1. Поясніть що є предметом, метою курсу “Історія України”, дайте періодизацію та проаналізуйте джерела та історіографію курсу.

Історія України — одна зі складових історичної науки, що досліджує генезис і закономірності становлення та розвитку українського народу, його боротьбу за національно-державну незалежність та пов'язані з нею подвиги, тріумфи, драми, трагедії.

Предметом вивчення вузівського курсу історії України є складний процес формування та розвитку багатомільйонного українського народу, його діяльності в соціально-економічній, духовній, політичній і державній сферах з давніх-давен до сьогодення. Разом з тим історія України має розглядатися в тісному взаємозв'язку з глобальними історичними процесами, з історією її найближчих сусідів, з якими у різні часи українці перебували у складі різних держав.

Вивчення історії сприяє формуванню історичної свідомості народу, в якій органічно поєднуються знання, погляди, уявлення про суспільний розвиток. Закріплена в традиціях, обрядах, художніх образах та теоріях, історична свідомість дає змогу людству узагальнити історичний досвід.

Історичне мислення є важливою складовою соціально-філософського освоєння дійсності. Принцип історизму — один з найважливіших в науковій методології. Він дає змогу з'ясувати передумови та джерела зародження певних явищ, виявити закономірності сучасного стану суспільства, спрогнозувати майбутнє.

Історія допомагає зрозуміти сучасність за допомогою аналізу минулого. Наприклад, М. Вебер зумів пояснити причини масового утвердження таких життєвих пріоритетів, як престиж індивідуальної праці, особиста ініціатива, відповідальність, чесність, обов'язковість у справах, бережливість тощо. Саме вони, за М. Вебером, становлять основу духу капіталізму, пояснюють його особливість та перспективи розвитку.

За допомогою історії вчені й державні діячі пояснюють джерела багатьох етнонаціональних конфліктів. Знання історії розвитку культури певного народу дає змогу прогнозувати перспективи нововведень, економічних та соціально-політичних реформ, організувати ефективну систему керування соціальними процесами, налагодити виховання нового покоління відповідно до традицій цього етносу.

Водночас історичне мислення є важливим чинником соціальної активності, виховання патріотизму, консолідації народних мас, інтеграції та їхньої мобілізації задля вирішення певних соціальних завдань. Знання історії є умовою ефективної участі людини в суспільному житті. Прикладом цього є М. Грушевський, який писав, що в політику прийшов через вивчення історії свого народу.

Історія вчить кожну людину, спираючись на загальнолюдські цінності, творчо опрацьовувати і критично переосмислювати багатство світового історичного досвіду та засвоювати його уроки, формувати на цій основі власні переконання, громадянську позицію, здобути навички і вміння, необхідні для практичної діяльності.

Відтворюючи історію, історики її моделюють. А моделей може бути безліч, навіть тоді, коли чітко зафіксовані одні й ті самі факти. Цим історія наближається до літератури і мистецтва.

Отже, історія є специфічною наукою, яка перебуває на межі класичних наук та мистецтва.

Методи вивчення історії України

Правдиве пізнання минулого можливе лише зі справді наукових методологічних позицій.

Історична наука спирається на такі основні методологічні принципи:

1. Принцип об'єктивності. Він виходить передусім з цивілізаційного погляду на історію як об'єктивний процес. Зобов'язує історика і кожного, хто вивчає історію, знаходити історичну закономірність суспільного розвитку, його зумовленість насамперед матеріальними й духовними чинниками. Водночас цей принцип вимагає спиратися на факти у їхньому правдивому вигляді, без перекручувань, підгонок під наперед задані схеми.

2. Принцип історизму. Він передбачає, по-перше, розгляд кожного явища з точки зору того, як воно виникло, які основні етапи пройшло в своєму розвитку. По-друге, вимагає, щоб кожне явище розглядалося у зв'язку з іншими, визначалось його місце в системі суспільних відносин, щоб чітко простежувались взаємовплив, взаємозумовленість історичних явищ. По-третє, він передбачає розгляд кожного явища крізь призму конкретного досвіду історії за умови збереження причинних зв'язків між різними явищами і подіями. Історизм дає можливість увійти в історію, зрозуміти її, оцінити мотиви вчинків і самі вчинки історичних діячів, з'ясувати їхнє значення.

Ці принципи реалізуються через сукупність наукових дослідницьких методів — теоретично обґрунтованих способів пізнання. Історія України як галузь історичної науки використовує загальнонаукові методи, серед яких — історичний і логічний. Застосування першого дає змогу простежувати історичні явища на всіх етапах розвитку з урахуванням специфічності перебігу в конкретних умовах місця і часу. Логічний метод відкриває можливості для аналізу історичних подій, явищ на кінцевій стадії їх розвитку, коли всі їх основні властивості набули завершеного вигляду. Історичний і логічний методи пізнання взаємно переплітаються, доповнюють один одного.

При вивченні історії України також використовуються (особливо зарубіжними істориками) міжнаукові або міждисциплінарні методи: метод конкретних соціальних досліджень, математичні методи, методи математичної статистики та ін.

Джерела і література з історії України

Джерелами історії України є матеріальні носії історичної інформації, що безпосередньо відображають той чи інший бік діяльності людей.

Сукупність історичних джерел класифікують на п'ять основних типів:

1) речові джерела — пам'ятки матеріальної культури, тобто археологічні знахідки: засоби виробництва, предмети побуту, монети та архітектурні пам'ятки;

2) етнографічні джерела — пам'ятки, які містять дані про особливості буття, культури, звичаї певного народу;

3) лінгвістичні джерела — дані з історії розвитку мови;

4) усні джерела — народні пісні, історичні думи, перекази, легенди, народні прислів'я, приказки та ін.;

5) писемні джерела — літописи, документи тощо, які є основою історичних знань.

Щедрим матеріалом для історика є пам'ятки матеріальної та духовної культур давніх часів. Одним із зачинателів української та загальнослов'янської археології був польський вчений Адам Чарноцький, який першим досліджував кургани на території України. Особливої активності набула ця робота на початку XIX ст. з розгортанням розкопок на території Десятинної церкви і Софійського собору в Києві.

Писемні джерела поділяють на дві основні групи: актові матеріали (джерела, які є результатом діяльності різних установ, організацій та офіційних осіб: грамоти, договори, протоколи, циркуляри, накази, статистичні дані, стенограми тощо) та розповідаючі джерела (літописи, спогади, щоденники, листи, нотатки, публіцистичні, економічні, літературні тощо).

Серед історичних джерел, на які спирається сучасна історична наука, чільне місце посідають літописи — хронологічні записи про події, складені по роках. Літописання в Україні з'явилося вже в першій половині XI ст. за правління Ярослава Мудрого. Найдавніше літописне зведення було створене в Києві близько 1037—1039 pp. З роками воно доповнювалося, а в 1113 р. чернець Києво-Печерського монастиря Нестор закінчив зведення літопису, названого ним «Повість минулих літ». Взявши за основу праці своїх попередників, Нестор додав від себе нарис про розселення народів після всесвітнього потопу, праслов'янську історію і розселення слов'ян. Історична частина Несторового твору починається 852 роком, а закінчується 1117. Цей високохудожній твір мав величезний вплив на розвиток історичної думки в Україні. «Повість» була щонайменше тричі переписана. До нас дійшла вона у Лаврентіївському списку та Іпатіївському літописі.

Серед давньоруських літописів своїми літературними якостями виділяється Галицько-Волинський, що охоплює майже все XIII ст. У центрі його — епоха князя (короля) Данила Галицького. Багато даних про події на українських землях XI—XII ст. містять Новгородський та Ростово-Суздальський літописи.

Велике значення для всебічного висвітлення давньої історії України мають також іноземні джерела. Першу писемну згадку про події на українських землях залишив «батько історії», славетний грек Геродот у V ст. до н.е. Деякі дані про слов'ян (венедів) є у римського історика І ст. до н.е. Тацита. Про племена слов'ян писали також візантійський історик Прокопій Кесарійський, готський історик Йордан та ін.

Окрему групу джерел з історії української державності становлять юридичні пам'ятки: договори Русі з Візантією X ст.; законодавчий збірник «Руська Правда», який зберігся в літописах; церковні устави Володимира Великого, Ярослава Мудрого тощо.

Літописна традиція Київської Русі та Галицько-Волинського князівства знайшла своє продовження в литовсько-польський період історії українського народу. Історичні писання особливо були поширені в XVI ст. Створювали їх переважно при монастирях. До найважливіших тогочасних пам'яток належить Густинський літопис (1670), складений на основі численних вітчизняних та іноземних джерел, праць польських, західноєвропейських, грецьких, римських істориків та хроністів. У середині XVII ст. був закінчений і Львівський літопис, що охоплює події 1488—1649 pp. На основі Густинського літопису, а також інших джерел було створено популярний і єдиний друкований твір — «Синопсис» . До середини XIX ст. він витримав понад 20 видань і тривалий час вважався першим систематизованим підручником з історії України.

Серед писемних джерел XVII — початку XVIII ст. виділяються так звані «козацькі літописи», присвячені в основному добі Хмельниччини. Чільне місце серед них посідає анонімний твір, який перші видавці умовно назвали «Літописом Самовидця». Він охоплює події з 1648 до 1702 р.

Різноманітними цінними відомостями насичений літопис Самійла Величка «Сказание о войне козацкой с поляками через Зеновия-Богдана Хмельницкого». Він містить багато документів, грамот, універсалів, договорів, що надає йому великої історичної ваги. Літопис доведено до 1700 р.Цими визначними пам'ятками літописання другої половини XVII — початку XVIII ст. по суті завершується етап накопичення історичних даних, створення компілятивних хронік. В останні десятиліття XVIII ст. остаточно утверджується якісно новий, вищий етап розвитку української історіографії.

Вершиною активного процесу узагальнення фактологічного матеріалу і формування оригінальної концепції історії України стала поява на рубежі двох століть «Історії Русів». Уже майже два століття учені не можуть остаточно визначитися щодо особи його автора, оскільки він з політичних міркувань заховався під іменем Георгія Кониського. Цей твір був надрукований лише 1846 p., майже через 50 років після написання, але ще в ЗО—40-х роках, поширюючись у списках, справив велике враження на сучасників. Безперечним є його вплив і на формування історичного світогляду Т. Шевченка і М. Гоголя.

На розвиток історичних досліджень в Україні істотно вплинуло видання історичних матеріалів, яке розпочалося в 40-х роках XIX ст. На жаль, в Україні не було своїх наукових установ чи товариств, але національно свідомі дослідники зуміли використати російські офіційні установи для публікації численних матеріалів української історії. Так, М. Костомаров — автор «Книги буття українського народу» і багатьох праць з історії України — був видатним продовжувачем народницького напряму в історії України, започаткованого М. Максимовичем. Головну увагу в своїх працях він приділяв селянству, народним рухам, недооцінюючи часто державних діячів. Добу козаччини досліджували П. Куліш та Д. Яворницький (Історія запорозьких козаків). З середини XIX ст. з'являються праці з історії окремих регіонів України: Києва, Слобожанщини, Чернігівщини.

Але українська історична школа постала лише наприкінці XIX ст. її засновником став професор Київського університету Володимир Антонович, чиї наукові інтереси були зосереджені на історії Правобережжя, козацтва, гайдамаччини, шляхетства (монографії «Про походження козацтва», «Про гайдамацтво», «Про селян у Південно-Західній Росії за актами 1700—1798 pp.»). Він заснував київську школу істориків, до якої належали майже всі науковці, що обійняли в майбутньому професорські посади в університетах України: Д. Багалій, І. Линниченко, М. Довнар-Запольський. З його школи вийшли видатні українські історики М. Гру-шевський, Д. Дорошенко, Н. Полонська-Василенко, П. Курінний та ін.

Нова доба в українській історіографії розпочалася з активною науковою діяльністю М. Грушевського, який у 1894 р. очолив кафедру історії у Львівському університеті. Він не тільки об'єднав галицьких науковців, але й залучив до співпраці багато вчених з Наддніпрянської України. М. Грушевський написав 1800 статей та «розвідок» з історії, етнографії, археології, літератури, а також кілька загальних курсів історії України: «Очерк истории украинского народа», «Ілюстрована історія України», «Історія України-Руси» в одинадцяти томах. Він вперше створив систематичну історію України — від археологічного періоду до 1658 р.

Перша світова війна, революційні події 1917 р. та громадянська війна загальмували розвиток української історичної науки на багато років. Чи не єдиним винятком того періоду було заснування 24 листопада 1918 р. Української Академії наук, що вже в 20-х роках стала осередком наукової роботи, в тому числі істориків. Повернення сюди в 1924 р. з еміграції М. Грушевського, якому в період українізації вдалося створити в Академії історичні установи з потужним науковим потенціалом, значно активізувало дослідження історії України.

Активні дослідницькі процеси були перервані в 1930 р. сфабрикованим Народним Комісаріатом внутрішніх справ (НКВС) процесом щодо Спілки Визволення України (СВУ), який вирвав з рядів Всеукраїнської Академії наук (ВУАН) 45 співробітників на чолі з академіками С. Єфремовим та М. Слабченком. Почався сталінський геноцид проти українського народу, його культури та історії. На початку 30-х років майже всі осередки української історичної науки в УРСР було ліквідовано.

У 20—30-ті роки, незважаючи на політичні обмеження польського окупаційного режиму та матеріальну скруту, велика історична робота проводилась і в Галичині. Осередком її було Наукове Товариство ім. Т. Г. Шевченка. Там працювали відомі історики, здебільшого учні М. Грушевського: С. Томашівський, О. Терлецький, І. Крип'якевич та ін. Визначні історики України продовжували дослідницьку роботу і в еміграції. Наукові сили були сконцентровані у Празі (Український вільний університет), Берліні (Український науковий інститут), Варшаві (Український науковий інститут, Українське воєнно-історичне товариство). Серед першої хвилі української політичної еміграції найпомітнішими постатями були Д. Дорошенко («Нарис історії України» удвох томах, «Огляд української історіографії» та ін.), В. Липин-ський («Україна на переломі»), А. Яковлів, Н. Полонська-Василенко («Історія України»), 0. Оглоблин та ін.

Після Другої світової війни дослідницька робота в царині української історії відновилась. Однак в УРСР дослідники були сковані жорсткими ідеологічними обмеженнями. Провідними темами практично всіх історичних праць стають: домінуюча роль російського народу і російської культури у розвитку всіх народів СРСР; одвічне прагнення українців та білорусів до державної єдності з Росією; пріоритет соціального над національним; ненависть до українських істориків-емігрантів. За цих обставин цілі періоди української історії були віддані на відкуп російським історикам. Щоправда, серед них були і науковці зі світовими та європейськими іменами, а саме: Б. Греков («Киевская Русь», «Восточная Европа и упадок Золотой Орды» та ін.), М. Тихомиров («Древнерусские города», «Российское государство XV—XVIII веков»), Д. Лихачов («Русские летописи и их культурно-историческое значение»), В. Мавродін («Образование древнерусского государства и формирование древнерусской народности»), Б. Рибаков («Анты и Киевская Русь», «Ремесло древней Руси») та ін.

Водночас не стояла на місці й історична наука в Україні. Через відсутність можливостей для реалізації нових концептуальних підходів до питань походження і формування українського народу, процесів його історичного розвитку дослідники змушені були зосередити увагу на накопиченні фактичного матеріалу, включенні в науковий обіг нових документів з архівів, розгляді окремих періодів історії України новітніх часів (з виходу на історичну арену російської соціал-демократії і до подій 60—80 років XX ст.), у багатьох виданнях вона була сфальсифікована.

Після закінчення Другої світової війни на західноукраїнських землях продовжували працювати вихованці та послідовники історичної школи М. Грушевського. Найавторитетнішим з них був І. Крип'якевич, який зумів видати цінні роботи: «Богдан Хмельницький», «Галицько-Волинське князівство», а також Л. Похилевич, Я. Ісаєвич, В. Грабовський, Ю. Сливка.

Серед київських істориків-дослідників дожовтневої історії України виділяються своїми працями Ф. Шевченко, В. Голобуцький («Запорожское козачество»), М. Брайчевсь-кий («Походження Русі», «Утверждение христианства на Руси»), М. Котляр («Киев — древний и современный»), В. Баран («Ранні слов'яни між Дністром і Прип'яттю»), П. Толочко («Древний Киев», «Древняя Русь»).

У 1939 р. був відновлений Київський університет (у 1924—1938 pp. — КІНО), а в ньому історичний факультет, де 1956 р. створено кафедру історії України, 1957 р. — засновано «Український історичний журнал», у1992 р. —журнал «Київська старовина» (видавався у 1882—1906 pp.), у 1997 р. — журнал «Пам'ять століть».

Обширною є радянська повоєнна історіографія подій до 1917 р. Однак висвітлення їх було чітко підпорядковане інтересам радянського тоталітарного режиму. Тільки в 90-ті роки XX ст. з'явилися науково вивірені праці щодо різних аспектів історії України радянського періоду.

Українська історіографія розвивається і за рубежем. У СІЛА, Канаді і Європі діють наукові центри з історії України, Товариство українських істориків, виходить друком журнал «Український історик» (редактор Л. Вінар).

1. Територія України заселена людьми з найдавніших часів. Близько 800 тис. років, тому вони з’явились у Закарпатті (Королеве), понад 300 т. років у Подністров’ї (Лука-Врублівецька), а потім у інших районах України.

Процес розселення людей тривав на всіх етапах кам’яного віку – давньому (палеоліт), середньому (мезоліт) і новому (неоліт).

Найтривалішим був палеоліт (від появи людини до ХІ–Х тис. до н.е.). Цей період характеризується в історії людства як час первісного людського стада.

Мезоліт (ІХ–VI т. до н.е.) – кам’яний вік, формується племенна організація людей, з’являються відмінності в способі життя.

Неоліт (VI– IV тис. до н. е.) цей вік був надзвичайно динамічним, переломним в історії людства. В цей період відбувається виготовлення і поширення нових способів знарядь праці, штучних продуктів, перехід до осілого способу життя та інш.

Енеоліт (IV–ІІІ тис. до н.е.) мідно-кам’яний вік був перехідним від кам’яного періоду до епохи металу.

У цей період розпочинається перший великий суспільний поділ праці – відокремлення скотарства від землеробства.

Велике значення для вивчення епохи енеоліту на Україні має “Трипільська культура”, яка була відкрита наприкінці ХІХ – початку ХХ ст. в с. Трипіллі на Київщині. Її межі поширюються від Слобідської України до Словаччини, від Чернігівщини до Чорного моря та Балканського півострова.

