманних саме їй як відображення неповторних особливостей культури народу – носія даної мови. Фразеологічні одиниці, відтворюючи у своїй семантиці тривалий процес розвитку культури етносу, фіксують і передають із покоління в покоління культурні установки й стереотипи та відіграють важливу роль у творенні мовної картини світу того чи іншого народу. Оніми є яскравими лексичними компонентами національно забарвлених ФО, носіями та трансляторами різноманітної і достатньо широкої національно-культурної інформації.

Питання фразеотворчої активності ономастичного компонента пов’язане зі специфікою онімів як мовних і культурних знаків. У складі ФО вони можуть зберігати свій онімічний характер, вказуючи на конкретну особу або об’єкт і викликаючи в адресата мовлення згадки про певні події, властивості та ознаки, пов’язані з денотатами – реальними носіями імені. Проте у більшості випадків унаслідок зростання абстрактності та включення виразніших у плані мотивації фразеологічного змісту компонентів відбувається послаблення семантики ВН та набуття нею (ВН) узагальнено-вказівного значення.

Семний аналіз фразеологізмів з антропонімічним компонентом засвідчив, що до їх складу входять імена двох типів (Г.П.Манушкіна, Н.М.Пасік): перший тип – це денотативно співвіднесені антропоніми або ж імена-факти, пов’язані з конкретною історичною особою. Виконуючи роль семантичного стрижневого слова, такі антропоніми містять інформацію про конкретний денотат імені та пов’язані з ним події культурного, історичного й побутового плану, що є необхідною умовою для розуміння значення ускладненого мовного знака: dicke Berta – гармата часів першої світової війни, названа на честь власниці заводу Берти Крупп. Другий тип – це денотативно індетерміновані антропоніми, або імена-характеристики, не пов’язані з реальними денотатами і потенційно співвіднесені з багатьма особами: eine dumme Liese, fauler Hans.

У корпусі експресивно-оцінної лексики можна виділити одиниці, утворені шляхом метафоричного перенесення на основі назви тварини - зооніма і службовці для образної характеристики людини. Зоологічні номенів, що вживаються в прямих значеннях, називають «зоосемізіамі», а що вживаються в переносних значеннях (стосовно характеристики людини) - «зооморфізм» [5, 49]. Зооморфізм, як і вся оцінна лексика будь-якої мови, сприяють вираженню почуттів, реакцій, емоційного життя людини в цілому, формуючи і позначаючи ціннісну картину світу: оцінку предметів з етичних і естетичним нормам цього мовного колективу (хороший - поганий, гарний - негарний і т. п.). Предикативно-характеризує семантичний варіант включає в себе як основу номінативний, до якого додається ще значення (сема) характеристики, що ускладнює структуру варіанту і вносить до неї якісна зміна. У той же час лінгвістична специфіка цього значення проявляється в тому, що зміст характеристики обумовлено не стільки якостями реального внелінгвістіческого об'єкта (у разі зооніма - тварини), скільки якостями, які приписуються цьому об'єкту колективним мовною свідомістю. Мова реєструє, закріплює ці якості як властиві денотату (об'єкту, як він відображений у мові), що дозволяє регулярно використовувати назву об'єкта як еталон певних якостей [23, 27 - 28].

Для емоційно-оцінної характеристики людини в розмовній мові вживаються порівняння та метафори, засновані на встановленні подібності між представниками різних класів (людина - тварина) і привносять таким чином у вислів елемент образності. Віднесеність образу до предмету є такий, що ніякого іншого змісту, крім того, яке притаманне предмету і його ролі в житті відображає істоти, біля образу немає. Знак і образ відрізняються за ознакою наявності чи відсутності подібності з об'єктом. Знак довільний, що елементарно доводиться існуванням різних слів для іменування одного і того ж предмета в різних мовах. Образ ізоморфний, схожий з зображуваним їм предметом. Гносеологічне подібність (адекватність) образу і предмету полягає в наступному: 1) відповідно якісної характеристики образу (і його елементів) природі оригіналу (і його елементів); 2) відповідно структури образу структурі оригіналу; 3) відповідно кількісних характеристик образу і оригіналу; 4) в семантичному відношенні, яке відрізняє психічне відображення (як власне відображення) від відображення в неживій природі. Матеріальними носіями мовного образу є мовні одиниці, що розуміються як єдність знака і значення. Однак самі мовні одиниці - слова, словосполучення - образністю не володіють. Їхнє ставлення до явищ об'єктивної дійсності носить знаковий характер. Образними можуть бути індивідуальні, невідтворювані вираження, адекватно відображають об'єкт. Наприклад, слово заєць не має образністю саме по собі. Але це ж слово, вимовлене в конкретних обставинах, може створити образ. Називаючи зайцем боягузливого людини, ми вже не просто маємо справу зі словесним знаком. Говорячи: Заєць!, - Ми у згорнутій і образній формі висловлюємо судження (ця людина боязкий; заєць боягузливий, отже, ця людина подібний зайцю). Іноді зовнішня ознака є другорядним, служить як би формальної основою образного вираження, а прихований, імпліцитний ознака є більш суттєвим з точки зору сенсу. Проте домінуючою темою образу є зіставлення. Мовна образність виникає на перетині двох систем: естетичної, над'язиковой (художній вимисел) і лінгвістичної (мовне оформлення). Семантика мовної образності, отже, включає в себе два види відображення: 1) відображення дійсності у слові, 2) відображення дійсності художніми засобами. Слово, вжите в переносному сенсі, звичайно відображає абстрактне поняття незалежно від етимологічно вихідного значення. Наприклад, слово вовк може не позначати конкретного вовка у плоті, а висловлювати суму якостей, справедливо чи несправедливо приписуються цій тварині. Розглядаючи приклади: 1) По вулиці бігла собака, 2) Я цього собаки не вірю, ми можемо сказати, що в прикладі 1 значення знака збігається зі змістом. У прикладі 2 значення не збігається зі змістом. Значення слова залишається тим самим («собака»), а смислову структуру слова можна позначити як «людина + пейоративна конотативна сема». Таке вживання кваліфікується як образне [25, 50 - 54]. Зооморфізм, використовувані для емоційно-оцінної характеристики людей, давно вже привертають увагу дослідників, оскільки тварини з незапам'ятних часів відіграють важливу роль в господарсько-економічному житті і традиціях носіїв мови, і звички тварин легко переносяться на людину.

Поява у зоонімов антропоцентричних прирощених смислів, включення зооморфізму до складу фразеології свідчить про суб'єктивне визнання мовною особистістю значущості тварин у загальній інтерпретаційній картині світу, що визначається традиційною моделлю переносу якостей тварин на людину і навпаки. В основі універсальних прирощених смислів зооморфічній фразеології лежить загальне етимологічне джерело (Біблія, давньогрецькі та латинські тексти, байки Езопа), поява етноспецифічних збільшень у зооморфізмі залежить від неповторного історичного досвіду кожного етносу, а також свідчить про появу несформованих правил асоціативного мислення у кожного етносу. Тварини за своєю природою ближче до людини і більше втягнуті їм у світ своїх перетворень, більше пов'язані з історичним розвитком цивілізації. Культові зображення тварин - найдавніший прояв творчості людини. Культ тварин - перша грань, яку людина провела між собою і світом природи, визнаючи ще її панування, але, вже не ототожнюючи себе з нею. І як би згодом ні знижувалася роль тварин в духовній культурі, анімалізм завжди залишається тим сенсоутворювальним фоном, на якому формуються мовні і культові стереотипи [24, 128]. У системі мови назви тварин утворюють особливе семантичне поле - зооніми. Зооніми можуть функціонувати в якості самостійних лексичних одиниць, можуть вони також входити до складу різних фразеологічних зрощень, ідіом, прислів'їв, приказок, де вони можуть функціонувати в якості человекозначащіх або вещезначащіх метафор: мишача метушня, хід конем, собаку з'їсти в чому-небудь та ін . У більшості випадків висловлювання з зоонімамі втратили свою мотивацію і відносяться до ідіом: підкласти кому-небудь свиню - «влаштувати кому-небудь гидоту» (рос.), і т.д. Зооморфізм можуть зустрічатися як у вигляді окремих лексем - укр.: Ворона, осел, ведмідь, орел, англ.: Bear, bull, pig, fox -, так і в якості компонентів зоофразеологічних одиниць, таких як, наприклад: укр.: Кіт у мішку, (бігти) як щури з корабля, підсадна качка, собака на сіні, телячі ніжності, бідний як церковна миша, цап-відбувайло, вовк в овечій шкурі; англ.: as blind as a bat, like a bear with a sore head, play cat and mouse, white elephant, a big frog in a little pond; нім.: die Katze im Sack kaufen, melkende Kuh, Hundem ü de.

