1. Основні спроби освоєння людиною дійсності ( пізнавальний, практичний, духовно-практичний)

Пізнавальна діяльність людини розпочинається з відчуттів і сприймань, але ними не вичерпується. Повсякденна життєва практика вимагає розкриття і вивчення багатьох властивостей, зв'язків і відношень предметів і явищ, які не можна безпосередньо відчути, сприйняти й уявити. Людина не відчуває рентгенівські промені; звукові коливання з частотою, більшою за 20 000 герц; не може побачити, чому дорівнює сума внутрішніх кутів трикутника тощо. На багато запитань відповідь доводиться шукати опосередкованим шляхом, виходячи з наявних знань і досвіду. Отже, дані відчуттів і сприймань є необхідними, але не достатніми для глибокого і різнобічного пізнання світу. Для розкриття складної взаємодії різних предметів, подій і явищ, їх причин і наслідків люди застосовують різні опосередковані методи: проводять спостереження й експерименти, порівнюють різноманітні ознаки, здійснюють обчислення тощо. При цьому вони оперують із предметами, зіставляють нові та вже відомі факти, виділяють істотні ознаки і властивості, роблять висновки і перевіряють їх. Так відбувається перехід від явищ до їх сутності. Вся ця складна пізнавальна діяльність утворює мислення людини.

В практичному аспекті світогляду розкривається ставлення людини до світу і самої себе з погляду можливості, меж і способів її діяльності. Найсуттєвішим тут є питання про свободу волі людини і те, як вона має діяти, щоб досягнути своєї мети, сенсу життя в цілому.

Як показує історія розвитку людських уявлень, традиційною є дискусія з приводу того, що визначає людську поведінку, чи має людина свободу у виборі цілей та способів своєї діяльності.

Істотною формою духовно-практичного освоєння, а отже, й осягнення історичної реальності є система діяльності. Вона характеризує певну релігію як соціальний інститут, певну зовнішню рамку, певний діапазон, точніше, розмах амплітуди можливостей релігійної діяльності, що їх задають, тією чи іншою мірою такі різновиди людської діяльності, як виробнича, політична, правова тощо. Та не меншою мірою характер, форми і зміст релігійної діяльності як способу осягнення віруючою людиною свого світу залежать від своєрідності релігії як культурно-історичного явища загалом, від специфіки саме конкретної релігії, стадії її розвитку, місця і функцій релігії у системі відповідних

суспільств, історичних культур, цивілізацій.

2.Світогляд. Його структура ( Знання, цінності, практичні навички) їх роль у життєдіяльності суспільства

Суспільство витворило певні форми, в яких культивується (твориться, зберігається і передається) духовність. Це — мистецтво, мораль, релігія, філософія, їх гармонійне поєднання в певній особі, в суспільстві формує світогляд. Він постає як духовна цілісність, у якій із найзагальніших позицій осмислюються світ, суспільство і людина.

Світогляд — система найзагальніших знань, цінностей, переконань, практичних настанов, які регулюють ставлення людини до світу.

Суттєва риса світогляду – цілісність поглядів.

Центральна проблема світогляду — відношення людини до світу.

Виокремлюють три основні типи виявів відношення людини до світу:

Пізнавальне відношення людини до світу виявляється в тому, що світогляд охоплює насамперед найбільш загальне знання про світ.

Оцінювальне відношення людини до світу включає цінності, ідеали, які регулюють соціальні стосунки в суспільстві і на основі яких відбувається оцінювання соціальних явищ.

Практичне відношення людини до світу передбачає наявність у світогляді певних практичних настанов: чинити або не чинити так чи інакше.

Структура світогляду органічно зумовлює його функції.

Функція тлумачення, розуміння світу. Світогляд як світорозуміння може бути раціоналістичним — таким, що визнає всевладдя розуму, та ірраціоналістичним — таким, що вважає основою світу недоступне, непідвладне розуму.

Оцінювальна (аксіологічна) функція. З аксіологічної точки зору світогляди поділяють на оптимістичні й песимістичні, гуманні та антигуманні.