Її характерними ознаками були – зернове землеробство, перехід від матріархату до патріархату, зародження міжплемінних об’єднань та елементів приватної власності, побудова великих глиняних будівель гончарство, ткацтво та інш.

Окремі елементи трипільської культури, робить висновок О.Д.Бойко, –стали невід’ємною частиною сучасної української культури. Епоха бронзи (ІІ–І тис. до н.е.) ця епоха характеризується подальшим розвитком продуктивних сил і виробничих відносин, поступовим переходом від первісного ладу до станово-класового, розвитком ремесла. У першому тисячолітті до нашої ери на Україні з’являються перші залізні знаряддя праці.

Відбувається другий суспільний поділ праці – відокремлення ремесла від землеробства.

Найдавніші державні утворення на українських землях.

Першим державним утворення, відомості про яке збережено історією, була Кіммерія (ІХ– VIІ ст. до н. е.). Воно було розташовано на значній території від Карпат до Кубані. Кіммерійці першими на території України перешли від осідлого до кочового скотарства, вони були вправними металургами, управлялись царями. Думок про їх походження багато, але найбільш поширена та, що то було поєднання іранських та фракійських племен. У VII ст. до н. е. під тиском скіфських племен це державне утворення розпалося.

Таврика (ІХ–І ст. до н. е.). Одночасно з Кіммерією на півдні Криму існувала рабовласницька держава таврів – Таврика. Влада належала родовій аристократії. Але їх доля склалася трагічно. Їх підкорив понтійський цар, а потім вони попали під владу Риму.

Скіфія (VII–III ст. до н. е.). Рабовласницька держава. Могутній племінний союз розташований між Доном, Дунаєм і Дніпром, а також частини Криму. Найбільш могутнім племенем були царські скіфи, які вважали інші племена (скіфів-землеробів, еліно-скіфів, скіфів-кочовиків) своїми рабами. В основі управління суспільством була “варварська демократія”. Влада царя не була абсолютною і обмежувалась радою скіфських племен та народними зборами усіх воїнів. Найбільшого розвитку і могутності Скіфія досягла в ІV ст. до н. е., під час правління царя Антея. Скіфи створили самобутню культуру, елементи якої мали вплив на формування праслов’янської культури.

Це було одне з перших державних утворень на території України.

У ІІІ ст. до н. е. під тиском сусідніх племен сарматів скіфська держава розпалася.

Сармати (ІІІ ст. до н. е. – ІІІ ст. н. е.). Войовничі та агресивні сарматські племена (сармати, язиги, роксолани, алани) декільками хвилями захопили величезну територію від Дону до Дніпра. Сарматія була рабовласницькою державою, яку очолювали царі. Війну і грабіжництво вважали не тільки звичайною, а й почесною, престижною справою.

Майже 600 років вони наводили жах на античний світ. Обкладання даниною, контролювання торгівлі, здирства, відкриті воєнні пограбування поневолених народів були головними засобами зовнішньої політики царів Сарматії.

Особливістю сарматівської держави було існування пережитків матріархату. Перебуваючи на перехідному етапі від родоплемінних відносин до ранньокласових сарматам так і не вдалося створити власної держави.

У ІІІ ст. н. е. їхньому володарюванню в українських степах настав кінець. Спершу нищівного удару їм завдали готи, а потім гуни.

Грецькі міста-держави Північного Причорномор’я.

Перше поселення грецьких колоністів місто Борисфеніда, було засновано ще в VІІ ст. до н. е. на невеликому острові Березань, поблизу гирла Дніпро – Бузького лиману. За ним з’явилися Ольвія, Тіра, Пантікапей, Херсонес, Феодосія та інші міста. Основними районами цих поселень були Південно-Західний Крим, Керченський і Таманський півострови.

За формою правління це були рабовласницькі демократичні або аристократичні республіки. Вони мали законодавчу владу (народні збори), виконавчу (колегії та магістри) і судову. Участь у управлінні брали тільки повноправні громадяни. Раби, чужоземці, жінки таких прав позбавлялися.

Боспорське царство. У 480 р. до н. е. на Керченському та Таманському півостровах завдяки об’єднанню кількох грецьких міст-колоній (Пантікапей, Фанагорія, Гермонасс та інш.) утворилося Боспорське царство, яке відіграло важливу роль в історичній долі народів Східної Європи. Столицею цієї держави стало місто Пантікапей (сучасна Керч).

До складу Боспорського царства входили не лише грецькі міста, але й землі, заселені скіфськими та меотськими племенами.

Державний устрій Боспорської держави не лишався незмінним. Спочатку міста і місцеві племена користувалися певною автономією, а потім поступово почали втрачати цю самостійність. У перших століттях нашої ери управління перейшло до царських намісників.

Розквіт Боспорського царства припадає на ІV–ІІІ ст. до н. е. коли була зроблена спроба поширити владу царства на все узбережжя Чорного моря. Проте починаючи з ІІІ ст. до н. е. Боспорське царство починає поступово занепадати. Розпочинається прогресуюча втрата полісами політичної незалежності, нестабільність воєнно-політичної ситуації, поступова переорієнтація на Римську імперію, варваризація полісів, вторгнення кочових племен, занепад міст-держав. Завершального удару Боспорському царству завдали готи (ІІІ ст..) і гуни (ІV ст.). З ІV ст. н. е. Боспор увійшов до складу Візантійської імперії.

Існування античної цивілізації в Причорномор’ї сприяло перенесенню демократичних традицій полісів на місцевий грунт, передачі місцевому населенню прогресивних технологій ремесла, землеробства, поширенню досвіду та здобутків античної культури.

Гетика. В ІІІ ст. н. е. у степовому Причорномор’ї виникає нове велике державне об’єднання Гетське королівство, або Гетика. Його заснували германські племена готів, що прийшли з берегів Балтійського моря. Столицею держави готів було так зване “Дніпрове місто”, яке знаходилося поблизу одного з порогів Дніпра біля с. Башмачка Запорізької обл..

Держава готів була складним конгломератом різних за походженням та етнічною належністю племінних груп. Це була феодальна держава. Поряд з готами одне з провідних місць належало нащадкам скіфів.

Після невдалої війни з антами, а потім нищівної поразки від гунів Гетика як держава швидко занепала.

Держава гунів. Створена тюрко-монгольскими кочовими племенами-гунами це була одна з наймогутніших державних утворень в історії людства. Після перемоги над готами, гуни захопили величезні території від Дону до Дунаю. Вони зруйнували грецькі колонії в Причорномор’ї підкорили племена готів, аланів, слов’ян. У середині V ст. держава гунів контролювала територію від Рейну до Волги. Але після кількох поразок від римлян і їх союзників, а також смерті царя Аттіла (453 р.) гунська імперія розпалася. Частина гунів залишилася на берегах Дунаю, частина осіла на території України, тобто “розчинилися” серед завойованих ними племен.

Після розпаду держави гунів на території Північного Причорномор’я не залишилось стабільних державних утворень.

Таким чином, робить висновок М.Тараненко, рабовласницькі держави Кіммерія, Таврика, Скіфія, Сарматія, грецькі міста-держави, Боспорське царство, а також феодальна Гетика були першими державними утвореннями, що виникли на території України. Звичайно вона не були українськими, але значною мірою вплинули на процес зародження, формування і розвитку майбутньої Української держави.

Культура Трипілля-Кукутень, з огляду на тривалий час її існування, значне поширення, широкі зв'язки та ступінь вивченості, займає особливе місце у розробці питань синхронізації, періодизації та хронології більшості пам'яток мідного віку в Україні та за її межами. Нині використовуються дві схеми періодизації культури Трипілля-Кукутень, розроблені на підставі стратиграфічних даних, а також типологічного, стилістичного та статистичного аналізу керамічних комплексів багатьох поселень, які було досліджено на території Румунії, Молдови та України. Щодо трипільської культури в Україні дослідники застосовують насамперед періодизацію, розроблену Т. С. Пассек ще у 1930-х роках, а вдосконалену у 1949 р[3] та Н. Виноградовою у 1982 р. Ранній етап

У другій половині VI тисячоліття та у першій половині V тисячоліття до н. е. племена трипільської культури розселювалися в басейні Дністра і Південного Бугу, де дослідники виявили багато ранньотрипільських поселень. За цього періоду вони розташувалися здебільшого в низьких місцях біля річок, але виявлено також поселення, розміщені на підвищених плато. Житла будували у вигляді заглиблених землянок або напівземлянок, а також переважно наземні, підлогу і вогнище або печі з припічком зміцнювали глиною; стіни споруджували з дерева або плоту, обмазаного глиною. На ранньому етапі розвитку трипільської культури з'являються також наземні прямокутної форми будівлі на стовпах з обмазаними глиною дерев'яними плетеними стінами, що мали солом'яну або очеретяну покрівлю. У поселеннях, розташованих на підвищених плато, план розміщення жител наближався до форми кола чи овалу.

Основою господарства за цього періоду було хліборобство і скотарство, полювання, рибальство і збиральництво також мали важливе значення. Сіяли пшеницю (однозернянку, двозернянку, полбу), ячмінь, просо, жито, горох. Землю обробляли з допомогою мотик, зроблених з рогу оленя, каменю або з кістки та з палиць-копалок з загостреними кінцями. Урожай збирали з допомогою серпів з кремінними вкладнями. Зерно розтирали кам'яними зернотерками. Жінка ліпила посуд, виробляла пряжу, одяг. Чоловіки полювали, розводили худобу, займалися рибальством, виробляли знаряддя з кременю, кісток та каменю.

У тваринництві перше місце належало великій рогатій худобі, на другому були свині, вівці, кози. Відомий домашній кінь. Для поповнення м'ясної їжі за цієї доби велике значення мало полювання на оленя, дику свиню та сарну.

Значного розвитку досягли гончарні вироби. Глиняний посуд різноманітної форми ліпили руками: великі посудини грушоподібної форми для зерна, різної форми горщики, миски, ложки, друшляки, біноклеподібний посуд. З глини ліпили жіночі статуетки, модельки житла, намисто, амулети. Поверхню посуду вкривали заглибленим орнаментом або канелюрами у вигляді стрічок з кількох паралельних ліній, що утворювали спіральні форми орнаменту. Таким орнаментом вкривали також більшість статуеток. Статуетки, модельки жител та амулети мали ритуальне призначення і були пов'язані з хліборобськими культами. Серед досліджених ранньотрипільських поселень виявлено, хоч дуже рідко, різні вироби з міді, переважно прикраси: браслети, кільця, гачки тощо, а в поселенні біля села Корбуни в Молдавії знайдено великий скарб мідних речей, переважно прикрас, котрий датовано першою половиною V тисячоліття до н. е.

На думку фінського вченого Аско Парполи, індолога з Гельсінгського університету, існують лінгвістичні причини вважати, що колесо було винайдено саме в Трипільській культурі на території сучасної України[6]. Версію про європейське походження колеса висунув ще у 1990-х німецький вчений А.Хойслер. Про знахідки моделей колес у розкопках трипільських поселень останньої чверті 5 тис. до н. е. (за тисячоліття до відповідних знахідок у Месопотамії) повідомляв ще у 1981 р. у наукових публікаціях румунський археолог Діну. Звідси інновація швидко поширилася по Європі: згадки про колесо зустрічаються у поселеннях Зюшен (Німеччина), Броночице (Польща), рештки возів знайдені у кін. 1980-х на території Краснодарського краю Росії датуванням сер. 4 тис. до н. е.[7]. В українському килимарстві, гончарстві, дереворізьбі, вишивках і писанках знаходимо дуже багато геометричних і рослинних орнаментальних мотивів, які виразно нагадують орнамент палеолітичної та неолітичної доби в Україні. Середній етап

Археологічні знахідки часів трипільської культури на території Бессарабії

На середньому етапі розвитку племена трипільської культури посідали величезні простори лісостепу від Східної Трансільванії на захід до Дніпра на схід. Вони розселилися в районі сточищ Верхнього і Середнього Дністра, Прута, Серета, Південного Побужжя та Правобережжя Дніпра. Поселення цього періоду значно більші за розміром (що свідчить про збільшення кількості населення) і розташовані на підвищених плато біля річок та струмків. Наземні житла в них будувалися по колу або овалом. Житла в плані мали форму видовженого прямокутника й будувалися на фундаменті з розколотого дерева, покладеного впоперек, на нього накладався товстий шар або кілька шарів глини. Плетені дерев'яні стіни на стовпах і перегородки всередині житла обмазували глиною, з глини будували печі на дерев'яному каркасі, припічки, лежанки коло печі. З глини робили ритуальні жертовники в житлах, круглі або у формі хреста (с. Коломийщина, Володимирівка, Майданецьке, Тальянки). Разом зі збільшенням населення збільшувалися посівні площі. Скотарство також було розвинене більше, ніж раніше, але полювання далі мало допоміжне значення. Знаряддя праці вироблялося з кременю, каменю та кісток тварин, мотики для обробки землі з рогу оленя. У поселеннях виявлено клиновидної форми та провушні сокири з міді. Почалося видобування міді із родовищ на Волині та у Подністров'ї. Рівня ремесла досягло гончарство. Характерним для кінця цього періоду став монохромний спіральний орнамент, нанесений чорною фарбою на жовтувато-червонуватому ангобу. Посуд різних форм ліплено руками, можливе застосування повільного гончарного кола. Типові великі грушовидні та кратероподібні посудини для збереження зерна, миски, горщики, біконічні посудини та ін. (с. Володимирівка, Сушківка, Попудня, Шипинці); також з глини виробляли схематизовані жін. статуетки, фігурки тварин, модельки жител. Суспільний лад племен Т. к. за цього періоду лишався далі патріархально-родовим. До сер. доби Т. к. відносять поселення, що їх виявив В. Хвойка б. с. Трипілля, Верем'я, Щербанівка, а також Володимирівка, Веселий Кут, Миропілля, Небелівка та ін.

[ред.]Пізній етап

За пізнього періоду трипільської культури значно розширилася територія, заселена трипільцями: на землі східної Волині, сточища рік Случі й Горині, обидва береги Київського Придніпров'я та степи північно-західного Причорномор'я, де трипільці стикалися з носіями інших культур. Значно зросло значення скотарства в степу. Скотарство кочового характеру складалося переважно з дрібної рогатої худоби (вівці, кози)(до 63-65%). Помітного значення набув кінь(до 15-16%) (Усатове). За цього періоду, на думку деяких фахівців, зберігається патріархальний лад. Під впливом контактів із племенами інших культур, коли на початку III тисячоліття до н. е. степову зону, південні райони Лісостепу Східної Европи та Дніпровського басейну займали скотарські племена так званої ямної культури, що посувалися зі степів Поволжя та Подоння в пошуках нових пасовищ, у культурі пізньотрипільських племен зникає багато рис, характеристичних для трипільської культури попереднього часу. Змінюється характер житлобудівництва, зникає спіральна орнаментація в мотивах розпису посуду і типові трипільські його форми, натомість з'являється новий тип посуду, орнаментованого відтисками шнура, схематизується антропоморфна пластика. З'являється новий тип поховання в ямах з насипом та без насипу з кам'яною обкладкою навкруги і витворюється обряд поховання, подібний до обряду сусідніх патріархальних племен ямної культури. Усатівські племена західних районів Північного Причорномор'я та нижнього Подністров'я (села Усатове, Галеркани, Борисівка, Маяки та ін.) були асимільовані носіями ямної культури, відтак праіндоєвропейцями. Історична доля інших пізньотрипільських племен була різна; зміни в їхній культурі Середнього і Горішнього Подністров'я пов'язані з появою на цій території племен культури кулястих амфор (рання бронза).

2. Античні часи

Скіфська держава: VII—III ст. до н. е.

Скіфи населяли степи від Малої Скіфії (частина Румунії та Болгарії) до Сибіру. У VII ст. до н. е. скіфи витіснили з Північного Причорномор'я племена кіммерійців, утворивши тут пізніше свою державу з центром на Нижньому Дніпрі. У III ст. до н. е. розпорошені і витиснуті сарматськими племенами з степів (частково в Крим і до гирла Дніпра, де поступово злилися з місцевим населенням).

Античні часи

Древньогрецькі поліси Північного Причорномор'я VII ст. до н. е. — V ст. н. е.:

Докладніше: Давньогрецькі міста Північного Причорномор'я

Борисфен (на острові в гирлі Дніпра);

Тіра (нині Білгород-Дністровський);

Ольвія (район Очакова);

Керкінітида (нині Євпаторія);

Херсонес (нині Севастополь);

Феодосія;

Пантікапей з прилеглими дрібнішими колоніями (Німфей, Тірітака та ін.) — пізніше центр Боспорського царства (нині Керч);

Практично всі загинули або перенесли найглибшу криза у часи великих переселень народів в III—V ст. н. е., після чого вже не змогли відродитися як самостійні утворення.

Боспорське царство — 480 до н. е. — кінець II століття до н. е., на території Криму з багатьма містами в Російському Приазов'ї.

Понтійське царство III—I століття до н. е. — Мала Азія, Північне Причорномор'я, у тому числі Боспор в I столітті до н. е. Розбите Римом і нізведене до статусу васала.

Римська імперія — I століття до н. е. — III століття н. е. — Землі в пониззі Дунаю, Ольвія, Херсонес з околицями були прикордонними територіями Імперії, чиї володіння знаходились на південь і на захід. Відома римська фортеця Харакс на південь від Ялти.

Держава готів — спочатку Польща, потім Україна, Східна Румунія, Молдова — III—IV ст. н. е. Столиця — Данпрстадт — ймовірно на Дніпрі між Дніпропетровськом та Запоріжжям або в районі Києва. З готами пов'язують Черняхівську культуру, а також залишки т. з. Зміївих валів в Центральній Україні загальною довжиною понад 1000 км. Розбиті гунами в 375 р. і втекли у межі Візантійської імперії і далі в Західну Європу, де заснували пізніше великі царства в Італії-Паннонії та Південній Галіі-Іспанії.

Держава гунів — IV—V ст. — від майбутньої Франції до Поволжя в V столітті н. е., з центром на землях Поволжя, потім Нижнього Дніпра і в Панноніі. Розпалася невдовзі після смерті вождя Аттіли в 453 році. Залишки гунськіх орд розчинилися в Європі, а частково відкочувалі на схід в степи Євразії.

[ред.]Середньовіччя

Візантійська імперія — VI—X століття. Константинополь контролював південну частину Криму з центром у Херсонесі, що був васалом імперії.