Часто вживаються порівняння та метафори, засновані на подобі між твариною і людиною. Порівняння можуть бути поділені на логічні (необразні) і образні, які, у свою чергу, включають в себе порівняння-словосполучення з формальними елементами like, as, as if, наприклад: like a bull in a china shop, crazy like a fox, quiet as a mouse, і порівняння-складні слова з елементами-like,-shaped,-looking, що вживаються як епітети, наприклад, monkey-looking. У метафорі подобою надається вид тотожності. Тут має місце явище вторинної номінації, яка полягає в непрямому відображенні позамовних об'єктів, опосередкованих попереднім значенням слова, ті чи інші ознаки якого грають роль внутрішньої форми, переходячи в новий смисловий зміст, тобто використання вже наявних у мові номінативних засобів у новій для них функції називання. У результаті перенесення вторинної номінації між варіантами розчленованого найменування встановлюються семантичні відносини, характерні для певної групи метафоричних зрушень, заснованих на перерозподілі семантичних ознак. Прикладом подібного переосмислення може служити зоосемізми hog - «борів» стосовно до емоційно-оцінної характеристики людини - «егоїст», «нахаба». Мотивованими при формуванні цього коллоквіального зооморфізму є семи, що виражають приписувані даному тварині якості: «невдячність», «безцеремонність». Семантичні перетворення тут супроводжуються заміщенням архисеми «тварина» архисемю «людина». Образність зооморфних порівнянь і метафор, відбір релевантних ознак, що створюють образ, і орієнтація на адресата - облік його здібностей дають змогу зрозуміти порівняння і метафору не лише інтелектуально, але і, оцінюючи позначається і образ, що лежать у їх основі, емоційно сприймати цей образ і співвіднести його з шкалою емотивно-позитивних або негативних реакцій, детермінованих національно-культурними поняттями, роблять їх конвенціальними. Потенційно для зооморфного найменування людини може використовуватися будь-яка тварина, проте практично коло тварин звужується до більш-менш доступного для огляду їх кількості, головним чином тих, з якими людина - стосовно середовища його існування - знайомий досить добре. Як заголовних ключових слів можуть використовуватися іменники - імена тварин: animal, ant, bee, cow, horse і т.п. У свою чергу, тварини можуть підрозділятися на домашніх і диких, а також екзотичних. Слід зазначити, що на базі саме таких імен іменників утворюється більшість зооморфних штампів, широко вживаються в розмовній мові. Можна виділяти як укрупнені групи зоосемізми: «птахи», «комахи», «тварини», так і групи більш дробові, аж до конкретних зоосемізми: жайворонок, свиня і т.п. Одні й ті ж тварини можуть грати неоднакову роль в житті різних етносів і оцінюватися ними по-різному. Так, «єнот» для нас маловідома тварина, і на базі зоосемізми «єнот» в російській мові не виникло ніяких зооморфізм. Для американців єнот добре знайома тварина, і на базі зоосемізми racoon і його скороченого варіанта coon в американському варіанті англійської мови виникли зооморфізм «old coon - хитрун, пройдисвіт», «gone coon - пропаща, пропаща людина». У російській мові бувалого, досвідченого моряка називають «морським вовком», а в англійській мові - sea-dog [21, 25 - 45]. Зіставимо тепер функціонування зоонімів однаковою семантики у фразеологічних одиницях української та англійської мов. Так, зоонім «свиня» має негативне забарвлення в обох мовах, про що свідчать наступні ряди фразеологізмів у російській і англійській мовах: укр.: Підкладати кому-небудь свиню - «підстроювати кому-небудь неприємності»; як свиня в апельсинах - «абсолютно не розуміти суть проблеми »; свиня під дубом -« про дурну, невдячну людину»; брудний, як свиня -« дуже брудний »; свинський -« хамський », англ.: pig -« про брудну, неохайну людину »; a bush pig -« некрасива і неприємна жінка »; to pig out -« чревоугоднічать »; a pig head -« людина, яка неохоче йде на компроміс »; to make a pig of oneself -« про обжерливість ».

Етнокультурний аспект вивчення фразеологізмів. Займаючи провідне місце серед національно-специфічних компонентів культури, мова виступає одним з найвиразніших засобів репрезентації національної самобутності. Мовні засоби у поняттєво-семіотичній сфері обряду, фольклорі репрезентують архаїчну, «наївну картина світу» (Ю. Апресян) [36, с. 150]. Виконання мовою функції передачі етнічної ментальності «полягає не в тому, що виражається мовою, а в тому, як виражається» [25, с. 187]. З цього погляду цікавим виступає традиційне дискурсивне вживання мови (фольклорні тексти замовлянь, вірувань, оповідей-міфів (казка, переказ, легенда тощо), вербальних фрагментів весільних та інших обрядів), яке визначає для свого носія напрями світосприймання [12, с. 48].

У дослідницькій парадигмі етнолінгвістики особливе місце відводиться фразеології, вивчення якої потребує активізації, оскільки вона є засобом відображення в мові національної специфіки, носієм елементів, що у значній різноманітності і повноті характеризують етнічну картину світу [16, с. 52]. Вважаючи мову душею народу, дослідники душею мови справедливо визначають її фразеологію, адже фразеологічний склад є яскравим і своєрідним носієм національно-культурних особливостей мовної системи, оскільки фразеологія виступає тією сферою мовної діяльності, «де, з одного боку, в мовних фактах яскраво відбиваються етнопсихологічні особливості соціуму, а з другого, – чітко простежується вплив мови на формування його менталітету» [13, с. 33].

«Особливість» місця фразеології у процесі виявлення в мові етнічної історично-культурної пам’яті визначається її чітко вираженим антропологічним характером, адже своєю специфічною номінацією фразеологічні одиниці здебільшого охоплюють ті фрагменти дійсності, «які безпосередньо пов’язані з психічними процесами, діяльністю людини, її індивідуально-психологічними особливостями» [28, с. 7].

У фразеології захована уся багатогранність історичного буття народу, його життя, побут, звичаї, мораль, сила духу, біль і гнів, <...> страждання і надія [18, с. 1]. Вивчення етносимволіки народних афоризмів можливе шляхом реконструкції глибинного значення, занурення в їхній культурний зміст [38, с. 15], тому цілком природним є той факт, що багато вчених різних напрямів (етнографи, фольклористи, історики, мовознавці) у своїх дослідженнях апелюють до історико-етимологічного плану фразеологічних одиниць, убачаючи в ньому цінне фактографічне джерело [21, с. 5].

Водночас фразеологія характеризується значним ступенем національної маркованості: щодо вивчення різноетнічних мовних картин світу ефективним виступає «аналіз національно-специфічних фразем (типу укр. на рушник стати, гарбуза дістати, передати куті меду...) і специфіки мотивації (внутрішньої форми) фразеологізмів» [17, с. 19], оскільки вони відображають відмінності між народами у площинах як духовної, так і матеріальної їхніх культур» [1, с. 32]. Особливо це стосується ідіом, оскільки ідіоматику дослідники вважають «святою святих» кожної національної мови; вона неповторним способом маніфестує дух та своєрідність нації [24, с.174].

Фразеологічні одиниці, несучи в собі залишки різних (родинних, календарних) давніх обрядів, разом з рештою стійких мовних одиниць, що відображають стихію народної духовної культури (етнофраземи), утворюють «сакральну народну фразеологію» (М.Толстой). Етнолінгвістичне вивчення народної фразеології повинне відбуватися комплексно, ґрунтуватись на широких історико-культурних рецепціях, шляхом використання матеріалів «етнографії, міфотворчості, релігії, фольклористики у їх словесно-змістовному вираженні» [16, с. 52]. Етнокультурна інтерпретація таких фразеологічних одиниць, на думку В. Коваля, пов’язана з численними складнощами, адже перед дослідником-лінгвістом у такому випадку постає потреба апелювати не лише до власне мовних, але й до складних (зазвичай архаїчних) позамовних закономірностей, малодоступних відомостей [14, с. 193]. Водночас взаємо-перехрещення фразеології та етнографічної науки має давню дослідницьку практику. Так, у багатьох слов’янських збірниках паремій, укладених протягом ХVІІІ–ХІХ ст., часто містяться етнографічні коментарі, а в етнографічних працях дослідники використовують фразеологічний матеріал для ілюстрації, увиразнення того чи іншого об’єкта як своєрідну етномовну даність. Останнім часом помічаємо посилення цього «взаємо-дисциплінарного» тяжіння, яке в етнографів зумовлене загальною зацікавленістю етнолінгвістикою та пошуком нових, точніших методів опису, а у фразеологів – потребою використання екстралінгвістичного матеріалу для коментування багатьох мовних фактів, з одного боку, і відкриттям унаслідок цього загальнометодологічних перспектив, з іншого [22, с. 379]

Розглядаючи фразеологізм як «текст у тексті», «мікротекст», варто пам’ятати, що в системі мови він виступає репрезентантом «макротексту», того вербального етнокультурного утворення, у процесі згортання якого і виник обрядовий фразеологізм (далі – ОФ). У такому випадку міжкатегоріальний мотиваційний вектор у діалектичній діаді «культура ↔ мова» спрямовується від культури до мови, засвідчуючи факт вторинної семіотизації, яка констатує наявність подвійного знакового відбору, що у свою чергу робить вищим ступінь аксіологічності відібраних у процесі вторинної семіотизації смислів [2, с. 20]. Про те, що свої епічні перекази (resp. культурні тексти) народ зберігає в окремих висловах (загадках, коротких замовляннях, прислів’ях, приказках), говорив ще відомий український етнограф Г. Булашев, стверджуючи, що «поема скорочується до загадки; прислів’я народжується з легенди» [20, с.16]. На думку О. Потебні, «певна частина байки стає прислів’ям завдяки тому, що інша частина її міститься в думці й готова з’явитися на нашу першу вимогу для пояснення цього вислову; але перша частина байки наявна, залишається без будь-якої зміни» [26, с. 97].

Намагаючись «розгорнути» текст фразеологічної «згортки», слід пам’ятати, що фразеологія – дисципліна історична перш за все і що дані історичної фразеології для загальної теорії фразеології мають більш важливе значення, ніж для інших дисциплін [35, с. 82]. Пов’язане це з тим фактом, що історія формування національної фразеосистеми перебуває у діалектичній єдності з формуванням світоглядних засад етнічного розуміння макрокосму в онтологічному його осягненні, оскільки відбір ментальних образів, їх вербальне втілення – це «результат культурної інтерпретації самих фрагментів дійсності з метою виразити ставлення до них – ціннісне чи емоційно значуще» [Там саме]. Справедливо визначена дослідниками здатність фразеології до «історичної акумуляції» (тобто збереження у своєму складі застарілих слів, архаїчних форм і синтаксичних конструкцій) особливо яскравий вияв знаходить у змістовому спектрі [21, с. 5].