Праксеологічна функція. Виділяють практично-активні та споглядальні світогляди.

Крім вищезазначених, світогляд виконує функції об'єднання нації, релігійної общини, соціальної групи. Взаєморозуміння й узгодженість суб'єктів цих соціальних утворень можливі лише за умови, що вони поділяють певний світогляд.

.До структури світогляду належать: досвід, знання, віра, ціннісні орієнтації, переконання, воля, ідеали тощо.

Тепер розглянемо рівневу структуру світогляду. За рівнями своєї організації світогляд може бути поділений на світовідчуття, світосприйняття й світорозуміння. Світовідчутгя — це найбезпосередніший за змістом спосіб ствердження світогляду. Світ і ставлення до нього людини відтворюються тут у чуттєво-емоційній формі. Світосприйняття — це передусім переживання й оцінки, звернені не до окремих явищ або ситуацій, а до світу загалом й до загальної позиції людини в ньому. Ще загальний духовний стан людини, який визначає прийняття чи неприйняття нею світу, її активність чи пасивність, довіру чи недовіру у ставленні до людей, до життя, до минулого й майбутнього тощо.

Світорозуміння може бути буденно-масовим і теоретичним. Перше виступає в трьох головних своїх формах: міфологічне світорозуміння, релігійне світорозуміння, філософське світорозуміння. Друге ж має два головних своїх вияви: теологічне світорозуміння і філософське світорозуміння.

3. Міфологія як історичний тип світогляду

Міфологія - форма суспільної свідомості , спосіб розуміння світу , характерний для ранніх стадій суспільного розвитку. Міфи існували у всіх народів світу . У духовному житті первісного суспільства міфологія домінувала , виступала як універсальна форма суспільного пізнання .

Міфи - давні оповіді різних народів про фантастичних істот , про справи богів і героїв - різноманітні. Але ряд основних тем і мотивів у них повторюється. Багато міфів різних країн присвячено космічним темам. Вони містять в собі спроби відповіді на питання про початок , походження , устрій світу , про виникнення найбільш важливих явищ природи, про світової гармонії , безособової необхідності і т.д. Формування світу розумілося в міфології як його творіння або як поступовий розвиток з первісного безформного стану , як впорядкування , перетворення з хаосу в космос , як творення через подолання демонічних сил. Існували також міфи , що описували прийдешню загибель світу , у ряді випадків з наступним його возрожденіем.Много уваги приділялося і походженням людей , водіння , стадіям життя , смерті людини , різним випробуванням , які стоять на його життєвому шляху. Особливе місце займали міфи про культурні досягнення людей- добуванні вогню , винаході ремесел , землеробстві , звичаях , обрядах. У різних народів міфи зв'язувалися один з одним , шикувалися в єдині розповіді.

Міф - найбільш рання форма духовної культури людства - об'єднував в собі зачатки знань , релігійних віруваннях , політичних поглядів , різних видів мистецтва , філософії . У міфологічному свідомості відображене поетичне багатство і мудрість різних народів.

З згасанням первісних форм суспільного життя міф як особлива щабель розвитку суспільної свідомості зжив себе , зійшов з історичної сцени і на зміну йому прийшли дві

найважливіші форми світогляду - релігія і філософія

Релігія як історичний тип світогляду

Релігійний світогляд. Релігія виникла як засіб соціального контролю за поведінкою особи після того, як вона виокремилась з роду, усвідомила свою окремішність. Як наслідок родові зв'язки слабнуть; особа перестає вважати справедливим покарання одних за гріхи інших — кожен має сам нести свій хрест, і соціальний механізм покарання, який становить основу міфу, вже не спрацьовує.

Релігія виникає в такому суспільстві, де зовнішній контроль (звичаї, табу) виявляється недостатнім, тому для зміни чи посилення його виникає внутрішній контроль — мораль. Всевидячий і всемогутній трансцендентний Бог, з одного боку, і совість як соціальний контролер — з іншого створюють силове поле, яке утримує особу в межах норм, вироблених культурою суспільства.