Велика Булгарія — 635—650 рр. — Приазов'я, нижнє і середнє Придніпров'я. Розбите хозарами. Переможені булгари відкочували у Середнє Поволжя, на Балкани, Північний Кавказ.

Хозарський каганат — 650—965 рр. — Нижня Волга (столиця в дельті), Північний Кавказ, Дон, Сіверський Донець, Приазов'ї, східний Крим. В залежності перебували племена Поволжя та Середнього Подніпров'я. Розбитий київським князем Свендіслейфом (Святославом Ігоровичем).

Київська Русь — Держава від дельти Дунаю і Тмутаракані до Балтики, Білого моря і Верхнього Поволжя. Як єдина держава з центром у Києві існувала з 882 р. (коли з Новгорода прийшла варязька дружина на чолі з Олегом і посадила правити в Києві Ігоря — сина Рюрика) до 1054 року, коли була розділена нащадками Ярослава на низку незалежних, часто ворогуючих князівств. Остаточно розпалася після 1132 р. Влада старшого — Великого князя — була після цього зазвичай лише номінальною, а в країні сформувалися нові регіональні центри: Галич, Суздаль та Володимир (де зазвичай і сидів відтепер Великий князь), Великий Новгород, Чернігів.

Протягом VIII і ІХ ст. слов`яни розселилися на території Східної Європи. Найбільшими слов`янськими племенами були: поляни, що жили на Середній Наддніпрянщині, сіверяни - на р. Десна, в`ятичі - на Оці, на заході від полян - дреговичі та древляни. По течії р. Західний Буг лежали землі волинян і дулібів. У цей час основною формою суспільного ладу були спілки племен, які часто переходили у більш складні об`єднання. На північному заході сусідами східних слов`ян були варяги (племена балтів і норманів), на сході й півдні - кочові племена хозарів, печенігів, булгар, з якими у східних слов`ян часто виникали зіткнення за контроль над річками, що слугували торговими шляхами до Візантії та країн Сходу. Поступово племінні спільноти трансформуються у племінні князівства, які властиві перехідному етапові до феодального суспільства. Знижується роль народного віча, довкола князів формуються дружини - групи професійних вояків. Дружина є головним інструментом, за допомогою якого князь збирає данину, завойовує нові землі. Найбільш знатні дружинники складають дорадчий орган при князеві - боярську раду. Починається формування верстви великих землевласників - бояр, які отримували землю (вотчину) за службу у князя. Тепер земля могла передаватись у спадок. Основна ж частина селянства - смерди - платили князеві данину й виконували різні повинності. Таким чином наявним було соціальне розшарування. Але в цей період ще не було держави як легалізованого апарату примусу. Формування державності у східних слов'ян зумовлювалося низкою соціально-економічних і політичних чинників. Підвищення продуктивності праці, яке спричинило виникнення додаткового продукту, привело до різких змін у соціальній сфері. Передусім зменшилася необхідність спільного обробітку землі. Земля стала переходити у власність окремих сімей. За соціальним розшаруванням іде кастова диференціація: землевласники перетворюються на феодалів, а вільні общинники - на феодально залежне населення. Розвиток ремесла зумовив поглиблення суспільного розподілу праці, розширення обміну всередині та між общинами, що в свою чергу викликало активізацію торгівлі та виникнення постійних поселень. Пожвавилася й зовнішня торгівля. Особливо розвивались торгові зв'язки з Великою Моравією, Хазарією, Візантією. Збільшення розмірів території, військова активність вимагали нових методів і форм управління. Народні збори стають неефективними. На перший план виходить князівська влада - спочатку виборна, а потім спадкоємна. Зовнішньополітична діяльність сприяла виділенню дружини в особливу привілейовану групу професійних військових, яка поступово стає органом примусу. Крім внутрішніх факторів, важливу роль у державотворчому процесі відігравали зовнішні - насамперед постійна загроза з боку сусідніх кочових племен. Таким чином, у VIIІ - IX ст. в слов`янському світі склалися передумови для формуванні державності.

3. Про одне з державних об'єднань слов'ян арабський літописець Х століття Аль Масуді писав так:

З-поміж цих народів один за давніх часів мав владу, князь його звався Маджак, а сам народ валінана (Valinana). Цьому народові за давніх часів корилися всі інші слов'янські народи, бо влада була його, а інші князі його слухалися.

У IV—VI століттях у східнослов'янському ареалі стали виразно виділятися два масиви — північний та південний. Вони співвідносилися з двома історичними угрупуваннями слов'ян — склавинами (північний масив) й антами (південний масив). Ареал ранньої східнослов'янської етномовної спільності цілком збігався зі східною частиною прабатьківщини слов'ян між Верхнім Дністром, Прип'яттю, Середнім Дніпром і південним Степом, отже повністю вкладався в межі протоукраїнської (тобто райнньоукраїнської) етномовної території. Північніше Ясельди — Прип'яті (територія сучасної Білорусі) у той час жили балтські племена, південна межа яких пролягала по Прип'яті, Середній Десні та Сейму, а величезні простори на північному сході (нинішня Європейська Росія) були заселені численними фінно-угорськими племенами.

У перших століттях н. е. розпочався міграційний рух східних слов'ян спочатку на північний східпо Десні й Сейму, а згодом — і на південь. Повільно розселяючись на нових землях, східні слов'яни змішувалися з місцевими балтськими та фінно-угорськими племенами, переймали їхні етнічні й мовні особливості або повністю втрачали свої й асимілювалися. Таким чином, сторювалися умови й ґрунт для формування нових етносів — білоруського і російського.

Коли міграційна хвиля східних слов'ян досягла приблизно території сучасних північної Брянщини й південної Смоленщини, у VI столітті на півночі, біля Псковського озера і в басейні річки Великої, з'явилися слов'янські племена — предки історичних кривичів, а в VII столітті у басейні озера Ільмень поселилися слов'яни — предки літописних ільменських словенів. Ці групи слов'ян емігрували сюди з вісло-одерського узбережжя Балтійського моря, найвірогідніше, морським шляхом. Поступово вони колонізували й сусідні території, унаслідок чого сформувалися Псковська та Новгородська землі.

Протягом VI—VIII століттях східнослов'янські племена або союзи племен переросли у феодальні князівства, відомі в історичній літературі під назвою «літописні племена» або «племінні князівства», а також територіальні князівства, до яких належали різні племена або їхні частини. Центрами таких князівств були міста: у полян — Київ, в ільменських слов'ян — Новгород, у кривичів — Смоленськ та Полоцьк, у сіверян — Чернігів та ін. Згодом утворилася ранньосхіднослов'янська держава Русь.

Східнослов'янських поселень існувало багато, хоч за розмірами вони були невеликими. Села будувалися групами за 2-4 км одне від одного і налічували від 4 до 70 дерев'яних жител. Кожна нова група поселень виростала на відстані 50—70 кілометрів. У центрі зводилися ґороди, тобто укріплені фортеці, що служили для захисту, проведення племінних сходів і культових обрядів. Східнослов'янські землі рясніли сотнями таких обнесених частоколом населених пунктів. Тому скандинави називали ці землі «Гардарікі», що значить «країна укріплень».

[ред.]Політична організація

Про політичну організацію східних слов'ян відомо небагато. Очевидно, вони не мали верховних правителів чи якоїсь централізованої влади. Племена й роди, на чолі яких стояли волхви, об'єднувало поклоніння спільним богам, а важливі питання життя вирішувалися шляхом загальної згоди. Соціально-економічне розшарування племені було незначним, а земля й худоба вважалися спільною власністю численних сімей. Східні слов'яни були знані як непохитні й загартовані воїни, здатні витримувати мороз і спеку, споживати мінімум їжі. Відчуваючи себе безпомічними проти кінноти та стріл на відкритих рівнинах, вони вважали за краще воювати у лісах і байраках, де часто влаштовували засідки. Впертість і витривалість були їхніми найбільшими перевагами як у війні, так і під час миру.

[ред.]Торгівля

Торгівля у східних слов'ян розвивалася слабко. Проте у VIII столітті їй дали поштовх купці зі Сходу й зокрема араби-мусульмани, що стали проникати у східнослов'янські землі. В обмін на дорогоцінні метали, тонкі сукна, ювелірні вироби східні слов'яни могли запропонувати як традиційні плоди своєї землі: мед, віск, хутра, так і рабів. Останній товар араби цінили понад усе. Ця торгівля процвітала наприкінці VIII століття, коли у зносини зі східними слов'янами ввійшли тюркські племена хозарів. Вони заснували унікальну торговельну імперію в пониззі Волги та на Каспійському узбережжі й пізніше прийняли іудаїзм. Деякі слов'яни, зокрема сіверці, вятичі та поляни, були змушені сплачувати хозарам данину. Дедалі більше виходячи з ізоляції, східні слов'яни вступали у нову важливу добу своєї історії.

Знані з «Повісті минулих літ» літописні слов'янські племена протягом XX століття плідно досліджувались археологами. Найпоказовішими для етно-культурної диференціації східнослов'янських племен виявилися металеві прикраси традиційного жіночого костюму і перш за все скроневі кільця. О. А. Спіцин довів, що східнослов'янським племенам властиві срібні півтораобертові кільця перстеневого типу, сіверянам — спіральні, дреговичам — зернисті, радимичам — семипроменеві, в'ятичам — семилопатеві, кривичам — браслетовидні, ільменським словенам — ромбощиткові.

4. Питання походження східних слов’ян і на сьогодні є недостатньо вивченим. Існує декілька версій відносно територій, де формувався східнослов’янський етнос, та часу, коли це відбувалось. Найбільш поширеною є та, згідно якої перший етап складання слов’янства, так званий передслов’янський, сягає другої половини II– I тис. до н. е. Саме тоді почалося формування декількох археологічних культур, які пізніше стали характерними для слов’ян.

Передслов’янський період пов’язаний із виникненням на правобережній лісостеповій Наддніпрянщині Зарубинецької культури, яка, на думку більшості вчених, є спільною для всього сло-в’янства. У той період населення межиріччя Десни, Сейму і Сожа було осілим, жило в основному за рахунок землеробства, ремесел і торгівлі.

Уперше слов’яни згадуються у працях Тацита, Птоломея (I ст. н.е.) під назвою „венеди”, які жили між р. Одрою і Дніпром. Пізніше, на середину I тис. н. е., з венедів вирізнилися дві групи слов’янського населення – анти і склавіни. Перші заселили територію від Дунаю до витоків Дону та Азовського моря й склали згодом східну гілку слов’янства.

Основою господарства антів лишалися землеробство і скотарство. Значного розвитку набули і ремесла – ливарне, ковальське, ювелірне, каменярське. Важливе місце у господарському житті антів посідала торгівля з містами–державами Північного Причорномор’я та арабськими країнами. Окрім цього, річка Дніпро, яка протікала через територію антів, була важливим міжнародним торгівельним шляхом. Суспільно-політичний устрій антів мав демократичний характер. На чолі племені стояв князь і старшини, але всі важливі питання вирішувались на народних зборах – віче.

Анти часто воювали проти готів, загрожували північним кордонам Візантії по Дунаю. А в середині V ст. підкорені гунами анти разом із ними брали активну участь у Балканських війнах. Держава антів проіснувала близько трьох століть (кінець IV – початок VII ст.) і у 602 році загинула під натиском аварів. Після цього у письмових джерелах анти вже не згадувалися. Починаючи з VII ст., у літературі трапляється назва „слов’яни” – людність, яка мешкала на правому березі Дніпра. Незабаром сформувалося понад 10 великих племінних об’єднань східних слов’ян, які заселяли землі нинішніх України, Росії і Білорусі. Перелік цих об’єднань міститься у „Повісті минулих літ”: поляни, древляни, дреговичі, дуліби, волиняни, бужани, уличі, тиверці, білі хорвати, сіверяни, в’ятичі, кривичі, радимичі, ільменські словени. Поступово склалися й великі спільноти. Існують згадки про три центри – Куявію (Київська земля з Києвом), Славію (Новгородська земля), Артанію (за визнанням більшості вчених – Ростово-Суздальська земля).

Ранні слов’яни селилися здебільшого по берегах річок і озер. Житла були дерев’яними, обмазані глиною. Серед досліджених поселень ранніх слов’ян варто виділити – Корчувате, Лютіж, Суботів, Канів. Жили ранні слов’яни за традиціями родоплемінного ладу. Майном, передусім землею, володіли великі роди – патріархальні об’єднання за кровною спорідненістю. Але поступово відбувається перехід до сусідської общини, за якої визначальним було не походження, а місце проживання.

Суспільний лад ранніх слов’ян характеризувався переходом від первісного демократизму до військово-племінного угрупування, за якого влада концентрується в руках сильних вождів (князів). Спершу ті обираються разом зі старшиною на народних віче, а далі їх влада пеpедається у спадок.

Життя і праця східних слов’ян були тісно пов’язані зі своєю сім’єю і природою. Це і визначило два основних культи – обожнення сил природи і культу пращурів. Систему вірувань ранніх слов’ян, коли вклоняються Сонцю, Місяцеві, вогневі, дощеві, називають язичництвом. Поступово формується пантеон богів, серед яких найбільш шанованими були: Дажбог – бог Сонця й добра; Перун – бог грому; Сварог – бог неба; Дана – богиня води; Стрибог – бог вітрів; Велес – бог худоби.

Служителями язичницької релігії були жерці, їх називали волхвами. Ці люди володіли, окрім релігійних, ще й медичними, астрономічними знаннями.

Вірили східні слов’яни і в духів – домовиків, водяників, лісовиків, мавок, русалок тощо.

Уже в ті часи, ґрунтуючись на природних спостереженнях, наші пращури створили календар, який складається із 12 місяців і чотирьох пір року. Новий рік починався у березні – тоді, коли день починав переважати ніч.

Розвивалось у східних слов’ян й ужиткове мистецтво зі „звіриним” і „геометричним” жанровими стилями. Вдосконалювалась й музична творчість.

Східні слов’яни створили високу культуру, яка поступово стала першоосновою духовного розвитку майбутньої України.

Протягом VIII–IX ст. слов’яни розселилися по території Східної Європи. Найбільшими слов’янськими племенами були: поляни, що жили на Середній Наддніпрянщині, сіверяни – на р. Десна, в’ятичі – на Оці, на заході від полян – дреговичі та древляни. По течії р. Західний Буг лежали землі волинян і дулібів. У цей час основною формою суспільного ладу були спілки племен, які часто переходили у більш складні об’єднання.

На північному заході сусідами східних слов’ян були варяги (племена балтів і норманів), на сході й півдні – кочові племена хозарів, печенігів, булгар, з якими у східних слов’ян часто виникали зіткнення за контроль над річками, що слугували торговими шляхами до Візантії та країн Сходу. Поступово племінні спільноти трансформувалися у племінні князівства, які властиві перехідному етапові до феодального суспільства. Знизилася роль народного віча, довкола князів формувалися дружини – групи професійних вояків. Дружина є головним інструментом, за допомогою якого князь збирав данину, завойовував нові землі. Найбільш знатні дружинники складали дорадчий орган при князеві – боярську раду.

Починається формування верстви великих землевласників – бояр, які отримували землю (вотчину) за службу в князя. Тепер земля могла передаватись у спадок. Основна ж частина селянства – смерди – платили князеві данину й виконували різні повинності. Таким чином наявним було соціальне розшарування. Але в цей період ще не було держави як легалізованого апарату примусу.

Формування державності у східних слов’ян зумовлювалося низкою соціально-економічних і політичних чинників. Підвищення продуктивності праці, яке спричинило виникнення додаткового продукту, привело до різких змін у соціальній сфері. Передусім зменшилась необхідність спільного обробітку землі. Земля стала переходити у власність окремих сімей. За соціальним розшаруванням почалась класова диференціація: землевласники перетворюються на феодалів, а вільні общинники – на феодально залежне населення.

Розвиток ремесла зумовив поглиблення суспільного розподілу праці, розширення обміну всередині та між общинами, що в свою чергу викликало активізацію торгівлі та виникнення постійних поселень. Пожвавилася й зовнішня торгівля. Особливо розвивались торгові зв’язки з Великою Моравією, Хазарією, Візантією.

Збільшення розмірів території, військова активність вимагали нових методів і форм управління. Народні збори стають неефективними. На перший план виходить князівська влада – спочатку виборна, а потім спадкоємна. Зовнішньополітична діяльність сприяла виділенню дружини в особливу привілейовану групу професійних військових, яка поступово стала органом примусу.

Крім внутрішніх факторів, важливу роль у державотворчому процесі відігравали зовнішні – насамперед постійна загроза з боку сусідніх кочових племен.

Таким чином, зміни, що відбулися в суспільному житті східних слов’ян у VI–IX ст., перш за все – піднесення землеробства, ремесел і торгівлі, розклад родовообщинного ладу і класова диференціація, виділення дружини на чолі з князем у привілейований стан, поява перших протодержав, сприяли створенню фундаменту, на якому в IX ст. зросла Древньоруська держава – Київська Русь.

6. Після смерті княгині Ольги, перед другим походом на Дунай, у 969 році Святослав провів реформу державного управління. Він залишив князювати в Києві старшого сина Ярополка, середнього - Олега - поставив в Овручі управляти древлянською землею, а найменшого - Володимира - відправив до Новгороду. Після загибелі батька брати розпочали кількарічну боротьбу за великокнязівський київський престол. Ярополк захопив землі Олега, розбивши його військо, а згодом і Новгородську землю. Володимир утік за море до варягів. Зібравши військо, він повернувся на Русь, визволив Новгород і захопив Київ. Ярополка в Родні убили варяги. При владі залишився Володимир Святославович (980-1015 pp.). Позашлюбний син Святослава та рабині-ключниці княгині Ольги, древлянки Малуші - Володимир - виявився талановитим полководцем і мудрим державним діячем. 3 його діяльністю пов'язане зміцнення позицій Русі як великої держави Східної Європи. А сам князь увійшов до української історії як Святий, Великий, а до народної пам'яті - як Володимир Красне Сонечко.

3 дитинства його виховувала бабуся - княгиня Ольга, а потім дядько - брат Малуші Добриня, за билинами відомий як Добриня Микитович. При опіці дядька юний княжич керував Новгородом. Змужнівши, він посватався до полоцької княжни Рогніди. Але горда полочанка відмовилась «роззувати сина рабині». Володимир з Добринею взяли Полоцьк силою й примусили Рогніду до шлюбу. Від нього народився син Ярослав - майбутній спадкоємець Володимира на київському престолі.