Фразеологізми, на думку О. Кононової, – це «універсальний банк даних», який утримує в собі інформацію про навколишню дійсність певного етнічного хронотопу, про особливості виникнення у свідомості сучасника цієї дійсності (який творив її, пізнавав і відображав вербальними засобами) образів, що стали основою фразеологічної номінації [15, с. 35].

Образна основа фразеологізмів відбиває характерологічні риси народного світобачення, що входять як складова частина до поняття «менталітет». На основі цього в мовознавстві (як і в культурології та філософії) сформувався та став загальновизнаним погляд на фразеологічний склад мови як на найбільш прозору підсистему мови для втілення лінгвальними засобами концептів «мови» етнокультури [23, с. 1]. У зв’язку з цим слушною видається думка О. Селіванової, яка фразеологізми будь-якої мови трактує як лінгвосеміотичні феномени, що формують «особливу «підмову», одне з концентричних кіл мови, у якому в усталеній формі зберігаються і транслюються уявлення етносу про світ, культурна й історико-міфологічна інтеріоризація дійсності та внутрішнього рефлексивного досвіду народу» [31, с. 11]. У зв’язку з цим етнокультурна реконструкція народних афоризмів (і сакральної (обрядової) фразеології зокрема. – В. В.) виступає одним зі шляхів, що дозволяє виявити народну природу сучасної української мови [38, с. 16].

Отже, дослідження зв’язків етнофразем з контекстом їх виникнення неодмінно виводить вектор пошуку на рівень народного дискурсивного мовлення, репрезентація якого відбувається у вербальних кодах архаїчної народної обрядовості і святковості, традиційної звичаєвості, які втілюють стійку парадигму етнічного світогляду, що ґрунтується на архетипних віруваннях, породжених колективною свідомістю соціуму. Проходження таким шляхом є продуктивним рухом у напрямку занурення до праглибин народного духу.

Загалом же архаїчна народна культура у всій своїй багатогранності репрезентацій і мова перебувають між собою у зв’язках «взаємодифузії»: дискурс жанрів народної творчості (вірування, замовляння, уламки міфологічних оповідей, що збереглися як казка, анекдот, переказ, легенда, вербальний супровід (код) обрядів разом з іншими їхніми кодами) є вікном, через яке можна потрапити до глибин народної мови; водночас дослідження мовних реліктів-етнографізмів (етнолексем і етнофразем) відкриває простір для нових висновків у царині народної культури, у чому вбачаємо значну наукову перспективу.

Класифікаційний аспект. Класифікацію фразеологізмів здійснюють учені на основі різних ознак. У сучасному мовознавстві відомі кілька типів класифікації фразеологізмів, які прийняті й для української фразеології. За семантичною злитістю компонентів розрізняють: а) фразеологічні зрощення, б) фразеологічні єдності, в) фразеологічні сполучення (класифікація В.В. Виноградова).

До них додаються ще фразеологічні вислови (за класифікацією М.М. Шанського). Спробу систематизації стійких (фразеологічних) сполук у функціональному аспекті здійснив С. Гаврин. Класифікація Б.О. Ларіна відбиває етапи розвитку і перебудови первісних вихідних словосполучень.

Найбільшого поширення у курсах мовознавства набула класифікація, виконана В.В. Виноградовим на семантичній основі. Він виокремлює три типи фразеологізмів: фразеологічні зрощення (ідіоми), фразеологічні єдності, фразеологічні сполучення.

• Фразеологічні зрощення або ідіоми є абсолютно неподільними, нерозкладні словосполучення, значення яких не залежить від їх лексичного складу.

• Фразеологічна єдність – це семантично неподільний фразеологізм, цілісне значення якого вмотивоване значенням компонентів, наприклад: ні пари з уст, тримати язика зубами (мовчати), накивати п’ятами (втікати), міряти воду решетом (безрезультатно працювати).

• Фразеологічні сполуки утворюються із слів зі скованими, зв'язаними значеннями, що виникають як переносні на базі основного значення. Фразеологічні сполучення – стійкі вислови, до складу яких увіходять слова з вільним і фразеологічно зв’язаним значенням. У них цілісне значення випливає з семантики окремих слів: здобути перемогу, делікатне питання, насупити брови, брати участь, вжити заходів.

Поза трьома групами фразеологізмів, віділених акад В.В. Виноградовим, залишилися народні прислів’я, приказки, примовки, крилаті вислови, термінологічні словосполучення.

• Прислів’я – це виражений структурою речення народний вислів повчального змісту, який формулює певну життєву закономірність або правило, що є широким узагальненням багатовікових спостережень народу, його суспільного досвіду. Наприклад: добрий початок – половина справи; громада – великий чоловік.

• Приказка – народний вислів, близький до прислів’я, але позбавлений узагальню вального, повчального характеру, наприклад: проти віку нема ліку; не така лінь, як не хочеться.

• Народні примовки – жартівливі, переважно римовані вислови, що вставляються в розмову відповідно до ситуації або у відповідальний контекст, наприклад: Здорові будьте! Яким вітром? Хліб та сіль! Ні пуху ні пера! Кіно й німці.

• Крилаті вислови – влучні вислови видатних людей: письменників, учених, державних і політичних діячів: В сім’ї вольній, новій; Борітеся – поборете! Бути чи не бути?

Зберігши три основні класи фразеологічних одиниць за схемою В.В.Виноградова, М. М. Шанський виділив четвертий клас— фразеологічні вирази, до яких належать стійкі в своєму складі і вживанні фразеологічні звороти, які не тільки є семантично подільними, але й складаються цілком із слів з вільним значенням.

• Фразеологічні вирази – це такі стійкі звороти мови, які семантично не діляться і складаються з слів із вільним значенням, але в процесі мовлення відтворюються як сталі мовні одиниці. До них належать фразеологічні вислови комунікативного типу (речення). Це прислів’я, приказки, крилаті вислови, народні порівняння тощо: дівка не без щастя, козак не без долі; на словах медок, а на серці льодок; величається, як заєць хвостом; бідний, як церковна миша.

Серед фразеологічних виразів М.М. Шанський розрізняє дві групи: 1) фразеологічні вирази комунікативного характеру, що являють собою предикативні словосполучення, рівноцінні реченню, є цілим висловленням, виражають те чи інше судження, наприклад: людина — це звучить гордо; хрін від редьки не солодший; мовчання – знак згоди. 2) фразеологічні вирази номінативного типу – це мовне кліше, виражені переважно простим словосполученням: пленарне засідання, ринкові відносини, охорона здоров’я, золоті руки, трудові успіхи, чорне золото. Наприклад: трудові успіхи, палії війни, вищий учбовий заклад і т. ін.

Класифікація Б.О. Ларіна відбиває етапи розвитку і перебудови первісних вихідних словосполучень, вона включає: а) перемінні словосполучення; б) стійкі словосполучення, що відзначаються наявністю стереотипності, традиційності і метафоричного переосмислення, відходом від первісного значення; в) ідіоми, які відзначаються у порівнянні з стійкими метафоричними словосполученнями більш деформованим, скороченим, далеким від первісного лексичним і граматичним складом і помітним послабленням тієї семантичної подільності, яка зумовлює метафоричність, тобто смислову двоплановість.

Спробу систематизації стійких (фразеологічних) сполук у функціональному аспекті здійснив С. Гаврин. Він виділяє шість основних типів:

1. Образно-виразні стійкі сполуки, до яких належать метафоричні одиниці (пустити червоного півня; гора народила мишу), сполуки з метафоричними компонентами (яблуко незгоди), сталі порівняння (берегти як зіницю ока), евфонізми (із грязі в князі), сталі гіперболи і літоти (гарматою не проб'єш), тавтологічні сполуки (свиня свинею; ливом лити), сполуки, що створюються на основі поетичного синтаксису (правда — добре, а щастя — краще).

2. Еліптичні сполуки, що об'єднують усічені стійкі сполуки слів: рад не рад; хоч куди; ні пуху ні пера.

3. Термінологічні фразеологізми, що охоплюють складені терміни науки, техніки, мистецтва та ін.: заломлення променів; річ у собі; колінчастий вал; соціалістичний реалізм; культ особи. Заміна в них одного з компонентів синонімом (пор. ланцюгова реакція — послідовна реакція) не руйнує термінологічність.

4. Афористичні фразеологізми, що виражають узагальнюючі умовиводи: друзі пізнаються в біді; буття визначає свідомість.

5. Контекстологічні сполуки, які ототожнюються із стійкими утвореннями, що в класифікації В. В. Виноградова називаються фразеологічними сполученнями.

6. Ідіоми — всі стійкі словосполуки, що втратили внутрішню форму: собаку з'їсти, була не булла.

Генетична класифікація, що передбачає групування фразеологічного матеріалу за джерелами походження, найбільш детально опрацьована в дослідженнях Л. А. Булаховського, який визначає такі групи:

1) прислів'я і приказки;

2) професіоналізми, що набули метафоричного вжитку;

3) усталені вислови з анекдотів, жартів і под.;

4) цитати й образи з „Старого" і „Нового" завітів;

5) численні ремінісценції античної старовини;

6) переклади поширених іншомовних висловів;

7) крилаті слова українських та іноземних письменників;

8) влучні фрази видатних людей.

Генетична класифікація, надзвичайно корисна з погляду історичного вивчення фразеології кожної національної мови, на жаль, не може охопити всіх фразеологічних одиниць, бо далеко не завжди можна навіть при спеціальних дослідженнях точно встановити джерело виникнення того чи іншого вислову.

Заслуговує на увагу класифікація фразеологічних одиниць за граматичною формою і семантичними ознаками, опрацьована в ряді праць В.Л. Архангельським. У ній фразеологічні одиниці поділяються на фраземи і стійкі фрази. Термін фразема охоплює фразеологічні одиниці з структурою словосполучень, а термін стійка фраза охоплює фразеологічні одиниці з структурою речень.

