3) Доба національно-культурного відродження в Україні

Доба національно-культурного відродження в Україні пов’язується з останньою чвертю ХVІІІ ст. і насамперед з появою „Енеїди” І. Котляревського, (1798 р.), який вперше ввів живу українську мову до літератури з його послідовниками. Також початок нового століття ознаменувався науково-просвітницькою діяльністю Д.Кавунника-Веланського (1774-1847) – вченого, філософа, прихильника релігійно-філософського вчення про людину, суспільство, популяризував кантіанство, шеллінгіанство.

Також значною постаттю того часу був Максимович Михайло (1804-1873) – перший ректор Київського університету, історик, етнограф, філософ, правознавець. Увагу приділяв обґрунтуванню ідеї особистої волі, яка розумілася ним як ґенеза свободи совісті, слова, приватної справи. Прагнув охарактеризувати психіку українського народу, її особливості.

У суспільно-політичних поемах Т.Г. Шевченка чітко виражена ідея українського державництва, самостійності, соборності, проголошується заклик до відновлення козацької традиції, українського демократизму, віра у воскресіння України та в зміну суспільного ладу. Таким чином, суспільні концепції, які постали в період від античності до XIX ст., охоплювали широке коло соціальних проблем і заходів до їх вирішення. 3 позицій свого часу, тодішнього рівня знань автори намагалися осмислити як окремі, так і загальні соціальні явища, що послужило інтелектуальним потенціалом в подальшому вивченні суспільства як системи, а також механізмів його функціонування.

Коло соціологічних зацікавлень українського громадсько-політичного діяча, вченого і публіциста М.П. Драгоманова (1841-1895) – соціальна зміни, співвідношення історії і соціології, питання національності, проблеми прогресу. Соціально-політичні погляди Драгоманова знайшли своє відображення у таких творах:„Чудацькі думки про українську національну справу” (1916 р.), „Що таке українофільство?” (1916 р.). Він привніс до українського наукового простору соціологічне бачення, застосував принципи та поняття нової дисципліни, використав термін «соціологія» у своїх працях.

Одним з найяскравіших українських дослідників у галузі соціології був М.М. Ковалевський (1851-1916). Важливе місце в системі соціологічних поглядів Ковалевського займає ідея прогресу як історичної неминучості. Значний внесок М.Ковалевського у розвиток історично-порівняльного методу в соціології, який він розглядав як могутню зброю боротьби проти суб’єктивізму. Саму ж історію він вивчав із соціологічної точки зору.

Найвидатнішим фундатором української соціологічної думки був Михайло Грушевський (1866-1934)- видатний український вчений, історик світового рівня, енциклопедист-просвітник, етнолог, фольклорист, видатний державний діяч, перший «президент Української Народної Республіки». Він вперше почав застосовувати в українській історіографії історично-соціологічний метод розроблений на межі ХІХ і ХХ ст. європейським позитивізмом, започаткував перший Український соціологічн6ий інститут у Відні в 1919р. Головний напрям діяльності спрямовує на обґрунтування історично, теоретично та юридично право українського народу на власну державу, він довів, що український народ існує як окремий історичний культурний суб‘єкт. Вчений пропаганду вав ідеї соціальної єдності, гармонії, громадянського миру на демократичних засадах, які є актуальні і сьогодні.