Тривала відсутність Святослава і шестирічна міжусобна боротьба в державі ослабили великокнязівську владу Києва. Багато племен вийшли з покори. Тому з початку діяльності нового князя постало завдання посилити авторитет центральної влади. У багатьох племенах Володимир замінив місцевих князів владою намісників-посадників з числа своїх дванадцятьох синів, родичів і дружинників. Замість родоплемінного поділу прийшов територіальний, а це вже ознака справжньої держави.

Князь продовжував політику підкорення окраїн. У 981 році вдалим походом Володимир приборкав племена волинян, бужан і дулібів, звільнив від чеського й польського впливу червенські (Перемишль, Белз, Червень) та закарпатські міста. Він приєднав Закарпатську Русь, Галицьку Землю і Волинь до Києва. Під час чергового походу на захід князь заснував міста Володимир (Волинський) та Бересття (Брест) і підкорив частину литовських племен ятвягів. Володимир поширив свою владу на в'ятичів і радимичів.

Похід на волзьких булгар закінчився мирною угодою. Проте найбільше походів дружини Володимира здійснили на південний схід проти печенігів. Особливо відчутних ударів їм було завдано в 988-997 pp. Однак їхня сила ще не була до кінця зломлена. Небезпека навали залишалася. Тому Володимир розгорнув будівництво та зміцнення існуючих ще з часів антів укріплених валів і фортець по ріках Десні, Сулі, Росі, Трубіжу, Стугні. Залишки цих «змійових валів» збереглися до наших днів. Добре укріпленими фортецями стали Вишгород, Білгород, Василів (сучасний Васильків), Переяслав. Існує легенда, що на Трубежі, де тепер Переяслав, дружинник Володимира Кирило Кожум'яка переміг (перейняв славу) печенізького богатиря.

Зусиллями військових дружин та державного апарату Володимиру вдалося створити найбільшу державу в Європі. Він поширив владу Русі від Закарпаття до Волги, від озера Ільмень до Чорного моря. Всі східно-слов'янські племена об'єдналися в єдиній державі.

3 приходом до влади Володимир зробив спробу релігійної реформи. Він хотів вдихнути в язичницькі вірування нову силу. За його наказом у 980 р. в Києві створили пантеон ідолів слов'янських богів. У центрі міста спорудили гігантське капище, де поставили величезну дерев'яну статую бога Перуна, прикрашену срібною головою і золотими вусами. Поруч стояли ідоли Даждьбога, Сварога, Стрибога, Хорса, Мокош. Існувало й святище - місце, де приносились у жертву богам тварини та люди-бранці.

Проте спроба піднести рівень язичницьких вірувань і їхнього культу до вимог життя великої держави у християнському світі не вдалася. Реформа принесла князю лише розчарування. Язичництво зжило себе. Воно викликало невдоволення й острах дикістю та жорстокістю. Його боялися християни, яких було вже багато і в Києві, і на Русі. Під час свята з приводу перемог дружин Володимира над ятвягами за відмову християнина-варяга віддати сина в жертву розлючена юрба язичників схопила й убила сина та батька.

Потрібна була нова ідея, що змогла б об'єднати строкате населення Руської Землі. Зневажливе ставлення іноземців до язичників-русичів теж змушувало князя Володимира задумуватися над запровадженням нової релігії. Життя великої держави вимагало нового світогляду і нової культури взаємин у міждержавних стосунках Русі. Володимир усвідомлював, що зближення з могутніми візантійськими імператорами, вступ з ними в родинні зв'язки зміцнить великокнязівську владу. А це стане можливим лише з прийняттям християнства.

Політичні обставини сприяли цьому. На прохання імператора Василя ІІ Болгаробійця князь надав йому військову допомогу в придушенні повстання. Висадившись з дружиною в Криму, Володимир приборкав рухи проти імператора в Корсуні. Умовою допомоги було одруження сестри василевса Ганни з князем. Коли ж імператор став зволікати з виконанням обіцянки, Володимир з дружиною залишився в Криму. Конфлікт вичерпався, коли до Корсуня приїхала царівна Ганна зі священнослужителями. Вони охрестили Володимира і його воїнів та повінчали його з Ганною. Князь одержав християнське ім'я Василь. Шлюб набрав дипломатичного і політичного розголосу: породичатися з візантійським імператором, спадкоємцем слави могутнього Риму, бажали королі Франції і Німеччини. А переміг русич Володимир. Князь прийняв християнство і одружився з християнкою не як переможений, а як переможець.

Повернувшись до Києва, Володимир організував улітку 988 р. урочисте хрещення киян і населення всієї Русі. Князь наказав зруйнувати київське капище. Порубали і спалили всіх ідолів, крім Перуна. «А Перуна, - пише літописець, - князь звелів прив'язати до хвоста коня і стягнути з гори по Боричевому узвозу і приставив 12 мужів штовхати Перуна жердинами. Коли тягли Перуна до Дніпра, віруючі люди оплакували його. I притягши Перуна, вкинули його в Дніпро. Володимир поставив своїх людей і наказав: «Якщо ідол пристане де до берега, відштовхуйте його, аж поки не пройде порогів, а потім покиньте його». Боротьба Володимира проти старої віри виявилася послідовною. Віруючі ж бігли за Перуном і, плачучи, просили: «Видибай, боже, видибай!». На місці, де ідол пристав до берега, з'явилося урочище Видубичі.

Рішучими були заходи великого князя з організації хрещення киян і населення держави. Підготувавши церемонію, князь послав своїх людей сповістити по Києву про час обряду і попередити, що «кого не буде завтра на річці, чи багатого, чи убогого, жебрака або раба, той іде проти мене». Вранці киян загнали в Дніпро, де їх охрестили грецькі єпископи. Християнізація населення проходила і в інших містах та селах держави. Подія справила на людей велике враження.

Вже з 988 р. в Руській Землі розпочалося спорудження християнських храмів. На місцях, де стояли кумири, розчищалися майданчики для церков. На честь християнізації у 989 році заклали і сім років будували першу в Русі кам'яну церкву патрона князя св. Василя. Пізніше вона дістала назву Десятинної: на її будування йшла десята частина прибутків держави. Важливу роль в утвердженні християнства відіграло створення київської митрополії на чолі з першим митрополитом греком Феофілактом. Прийнявши християнство за державну релігію, Русь ставала рівною з усіма цивілізованими державами Європи. Хоча запровадження нової віри йшло досить тривалий час і дуже часто насильницькими засобами, а інколи й «вогнем і мечем», як це зробили в Новгороді посадники князя Добриня та Путята.

Але Володимир досягнув свого. Його визнали як європейського правителя. Князь породичався з візантійським імператором. Сина Святополка одружив з донькою польського короля Болеслава Хороброго. За угорського королевича видав доньку Пшемиславу, ще одна була дружиною чеського короля. Як європейський монарх і суверен, князь розпочав Карбувати власну срібну монету - срібник. На ньому був портрет князя з написом: «Володимир на столі a се його срібло». На звороті тризуб - герб Русі.

Прийняттяхристиянствасталопереворотомужиттісхідного слов’янства, що позначився на його соціально-політичному й культурному розвитку. За Володимира Святославовича Русь досягла високого рівня могутності.Їй потрібна була сильна й авторитетна центральна влада. А християнська церква зміцнювала владу великого князя, обожнюючи її та стверджуючи, що «всяка влада від бога». А коли так, то князь є ніхто інший, як божий слуга, і непокора йому - великий гріх.

За прикладом Візантії, церква на Русі високо підносила авторитет державної влади. Якщо раніше князя і його дружину шанували лише у своєму племені, а в інших вважали збирачами данини, то під впливом церкви формувалось усвідомлення святості посланої Богом великокнязівської влади, однакової для всього населення держави.

Церква виступала за постійність і стабільність влади проти міжусобиць і спорів між князями, закликала жити за принципами «шани старших» і «не чіпати чужої межі». Духівники намагалися пом’якшити характер князя, вимагали від нього більше лагідності та милосердя до простих людей. Священики твердили князю: «Ти поставлений від Бога на кару лихим, а добрим на милування».

Діяльність духовенства сприяла консолідації східнослов'янських племен, єднанню Руської Землі. Адже раніше у різних племен були різні звичаї. Серед них і кровна помста, і захист роду та особи в роді, і викрадення і купівля наречених, і багатоженство, і ненависть до представників чужого племені як ворогів.

Церква боролася проти негативних залишків родоплемінного життя. Виступаючи проти язичницьких молінь, вона ганьбила кровну помсту, ворожнечу між родинами та між батьками й дітьми, викрадання чи викуп наречених, інші аморальні явища. Спираючись на «грецькі закони», християнська церква запроваджувала нові відносини між людьми, що були пронизані благородством і моральністю. I що дуже важливо, вони ставали єдиними для представників усіх племен, які входили до складу Руської держави. Духовенство через власне світосприйняття перенесло у християнські обряди і свята позитивні звичаї, що існували в племенах за язичництва. Утвердження місцевих обрядів у новій релігії , сприяло швидкому переходу основної маси населення країни до нової віри і полегшувало його. Звичайно, був опір язичників і навіть їхні повстання. На окраїнах ще довго поклонялися старим ідолам.

Християни робили багато для подолання грубого, нелюдського ставлення до нижчих прошарків населення, особливо до рабів, невільників, вигнаних з громад ізгоїв, які втрачали засоби до життя і могли бути «убиті замість пса». Церква формувала релігійні общини, які накопичували власність і створювали господарства на подарованих їм пустищах. На їхній базі утворювались чернечі громади-монастирі, в яких жили ченці, котрі приймали до себе ізгоїв, зубожілих, жебраків. Знедолені виходили з-під влади господаря, ставали вільними служниками. Першим на Русі постав заснований у 988 р. Межигірський Спасо-Преображенський чоловічий монастир. Християнська церква впроваджувала в життя русичів збірку правил поведінки - «Кормчу книгу». Спочатку нею користувалися в церковних громадах, а пізніше - й у побуті. Християнство несло Русі новий світогляд і новий устрій життя.

Відомо, що писемність на Русі з'явилася ще до хрещення. Проте вона не дістала визнання. Запровадження ж християнства спонукало її швидкий розвиток. Адже церковна служба супроводжувалася читанням Біблії, Євангелій, книг, у яких розкривалися релігійні ідеї, погляди, правила життя. Постала проблема придбання церковної літератури. Виникла потреба у знавцях текстів цих книг, у перекладачах з грецької на руську мову, у вправних переписувачах книг, у хороших їх читцях.

Церковне і монастирське будівництво викликало підготовку будівників, архітекторів, художників, мулярів. Під керівництвом візантійських учителів виховувалися місцеві фахівці, які спорудили шедеври середньовічної архітектури Русі.

Прийняття християнської релігії було важливим кроком наших предків на шляху до європейської цивілізації. Тисячолітня історія християнства в Україні засвідчує життєвість основних засад християнського світорозуміння й моралі.

Ярослав Мудрий (978-1054 pp.) - державний діяч, великий князь київський. Ярослав, син Володимира Святославовича, народився в 978 р. Ще у підлітковому віці батько відіслав його своїм намісником до Ростово-Суздальської землі, а згодом до Новгорода. Смерть Володимира Великого призвела до суперечки між його синами за київський князівський престол, яка закінчилася перемогою Ярослава та утвердженням його в 1019 р. великим князем київським. Головним завданням Ярослава Мудрого був захист рідної землі. Він розгромив печенігів і назавжди відкинув їх від кордонів руських земель, відвоював у Польщі Червенські землі. Розвиваючи дипломатичні відносини, Ярослав Володимирович зміцнював міжнародні зв'язки за допомогою династичних шлюбів. Внутрішньо-політична діяльність Ярослава була спрямована передусім на розбудову держави. Він доклав багато зусиль для її централізації, зробив спробу позбутися залежності від Візантії у церковних справах. 3 ініціативи Ярослава в Києві розпочалося грандіозне будівництво. Було споруджено нову лінію міських укріплень з трьома воротами, яка захищала місто. За Ярослава Мудрого було побудовано Софійський собор - головний храм Давньоруської держави, присвячений Мудрості Господній. Усього в Києві за часів Ярослава було побудовано 400 церков. Ярослав Мудрий заснував бібліотеку й архів при Софійському соборі. Там же було засновано школу для «книжкового навчання». Школи були не тільки при монастирях, але також при великих церквах. При Ярославі були засновані перші монастирі, зокрема Києво-Печерський, які стали осередками культури. За Ярослава Мудрого на Русі була введена збірка законів «Руська правда» - перший писаний кодекс давньоруського феодального права. За часів його правління Київська Русь сягнула зеніту свого розквіту і могутності, ставши в один ряд із найрозвиненішими країнами середньовічного світу.

Правління Ярослава Мудрого

В останні роки життя Володимира його численні сини перестали коритися батьку. Спочатку повстав турівський князь Святополк, за що був кинутий у в'язницю. Потім відмовився платати данину новгородський князь Ярослав. Розлючений Володимир став готуватися у похід проти нього, але 15 липня 1015 р. раптово помер. Між братами спалахнула війна. Святополк, прозваний Окаянним, вів себе найбільш брутально. Він убив трьох братів - Бориса, Гліба, Святослава. Кілька разів приводив на Русь поляків, щоб здобути Київ. Нарешті, розбитий на річці Альті військами Ярослава, що складалися з новгородців і варягів, Святополк втік до Польщі, дебезслідно зник. Великим князем київським став Ярослав Володимирович (1019-1054), прозваний за розум і вченість Мудрим. Незважаючи на своє слабке здоров'я, вроджену кульгавість, новий князь був завзятим полководцем і енергійним державцем. Його християнське ім'я - Юрій.

Прийшовши до влади, Ярослав Мудрий ще довгі роки приборкував інших князів та племена. Чернігівщина перейшла до нього лише після смерті брата, сильного князя Мстислава, який понад 10 років володів лівобережною частиною Русі від Чернігова до Тмутаракані. Він допоміг Ярославу повернути захоплені польським королем Болеславом I Хоробрим червенські міста. Над річкою Сян брати спорудили західний форпост Русі - місто Ярослав (тепер у Польщі). Було укріплено населені пункти на території Волині, де жили дуліби й бужани.

Ярослав поширив владу на західне узбережжя Чудського озера, де було споруджено місто Юр'єв (тепер Тарту в Естонії). Відновилася влада київського князя над ятвягами на Німані. Після завершення міжусобної боротьби князь сприяв відродженню сільського господарства, ремесла, торгівлі. Розбудовував Київ, Чернігів, Володимир-Волинський, Новгород.

Найбільше зроблено князем Ярославом для зміцнення південно-східних кордонів. Як і його батько, Ярослав будував міста-фортеці на Росі, Стугні, рішуче боровся з кочовиками. Коли 1036 р. навала печенігів докотилася до Києва, князь зібрав великі сили і дав рішучий бій під столицею. Літописець відзначив: «Була битва жорстока, і тільки навечір Ярослав узяв гoру.Побігли печеніги у різні боки, бо не знали куди бігти. Тікаючи, одні тонули в Сетомлі, інші в інших ріках, а ще інші невідомо де бігають і донині». Розбиті вщент вороги більше не нападали. Частина їх пішла на схід у далекі степи, де асимілювалася з іншим народами, а частина, що залишилася біля кордонів Русі, підкорилась її владі і розчинилася в місцевому населенні.

Успіхи зовнішньої політики Ярослава грунтувалися не на застосуванні збройних сил, а на дипломатичній діяльності, що спиралася на династичні родинні зв’язки. Так, трирічна війна Русі з Візантією завершилася примиренням і шлюбом сина Ярослава Всеволода з донькою імператора Костянтина ІХ Мономаха Анастасією. Пізніше їхній син, Володимир Всеволодович, успадкував від візантійського діда прізвисько Мономах.

Сам Ярослав був одружений на доньці шведського короля Інгігерді. Син норвезького короля Гарольд Сміливий побрався з донькою Ярослава Єлизаветою. Анастасія Ярославна стала дружиною угорського короля Андріана І. Талановита і освічена Анна вийшла заміж за короля Франції Генріха І та після його смерті певний час управляла країною. Польський король Казимир І Відновлювач був одружений на сестрі князя Марії-Доброгніві. Династичні стосунки були також з Німеччиною. За Ярослава Мудрого середньовічна держава русичів дістала широкого міжнародного визнання. Князя Русі недаремно називали «тестем Європи».

Місто Київ перетворилося в одне з найбільших і найгарніших міст у середньовічній Європі - «матір міст руських», прекрасну столицю Русі. На місці розгрому печенігів князь розпочав міську забудову. Він оточив нову частину міста великим валом і високою дерев'яною стіною. На відміну від старої частини - «міста Володимира», юна дістала назву «міста Ярослава». Головні південні ворота, над якими височіла церква з золотою банею, дістали назву Золотих. У центрі «міста Ярослава» в 1037 р. споруджено митрополичий Софійський собор, що зберігся й донині. Зміцнювалися міські укріплення. Ремісничо-торговий Поділ обнесли верхнім та нижнім валом. У Києві накопичувались багатства. Він став визначним адміністративним і торговельним центром. Його зв'язки охопили багато країн Європи та Азії.

Населення Києва швидко зростало. Окрім князівської родини, бояр, дружинників, у ньому селилися ремісники, купці, лихварі. У період розквіту місто мало до 8 тис. дворів і близько 50 тис. чоловік населення. За розмірами, бурхливістю життя та багатством Київ досяг рівня найбільших столиць Європи - Лондона і Парижа. Його навіть стали називати суперником Константинополя.

Населення столиці Руської Землі в цілому було однонаціональним - русичі-українці. Але поруч з ними в XI ст. у Києві мешкали іноземні купці - греки, варяги-скандинави, араби, сирійці, франки, поляки, ще в X ст. з'явилася община євреїв-іудеїв.

Зростання військової, політичної і економічної могутності держави спричинило консолідацію праукраїнських племен, асиміляцію їхньої мови, характеру, вело до поступового формування єдиної української народності.