Критерієм синтаксичного принципу класифікації є врахування синтаксичних функцій фразеологічних одиниць. Незважаючи на те, що ті чи інші категорії фразеологічних одиниць виступають саме у певній, типовій для них синтаксичній функції, спостерігаються факти багатофункціональності їх, що теж унеможливлює послідовне проведення цього принципу.

За походженням (етимологією) фразеологізми поділяються на:

1. Сталі вислови з народної мови (побутового народного мовлення, анекдотів, жартів тощо): сам не гам і другому не дам; світ зав’язати, рука руку миє, як горохом об стіну, про вовка промовка. Сюди належать прислів’я і приказки.

2. Професіоналізми, що набули метафоричного вжитку: чорним по білому, лити воду на млин, зняти полуду з очей, закласти фундамент.

3. Переклади з інших мов або запозичення фразеологізмів без перекладу: ставити крапку над і, дивитися крізь пальці; contra spem spero.

4. Вислови з античної культури: гордіїв вузол, прокрустове ложе, не можна двічі увійти в ту саму річку.

5. Біблійні та євангельські вислови: не одним хлібом живе людина, притча во язицех, пісня пісень.

6. Вислови відомих людей (афоризми, цитати) – іскра вогню великого, нове життя нового прагне слова.

Із стилістичного погляду фразеологічні одиниці групуються на розмовно-побутові, які переважають в усному мовленні та художній літературі: казці кінець – ділу вінець, іти світ за очі. Другу групу становлять народно-поетичні фразеологізми. Це такі, як: при битій дорозі, нехай його лихий візьме, хай наші вороги плачуть. В окрему групу виділяються книжні фразеологізми, які використовуються переважно в писемній формі наукового, офіційно-ділового, публіцистичного та художнього стилів: болючі проблеми, заходи адміністративного впливу, зійти з орбіти, коефіцієнт корисної дії.

Лінгвостилістичний аспект дослідження фразеології викликає потребу вироблення стилістичної класифікації фразеологічних одиниць, яка визначає приналежність фразеологічних одиниць до того чи іншого різновиду загальномовного стилю, характеризує їх експресивні особливості тощо.

Фразеологізми за співвіднесеністю з окремими частинами мови, тобто за їхнім сукупним лексичним і граматичним значенням (за тим, шо вони позначають — предмет, ознаку, дію, обставину чи почуття, емоції — і якими членами речення виступають), бувають:

• іменникові— називають предмет чи явище: козацьке сонце, рятівна соломинка, наріжний камінь, сім чудес світу, лебедина пісня, біла ворона, синя панчоха, ласий шматок, каїнова печать, скрегіт зубовний, содом і гоморра, казка про білого бичка; у реченні, як і іменники, виступають підметами, додатками, іменними частинами складених присудків тощо: Люди, зрадівши, що минула лиха година, слалися спати (Панас Мирний). Смертний час свій я на полі битви стріну (Н. Рибак);

• прикметникові — називають ознаки: не в тім 'я битий, кров з молоком, не остання спиця в колесі, не з полохливого десятка, нечистий на руку, у ступі не влучиш, білими нитками шитий, одним миром мазані, купи не держиться, собака на сіні, під мухою, хоч викрути; у реченні звичайно виступають означеннями або іменними частинами складених присудків: А там — козак не в тім'я битий: щось та прирозуміє! (М. Пригара).

• прислівникові — характеризують дію, стан чи ознаку: з відкритим серцем, як на долоні, не чуючи землі під ногами, без керма і без вітрил, на живу нитку, кров холоне в жилах, ні в зуб ногою, хоч плач; у реченні виступають у ролі різних обставин: 3 важким серцем ішов Максим Беркут посеред невеличкої ватаги тухольських молодців на сповнення громадської волі (І.Я. Франко). Докія прокидається до перших півнів (М. Стельмах);

• вигукові — вказують на почуття, емоції: от тобі й на, от тобі й раз, туди до лиха, тим-то й ба, ні пуху ні пера, хай йому грець, цур тобі, не доведи Господи, і треба ж; у тексті використовуються нарівні із звичайними вигуками: Я вже вас так буду шанувати, як нікого в світі, побий мене грім! (М. Стельмах). Ой, як приємно вернути з трудної, утомливої дороги та в теплу домівку. (П. Дорошко).

Розглянуті класифікаційні схеми кожна по-своєму допомагають з'ясувати природу фразеологічних одиниць, схарактеризувати особливості їх функціонування і еволюцію їх у мовній системі. Велику цінність становлять прислів’я і приказки, які також належать до фразеології. Вони всебічно й багатогранно відтворюють різноманітні сфери життя народу: возвеличують духовні цінності, таврують ганебне, висміюють вади, висловлюють співчуття, поради, вчать, наставляють і виховують людей

Лінгвокультурний аспект вивчення фразеологізмів. Питання взаємозв’язку мови та культури є одним з найактуальніших питань, які привертають увагу лінгвістів багатоплановістю дослідження. Мова до певної міри визначається культурою, але ступінь впливу культури ще досі не визначений. Твердження, що культура впливає на спосіб використання мови є беззаперечним, адже мова є вербальним її вираженням.  На підтвердження цього процитуємо Е.Сепіра, котрий писав: «Не можу я визнати і справжньої причинної залежності між культурою і мовою. Культуру можна визначити як те, що суспільство робить і думає. Мова є те, як думають… Цілком справедливим є і те, що історія мови й історія культури розвиваються паралельно» [5, с. 171].

Зіставлення мов i культур виявляє як загальне, так і специфічне, що є зумовленим своєрідністю культури конкретного народу. Відмінності мов, зумовлені своєрідністю культури, зводяться до:

• відмінностей у лексиці й фразеології;

• відмінностей у лексичних фонах слів з тотожним денотативним (першим із зазначених у словниках) значенням;

• типологічних особливостей літературних мов. Культурно зумовлена форма літературної мови, її зв’язок з народно-розмовною;

• своєрідності самого процесу спілкування в різних культурах.

Мовний етикет, тобто мовна поведінка в певних ситуаціях, у різних культурах різна. [3, 324]. Національно-специфічні елементи культури відіграють важливу роль у процесі інтеркомунікації: під час спілкування з іноземцями, вивчення іноземної мови, перекладу, сприйняття різноманітних текстів. Акт міжмовної та міжкультурної комунікації відбудеться, якщо відбудеться адекватне порозуміння двох учасників комунікативного акту, які належать до різних національних груп [4, с. 18].

Національно-культурний компонент у семантиці слова стає об’єктом вивчення в українському мовознавстві на початку 80-х років. Національно маркована лексика розглядається дослідниками під різним кутом зору, будучи об’єктом різнобічної характеристики. Зокрема з’ясовується зв’язок мови і ментальності, мови і культури на матеріалі мовних фактів встановлюються закономірності мовної поведінки різних етносів; з’ясовуються особливості відображення культурних явищ у мові; визначається вплив культурного компонента на конотацію слова; стилізується українська національно характеристична лексика в художньому тексті; виокремлюється естетична функція національно-культурного компонента семантики слова.

Лінгвісти Е.М.Верещагін і В.Г.Костомаров науково обґрунтувавши існування фонових знань, розділили їх на три види: загальнолюдські, регіональні та країнознавчі. Вони розкрили лінгвістичну природу так званих фонових знань (знань про лінгвокультурні особливості певної нації), показавши, що семантика слова одним лексичним поняттям не вичерпується Ці фонові знання є основним об’єктом лінгвокраїнознавства, оскільки пов’язані з національною культурою [2, с. 114].

При лінгвокраїнознавчому підході до дослідження фразеологізмів головну роль відіграє зміст іншомовних одиниць. Лінгвокраїнознавчий аналіз ФО неможливий без урахування таких чинників як: історії країни та її культури, суспільних ритуалів та звичаїв, духовних цінностей та ідеалів.

Досліджуючи фразеологізми, ми дійшли висновку, що народні уявлення англійців знайшли своє втілення у численних ФО на позначення «купівлі» Ядерними елементами часто виступають зоосемізми, фітоніми, компонент «гроші». Прикладом фразеологізму на позначення «купівлі» із зоокомпонентом є buy a pig in a poke [7, с. 145]  – купувати/купити кота в мішку [6, с. 405], який має значення  «придбати що-небудь, не бачачи й не знаючи його якостей». ФО keep all the beans in the sack [7, с. 160] означає «бути заощадливим, правильно витрачати гроші» і містить компонент-фітонім «the beans». Яскравим прикладом фразеологізму, що слугує для опису марнотратної людини є  money burns a hole in his pocket [7, с. 373]. Подібне значення мають  bring a noble shilling to nine pence [7, с. 98], pour water into a sieve, що дослівно означає «лити воду в решето» [7, с. 187], spend money like a sailor (on shore leave), buy a thing out of the fire. Протилежним за значенням є ФО to know the right side of the shilling [7, с. 98] – знати ціну грошам. Наведений фразеологізм також містить локативний компонент the right side, що представляє опозицію right-wrong (правильний-хибний).

Національно-культурна семантика мови найяскравіше виявляється у таких мовних одиницях як фразеологізми.  Фразеологічний запас сучасної англійської мови є зосередженням фонових знань, що допомагає краще вивчити культуру країни.