Велике значення в політичному і релігійному житті Руської держави мало оформлення константинопольським патріархом у 1039 р. самостійної київської церковної митрополії. Підвищенню ії авторитета сприяло призначення у 1051 р. першого митрополита-русича Іларіона. Він був вихідцем з народу, священиком у Берестовому, але згодом став видатним діячем християнської церкви і письменником. Йому належить визначний філософський твір «Слово про закон і благодать». 3 ініціативи князя Ярослава й митрополита Іларіона по всій країні розгорталося церковне й монастирське будівництво, широка освітня, культурна та благодійна діяльність. У «Повісті минулих літ» сказано, що за Ярослава «стала віра плодитися і поширюватися пo Русі, і чорноризці (монахи) стали множитися, з'явилися монастирі. Любив Ярослав церковні устави (закони) і священиків дуже шанував, а понад усе почитав чорноризців». До кінця правління князя Русь уже мала шість церковних округ - єпархій, на чолі з єпископами. При ньому ж виник і Києво-Печерський монастир (згодом Лавра). Спочатку в печері на березі Дніпра оселився майбутній митрополит Іларіон. А згодом, у 1051 p., прийшли ченці Антоній і Феодосій, які походили з бояр. Вони стали першими печерськими чорноризцями і святими. Мощі Антонія й сьогодні зберігаються у Лаврі. У цьому ж монастирі на початку XII ст. чернець Нестор написав літопис «Повість минулих літ».

З формуванням нових суспільних відносин почалося збирання і запис поширених у народі правил взаємостосунків між різними верствами населення країни. З'явилися писані закони. Початок юридичному оформленню законодавства був покладений збіркою законів під назвою «Руська Правда». До нас дійшло понад 100 списків цього історичного документа, переписаних протягом XIII-XVIII ст.

Вважають, що автором найстарішого варіанта «Руської Правди» був князь Ярослав. Тому цей перший короткий список дістав назву «Правда Ярослава». Пізніші списки значно доповнили сини й онуки князя.У першому варіанті документа зберігся значний вплив родових звичаїв, у тому числі й кровної помсти. У цілому ж закони «Руської Правди» визначали правове становище різних груп тогочасного населення. У кодексі чітко виражені норми кримінального права, зокрема покарання за вбивство, образи, крадіжку.

Відбилася в законі й станова боротьба: вбивства княжих слуг, розорювання несправедливо встановленої межі, втечі селян і слуг від лихих власників. Оформлення писаних законів, поява княжих суддів (ябедників) та збирачів штрафів (вірників) піднесло внутрішню міць і міжнародний авторитет Русі. У майбутньому закони «Руської Правди» послужили основою законодавства України, Білорусі, Литви, Москви.

Часи Ярослава Мудрого увійшли в історію України як період розквіту Руської Землі, піднесення її економічної і політичної могутності, поширення християнської віри, її світогляду, становлення в країні цивілізованого суспільства.

7. Утвердження християнства на Русі — тривалий складний процес, що розтягнувся у часі на багато століть нашої ери, пройшовши у своєму розвитку кілька важливих стадій: спонтанного проникнення християнських ідей і цінностей до язичницького середовища, боротьби християнства та інших світових релігій за сфери впливу, проголошення християнства державною релігією Київської Русі, протистояння язичницького суспільства новій ідеології.

Судячи з різних джерел (переказів, літописів, матеріальних пам'яток), християнське віровчення на землях, які в майбутньому увійшли до складу Київської Русі, з'явилося практично одразу після початку його поширення у світі, за часів святих апостолів. Процес поширення християнства був тривалим і поступовим. Так у III ст. з'являються згадки про Скіфську єпархію у складі єдиної вселенської кафолічної православної церкви, до складу якої входила значна частина земель майбутньої Київської Русі. Християнське життя єпархії дещо занепадає з приходом гуннів (в інших джерелах - болгарів), союзу племен змішаного праслов'яно-тюрко-угро-фінського походження і появи держави Велика Болгарія (Гуннія, Хазарія). Але Скіфська єпархія продовжує існувати до IX ст. (тобто фактично до прийняття християнства на Русі).

У будь-якому випадку можна говорити про те, що на момент прийняття християнства у суспільстві Київської Русі існувала велика кількість різних віровчень і напрямків, серед яких слід відмітити язичництво, християнство (грецького і латинського обрядів, все ще єдиної на той час вселенської кафолічної церкви), мусульманство (поширене у сусідній Волжській Булгарії, а отже без сумніву відоме і на Русі), іудаїзм (віра правителів Хазарії, а також спільнот у різних містах Русі, зокрема Києві). Таким чином, перед Володимиром Великим, постало складне завдання - вибрати одне з віровчень про єдиного Бога, кожне з яких мало значну частину своїх прибічників на землях Русі - християнства грецького або латинського, ісламу чи іудаїзму у якості державного віровчення.

Питання поширення християнства на землях Русі (в ті часи Скіфії) висвітлені у працях відомих церковних істориків, таких як Іоанн Золотоустий і Тертулліан ще задовго до його прийняття у Великому Князівстві Руському.

[ред.]Наукові джерела історії староруського християнства

До найвідоміших вітчизняних джерел фахівці відносять твори теоретиків київського християнства: “Слово про Закон і Благодать” митрополита Іларіона (бл. 1053 рр.), “Послання до смоленського пресвітера Фоми” наступного митрополита-русича Климента Смолятича (?-1154р.), “Послання до братії” Луки Жидяти, “пам'ять і похвалу Володимирові” Якова Мнима (11 ст.), “Повість временних літ” і “Житіє Феодосія Печерського” Нестора (бл. 1056-після 1113рр.), “Києво-Печерський патерик” та інші.

Іноземні джерела про християнство у Київській Русі представлені житіями святих (Георгія Амастридського, Костянтина Філософа, Стефана Сурожського), енцикликою патріарха Фотія, творами Прокопія Кесарійського, повідомленнями західноєвропейських авторів - архієпископа Бруно (974-1009рр.), краківського єпископа Матвія (12 ст.) та інших.

[ред.]Перші християни

Християнизація Русі завдяки географічному положенню країни (суміжність з Чорним морем і невелика віддаль від Близького Сходу), почалася з раннього проникнення християнства вже за перших віків по Хрещенню Русі на територію нинішньої України.

Свідчення істориків говорять про появу християнства на території, яку обіймає сучасна Україна, у пізньоантичних містах Північного Причорноморя, які були населені грецькими колоністами та в перші століття нової ери стали зосередженням найбільших вогнищ християнства.

З цього регіону на початку нашої ери починає поширювати християнство на теренах Східної Європи апостол Андрій Первозванний. Його кафедра містилася в Синопі і була апостольським осередком , найближче розташованим з північнопонтійськими землями. Особливого значення для слов'янського світу має апокрифічний переказ, записаний у «Повісті временних літ», про те, що перший благовіст Христової віри приніс на землі Русі апостол Андрій під час однієї з своїх місійних подорожей в середині першого століття. Він благословив гори, де тепер стоїть Київ, поставив хрест на місці нинішнього Андріївського собору, і віщував місту, яке мало тут постати, торжество нової віри і світле християнське майбутнє.

Чи апостол Андрій був на території Києва, на це нема джерельних доказів, але майже певне, що він, згідно з писанням Євсевія Кесарійського, який ґрунтувався на Оріґені (3 в.), одержав як місійну територію Скитію, тобто землі нинішньої України. Він мав з Синопу податися на Закавказзя, Чорне море та в Скитію (А. Карташев). Є. Голубінський і С. Томашівський уважають, що розповідь про апостольство Андрія в Україні є твором пізнішим, але М. Чубатий доводить, що перебування Андрія на Русі є майже певне.

Другим легендарно-відомим місіонером на землях Русі був учень апостола Петра римський папа Климент I (88-97 рр.). Як опозиціонера до офіційної римської релігії, його було заслано наприкінці І ст. н.е. до каменоломень Херсонесу Таврійського, де він зазнав мученицької смерті за пропаганду християнського віровчення. Повертаючись до 867 р. до Моравії, слов'янські першовчителі беруть з собою частину мощів св. Климента , щоб представити їх у Римі і Константинополі.

Розповсюдженню культу св. Климента в Київській Русі сприяло офіційне розміщення після перевезення князем Володимиром (980-1015 рр.) з Корсуня (Херсонесу) до Києва у 988 р. голови Климента, а також тіла його учня Фіва, в спеціальній раці. Автор «Слова», виголошеного на честь цієї церкви, вважає св. Климента основним святим Церкви Христової і заступником Руської землі.

Конкретніші дані про наявність християнства на укр. землях походять з часів перебування на тих територіях ґотів, які прийшли у 3 в. з півночі Ґоти нищили християнські колонії, вони доходили до Малої Азії і брали невільників аж з Каппадокії, які знайомили ґотів а християнством. Єп. західних ґотів Ульфіляс переклав Св. Письмо на ґотську мову, т. зв. «Кодекс Арґентеус» (тепер зберігається в Упсалі в Швеції). На Соборі в Нікеї 325 брав участь єп. ґотів Теофіль. Одним з наступників Теофіля був єпископ Унило, що його висвятив св. Іван Золотоустий. Осідком Унила була Дора в Криму. Наїзд гунів (375) загальмував поширення християнства на українських землях на довший час, хоч у південному Криму залишилися ґоти, бо не всі під тиском гунів подалися на Захід. Археологічні розкопи стверджують існування церков на Причорномор'ї у 3 - 4 вв. Найдавніші речі церковного вжитку знайдені в Херсонесі і Керчі, походять з 4 — 5 ст.

[ред.]Християнство за перших руських князів

Купель у Корсуні (суч. Севастополь) - збудована у 1997 р. на імовірному місці хрещення Володимира[1]

Є відомості, що бл. 860, два руських князі мали б прийняти християнство, бо патріарх Фотій в одному посланні пише, що він вислав на Русь єпископа десь бл. 864. Нема, однак, певності, чи то було єпископство в Тмуторокані, чи в Києві.

Наприкінці 9 ст. організаційно в “руській землі” оформлюється церковна структура - митрополія, на чолі якої став болгарин Михаїл (кін. 9 ст.), який схилив київського князя Аскольда до прийняття християнства. За переказами, на могилі Аскольда мала бути збудована церква св. Миколи, що свідчило б, що він був християнином.

Однак обмеженість в перейманні візантійського християнства Аскольдом, його нехтування специфікою слов'янського світобачення призвели до того, що у 882 р. новгородський князь Олег, використавши язичницьку опозицію, захоплює Київ.

Наступник Олега на київському столі Ігор I (913-945 рр.) сприяв дуалістичному, двомірному характеру релігійного життя в державі. Він толерантно ставився до християнства і не заважав його поступовому проникненню в країні.

Знову ж за Олега язичницька реакція придушила християнство, але воно не зникло зовсім, і є свідчення, що за кн. Ігоря існувала в Києві церква св. Іллі, бо при укладанні договору з греками 944 частина його посольства присягала на Євангеліє.

Християнство ширилось в Україні також з Заходу, з Моравії, де місійну працю провадили Кирило і Мефодій та їхні учні. Обидва слов. апостоли в дорозі до хозарів були в Криму і там найшли мощі папи Климентія І. З діяльністю Кирила і Мефодія традиція пов'язує проникнення християнства через Галичину на Волинь, де мали б бути у Володимирі єп. ще перед хрищенням Києва за Володимира Великого. Припускають, що за тих часів у Перемишлі вже було єпископство (М. Чубатий).

По смерті Ігоря у 945 р. на чолі держави стає його вдова – княгиня Ольга. Під час її перебування у 957 р. у Константинополі було докладено чимало зусиль, щоб здобути найвищого державного титулу “дочки” імператора, для чого Ольга приватно (найправдоподібніше в Києві у 955 р.) приймає хрещення. У своєму почті Ольга мала пресвітера Григорія, про що докладно оповідає Константин Багрянородний. Після повернення з Константинополя княгиня починає проводити лінію на обмеження впливу язичництва у державі, порушивши “требища бісівські” і побудувавши дерев'яну церкву святої Софії. Проте заходи Ольги не дали бажаних наслідків. По-перше, не одержавши політичних переваг від Візантії, вона повернула свій погляд на Захід, запросивши священнослужителів з німецького королівства, що піднялося за Оттона І (936-973 рр.). За свідченням німецьких хроністів , посли від княгині Ольги у 959 р. “просили посвятити для цього народу єпископа і священників”. У відповідь він прислав на Русь посольство на чолі з єп. Адальберт. Проте вже у 962 р. він вернувся назад ні з чим. По-друге, намагання зберегти власну самобутність між Заходом і Сходом приводило до того, що в києво-руському суспільстві періодично відбувалося реставрування язичництва.

Діяльність Ольги не знаходить підтримки і розуміння у її найближчому оточенні. Навіть син Святослав, незважаючи на вмовляння матері, відмовляється від прийняття християнства, але його сини Ярополк і Олег правдоподібно вже були християнами. Більше того, у 979 р. папа Бенедикт VII висилав послів до Ярополка.

[ред.]Хрещення Русі Володимиром Святим

Володимир Святий - Хреститель Русі (України), пам'ятник у Києві над Дніпром

Хрещення киян. Підготовчий ескіз фрески В.М.Васнецова, Володимирський собор у Києві

Хрестити Київську Русь і проголосити християнство державною релігією припало князю Володимиру Великому. Прийшовши до влади за допомогою варязької дружини і язичницької еліти, Володимир задля їх інтересів запровадив язичницький пантеон богів. На місці старого капища, де стояла подоба Перуна, з'являються 7 різноплемінних богів – Перун, Дажбог, Хорс, Стрибог, Сімаргл, Мокош Велес.

Але трохи згодом Володимир переконавшись, що для зміцнення держави та її престижу потрібно нової віри (Київська держава ) підтримувала найтісніші стосунки з Візантією - найбагатшою, могутнішою і найбільш культурно впливовою державою того часу. Так він вирішив прийняти християнство та охрестити весь свій народ.

Хрещення відбулося у часи послаблення внутрішньополітичного стану у Візантійській імперії. У другій половині (80-х рр.) Х ст. вибухає вкрай небезпечне антиурядове повстання на Сході імперії, очолюване Вардою Фокою і підтримане населенням Таврії. Скрутне становище, у якому опинився імператор Візантії, змусило його звернутися до Києва з проханням про військову допомогу. Умови, за якими Київ погоджувався допомогти Візантії, продиктував Володимир. За ними київський князь зобов'язувався допомогти імператору придушити повстання, а за це той мав би віддати за Володимира свою сестру Анну (тобто Володимир отримував би права на візантійський трон) та сприяти хрещенню населення Київської держави. При цьому Володимир спочатку отримав відмову, і тільки захоплення ним візантійській колонії Херсонесу (Корсунь) примусило Візантію укласти цю угоду.

Про те, звідки прийшла ієрархія в Україну, є різні теорії. Перша, що ієрархія прийшла з Візантії (Є. Ґолубінський, М. Грушевський, Й. Пелеш, М. Міллер, Ф. Дворнік). Другу теорію (рим.) відстоюють Банімґартен, Жюжі та М. Коробка. Никонівський літопис говорить про посольства до Володимира від папи (988, 991, 1000) та до папи від Володимира (994, 1001). Третю теорію (охридську або македонську) висунув М. Приселков, а з українців її підтримують історики Т. Коструба, С. Томашівський, з росіян А. Карташов, Є. Шмурло, Г. Федотов, П. Ковалевський, німець Г. Кох. Вона ґрунтується на подібності мови. («Номоканон» прийшов в Україну в болг. ред.). Четверту теорію (тмутороканську) висунув Ю. Вернадський і за ним М. Чубатий. Обидва автори є тієї думки, що в межах Київської держави в часи хрещення Володимира вже існувала ієрархія в Тмуторокані.

Після офіційного хрещення киян у 988 р. християнство стає державною релігією Київської Русі. Християнізація Русі йшла поступово за водними шляхами, спершу її прийняли більші осередки, пізніше провінція. Не всюди цей процес відбувався без опору, як у Києві. Головний опір чинили служителі поганського культу - «волхви», вплив яких на південних землях Руси був незначний. Натомість на півночі у Новгороді, Суздалі, Білоозер'ї вони підбурювали населення до відкритих виступів проти християнських священників. Ще довго співіснували між собою деякі елементи поганської віри, переважно обрядів, із християнством (т. зв. двовір'я).

Для унормування церковного життя у своїй державі, Володимир видав Устав, призначивши десятину на утримання церкви, та визначив права духовенства: Володимир намагався дати структурне оформлення нової релігії, подібне до візантійського. Перша згадка про митр. на Русі відома з 1037, хоч - раніше мусів бути архієп., який наглядав над руською церквою. Першим митр., який згадується, був грек Теотемпт (див. Київ. митрополія). Християнство, проповідуючи милосердя та християнську любов — підвалини цивілізованого і мирного життя, об'єднало релігійно велику державу Володимира і позитивно вплинуло на мораль керівної верхівки і населення.

З прийняттям християнства на Русі поширилася писемність. Володимир закладав школи, будував церкви спершу в Києві, а згодом по інших містах. Учителями були свящ. з Корсуня, які знали слов. мову. Факт, що з прийняттям християнства не прийшло до безпосереднього політичного опанування Русі Візантією, а відкрито новій християнізованій спільноті зв'язки з далекими і близькими сусідами, слід уважати найпозитивнішим наслідком акту хрещення Русі і слов. Сходу.

8. Соціальна структура Київської Русі впродовж становлення і розвитку Давньоруської державності в IX-XIII ст. зазнала суттєвих змін і трансформацій. Найвиразніше вони простежуються в середовищі тогочасної елітної верстви, яка, власне, і перебувала в центрі уваги давньоруських літописців чи іноземних мандрівників. Низи суспільства, як це зазвичай буває, привертали менше уваги, тож досліднику важче реконструювати цей зріз соціальної будови держави.

Атрибутом феодального суспільства, основою добробуту і багатства, головним елементом правових відносин була власність на землю. Суб'єктами землекористування у Київській Русі стали общини, князі, бояри і церква. Общинна власність на землю мала колективний характер і базувалася на природному праві; князівська збільшувалася за рахунок загарбання чужих територій і освоєння пустопорожніх земель; боярські й церковні землеволодіння зростали завдяки князівським і приватним пожалуванням.

Радянські ідеологія та правова доктрина відкидали приватну власність узагалі й на землю зокрема. Тому дослідники намагалися довести відсутність власності на землю у феодальному суспільстві. Перебуваючи в полоні тих стереотипів, учені-історики та юристи зайве не зосереджувалися на проблемах землеволодіння, рідко вживали термін "приватна власність", замінюючи його на аморфніші соціально-економічні дефініції типу "феодальне землеволодіння", "феодальна маєтність", "феодальне помістя" тощо.

Насправді приватна (як, до речі, колективна, родинна) власність на землю досить рано утвердилася в Давньоруській державі. Статті 71-73 Розширеної редакції Руської Правди передбачають значний штраф (12 гривень - удвічі більший, ніж за вбивство простолюдина) за переорювання межі чи знищення межового знака. Купчі грамоти вносять ще більшу ясність: вказують на ціну тієї чи іншої ділянки землі, її розміри, межі. Це означає, що нерухомість (земля) на Русі перебувала у товарному обігу, а отже, мала приватновласницький характер. При цьому варто зауважити, що правова категорія "приватна земельна власність" доби Київської Русі не є тотожною сучасному її змісту. Про це зазначає дослід-ник-історик О. Толочко: "Земельна власність у ранньофеодальну епоху навряд чи включала, власне, землю, територію як необхідний компонент, оскільки була похідною від відносин влади феодала над людьми"1. Іншими словами, володіння землею давало феодалові змогу здійснювати позаекономічний примус виробника (селянина), воно не було причиною, а лише наслідком певних прав на залежну особу.

Таким чином, завдяки приватній власності на землю правитель Русі, князі, бояри і монастирі могли використовувати працю різних прошарків сільського населення і привласнювати її результати. Проаналізувавши статті Руської Правди, можна встановити ступінь залежності селян від феодала, з'ясувати правовий статус кожної групи.

За соціальною структурою і правовим статусом населення Київської Русі можна поділити на три категорії: а) панівна аристократична верхівка; б) особисто вільні верстви; в) феодально залежне населення.

Дослідники відзначають відносно ранню соціальну стратифікацію панівного стану на Русі. Найвищий щабель суспільної ієрархії посідав великий князь та місцеві (удільні) князі - феодальна знать. Економічною основою їхнього панування була феодальна земельна власність, а первісною формою реалізації - полюддя. Як уже зазначалося, останнє було інститутом прямого позаекономічного примусу населення, який засвідчував владу правителя на певній території. Державне й особисте князівське начала були ще недостатньо диференційовані. Але вже формувалися великокнязівський домен і домени окремих князів. То були маєтки, землі, угіддя, які належали феодалу на правах приватної власності. Про значні розміри домену Володимира Святославовича свідчить літопис, у якому йдеться про його пожертвування Десятинній церкві у Києві.

Місцевими (удільними) князями спочатку ставали племінні князі й вожді (світлі князі), підкорені київським князем. Згодом, наприкінці X ст., племінних володарів замінили найближчі родичі великих київських князів (сини та племінники) - князі-намісники. Князівське володіння охоронялося правом Київської Русі посиленими засобами і вищими санкціями, про що свідчать статті 19-28, 32-33 Короткої редакції Руської Правди.

До аристократичної верхівки належали також так звані старці, про яких літописи згадують як про радників князя. Вочевидь, це були представники племінної знаті, котрі долучалися до виконання судово-адміністративних функцій. Генетично пов'язаними з родоплемінною знаттю були й такі категорії соціальної верхівки Русі, як кращі мужі, княжі мужі.

Княжі воїни, дружинники і представники місцевої знаті утворювали прошарок бояр. Вони поділялися на "великих" і "малих"; крім них, існували ще й земські (місцеві) бояри. Великих бояр князь призначав на посади воєводи, тисяцького, а малі ставали соцькими, десяцькими, тіунами, огнищанами, дворецькими тощо, тобто представниками нижчих щаблів князівського адміністративного і судового апаратів.

За Середньовіччя феодали були пов'язані системою васальних відносин. Ллє, на відміну від Західної Європи, де феодальне землеволодіння узалежнювалося службою своєму сюзерену, на Русі бояри користувалися правом спадкового володіння вотчинами. Боярське успадкування вотчин зберігалося навіть із переходом від одного князя до іншого. Бояри в багатьох випадках мали свої військові дружини, брали участь у князівських радах, обіймали вищі посади у князівській адміністрації. Малі бояри нерідко отримували жалувані землі без права успадкування, дарування чи продажу. Такі тимчасові власники земель могли ці землі викупити й перетворити їх на вотчини. Верства бояр не була замкненою кастою. За визначні заслуги перед князем до неї міг увійти представник нижчих суспільних верств.

Привілейований прошарок давньоруського населення становили купці. Традиційного для Середньовіччя поділу їх на гільдії ще не існувало, але серед них вирізнялася група, котра діставала від князя грамоту на заморську торгівлю й мала назву "гості". Нерідко ними ставали наближені до князя особи з-поміж князівської адміністрації.

До привілейованого населення належало духовенство. Із запровадженням та поширенням християнства церква стає великим феодалом. Дедалі частіше землі дарують монастирям і церквам, тож ті ставали значними землевласниками. Але, на відміну від середньовічних західноєвропейських держав, де католицька церква відігравала першорядну роль у політичному житті, на Русі православна церква була на другорядних позиціях, підпорядкована державі. Духовенство поділялося на біле (парафіяльне духівництво, що не давало обітниці не вступати до шлюбу) і чорне (ченці та черниці, котрі жили в монастирях). З останньої категорії обирали осіб на найвищі церковні посади. Серед духовенства були вихідці з різних соціальних верств. Князі та бояри досить часто ставали засновниками монастирів чи багато жертвували на будівництво храмів.

За феодалами, що консолідувалися у клас, закріпили особливі привілеї, зафіксовані у правових пам'ятках, перш за все у Руській Правді. За вбивство княжого мужа передбачено було штраф у розмірі 80 гривень, що вдвічі перевищувало штраф за вбивство простої вільної людини (статті 19,22 Короткої редакції; статті 1,3 Просторової редакції). Посилено захищав честь і гідність членів сімей аристократичної верхівки Церковний статут Великого князя Ярослава. За примушування огнищанина без санкції князя до випробування залізом (ордалії) штраф передбачався вчетверо вищий, ніж за "муку" смерда (ст. 38 Короткої редакції; ст. 78 Просторової редакції). Бояри і дружинники користувалися привілеями при передачі майна у спадок (статті 90, 91 Просторової редакції). Феодали не платили данини, мали інші привілеї, не зафіксовані, щоправда, у правових пам'ятках. Це виділяло їх з-поміж решти населення держави.

Прошарок особисто вільних непривілейованих верств у Київській Русі був незначний. Вільне населення позначалося у документах загальним терміном "люди". Сюди належали переважно вільні общинники. Вони підлягали феодальній експлуатації, сплачуючи данину. Спочатку її збирали "з диму" (з кожного дому). Згодом, коли феодальний спосіб виробництва став панівним, а власність феодалів на землю відкривала можливості позаекономічного примусу населення, розмір данини встановлювали залежно від кількості та якості землі, яка була у користуванні в селян.

Феодали постійно тиснули на селянську общину, захоплювали общинні землі, угіддя, що призводило до розорення общинників і поповнення залежних категорій населення. Стійкість общини підривала і великокнязівська влада, яка накладала на неї високі податки, побори, різні повинності. Князі також передавали право збирання данини і судових штрафів разом із правом суду своїм васалам, через що община підпадала під вплив місцевих феодалів, а ті робили все, щоб безповоротно перетворити общинників на залежних селян.

Перетворенню вільних общинників на феодально залежних сприяло і розорення селян унаслідок стихії, набігів кочівників, що змушувало їх іти до феодала по допомогу. Феодальні усобиці теж нерідко призводили до збідніння сільських людей; вони намагалися домогтися заступництва могутнішого феодала, а ті перетворювали їх на підданців, примушуючи працювати на себе.

Особисто вільними селянами були смерди (назву вважають запозиченою з перської мови). У суспільстві вони посідали проміжну позицію між князівськими дрібними службовцями (міністеріалами) і "людьми" селянської общини. Смерд мав право обирати місце проживання, звертатися особисто по захист до суду. Основним його обов'язком була сплата князям, боярам та іншими землевласникам данини, а також відбування військової повинності у феодальному ополченні.

Особиста недоторканність смерда обмежувалася "княжим словом" (ст. 78 Просторової редакції). Він разом із сім'єю господарював у своєму "селі" відокремленому поселенні на землі, наданій феодалом за умови всілякої служби на нього. Цю землю вважали феодальною, про що говорить ст. 90 Просторової редакції, згідно з якою, у разі смерті смерда, що не мав синів-спадкоємців, землю повертали назад князеві. За право володіння самостійним господарством смерд сплачував князеві данину. Свідченням залежного становища смерда є обставина, що штраф за його вбивство був такий самий, як і за вбивство холопа (ст. 80 Просторової редакції).

Смерд, який заслужив довіри князя, міг стати його службовцем - ємцем, отроком, дітським, старостою. Це відкривало можливості для просування ієрархічною драбиною. Але смерда-боржника могли перетворити на феодально залежного закупа.

Відсутність у джерелах чітких згадок про смердів, суперечливість їхнього статусу зумовили появу серед дослідників різноманітних точок зору про цю категорію населення Давньоруської держави.

До особисто вільної соціальної верстви належала також більшість лиського населення: ремісники, котрі поділялися на майстрів та підмайстрів і гуртувалися в ремісницькі корпорації (цехи); дрібні торговці, крамарі, рядове духовенство. Ремісники і торговці несли основний тягар міських повинностей. Вони сплачували податки ірішми, продуктами виробництва, відробляли на будівництві міських укріплень, служили в ополченні тощо.

Феодально залежне населення складалося з напівзалежної та повністю залежної верстви. Першу утворювали рядовині - особи, які перебували в тимчасовій економічній чи особистій залежності внаслідок укладення договору - "ряду". Причому кредитором рядовича не обов'язково мав бути феодал - будь-яка вільна особа - смерд, купець, ремісник, представник духовенства тощо. Рядовичі так само могли належати до будь-якої верстви населення.

Численним різновидом рядовичів були закупи селяни, які внаслідок розорення змушені брати у свого феодала "купу" (позику грішми) і за це відпрацьовувати в його господарстві. Від рядовича закуп відрізняйся тим, що він був пов'язаний відносинами лише зі своїм феодалом і перебував у фінансовій та особистій залежності від свого кредитора. Багато статей Руської Правди, присвячених закупництву (статті 56-64. 66 Просторової редакції), свідчать, що ця категорія селян була широкою. З формально-юридичної точки зору закуп був нібито особисто вільним: вчасно виконавши боргові зобов'язання, він міг покинути свого покровителя. Але фактично цей стан закріплювали за особою довічно, його навіть передавали у спадок.

Позитивом у соціальному становищі закупа було те. що він не був покинутий суспільством напризволяще і разом із сім'єю не приречений на голодну смерть. Феодал наділяв його землею, сільськогосподарським знаряддям, робочою худобою. У документах такого не зазначено, але, очевидно, смерд отримував від феодала і якесь примітивне житло. У закупа могло бути і власне господарство, худоба, знаряддя праці. Але становище закупа було підневільним. Він мав виконувати сільські роботи, працювати "на полі" (ст. 57 Просторової редакції), доглядати хазяйську худобу, випасати її, заганяти у двір та зачиняти в хліві (ст. 58 Просторової редакції).

Закупів істотно обмежували в правах. За втечу від господаря їх перетворювали на повних ("обельних") холопів. За крадіжку, скоєну закупом, відповідав його господар (ст. 64 Просторової редакції), проте за це закуп теж ставав повним холопом. Землевласник мав право піддати закупа тілесному покаранню "за діло" (за провину), але не міг бити його без провини (ст. 62 Просторової редакції). Проте таке застереження не дуже захищало закупа від свавілля феодала, оскільки довести свою правоту підвладна особа навряд чи змогла б.

Дещо ширше захищає закупа ст. 61 Просторової редакції, яка забороняє кредитору продавати його у холопи під страхом сплати штрафу. При цьому закуп здобував волю, автоматично звільнявся від боргових зобов'язань. У незначних справах закуй міг виступати в суді як свідок, а також мав право звертатися до суду зі скаргою на свого господаря.

Ізгої (від "гоїти" - жити) становили численну групу феодально залежного населення. Сюди належали люди "зжиті", вибиті зі звичної життєвої колії, позбавлені свого попереднього стану. Вони бували вільні й залежні. Різниця полягала в тому, з якого соціального середовища особа потрапила в ізгої. Тут могли бути як жителі міст, так і селяни, колишні невільники і представники феодального класу, збанкрутілі купці й розорені общинники. Чимало з-поміж залежних ізгоїв було холопів. Вони не поривали зв'язків із колишнім господарем і залишалися під його владою. Траплялися випадки, коли холоп, отримавши свободу, не бажав служити своєму феодалу, ставав вільновідпущеником і потрапляв у залежність від церкви. Руська Правда (ст. 1 Короткої редакції; ст. 1 Просторової редакції) охороняла життя ізгоя, ставлячи його в один ряд з іншими представниками вільних людей, штрафом у 49 гривень. Ніхто не мав права перетворити ізгоя на невільника, лише він сам вирішував, стати йому закупом чи холопом.

До залежних у Київській Русі належали також вдачі (особи, які позичали хліб або зерно і мали погасити борг або відпрацювати у кредитора впродовж року); задушні люди (холопи, відпущені на волю за заповітом господаря); прощені (холопи, чиї боргові зобов'язання пробачив господар); вотчинні ремісники (майстри певних професій, яких господар наділяв житлом, реманентом тощо і які працювали в маєтку свого пана).

Невільниками у Київській Русі були холопи й челядь. Холопами були одноплемінники, які за певних обставин утратили свободу. До джерел холопства належали: самопродаж в холопи вільної людини; одруження з холопкою чи заміжжя за холопом; вступ "без ряду" (без договору) на посаду тіуна або ключника у маєток феодала; втеча закупа; скоєння закупом злочину; свідоме банкрутство боржника; народження в сім'ї холопів.

Холопа у певних випадках наділяли деякими правами. Так, тіун чи ключник міг виступати в суді як свідок (ст. 66 Просторової редакції). Але свідчення холопа не мали сили повного доказу, оскільки він не міг принести клятву (клятва невільниками не давалася). Холопа, який ударив вільну людину (вільного "мужа"), піддавали покаранню (ст. 65 Просторової редакції), але за скоєну ним крадіжку відповідав його господар. І це зрозуміло, адже покарання за бійку було формою прямої відплати зловмиснику, а майнове стягнення за крадіжку було простіше переадресувати власнику невільника.

Замість відшкодування боргу господар міг передати потерпілому винного холопа разом із його дружиною та дітьми, незалежно від того, були вони співучасниками зловмисної дії чи ні (ст. 49 Просторової редакції). За вбивство холопа його власнику сплачували тільки грошову компенсацію (урок), як за втрату майна. За допомогу, надану холопові-втікачеві, держава накладала відповідальність (ст. 112 Просторової редакції) і зобов'язувала сприяти поверненню невільника його господарю (ст. 114 Просторової редакції).

Іще залежнішою, позбавленою дієздатності особою був "обельний" (повний) холоп. Його вважали річчю, рухомим майном господаря (ст. 68 Розширеної редакції), він не мав власності (ст. 58 Розширеної редакції), не міг бути суб'єктом судового процесу (ст. 117 Розширеної редакції). За скоєний ним злочин, за неповернені борги матеріально відповідав господар (ст. 57 Розширеної редакції).

Руська Правда називала челядином раба-військовополоненого, якого вважали річчю його власника. Це була цілком безправна людина. У русько-візантійських договорах X ст. челядин згадується як об'єкт купівлі-продажу. Він цілком належить своєму господареві, і за всяку спробу втекти від пана його суворо карали. У Розширеній редакції Руської Правди згадується "плод" від челяді, котрий, як і "плод" від худоби, є власністю господаря, яка передається у спадок (статті 32,38).

Не маючи власності, не знаючи мови, звичаїв русичів, сповідуючи іншу релігію, челядин був фактично довічним рабом. Водночас закон дозволяв йому викупитися на волю, і це дає підставу вважати, що челядин міг отримувати від господаря певну платню, інакше як він міг назбирати необхідну для викупу суму? Проте довічне невільництво не мало на Русі достатнього поширення. Феодали часто осаджували своїх рабів на господарствах, і вони ставали залежними селянами. Долю рабів значно полегшувало християнство, яке не визнавало невільництва і спонукало господарів до відпущення невільників на волю.

Залежне становище окремих груп населення Русі дало підстави деяким дослідникам вести мову про наявність у державі зародків кріпосного права. Але челядь і холопи не могли бути кріпаками, оскільки перебували у повній залежності від власника, тоді як панська влада на селян-кріпаків була неповною. Найближче до становища кріпака, на думку дослідника П. Захарченка, перебував рядові. Розширена редакція "Руської Правди" містить статтю, зміст якої дозволяє краще зрозуміти статус рядовича. Ідеться про норму, згідно з якою смерть рядовича не припиняла виконання договору. Зобов'язання переходили на дочку і матір за відсутності синів-спадкоємців. Вартість робіт, виконаних обома жінками впродовж року, оцінювали дешево - лише в 1 гривню. Стільки тоді коштував кінь, корова - вдвічі дорожче. Договір із кредитором ("ряд") рядовим укладав добровільно. Атому він апріорі міг усвідомлювати, що умови договору йому варто виконати вчасно і у повному обсязі, не перекладаючи цей тягар на родину.

Близьким до селянина-кріпака був і закуп, зокрема закуп "ролей-ний" - той, що працював на полі пана, отримував від нього земельний наділ, де міг закласти власне господарство (статті 57, 58 Розширеної редакції). Тут простежується насамперед економічна, а не особиста залежність. Закупа обмежували у праві відійти від свого феодала. За спробу втечі від господаря його перетворювали на холопа (ст. 56 Просторової редакції), тобто позбавляли ще й особистої свободи. Так само, як і кріпака, закупа можна було піддавати тілесному покаранню.

«Руська Правда» (тут правда в значенні лат. iustitia, грец. διχαίομα) — збірка стародавнього руського права, складена в Київській державі у XI—XII ст. на основі звичаєвого права.

Руська Правда мала важливий вплив на всі правові пам'ятки литовсько-руської доби в історії України (наприклад, «Судебник» Казимира IV, 1468); за посередництва Литовських Статутів (1529, 1566, 1588) деякі норми увійшли до українського права гетьманської доби.

Цей звід законів мав величезне значення для подальшого розвитку українського, російського, білоруського, а почасти й литовського права. Відомо понад 100 списків «Руської правди», які прийнято поділяти на три редакції-коротку, розширену та скорочену (окремі дослідники виділяють п'ять і більше редакцій). Кожна з редакцій відбиває певний ступінь зрілості феодальних відносин.

Коротка редакція містить: «Правду Ярослава», або «Найдавнішу правду» (автором її вважається Ярослав Мудрий); «Правду Ярославичів», або «Статут Ярославичів» (цей текст приписується синам Ярослава Мудрого), а також дві статті - так званий «Поклон вірний» та «Урок мостникам», щодо походження яких немає точних відомостей.