Методологічний аспект вивчення фразеологізмів. Системний підхід до вивчення мови зумовлений об’єктивно притаманними їй внутрішніми властивостями взаємозв’язку [1951. Він дає змогу розглядати мову як складний і багатоякісннн феномен у єдності дискретних, але взаємообумовлених елементів (фонетичних, лексичних, граматичних, фразеологічних), що упорядковуються в єдине ціле структурою мови, під якою розуміється сітка обов’язкового зв’язку між усіма елементами мови — субстанціональним началом системи. [Отже, система мови — це сукупність взаємопов'язаних матеріально виражених мовних елементів, організованих у єдине ціле відповідною структурою 191, с. 50]. Причому структурні зв’язки мовної системи — не уявні абстрактності, наслідки умовиводів дослідника, не ірреальні зв’язки, а своєрідний спосіб мовного існування, відображеної у свідомості об’єктивної дійсності. Цим пояснюється здатність мови у своїй структурі адекватно передавати знання про предмети і явища, добуті людиною у її теоретичній і практичній діяльності [72, с. 87]. Саме таким співвідношенням організації мови і реально існуючої упорядкованості предметів і явищ об’єктивного світу визначається онтологічний статус елементів мови і конкурентні відношення між ними. Глибоко помилковими вважаються ті лінгвістичні теорії, які, виникнувши на основі ідеалістичної філософії, реальними вважали тільки відношення, свідомо ігноруючи реальність мовних елементів. Відношення між мовними елементами можуть науково інтерпретуватися лише тоді, коли вони розглядаються вторинними стосовно як самих елементів мови, так і об’єктивованих у них наслідків людського мислення, спрямованого на пізнання відношень і зв’язків між реаліями дійсності. «Мовна структура і структура мислення, — вважає Г. В. Колшанський, — одночасно є адекватною формою, що закріплює як на рівні свідомості, так і на рівні мови дійсну структуру відношень у матеріальному світі» [72, с. 90]. Тому дослідження фраземіки тієї чи іншої мови не може обмежуватися аналізом лише структурних відношень між мовними елементами; слід ураховувати провідні ознаки мовної системи, зумовлені її субстанціональною і комунікативною (соціальною) природою, оскільки власне фразеологічні властивості формуються в органічному зв’язку з іншими явищами мовної системи. Своєрідність мовної системи полягає в тому, що, на відміну від інших систем, вона відзначається не сталою, разі назавжди детермінованою структурою, а структурою гнучкою, неоднозначно детермінованою, яка визначає відкритий, незамк’нений характер мовної системи [204]. Це повністю відповідає діалектико-матеріалістичному уявленню про те, що не тільки сам розвиток має структуру, а й структура мови здатна до розвитку [65, с. 87]. Розвиток мовної структури полягає в такій взаємодії мовних елементів різних структурних рівнів, яка виявляється в подоланні певних протиріч між наявною структурою і тими мовними елементами, які виникають для адекватної об’єктивації знань про реальну дійсність і передачі їх у процесі мовленнєвої комунікації. «Мова сповнена протиріч,— писав Ф. П. Філій, — як суперечливе саме життя, яке вона відображає, її розвиток ішов і йде через подолання створених у ній суспільством протиріч» [162, с. 49]. У процесі подолання протиріч між структурою мови і її елементами відбувається складна міжрівнева взаємодія, внаслідок якої зазнають редукції ті чи інші елементи, змінюються зв’язки і відношення їх до інших елементів мови, тобто існуюча в мові структура розпадається, але при цьому не зникає безслідно, а перероджується у нову структуру, що впорядковує якісно нові мовні елементи. Прикладом цього може бути становлення ФО на базі синтаксично вільних словосполучень і предикативних синтаксичних структур. Так, у процесі виникнення фразем березова каша і заварилася каша відбулися семантичні і граматичні трансформації слів-компонентів. Вони піддалися насамперед смисловій деактуалізації: слово каша втратило значення «страва з крупів, пшона, рису тощо, зварена на воді або молоці», слово березова — атрибутивність, в основі якої лежало відношення до берези «різновиду листяного дерева», слово заварилася — «починати варити».

Між компонентами ФО послабилися або втратилися граматичні зв’язки, оскільки фразема — цілісне утворення на позначення нерозчленованого предмета думки. З другого боку, кожен із цих компонентів не зник, а передав частину своїх диференційних елементів — сем (мовного і позамовного характеру) фраземі: компонент Березова репрезентує елементи внутрішньої форми фразеологічного значення (березовими лозинами карали непокірних); компонент каша визначає смислові елементи, які він має у сполученні із дієсловом частували (кашею); компонент заварилася транспонував у семантичну структуру фраземи своє граматичне значення доконаного виду — «початок дії».