Основним джерелом «Руської правди» були норми звичаєвого права. Зокрема «Правда Ярослава» відбиває суспільні відносини ранньофеодального періоду, зберігає, хоча і в дуже обмеженому вигляді, інститут кривавої помсти. Предметом правового захисту в ній є переважно життя, тілесна недоторканність і честь дружинної знаті, а захист феодального землеволодіння ще не дістав належного оформлення. У «Правді Ярославичів» уже досить ясно відбито феодальну сутність регульованих нею

суспільних відносин. Майже всі її норми спрямовано на захист княжого феодального маєтку, земельної власності князя тощо. Тут чітко виражено природу феодального права як права привілею. «Покон вірний», або «Статут вірний», визначає типовий для ранньофеодальної держави порядок «годування»* княжого слуги - вірника (збирача віри), а «Урок мостникам» безпосередньо продовжує і завершує статті короткої редакції про порядок оплати представникам княжого апарату.

«Руська правда» складається з норм різних галузей права, насамперед цивільного, кримінального й процесуального. При цьому кримінальне й цивільне правопорушення принципово не розрізнялося: і те, й інше розглядалося як кривда, шкода. Покарання передбачало грошові виплати: «віру» - на користь князя і «головщину» - на користь потерпілого або його родичів. Тілесних покарань «Руська правда» не знала, за винятком кари для холопів за побиття вільної людини. Смертної кари цим актом також не передбачалося. Розміри грошових виплат, як і в більшості інших феодальних кодексів, залежали від соціальної належності потерпілих. Найбільші покарання призначалися за шкоду, спричинену представникам панівної верхівки. Норми цивільного права стосувалися права власності, спадкування, договорів купівлі-продажу, позики тощо. Судовий процес за «Руською правдою» переважно мав змагальний характер.

«Руська правда» - виключно світський пам'ятник феодального права. Усі її редакції виходили від князівської влади, мали офіційний державний характер і не зачіпали церковну юрисдикцію, яка виникла після хрещення Русі й визначалася окремими князівськими статутами.

«Руська правда» зберігала свою чинність протягом кількох століть і набагато пережила Давньоруську державу, у якій вона виникла, її норми мали значний вплив на Литовські статути, російське Соборне Уложення 1649 р. та інші пам'ятки права України, Росії, Білорусії, Литви та деяких інших країн.

9. У IX столітті внаслідок тривалого внутрішнього розвитку східнослов'янських племен, збагаченого впливами сусідніх народів, утворилась одна з найбільших держав середньовічної Європи - Русь. її історичним ядром було Середнє Подніпров'я, де традиції політичного життя сягали ще скіфо-античних часів. Центром нової східнослов'янської держави став Київ, тому в історичній літературі з'явилась назва Київська Русь.

Займаючи територію від Балтики і Льодовитого океану до Чорного моря, і від Волги до Карпат, Русь являла собою історично важливу територію для налагодження контактів між Арабським Сходом і Західною Європою, Візантією і Скандинавією. Це зумовило швидке її входження в загальноєвропейську історико-культурну спільність.

Про велику і могутню східнослов'янську державу знали в різних частинах Старого Світу. Відомості арабських авторів, свідчення скандинавських саг, французькі епічні твори, змальовують Русь як велику країну, що займала важливе місце в системі європейських політичних, економічних і культурних зв'язків.

Одночасно з міжнародним визнанням, на Русі зростало і зміцнювалося усвідомлення власної приналежності до світової історії. Київській Русі належить особливе місце у Східній Європі, аналогічне тому, яке займала імперія Карла Великого в історії Західної Європи. Процес формування держави, етнічний розвиток східнослов'янських племен, сприяв утворенню єдиної руської народності, в основі якої лежали спільна територія, єдина мова, споріднена культура, відносно тісні економічні зв'язки. Упродовж усього періоду існування Київської Русі давньоруська етнокультурна спільність, що стала етнічною основою українців, росіян і білорусів, розвивалася шляхом консолідації.

Київська Русь мала велике історичне значення і для багатьох неслов'янських народів. II досягнення в галузі суспільно-політичного, економічного і культурного розвитку ставали надбанням литви, латишів, естів, керели, весі, мері, муроми, мордви, тюркських кочових племен Південноруських степів. Частина цих народів етнічно і політично інтегрувалась у склад Русі.

Спочатку Русь мала переважно династичний характер, що визначав її історичний розвиток. Вона була єдиною державою, що забезпечувалася єдністю князівського роду, який спільно і у злагоді володів країною. Пізніше у XII-XIII ст. принцип старшинства був порушений, що й призвело до нескінченних уособиць у боротьбі за владу.

Існування Київської Русі охоплює період з IX по 40-і роки XIII ст. Етнічну основу держави складали східні слов'яни, що були об'єднані у великі міжплемінні союзи. У давньоруському літописі "Повість минулих літ" вказується, що таких союзів налічувалось чотирнадцять. Південну групу слов'ян складали поляни, древляни, сіверяни, волиняни, дуліби, уличі, бужани, тиверці, білі хорвати; вятичі. Окрім східних слов'ян, у межах Київської Русі проживали карели, весь, меря, мурома, мордва, печеніги, чорні клобуки та балтські племена.

На першому етапі розвитку, політичною формою держави була ранньофеодальна монархія з елементами федералізму. В 30-ті роки XII ст. Русь вступила в період феодальної роздрібненості, що характеризувався подальшим розвитком продуктивних сил і виробничих відносин, виділенням окремих князівств. Київська Русь проіснувала до 40-х років XIII ст. і впала під ударами монголо-татарських завойовників.

4.2. Особливості розвитку культури Київської Русі

Культура Київської Русі IX-XIII ст. відзначалася поступальним розвитком, мала давні вікові традиції. Мистецтво русичів являло собою не лише органічну потребу побуту, намагання прикрасити багатоманітний світ речей, які оточували людину, а й відображало її світосприйняття та ідеологію.

Феномен незвичайного злету культури Київської Русі часто пояснюється тісними контактами її з Візантією, Хозарією, країнами Центральної і Західної Європи. їх вплив на культурний поступ Русі був дуже великим, але не вирішальним. Щоб зерна передових культур, насамперед візантійської, проросли у новому середовищі, вони мали потрапити в добре підготовлений грунт. Саме таким був культурний грунт східних слов'ян, який увібрав багатовікові традиції місцевого розвитку, збагаченого впливами сусідів.

Традиції, що сягають глибини століть, простежуються і в техніці виготовлення кераміки та речей побуту, і в характері обробки деревини, і в будівництві житлових споруд, і в забудові міст і поселень.

Антропоморфні і зооморфні фібули Середнього Подніпров'я VI-VII ст., танцюючі чоловічки у вишитих сорочках на срібних бляшках Мартенівського скарбу VII-VIII ст., різьба ідола Світовида VIII-IX ст. із Збруча, зображення фантастичних звірів і птахів на окутті рогів тура X ст. із Чорної Могили у Чернігові, мали певний сакральний зміст у системі язичницьких вірувань. Сцени Збруцького ідола відображають уявлення східних слов'ян не лише про земний світ, а й про небесний і підземний. Як показали археологічні дослідження, Збруцький ідол стояв у центрі святилища на кам'яному круглому п'єдесталі, що мав близько восьми метрів у діаметрі. Подібні "храми ідольські" виявлені у Києві на Старокиївській горі, у Бакоті на Дністрі, на Житомирщині. Крім чотириликого Збруцького ідола відомі і одноликі - кам'яні і дерев'яні. Як правило, всі вони людиноподібні, в багатьох відносно добре модельовані голова, обличчя, руки та ноги.

На керамічних вазах IV ст. черняхівської культури із сіл Лепесівка і Ромашки зображена календарна символіка. Плоскі широкі вінчики лепесівських ваз поділені на 12 секторів-місяців, кожен з яких має свою орнаментальну символіку землеробського змісту. Посудини ці використовували в різних обрядових діях.

Дослідження виробів слов'янського і давньоруського художнього ремесла виявляють у них багато таких традицій, які беруть свій початок ще в скіфський період. Знаменитий скіфський звіриний стиль прикладного мистецтва території України VI-III ст. до н.е., який розвинувся під впливом культур Греції і Переднього Сходу, помітно проступає в київських фібулах, змійовиках, браслетах-наручах, галицьких керамічних плитках, чернігівській різьбі по каменю.

Мистецтво відігравало велику роль в ідеології східних слов'ян: майже всі його твори - від орнаменту на сорочці до зображення язичницького бога - мали певний зміст у системі вірувань, які склалися як результат практичного досвіду життя та фантастичних уявлень про природні явища, яких люди тих часів не могли пояснити. Кожен орнамент, візерунок чи зображення "оберігали" людину від різного лиха, "допомагали" у житті й роботі. Поширений у слов'ян орнамент - розетка - символізував сонце, хвиляста лінія - воду. Зображення фантастичних тварин та істот відбивали язичницькі вірування. Так, у зображенні жінки з руками-гілками вбачали "Велику богиню" землі тощо.

Близький до давньоіранського і міфологічний світ східних слов'ян. Окремі східнослов'янські і давньоруські язичницькі боги виявляють подібність до іранських не лише функціонально чи зображувально, а також і в іменах. Так, Симаргл з пантеону Володимира Святославича нагадує іранського Сенмурва. Подібність ця могла з'явитись у скіфську епоху, яка характеризувалася тісними контактами місцевого праслов'янського і прийшлого іранського населення.

Важливим елементом культури народу є державність. Саме вона виступає основним рушієм етнічної і культурної інтеграції населення. Першою державою східних слов'ян була Київська Русь, яка сформувалася в кінці VIII - у IX ст. на базі ряду союзів племен. На ранній стадії, як і в процесі дальшого розвитку, вона зазнавала впливу з боку своїх сусідів, зокрема Хозарського каганату і Візантії. Від них Русь запозичила окремі елементи державної структури і титулатури. Разом з тим слід пам'ятати, що державотворчий процес східних слов'ян мав і власні традиції. В межах території України вони сягають VI - V ст. до н.е. Це грецькі міста-держави у Північному Причорномор'ї і скіфська держава з центром на Нижньому Дніпрі. Хоча скіфська і антична державність становили щодо корінного населення України явища генетично зовнішні, у своєму розвитку вони органічно входили в його життя.

Вивчення слов'янських культур періоду першої половини І тис. н.е. (зарубинецької і черняхівської), розвиток яких відбувався в тісній взаємодії з римською цивілізацією, показує, що ряд їхніх елементів відродились і отримали подальший розвиток в період Київської Русі. До них належать висока культура плужного землеробства, керамічне та емалеве виробництво, традиції домобудівництва.

Давні традиції простежуються також у народній творчості, літературі, музиці. Язичницькі пісні і танці, фольклор, весільні і поховальні обряди, епічні легенди і перекази справляли величезний вплив на розвиток давньоруської духовної культури, становили її невід'ємну складову частину. Відгомін язичницьких вірувань добре відчувається у "Слові о полку Ігоревім" та інших літературних творах.

Археологічні і писемні джерела свідчать, що стародавнє населення України не було етнічно і культурно однорідним упродовж тисячоліть. Міграції були звичайним явищем. Але вони ніколи не

1 Толочко Петро. Київська Русь. - К.: "Абрис", 1996. - с. 12.

призводили до повної зміни населення. Значна його частина продовжувала жити на своїх предковічних місцях, особливо це стосується хліборобів лісостепу. Не переривалась історична пам'ять регіону, культурний генофонд його органічно передавався в спадок новим поколінням.

Вочевидь, у давньоруській культурі немає галузі, розвиток якої б не спирався на багатовікові, іноді тисячолітні, народні традиції.

10. Київська Русь – одна з наймогутніших держав Середньовіччя, а тому її суспільно-політичний та економічний устрій був одним із найдосконаліших у Європі.

Політична система Русі

Київська Русь —держава з монархічною формою правління. Протягом IX—XIII ст. влада пережила складну трансформацію. На етапі становлення Давньоруської держави утворилася дружинна форма державності: на ґрунті княжої дружини утворився примітивний апарат управління, судочинства та збирання данини. У цей час дружина виконує не тільки роль війська, а й радників. Центральною фігурою цієї форми державності є князь, який більше виявляє себе як воєначальник, а не як державний діяч. У добу піднесення Київської Русі формується централізована монархія: вся повнота влади дедалі більше зосереджується в руках князя, дружина відходить від державних справ, а на рішення князя впливає лише частина старших дружинників та вихідців зі старої племінної аристократії — бояри.

У період феодальної роздрібненості відбулася ще одна зміна форми державного устрою: одноосібна монархія поступилася місцем федеративній монархії. Тепер долю Русі вершив не великий князь, а група найвпливовіших князів, що шукали компромісних рішень на своїх зібраннях («снемах»). Цю форму правління історики називають «колективним сюзеренітетом».

Отже, розвиток державності Київської Русі відбувався у двох напрямах: від системи управління, що випливала з військової організації, — до цивільних форм правління та від посилення централізму — до децентралізації. Основними елементами механізму політичної влади в Давньоруській державі стали князь, боярська рада та віче (збори міського населення). Великий київський князь був головним носієм державної влади, гарантом функціонування всіх органів управління, репрезентантом країни на міжнародній арені, символом державної стабільності. У його руках зосереджувалася вся повнота законодавчої, виконавчої, судової та військової влади. У своїй діяльності князь спирався на військову підтримку дружини та ідеологічну — церкви. Дружина являла собою постійне військо, що виконувало роль апарату примусу. Вона формувалася на засадах васалітету і складалася зі старшої (бояри, великі феодали) та молодшої («отроки», «діти боярські», «пасинки») дружин. За свою службу старші дружинники одержували землі, а молодші — частину військової здобичі або плату.

Певною мірою на політичні рішення князя впливали поради та підтримка боярської ради. Цей дорадчий орган походить від давньослов'янської ради старійшин. За часів Київської Русі до боярської ради входили старші дружинники, міська еліта та представники вищого духовенства, з якими князь обговорював питання оголошення війни та миру, укладення угод, видання законів, вирішував важливі адміністративні, фінансові та судові справи. У разі відсутності князя або після його смерті рада ставала основним органом влади, у компетенції якої були не тільки питання внутрішньої та зовнішньої політики, а й обрання та встановлення влади наступного князя. Володіючи правом «вето», боярська рада неодноразово змінювала плани великих князів, чим підтверджувала на практиці реальність прав та автономію князівських васалів, з яких вона утворювалася. Проте залежність цього дорадчого органу від князя призвела до того, що він не був юридично оформлений і не став повноцінним державним інститутом з чітко визначеними функціями.

Віче — це народні збори дорослого чоловічого населення, що вирішували важливі громадські та державні справи. Цей орган влади логічно продовжує слов'янську традицію племінних зборів. У добу посилення монархії та централізму віча занепали, а в період ослаблення князівської влади знову відродилися. В літописах перші згадки про них датуються 1016 р. (Новгород), 1068 р. (Київ), 1097 р. (Володимир-Волинський). Право скликати віче мали князь, митрополит або ж самі жителі міста. Віче мало досить широкі права: оголошувало війну і укладало мир, виганяло або ж запрошувало князя, розпоряджалося фінансовими та земельними ресурсами, усувало адміністрацію, чинило вічовий суд. Механізм прийняття рішень був гранично простим — голосування не проводилося, а підтримка або ж заперечення висловлювалися гучним криком. Володіючи правом затвердження важливих державних рішень, віче все ж мало обмежену самостійність і рідко виступало із законодавчими ініціативами.

Князь, боярська рада, віче — це носії різних форм державності; основні елементи трьох моделей управління — монархічної, аристократичної та демократичної. Домінувала переважно князівська влада, але в періоди її ослаблення на перші ролі висувалися боярська рада і віче. Механізм політичної влади Давньоруської держави характеризується не тільки співпрацею, а й суперництвом і протистоянням його елементів, що, безумовно, надавало динаміки суспільному розвитку. Проте на відміну від князя боярська рада і віче не стали постійними органами влади з чітко окресленими функцій.

Економіка Київської Русі

За феодалізму земля була основним засобом виробництва. Право володіння нею стало юридичним підґрунтям, економічною основою отримання феодалами земельної ренти від залежних селян. Характерними рисами формування відносин залежності були пряме насильство (позаекономічний примус) та економічне закабалення смердів. Історія Київської Русі знає три види ренти, що ніби віддзеркалювали динаміку соціально-економічного розвитку. На ранньому етапі феодалізму домінувала натуральна рента (оброк продуктами), формою якого було «полюддя». Захоплення феодальною елітою общинних земель та формування вотчини призвели до появи відробіткової ренти. Подальший розвиток товарно-грошових відносин зумовив зародження в X ст. ще однієї форми ренти — грошової, яка згодом стала найпоширенішою.

Провідною галуззю економіки Київської Русі було сільське господарство. Спираючись на давні традиції, особливо великого розвитку досягло землеробство. Це сталося за рахунок використання досконалих та різноманітних знарядь праці (плуг, рало, соха, борона, заступ, мотика, серп, коса) та різних, залежно від географічних умов, систем обробітку ґрунту (вирубна, перелогова та парова з двопільною і трипільною сівозмінами). У сукупності ці чинники сприяли високому рівню продуктивності зернового господарства. Зокрема, середня врожайність зернових становила сам — 6,2, тобто одна десятина (1,09 га) давала 8 ц зерна. Здобутки в землеробстві в поєднанні із значними площами пасовиськ та сінокосів були підґрунтям для розвитку приселищного скотарства. Допоміжними галузями господарства стали промисли — бджільництво, мисливство, рибальство.

Важливе місце в господарському житті давньоруського суспільства належало ремеслу. У Київській Русі найпоширенішими його видами були залізообробне, гончарне, ювелірне, ткацьке виробництва, всього ж існувало понад 60 видів ремесел. Соціальна організація ремісничого виробництва ніби віддзеркалювала процес розвитку феодальних відносин. Існувало три категорії ремісників: сільські, вотчинні та міські. На ранньофеодальному етапі переважають перша і друга категорії; за часів роздрібненості дедалі більшу роль відіграє третя. Міське ремесло відрізняється від сільського складністю, різноманітністю та якістю. Найбільших успіхів давньоруське ремесло досягло в металургії та обробці заліза. За даними археологічних досліджень, асортимент виробів із заліза цього періоду налічує до 150 назв.