Внаслідок багатоаспектної міжрівневої взаємодії і сформувалися фраземи березова каша і заварилася каша — «почалася складна і неприємна справа». Отже, взаємозв’язок різних рівнів шляхом подолання протиріч між формою і змістом лежить в основі розвитку й удосконалення мовної системи взагалі і її фразеологічної підсистеми зокрема. Поняття структурних рівнів лінгвосистеми відображає об’єктивну реальність у розвитку мовних явищ — ті його кардинальні напрямки і ту дискретність еволюційних процесів, в яких виражаються найістотніші онтологічні властивості одиниць мови та особливості їх функціонування у мовленні. Предметом постійних дискусій залишається питання про статус фразем у системі рівнів мови. Не заперечуючи, як правило, системних зв’язків і відношень між ФО й одиницями інших рівнів мови, дослідники по-різному визначають точку перетину цих внутрісистемних відношень. Розбіжність поглядів на проблему місця фраземи у системі мови виявляється вже у відповідній термінології. Одні вчені, прагнучи підкреслити структурно-семантичну своєрідність фразем, відносять їх до «особливого» [168, с. 19] або «автономного рівня мови» [4, с. 7—9]. Інші фразеологи, вказуючи на відмінність фразем від мовної сутності слова, словосполучення і речення, виділяють фразеологічні одиниці в «додатковий рівень» [142, с. 137—139], який не вписується в єдину систему структурних рівнів мови. Близьку до них позицію займають лінгвісти, які приєднують фраземи до одного із загальновизнаних рівнів, частіше — до лексичного, називаючи його тоді лексико-фразеологічним рівнем [173, с. 25], або до рівня синтаксичного [78, с. 9—15]. В. М. Телія виносить фразему на межу цих традиційних рівнів, вважаючи, що «при розгляді одиниць фразеології в структурно-рівневому вимірі вони займають місце між лексикою і синтаксисом» [153, с. 17], А. В. Жуков кваліфікує ФО перехідними утвореннями [55, с. 3—4]. Відзначаючи подвійну природу фразем, В. П. Жуков усі фраземи поділяє між двома різними рівнями: власне фраземи з деактуалізованими словами-компонентами вважає одиницями проміжного фразеологічного рівня, а «фразеологічні сполучення, а також прислів’я, приказки, крилаті вирази і подібні їм «стійкі фрази» — одиницями синтаксичного рівня поряд з відповідно вільними словосполученнями / і реченнями» [57, с. 11]. Наведені міркування враховують безсумнівну розмаїтість структурно-семантичних властивостей фразем {під рукою, наламати дров, альфа і омега, а кіт ковбаску уминає, неначе не до нього й річ), яка, однак, не є їх винятковою ознакою — периферійність, притаманна будь-якій підсистемі мови (лор., наприклад: словосполучення і сполуки слів, речення і предикативні словосполучення). Фраземи, до якого б структурно-семантичного розряду вони не належали, об’єднуються єдиними категоріальними ознаками, що дало підстави В. Л. Архангельському і О. В. Куніну поставити питання про самостійність фразеологічного рівня у системі мови [16, с. 25; 77, с 18]. В. М. Нікітін, заперечуючи існування у системі мови фразеологічної підсистеми, стверджує, що фраземи взагалі не мають «свого» місця в ієрархії мовних рівнів, оскільки вони є позаструктурним мовленнєвим матеріалом, явищем стилю, а не мовної системи [37, с. 116]. На наш погляд, твердження про відсутність у фразем власне мовних ознак і їх належність до мовленнєвих явищ на тій підставі, що вони позбавлені системних зв’язків і відношень з одиницями інших рівнів, надто категоричне; воно суперечить об’єктивній мовній дійсності. Сучасний стан фразеологічних досліджень умотивовано й переконливо спростовує цю думку, розкриваючи різноманітні системні зв’язки як на парадигматичній, так і на синтагматичній осі [141,с. 37—43; 138]. Закономірні системно обумовлені відношення фразем існують і в самій фразеологічній підсистемі, і в її зв’язках з іншими підсистемами мовної системи. Питання про фразеологічний рівень мови, таким чином, залишається в науці в стані постановки проблеми, яка на сучасному етапі системно-структурного осмислення мови потребує всебічного розв’язання, що вимагає насамперед вироблення об’єктивних критеріїв визначення цього рівня мови. Як показує аналіз фразеологічного матеріалу, основними аргументами при виділенні ФО у відносно самостійний рівень мовної структури служать: 1) своєрідне вираження на фразеологічному рівні загальномовних закономірностей, що зумовлюються місцем фразем у системі мови та характером їх взаємодії з одиницями інших рівнів; 2) наявність у фразем ознак, спільних для всіх одиниць даного класу, які, виражаючи їх внутрішні закономірності, становлять специфіку фразеологічної підсистеми мови; 3) відмінний від інших одиниць (у межах даного класу мовних елементів) розвиток внутрішньої взаємодії фразем, унаслідок чого вони істотно відрізняються від інших класів мовних явищ; 4) генетичне, онтологічне і функціональне відношення фразем до одиниць різних рівнів мовної структури, внаслідок якого виникає не просте збільшення кількості мовних елементів, а створюються нелінійні, притаманні тільки рівневі фразем, інтегральні або кумулятивні ефекти; 5) емерджентність одиниць фразеологічного рівня мови, яка виражається у провідній ролі цілого утворення стосовно його складових частин, коли структурно-семантичні ознаки фраземи не визначаються безпосередньо адитивними властивостями її компонентів — одиниць нижчих рівнів мовної структури; 6) специфічні виутрішньофразеологічні зв’язки і відношення, які, на відміну від інших мовних одиниць, визначають семантичні і граматичні властивості фразем; 7) своєрідні зовнішні фразеологічні відношення фраземних знаків, які служать виявом їх спеціального функціонально-комунікативного призначення; 8) інваріантні обмеження мовленнєвих трансформацій фразем, поза якими видозмінена ФО взагалі неможлива, оскільки вона зумовлює їх дефразеологізацію. Отже, довести «право» фразем на самостійний рівень у мовній структурі — це значить показати, по-перше, наявність у фразем усіх інваріантних ознак мовної системи; по-друге, якісну своєрідність фразем у системі одиниць мови; по-третє, їх ієрархічні зв’язки з одиницями суміжних рівнів; по-четверте, особливі синтагматичні й парадигматичні відношення фразем у системі мови. Іншими словами, приналежність фразем до відносно самостійного рівня мови визначається загальномовними (універсальними) й індивідуальними (унікальними) ознаками. Фразема — це не односторонній елемент мови (конструктивний, стильовий чи розрізнювальний), як вважають деякі вчені [97. с. 116], а двостороння мовна одиниця із своєрідно організованою матеріальною субстанцією — однією з головних передумов правильного розуміння їх знакового характеру, ролі у процесі збереження й перекодування відображеної свідомістю реальної дійсності. «Форма,— писав К. Маркс у статті «Дебати шостого рейнського ландтагу»,— позбавлена всякої цінності, коли вона не є формою змісту» [2, т. 1, с. 150]. Як форма інтелектуально-експресивного змісту, фраземний знак — це один із засобів людського самовираження і спілкування, яке зумовило його виникнення і яке ним обслуговується. Отже, вираження одиницями мови, зокрема фразеологічними, відображених свідомістю явищ об’єктивного і суб’єктивного світу здійснюється матеріальною субстанцією, в якій думка про відповідні явища локалізується і за допомогою якої вона передається. У протилежному випадку фразема не зможе брати участі у процесі комунікації, а відтак бути знаком, оскільки «при дійсному обмінові абстракція невинна бути, у свою чергу, опредмечена, символізована, реалізована посередністю (будь-якого) знака» [1, с. 61]. Релевантною ознакою фраземи як одиниці мови є її відтворюваність, ознака, яка лежить в основі виділення будь-якої мовної одиниці» «Повторювана в різних мовленнєвих актах одна і та ж одиниця (наприклад, одна і та ж фонема або одне і те ж слово), — відзначає О. С. Мельничук,— зберігає при цьому свою індивідуальність, і тільки весь ряд одиниць одного рівня (наприклад, фонем, слів, морфем і т. д.) утворює узагальнене поняття одиниці даного рівня (інакше— типу одиниць). Представником рівня може бути будь-яка окрема одиниця із цього ряду в абстрагуванні від її індивідуальних властивостей» [89, с. 162]. Значить, відтворюваність фразем теж випливає із загальномовної ознаки, що дає змогу кваліфікувати той чи інший мовний факт одиницею мови. Оскільки мовний знак фізично існує в мовленні обмежений час (період його артикуляції), то мова в цілому, функціонування її одиниць як основного засобу спілкування стають можливими лише завдяки відтворюваності мовних знаків у вигляді найрізноманітніших комбінацій. Тому важко погодитися з тими лінгвістами, які вважають відтворюваність ознакою тільки фразем, адже з тим чи іншим ступенем частотності відтворювана будь-яка сполука слів (з давніх-давен, сонячний день, зібрати врожай, піти у відпустку). У зв’язку з цим доцільно говорити не про саму відтворюваність як властивість виключно фразем, а про ступінь і характер цієї відтворюваності. Своєрідністю фразем є їх структурна, лексична і семантична відтворюваність, тобто відтворюваність структурної моделі, компонентного складу і фразеологічного значення, на відміну від одиниць синтаксичного рівня, де структурні схеми словосполучень, досить часто реалізуючись у мовленні, відзначаються високим ступенем відтворюваності, чого не можна сказати про відтворюваність їх лексичного наповнення. Пор.: лебедина пісня — «останній визначніший вияв таланту», бере за душу — «схвильовуе» і урочиста (мелодійна, сумна, хвилююча) пісня бере за руку (за пальці, за лікоть). Фраземи як особливі екснресивно-комунікативні одиниці мови відтворюються у вигляді статичної комбінації лексичних компонентів, які, інтегруючись, породжують якісно новий, фраземний знак. Виникнення фраземи як окремої одиниці мови відбувається в момент лінійного сполучення одиниць нижчого рівня мови — лексем. Сутність інтеграції лексем у нову одиницю мови — фразему — полягає у згасанні значення детермінованих лексем, які у поєднанні з лексичним значенням детермінуючого компонента утворюють якісно новий «сплав» — семантику фраземного знака. Лексичні компоненти, сполучившись у межах того чи іншого фраземного знака в семантично неподільну єдність, утрачають знакову природу одиниць попереднього рівня і перероджуються в конститутивно-розрізнювальні елементи одиниць вищого рівня. Наприклад, у реченні «На що кияни знов-таки сказали йому: «Княже, ти на нас не гнівайся, але не можемо на Мономахове плем’я руки підняти» (3.) слова рука і підняти, виражаючи у невільному (фразеологічному) сполученні руку підняти значення «повстати», перетворились з одиниць лексичного рівня в елементи фразеологічного рівня. Вже ця залежність лексичних і фразеологічних одиниць не дає змоги об’єднати їх в один структурний рівень мовної системи. Утворюючи постійний мовний контекст, компоненти фраземи забезпечують їй стійкість. Саме завдяки стійкості компонентного складу фразема набуває здатності до своєї структурно-семантичної відтворюваності. Інколи стійкість розглядають як диференційну ознаку фразем, яка нібито відрізняє їх від інших одиниць мови. На наш погляд, стійкість — загальномовна ознака, яка притаманна всім одиницям мови. Стійкість будь-якої одиниці мови — це умова її цілісності й відтворюваності. При цьому, звичайно, одиниці різних рівнів мови відрізняються особливим аспектом стійкості. Відтворюваність фразем забезпечується багатоярусною стійкістю елементів: лексичною стійкістю, яка полягає в збереженні інваріантного лексичного складу; синтаксичною стійкістю, що виявляється у незмінності фраземної моделі; семантичною стійкістю, яка зумовлюється ідіоматичністю фраземи; функціональною стійкістю — вона полягає у загальнонародній уживаності фразем. Наприклад: 1) Кінець кінцем мед п’є відвагу (Ю. Ш.); 2) Але, як кажуть, не зразу й Москва зводилась. А якщо серйозно, не спіши, Іване, з козами на торг (І.). Комплекс структурної, семантичної і функціональної стійкості ФО зумовлює їх цілісність, під якою розуміється внутрішня єдність фраземи, її структурно-семантичиа нерозкладність. Семантична нерозкладність фразем зумовлюється їх фразеологічним значенням, яке соціально закріплюється за всім компонентним складом стійкого словосполучення. Цілісність плану вираження створюється різними видами внутрішньої залежності між компонентами фраземи: індетермінацією, коли лексеми вступають у невільну (фразеологічну) сполуку розказувати сон рябої кобили; 2) антонімічні парадигми: як кіт наплакав — кури не клюють; як вареник у маслі купатися — кінці з кінцями зводити; 3) омонімічні парадигми: гнутиспинуг—« виконувати виснажливу роботу»; гнути спину «принижуватися»; піднімати на ноги—«виліковувати»; піднімати на ноги— «здіймати переполох». Для розвитку семантичної парадигматики фразем велике значення має полісемія: на руках носити 1) «дорожити кимось», 2) «балувати, пестити»; ставати на ноги 1) «виліковуватися», 2) «розпочинати самостійне життя», 3) «поправляти матеріальне становище, 4) «займати незалежне становище в суспільстві». Багатозначність фразем як вияв їх семантичної варіантності служить одним із джерел збагачення семантичних парадигм — фразеологічної синонімії, омонімії, що є також одним із свідчень наявності у мові окремого фразеологічного рівня. Той факт, що не всі фраземи виступають членами кожної семантичної парадигми, про який згадує В. П. Жуков [57], теж не позбавляє їх самостійного рівня у системі мови, оскільки такою «вадою» наділені і слова — одиниці всіма визнаного лексичного рівня мови (стіл, будинок, книга, портфель). Важливою умовою виділення однорідних одиниць мови в окремий рівень є здатність цих одиниць вступати в синтагматичні відношення. Фразема з фраземою, як відомо, не може утворювати синтагматичного ланцюга. Відсутність цієї властивості у фразем часто використовується у лінгвістичних працях основним аргументом їх позаструктурною (позарівневого) статусу. М. М. Шанський, наприклад, не виділяє фразеологічного рівня мови, а об’єднує ФО і слова в один лексико-фразеологічний рівень на тій підставі, що фраземи й лексеми вступають між собою в синтагматичні відношення. На наш погляд, оригінальність синтагматичних зв’язків фразем зумовлюється їх місцем у рівневому ансамблі мовної системи. Визначення статусу фразеологічного рівня грунтується на розумінні системних відношень між самими рівнями мови, де, як і в будь-якій іншій системі, існують внутрішні зв’язки. Встановивши, яким чином пов’язані між собою структурні рівні, тим самим можна визначити їх положення, «місце» у системі мови, рівень структурної організованості мовних одиниць — конституентів відповідних підсистем. В основі поняття «рівень організації» тієї чи іншої підсистеми мови лежать ідеї розвитку зв’язку і переходу якісно відмінних мовних явищ. Найвищий рівень займає та підсистема, одиниці якої є еволюційно складнішим утворенням. її інгредієнтами служать одиниці попередніх рівнів мови. Чим більшу кількість відносно самостійних конституентів одиниця містить у своєму складі, тим складнішою виявляється структурно-семантична організація, тим вищим вважається її рівень. Отже, чим вищий структурний рівень мови, тим більше вбирає в себе він елементів інших рівнів. Такий підхід у трактуванні співвідношення рівнів мовної структури спрямовує дослідників на дальший розвиток поширеної в лінгвістичній літературі конституентної теорії рівнів мови, запропонованої Е. Бенвеністом. Зокрема, висловлена вченим думка про те, що речення утворює найвищий рівень мовної структури [22, с. 137—139], піддана у свій час сумніву К. Пайком, все частіше спростовується вітчизняними і зарубіжними лінгвістами. За нашим еволюційно-емергентним розумінням ярусної організації мовної системи, фраземи утворюють надсинтаксичнии рівень. Таке положення фразеологічних одиниць у системі рівнів мовної структури зумовлене синтагматичними, структурними і семантичними відношеннями фразем до одиниць інших рівнів мови. Відомо, що синтагматичні комбінації одиниць нижчого рівня служать для утворення більш складних систем, які виступають елементами інших рівнів. Синтагматичні об’єднання одиниць нижчого рівня у процесі їх різноманітної інтегративної взаємодії утворюють одиниці вищого рівня: сполучення фонем утворює морфему, сполучення морфем — слово, слова виступають компонентами словосполучення і речення, які, у свою чергу, служать генетичною основою фразем. Так виникають послідовно ускладнені системи лінійних одиниць, у яких одиниці вищого рівня складаються з одиниць попереднього рівня, що знаходяться між собою в ієрархічних відношеннях. Фраземи ж, будучи надсинтаксичними одиницями, не утворюють самостійно одиниць вищого рівня. Системотвірні потреби мови не вимагають, щоб вони вступали між собою в синтагматичні відношення. Зате як одиниці найвищого рівня мови фраземи у мовленні поєднуються синтагматичними зв’язками із словами, словосполученнями і частинами складних речень. Реалізуючи свої синтагматичні зв’язки зі словами, вони утворюють речення, а поєднуючись з реченнями, стають частинами складного речення: 1) Вона тепер вкладе свою частку праці в спільну справу, перестане бути білою вороною в колективі (І.); 2) Вони знають, де раки зимують: не на молоці, то на сироватці своє здобудуть (П. М.). Такі синтагматичні зв’язки фразем відбуваються, звичайно, на рівні мовлення, не утворюючи одиниць мови. Отже, об’єднувати лексеми і фраземи в один лексико-фразеологічний рівень, як пропонують деякі автори, не можна з двох міркувань: 1) тому що синтагматичні зв’язки фразем і лексем носять не мовний, а мовленнєвий характер і 2) тому що фраземи можуть вступати в синтагматичні відношення з реченнями і за логікою речей тоді слід було б виділяти й неіснуючий синтаксично-фразеологічний рівень. Структурні відношення фразем до одиниць інших рівнів мови виявляються в тому, що всі вони побудовані за моделями словосполучень і речень (на живу нитку, голова макітриться). Отже, і в конструктивному відношенні фраземи послідовно виникають внаслідок фразеологізапії синтаксичних одиниць — словосполучень і речень, які у відповідному лексичному наповненні виступають твірною базою фразем. Тому розташування фразеологічної підсистеми між лексичним і синтаксичним ярусами виявляється алогічним, суперечить еволюційно-емергентному принципові відношень між рівнями мовної структури [пор. 55, с. 23]. .« І, нарешті, рівневий статус фразем визначається специфічними властивостями їх семантики, оскільки дослідження мови як складної системи не може бути повним, якщо не ставити і не розв’язувати питання про стратифікацію явищ семантичного плану, зокрема про взаємодію фразеологічного значення з семантичними емічними одиницями інших рівнів мови. Приналежність фразем до суперграматичного рівня зумовлюється також їх узагальнено-абстрагуючою семантикою, яка формується у процесі складного перегрупування денотативно-конотативних елементів у семантичній структурі слів-компонентів фразеологізму й остаточно завершується інтеграцією цих переосмислених лексичних значень із граматичними значеннями відповідних синтаксичних моделей. Так, первинне просторове значення синтаксичної моделі «на + знах. відм.», взаємодіючи з трансформованими лексичними значеннями іменників, набуває обставинних значень: на око — «приблизно», на брата — «порівну (розподілити щось)», на зубок — «дуже добре (вивчити, запам’ятати)» тощо. Внаслідок взаємодії лексичного і граматичного значення виникає, як правило, протиріччя між змістом і формою фраземи, що може приводити до якісно нового категоріального (частиномовного) значення фразеологічної одиниці (мало каші з’їв — «недосвідчений», мухи не скривдить — «лагідний, добрий», хоч греблю гати — «дуже багато», рукою подати — «зовсім близько»). Фразеологічне значення, формуючись шляхом взаємодії лексичної і граматичної семантики своїх конституентів, становить у мові окрему семантичну категорію, що разом із синтаксичним і структурним факторами визначає ступінь рівневої організації фразем. Встановлюючи єдині принципи виділення мовних рівнів, важливо враховувати структурні особливості матеріальних систем, до яких належить мова, а саме про наявність у них ядра, периферії і проміжних форм. Тому не можна сподіватися на однаковий вияв парадигматичних, синтагматичних й ієрархічних властивостей одиниць периферійних рівнів (з одного боку, фонем, а з другого — фразем) і одиниць основного (лексичного) рівня — слів, які є ядром мовної системи. Ці властивості набувають специфічних рис уже в проміжних одиницях (мезоформах) фразеологічної підсистеми, які створюють можливість чіткіше усвідомити те нове, що характеризує ядро з фразеологічного фонду будь-якої мови. Розглянуті властивості фразем не суперечать прийнятому в лінгвістиці розумінню рівня мовної системи як сукупності відносно однорідних одиниць, які не перебувають між собою в ієрархічних відношеннях, але можуть бути у синтагматичних і парадигматичних зв’язках. Необхідно тільки при цьому мати на увазі завершальний рівень фразем у системі мови, оскільки «при безкінечному розгортанні синтагматичного ланцюга в ньому рано чи пізно виявляються використаними всі елементи (одиниці) мови, які складають парадигми і надпарадигми» 1146, с. 89]. Такою межею в розгортанні синтаксичного ланцюга і є, на наш погляд, фраземи, які, характеризуючись спільними для всіх одиниць мови і своєрідними синтагматичними й ієрархічними властивостями, становлять самостійний структурний рівень. Це повністю відповідає найпоширенішому розумінню мовних рівнів, які утворюють якісно відмінні системи з певним набором одиниць і сіткою зв’язків, серед яких провідними служать ієрархічні й еволюційно-емергентні відношення. Отже, сутність фразеологічного рівня мови полягає в тому, що його об’єкти, будучи органічно-цілісною підсистемою у системі мови, характеризуються, на відміну від їх конституентів (елементів нижчих рівнів мовної структури), неадитивними властивостями, зумовленими еволюційно-емергентними процесами фразеологічних одиниць.

* * *

У сучасній науковій парадигмі наприкінці ХХ – на поч. ХХІ ст. стала помітною тенденція до інтеграції здобутків різних напрямків та методологій в царині лінгвістики. Унаслідок чого на стику традиційних наук про мову виникає корпус нових сучасних напрямів лінгвістики, як, наприклад, комунікативна лінгвістика, лінгвосеміотика, лінгвокультурологія, когнітивна лінгвістика та ін. Сказане повною мірою стосується філології, філософії, психології та інших галузей науки, на стику яких розвинулася лінгвістична прагматика.

Проблематика лінгвопрагматичних досліджень, інструментарій та методологія лінгвістичної прагматики дозволяють вирішення низки важливих наукових завдань: виявлення суб’єктивного чинника передумов, способів та закономірностей вербалізації складних філософських, культурно-історичних, ментальних кате-горій, когнітивно-психологічних та духовно-ментальних маніфестацій мовної картини світу. Це й зумовило актуальність задекларованої теми.

У традиціях сучасного мовознавства фразеологія розглядається як підрівень загального лексичного рівня мови. Однак поглиблене вивчення основної одиниці цього підрівня – фразеологізмів, намагання вчених істотно розширити уявлення про неї, у теоретико-практичному аспекті дають підстави для виокремлення цієї галузі лінгвістичної науки в самостійну дисципліну. Неоціненний внесок у розроб-ку теорії і практики сучасної фразеології внесли праці таких лінгвістів, як В. Л. Архангельський, О. В. Кунін , В. М. Телія, В. П. Жуков, Н. М. Шанський, В. М. Мокієнко, В. В. Виноградов, А. І. Молотков, а також праці вітчизняних вче-них – О. В. Скиби, Ю. Ф. Прадіда, М . М. Пазяка, В. В. Жайворонка та ін. Слід зазначити, що лише незначна кількість праць присвячена дослідженню фразеологічного складу української мови у світлі лінгвістичної прагматики (О. В. Виноградова, О. О. Селіванова, В. Д. Ужченко, І. Б. Іванова).

На ґрунті української фразеології були здійснені спроби комплексного аналізу мовного матеріалу саме з позицій семантичної прагматики, лінгвокультурології, когнітивної лінгвістики, семіотики (В. Д. Ужченко, М. Я. Плющ, І. Р. Вихованець, Є. В. Ковальчук, О. В. Виноградова, Є. К. Тимченко та інші), але слід зазначити, що таких досліджень небагато. Більша частина досліджень української фразеології виконана в межах традиційної граматики, порівняльно-історичного і структурно-системного підходів. Отже, вважаємо за необхідне розглянути інструментарій та перспективність лінгвістичної прагматики, лінгвокультурології та комунікативної лінгвістики для дослідження фразеології як продукту вторинної номінації та семантичної транспозиції, вторинного знаку в семіотиці. Проблема визначення специфіки такої мовної одиниці як фразеологізм, опис фра-еологічного матеріалу із застосуванням технології прагматики залишається не до кінця розкритим на теренах української лінгвістики.

Одним із важливих і перспективних напрямків лінгвопрагматичних досліджень у царині фразеології є виявлення і опис складників національної картини світу, що зумовлюють вибір певної структурної моделі, образної системи, прецедентного феномена, тобто визначають прагматику комунікативного акту. Різні аспекти означеної проблеми розглядаються у працях таких вітчизняних дослідни-ків-лінгвістів, як О. О. Потебня, М. М . Пазяк, Л. Г. Авксентьєв, Л. Г. Скрипник, В. Д. Ужченко, Л. М. Пелепейченко та ін. При цьому особливої значущості набу-ває аналіз філософських, фундаментальних категорій, що формують підвалини мовно-культурної картини світу народу. Такою є категорія локативності, яка є закоріненою у фразеологічному складі української мови та залишається базовим формантом мовно-культурної традиції українського народу. Фразеологічна одиниця у названому аспекті розглядається як соціально, культурно, національно маркований феномен мовної природи.

Отже, фразеологізм як об’ єкт лінгвістичних досліджень з позицій лінгвокультурології, етнокультурології є мовним знаком специфічної природи і структури, тому методи лінгвістичної прагматики допоможуть дослідити особливості культурної знакової функції фразеологізмів й визначити місце й роль фразеології у кон-цептуалізації світу, створенні національно маркованої моделі на мовному рівні.

Перспективним напрямком у дослідженні фразеології є аналіз механізмів і засобів виникнення нових значень – сфера внутрішньої прагматики або ж прагмасемантики. О. Л. Боярська [6], досліджуючи прагмалінгвістичні аспекти такого явища, як полісемія, а також механізми виникнення нового значення на основі метафори, розглядає і проблеми виникнення нових значень у фразеології. Прагматичний компонент нових значень ЛСВ (лексико-семантичний варіант) пов’язується із метафорою. Дослідниця зазначає, що завдяки метафорі, крім когнітивних та семантичних змін, відбуваються зміни у прагматиці мовних одиниць. Цей процес семантичної транспозиції є повністю природним, бо всі операції зі створення метафори виконуються людиною, котра належить до певної соціальної, професійної , статевої, вікової або ж етнічної групи. З точки зору внутрішньої прагматики, до сукупної семантики словарного комплексу може бути інтегрований новий компонент – компонент оцінковості.

Важливим аспектом дослідження прагматики мовного коду є оцінковість. За твердженням Н. Д. Арутюнової [2, c. 389], оцінковість – є типово прагматичною категорією. Також слід зважати на те, що з точки зору зовнішньої прагматики нові лексико-семантичні варіанти сприймаються як зміни в контексті вживання слова. Прагматичний аспект повною мірою відбиває можливість людини виразити своє ставлення до того, що відбувається навколо. Людина з позицій лінгвістичної прагматики – творець оцінки, джерело емоції, адресант/адресат, вона може маніфестувати свою культурну позицію. Як результат культурної інтерпретації фразеологізмів у процесі вживання із останнього формується провідний компонент культурно-мовного значення фразеологізму, де ціннісно-емоційне ставлення до навколишнього світу є провідним змістом значення.

Г. М. Зельдович [9] працює у сфері граматики прагматики, досліджуючи закономірності взаємодії на рівні граматики семантики й прагматики. На противагу семантиці, котра досліджує власне сутність мовних одиниць, прагматика висвітлює питання про реальні шляхи, засоби, умови використання названих одиниць. Дослідник вважає, що таке використання складових мовного коду є набагато цікавішим, багатішим, непередбачуваним, ніж безпосередньо семантичний інваріант. Крім того, Г. М. Зельдович вважає, що саме дослідження граматики з позицій прагматичної лінгвістики має бути найбільш продуктивним: надзвичайна багато-значність, примхливість та зумовленість поведінки одиниць граматики, за більш глибокого розгляду їх семантичного улаштування виявляється досить простою. Вдавана примхливість та нерегулярність може бути пояснена загальними, неспецифічними граматичними принципами функціонування мови.

М. Л. Ковшова [10] досліджує лінгвокультурологічний аспект буття фразеологізмів у мові, дослідниця звертається саме до семантики і прагматики фразеологізмів російської мови. Створена раніше модель (за теорією інтерпретацій) адекватно відбиває сутність та структуру операцій, що відбуваються під час сприйняття фразеологізмів носієм мови, визначає передбачувану зворотну реакцію. Особливість цього сприйняття в тому, що всі компоненти мовної семантики (типи подачі інформації) проходять крізь різні форми їх усвідомлення в культурі. Тим самим семантика фразеологізму формується культурно маркованими блоками. Дослідниця зазначає, що культурні інтерпретації поєднують в єдине ціле мовну семантику і культурну конотацію фразеологічної одиниці, тобто до власне семантики у традиційному її розумінні «вплетені» культурні смисли. Саме такий меха-нізм, вважає М. Л. Ковшова, створює власне фразеологічне значення, яке має іме-нуватися як культурно-мовне значення фразеологічної одиниці.

Окремим питанням слід також виділити проблему прагматичної орієнтації фразеологізмів. Така орієнтація фразеологізмів виявляється уже в узуальній стійкості. Фразеологічна одиниця з таких позицій виявляється одним з найбільш ефек-тивних засобів щодо реалізації певної прагматичної заданості. Під впливом контексту емоційності, оцінки, регістру актуалізований не тільки комунікативний намір того, хто говорить, але й психічні переживання, інтенції, інтертекстуальний контекст на рівні фразеологічної одиниці . Крім того, разом із семами, що виявлені в системному контексті, актуалізуються й оказіональні семи. Отже, актуалізація загального дескриптивного змісту веде до виникнення нових емотивних змістів, комунікативних намірів, оцінок, пресупозицій тощо.

З позицій української етнолінгвістики здійснюються дослідження українсь-кої фразеології у працях В. В. Жайворонка. Вивчення фразеології з огляду на її творця – український етнос – потребує використання комплексного підходу до аналізу фразеологічного матеріалу. Таким чином, у етнолінгвістиці використовується й інструментарій лінгвістичної прагматики. З таких позицій, культура і етнос є тим суб’єктивним фактором формування мови, що й досліджує лінгвістична прагматика, адже «усталені народні порівняння є яскравою ілюстрацією естетичних і моральних цінностей, які сповідує етнос» [7, с. 34–35]. В. В. Жайворонок також накреслює нові перспективи використання прагматики в лінгвостилістиці: дослідник вдається до досліджень ідіостилістики Т. Шевченка, піддаючи розгляду мовні засоби і стилістичні фігури.

Проте фразеологічні засоби відображення різних фундаментальних категорій пізнання світу вивчені недостатньо. Частково цих питань торкалися В. З. Дем’янков, Є. В. Ковальчук, В. М. Телія. У словнику за редакцією В. М. Телія («Словарь образных выражений русского языка») виділені окремі група ідіом із визначеною семантикою. Проте особливості відображення прагматичного аспекту усім комплексом фразеологічних одиниць ще не досліджувалися на матеріалі сучасної української мови. Незважаючи на значну кількість наукових праць, у яких ґрунтовно досліджуються фразеологічні одиниці, дотепер остаточно не вирішеними залишилися питання нормативності вживання тієї чи іншої фразеологічної одиниці в різних комунікативних сценаріях.

Окремо відстоїть проблема розгляду конотативного аспекту значення фразеологічної одиниці. Зокрема, у працях сучасних дослідників розглянуто поняття конотації, «внутрішньої форми» як асоціативно-образного її компонента, також проаналізовано емоційно-оцінний компонент конотації та експресивність. Він сприймається як компонент акумуляції конотативних властивостей фразеологічних одиниць (В. М. Телія, В. Д. Ужченко, В. В. Жайворонок, Л. І. Мацько та ін.). У такому аспекті лінгвістичного дослідження експресивна функція не конкурує з прагматичною функцією мови, оскільки прагматика охоплює більше характерис-тик і чинників, ніж категорія експресивності.

Зважаючи на все зазначене вище, слід зробити такий висновок: прагматика робить проблему «людина і мова» центральною, провідною для багатьох напрямів сучасної лінгвістики: як традиційної, так і нової. Сучасна українська фразеологія не є винятком – вона залишається перспективною галуззю для досліджень на всіх рівнях лінгвістичної прагматики.

Отже, прагматична лінгвістика розвивається у багатьох напрямках, перемежаючись з іншими дисциплінами нової лінгвістичної парадигми. На ґрунті української фразеології перспективним залишається здійснення комплексного аналізу мовного матеріалу з позицій семантичної прагматики, лінгвокультурології, когні-тивної лінгвістики, семіотики, комунікативної лінгвістики та ін. 

Література

1.     Комлев Н.Г. О культурном компоненте лексического значения // Вестник МГУ. Филология. – 1966. – №5. – С. 15-27

2.     Кунин А.В. Курс фразеологии современного английского языка: Учеб. для ин-тов и фак-тов иностр. яз. – М.: Высш.шк., 1986 – 336с.

3.     Маслова В.А. Лингвокультурология: Учеб. Пособие для студ. вузов. – М.: Academia, 2001. – 204c.

4.     Огольцев В.М. Семантизация культурного компонента языковой единицы в учебном словаре устойчивых сравнений // Словари и культуроведенье. – М., 1982. – С. 130-137

5.     Телия В.Н. Русская фразеология. Семантический, прагматический и лингвокультурологический аспекты. – М.: Школа “Языки русской культуры”, 1996. – 284с.