Прогресуюче відокремлення ремесла від землеробства, диференціація ремісничих спеціальностей, концентрація та організація ремісників зумовили піднесення торгівлі та зростання міст. Розквіту Київської Русі сприяло й те, що її територія була вкрита мережею важливих міжнародних торговельних шляхів. Одним із найдавніших і освоєних був «грецький» шлях («із варяг в греки»), що через Дніпро зв'язував Прибалтику та Причорномор'я. «Шовковий» шлях, який пролягав через Наддніпрянщину, з'єднував Центральну Європу з Середньою Азією та Китаєм. «Соляний» та «залізний» були сполучною ланкою між Кавказом та Прикарпаттям.

Активні торговельні відносини та операції сприяли становленню в Давньоруській державі грошової системи. Перші монети на території України, головним чином, римські, з'явилися в II—III ст. З часом східні слов'яни запровадили власну специфічно місцеву грошову одиницю — «куну» (хутро куниці або білки). Зі зростанням обсягу торгівлі з'являється нова лічильна одиниця — гривня, яка в XII ст. дорівнювала 50 кунам. Згодом м'які хутряні гроші поступаються місцем твердій валюті — гривням, що являли собою зливки срібла вагою 160—196 г. Лише наприкінці XIII ст. виникає карбованець — срібний зливок, вагою 1/2 гривні. За часів Володимира Великого почали карбувати золотники і срібляники — перші вітчизняні монети. Проте, незважаючи на появу металевої валюти, хутро було загальним ціновим еквівалентом майже до XIV ст., тобто часу, коли почалося систематичне, масове карбування монет.

У добу піднесення Київської Русі інтенсивно розгортається процес урбанізації. «Гради» (городища) — своєрідні зародки майбутніх міст — виникають у східних слов'ян ще в VI ст. Тоді вони виконували роль міжплемінних центрів з обмеженими функціями — пунктів збору данини, прикордонних укріплень, місць общинних культових зібрань тощо. Поступово під впливом посилення державних структур, бурхливого розвитку ремесла та торгівлі малочисельні тимчасові поселення перетворюються на постійні залюднені міста, що стають економічними, політичними, адміністративними та культурними центрами, своєрідними вузлами зв'язку Давньоруської держави. Літописи повідомляють, що в IX—X ст. існувало понад 20 міст (Київ, Чернігів, Білгород, Вишгород, Любеч, Смоленськ, Новгород та ін.). У XI ст. згадується ще 32 міста. Напередодні монгольської навали на Русі налічувалося понад 300 «градів», з яких майже 100 були справжніми містами. У зв'язку з цим не дивно, що варяги ще на межі IX—X ст. називали Русь «Гардаріки» — країна міст (замків).

Отже, за доби Київської Русі дедалі енергійніше йшов пошук нових технологій обробітку землі, вдосконалювалися знаряддя праці, відокремлення ремесла від землеробства, концентрація ремісників у «градах», активізація обміну та торгівлі сприяли становленню грошової системи.

Суспільний устрій Київської Русі

Питання соціально-економічного розвитку Київської Русі є дискусійним в історичній науці. Суть його полягає в тому, чи є Русь феодальною державою, як інші країни Західної Європи.

Значна частина вчених стверджує, що Київська Русь була феодальним суспільством. У той же час в ній не було чіткої системи васалітету (основної ознаки феодалізму). Знать і сам великий князь перевагу віддавали торгівлі, а не організації праці залежних селян. Через це роль ринку й міст була значною. За велику кількість міст Русь навіть називали «Гердерікою». Тим паче, не на замовлення, а на ринок, працювала значна кількість ремісників. Ще одним аргументом проти того, що Русь – феодальна держава, є те, що серед селян переважали вільні, які мали більше прав, ніж західноєвропейські представники цього прошарку.

Усі ці та інші особливості дають право робити висновок, що Київська Русь була унікальною і самобутньою соціальною системою, яка, однак, розвивалася в бік європейського феодалізму.

У Київській Русі 13 – 15% населення проживало в містах і селищах, яких налічувалося близько 240. Але тільки 74 міста мали населення 4 – 5 тисяч осіб. Найбільше їх знаходилося в Київській землі (Вишгород, Білгород, Василів, Корсунь). На Лівобережжі розташувалися Чернігів, Переяслав, Новгород-Сіверський, Путивль, Любеч. Зростала кількість міст в західноукраїнських землях. Лише в Галичині і Холмщині на початок XIV ст. їх було 22, близько 10 міст - на Волині. В XII ст. великим містом став Галич – центр Галицько-волинського князівства. Серед міст вирізнявся Київ, у якому проживало 35-40 тис. осіб. На той час це було одне з найбільших міст Європи.

У Київській Русі існував поділ на суспільні верстви.

Панівним класом були князі, бояри, дружинники. Князі належали до правлячої династії Рюриковичів і перебували в досить складних відносинах зеленості від київського князя.

Клас бояр сформувався з представників давньої родоплемінної знаті та дружинників, які стали землевласниками. Бояри разом з дружинниками, котрі допомагали йому у військових і господарських справах, становили найближче оточення князя.

Міське населення поділялося на «людей» – міську знать (купці, пов’язані з міжнародною торгівлею), «молодших людей» – жителів міст (дрібні торговці. крамарі, ремісники) та «чернь» - найбідніші прошарки міста (вантажники, підмайстри та ін.).

Найчисленнішу верству населення становили селяни. Серед них переважали смерди – особисто вільні селяни, котрі мали власне господарство, володіли землею і сплачували данину державі. Селян, що втратили власне господарство і потрапили у залежність від землевласників, називали закупами.

До найнижчих соціальних верств належали наймити (селяни або міщани, що наймалися працювати на землевласників), рядовичі (працювали із землевласником за договором – «рядом»), челядь (різні категорії залежного населення, яке можна було продавати, заповідати і дарувати) та холопи (особи, становище яких нагадувало рабів, що обслуговували потреби панського двору. У рабство потрапляли полонені, злочинці, боржники.

Окрему групу населення становили ізгої – ті, хто внаслідок певних обставин утратив зв’язок зі своєю соціальною групою. Вони залишалися особисто вільними, хоч і не мали прав та обов’язків своєї групи. На Русі ізгоями ставали вільні селяни, купці, діти духівництва і навіть князів.

Із прийняттям християнства виникає ще один значний прошарок суспільства – духівництво, яке замінило собою волхвів та інших служителів язичницьких культів. Воно було привілейованою соціальною групою і поділялося на вище (митрополит, єпископи) і рядове (священики, ченці).

Отже, роблячи підсумок, можна сказати, що Київська Русь була унікальною і самобутньою соціальною системою, яка розвивалася в бік європейського феодалізму. До найрозвиненіших галузей господарства належало землеробство, скотарство й ремесло.На Русі існували різні соціальні прошарки. Починаючи від назмажонішого прошарку – князів, бояр, дружинників та закінчуючи смердами, закупами, рядовичами та холопами. Окремий соціальний стан становило духівництво. В управлінні країною брали участь князі та інші люди завдяки формуванню віча.

11.

Початок феодальної роздробленості, її передумови та причини.

Київське, Чернігівське та Переяслівське князівства. Галицьке та

Волинське князівства. Утворення Галицько-Волинського князівства та його значення в історії українського народу. Боротьба

руських князівств з іноземними загарбниками. Князівства півден -но-західної Русі під ярмом Золотої Орди. Культура стародавньої Русі періоду феодальної роздробленості.

Розпад Київської держави в історичній науці дістав назву «феодальної роздробленості», тому що визначальними причинами його були: зміцнення і подальший розвиток феодального землеволодіння, відділення окремих земель і поява значних політичних центрів, їх прагнення до самостійності та незалежності від головного державного центру — Києва. Цьому також сприяла церковна організація — утворення православних єпархій у містах, які стали осередками утворення незалежних князівств. Місцеві єпископи нерідко освячували прагнення князів до здобуття самостійності удільних князівств. В Київській державі панувало натуральне господарство, при якому не було і не могло бути міцних економічних зв'язків між окремими землями.

Розвал Київської держави спричинився ще й тому, що місцеві бояри дедалі більше цікавились розвитком власного землеволодіння; вирішення своїх власних справ притупляло їх бажання брати участь у князівських суперечках за далекий Київ, а, водночас, і у вирішенні загальноруських проблем.

Однією з причин занепаду Київської Русі було те, що вона мала надто великі розміри (була найбільшою державою в Європі) та поліетнічний склад населення. До її складу входили землі, де жили не лише українці, а й інші, навіть неслов'янські народи, що об'єднувались владою однієї династії та православної церкви. Колосальні простори, малозаселені людьми, утруднювали і так слабку комунікацію. Зв'язки Києва з віддаленими землями були обмеженими і це сприяло відокремленню земель від Києва.

Початок феодальної роздробленості, її перед

умови та причини

На початку ХІІ ст. Київська Русь розпадається на окремі князівства. «Раздрася вся Русская земля»,— записав під 1132 роком невідомий літописець.

26

Руським князівствам навіть важко було дійти згоди про те, хто є їхнім спільним ворогом. Новгород вважав найбільшою для себе загрозою тевтонських лицарів, для Полоцького князівства — це були литовці, для Ростова, Суздаля — волзькі болгари, для Галицько-Волинського князівства — угорці та поляки, для Києва — кочові половці.

Між землями — князівствами були складні взаємовідносини, виникали гострі суперечки і незгоди, бракувало одностайності в справі відстоювання єдності Руської землі.

У 1097 році на з'їзді князів у Любечі переміг принцип вотчини: «від цієї пори будемо всі одностайні і бережімо Руську землю, хай кожний держить отчину свою...». Щоб покласти край спустошливій ворожнечі, на з'їзді князі визнали право успадковувати землі, якими вони володіли. Тим самим було припинено дію правила ротації, введеного Ярославом Мудрим. Щодо Києва, то тут прийти до згоди князі не змогли. Після Любецького з'їзду деякі старші князі продовжували змагатись за Київ. Але більшість молодих за віком князів втратили інтерес і до суперництва, і до самого міста. Натомість вони зосередили увагу на розширенні та збагаченні своїх вотчин, сприяли в такий спосіб поглибленню роздробленості та місцевих відмінностей. Як пише академік Рибаков, до середини ХІІ століття безмежна держава Русь визріла настільки, що породила півтора десятки самостійних князівств, кожне з яких дорівнювало великому західноєвропейському королівству. Цей процес можна порівняти з розвитком багатодітної родини, де до певного часу підросли виховані родиною дорослі сини, готові до самостійного життя. Київ залишився формально «матір'ю городов руських», але поряд з ним піднялись такі міста-столиці, як Чернігів, Володимир-Волинський, Галич, Новгород, Смоленськ, Ростов, Рязань та інші. І далі академік робить несподіваний, але цікавий висновок: «Для молодого руського феодалізму ІХ—ХІ століть єдина Київська Русь була чимось на зразок неньки, яка виховувала і оберігала від усілякого лиха цілу сім'ю руських князівств. Вони пережили в її складі і двохсотлітній тиск печенігів і вторгнення варягів, і князівські усобиці, і декілька війн з половецькими ханами і до ХІІ століття виросли настільки, що змогли розпочати самостійне життя.»

Київ ще довгий час вважався державним і духовним центром Русі: там був великокнязівський престол і митрополича кафедра православної церкви. Проте великі князі вже не могли здійснювати державну владу над усією територією Русі. Реальна влада перейшла до удільних князів та феодалів на місцях. В князівствах управління здійснювалось за принципом середньовічної феодальної ієрархії: великий князь — удільні князі — бояри. Створювалась місцева адміністрація, спираючись на військові дружини, князі та бояри тримали в покорі селян і міщан,

27

захищали кордони своїх володінь від вторгнення ворогів. Про великого князя Київського згадували все рідше.

Руські князі, коли не воювали, то вступали в союзні відносини зі своїми ворогами. Причому зв'язки з неруськими сусідами часто були більш тісними, ніж з деякими землями Русі. Як приклад можна навести Новгород, який активно торгував з північнонімецькими містами і навіть був членом торговельної спілки — Ганзи. У той час як в Києві торгівля занепадала, Новгород процвітав, дедалі виразніше орієнтуючись на Північну Європу. За формою правління руські князівства були переважно монархіями, а Новгородська і Псковська землі — боярськими республіками. У головних містах скликались народні віча, але і вони часто поступалися боярським радам. Законодавча, виконавча та судова влада зосереджувалась в руках князів і бояр.

Розпад величезних, зібраних нашвидкуруч політичних конгломератів на зразок Київської Русі був типовим явищем доби середньовіччя. З огляду на слабкий зв'язок, великі відстані та сильні місцеві тенденції політична роздробленість була закономірною тенденцією, етапом розвитку ранньофеодальних держав.

Виділення окремих князівств створювало умови для вдосконалення державного апарату, подальшого формування великого землеволодіння, розвитку сільського господарства, піднесення міст — осередків ремесла й торгівлі. Виникали і численні нові міста — адміністративні та економічні центри земель і волостей. Значно вищого рівня досягло ремісниче виробництво, внаслідок вузької спеціалізації у багатьох галузях зросла кількість ремісничих професій. Загалом, незважаючи на окремі періоди занепаду, спостерігалося значне зростання населення, в тому числі торговельно-ремісничого прошарку в містах. Створювались свої художні школи, споруджувались розкішні будинки, побудовані майстрами з таким точним розрахунком, що простоявши 700—800 років і витримавши випробування часом, вони збереглися до наших днів як зразки давнього мистецтва зодчих. Хоч господарство в своїй основі залишалось натуральним, господарські зв'язки в межах князівств розвивалися інтенсивніше, ніж між князівствами. Водночас зростало і значення транзитних торговельних шляхів, що перетинали території князівств. Розвитку культурних зв'язків між князівствами сприяло те, що всі їхні землі належали до Київської митрополії.

Негативним явищем цього періоду були міжусобні війни, які вели між собою більшість князівств. Нерідко утворювались об'єднання князів для боротьби з іншими князівськими коаліціями. Князі намагалися залучити на свій бік місцеву боярську верхівку, а бояри, в свою чергу, використовували міжкнязівські конфлікти для зміцнення своїх позицій. Ослаблення князівської влади сприяло зростанню в окремих князів

28

ствах ролі віча, яке було формою участі міського населення в управлінні. Вічеві зібрання скликались дзвоном. Інколи на них приймалися рішення про вигнання чи запрошення князів, оголошення війни або укладення миру. Деякі історики вважають віче найважливішим залишком народовладдя слов'янських племен попередньої доби, інші дослідники підкреслюють зростання впливів боярства і заможних міщан, які не раз вдавалися до підкупу або до прямого насильства щодо учасників вічових зборів.

Князівські усобиці стали особливо небезпечними, коли зросла загроза з боку зовнішніх ворогів, зокрема половців. Половці (кипчаки, ку-мани) в ХІ ст. зайняли величезні степові простори — значну частину Середньої Азії, Північний Кавказ, Причорномор'я. Половецькі загони не раз доходили до Прикарпаття, але особливо часто вони спустошували південну Київщину, Переяславщину, Чернігівщину. Окремі руські князі вступали в змову з половцями і допомагали їм влаштовувати грабіжницькі набіги на землі інших князівств.

Таким чином, роздроблення Київської Русі було загалом прогресивним явищем, але водночас воно мало певні негативні наслідки: послаблення централізації державної влади і єдності сил численних князівств підірвало міць Русі перед загрозою з боку східних кочівників (половців, монголо-татар) і західних держав — Лівонії, Литви, Польщі, Угорщини.

З ХІІ ст. Київська держава розпалася на окремі самостійні князівства, кількість яких швидко зростало. Так, якщо після розпаду Київ ської Русі утворилось 15 самостійних князівств, то на початку ХІІІ ст. їх було вже 50, а в XV ст.— майже 250. Територію України становили землі Київського, Чернігівського, Переяславського, Галицького та Волинського князівств.

Починаючи з кінця ХІІ ст., поряд з назвою «Русь» для визначення південних порубіжних земель Київської держави вживається назва «Україна». Вперше її вжито в Київському літописі 1187 р. для визначення Переяславщини, тоді «окраїни» Київської Русі. Двома роками пізніше назва «Україна» вживається для означення пониззя над Дністром. Згодом ця назва набрала значення етноніма для окреслення всіх земель, заселених українським народом.

Князівства Середнього Подніпро-Київське, Чернігівське та , т. .. тт . . „ . . вя— Київське, Чернігівське (Чернігово-

Переяслгвське князівства . . „

Сіверське) і Переяславське — в кінці

ХІІ ст.— першій половині ХІІІ ст. внаслідок численних князівських усобиць, нападів кочівників, посилення перешкод зовнішній торгівлі (зокрема шляхом «з варяг у греки»), часткового переселення з небезпечних степових районів на захід і північ, значною мірою послаблюються полі

29

тично і економічно. Проте в районах Подніпров'я, які менше зазнавали нападів половців, продовжувало розвиватися землеробство, тваринництво, мисливство, рибальство, бджільництво і різні ремесла. Головними формами експлуатації селян були відробіткова рента і рента продуктами (натуральна).

Найважливішою серед подніпровських князівств була Київська земля, основна частина якої лежала на Правобережжі, сягаючи на півдні до річки Рось, за якою далі на південь у степу жили кочівники.

Київський великокнязівський стіл мав притягальну силу, бо той, хто володів Києвом, вважався старшим князем. З 1139 року за Київ точилася боротьба між суперниками Ольговичами та Мономаховичами. Часто змінювались князі: за сто років (1146—1246) на київському престолі побувало 47 князів, хоч титул великого князя був вже суто номінальним.

Скориставшись усобицями князів і загальним послабленням київської влади, половці знову стали нападати на українські землі.

Наприкінці ХІ ст. від Києва відокремилась Чернігівщина. З кінця ХІ ст.— початку ХІІ ст. від Києва також відмежувались інші українські князівства: Переяславщина, якій постійно загрожували степові кочівники, Тмутараканська земля, в якій переважно правили князі-ізгої і яка вже у ХІІ ст. не входила до складу українських князівств. Турово-Пінська земля тільки на короткий час стала самостійною (середина ХІІ ст.), а згодом була пов'язана з Києвом чи Галицько-Волинським князівством.

За володіння Києвом і Київським князівством вели боротьбу князі чернігівські, волинські, галицькі, переяславські, смоленські. Ця боротьба об'єктивно сприяла поглибленню процесів феодального дроблення, подальшому політичному послабленню Києва. Особливо постраждав Київ у 1169 році, коли володимирський князь Андрій Боголюбський з величезним військом (об'єднали свої війська 14 князів) напав на нього і зруйнував його. Як свідчить хроніка, суздальці безжалісно вирізали населення міста, пограбували та спалили храми, жінок та дівчат забрали в неволю. Завойовники захопили величезні багатства: позривали образи та дзвони, забрали бібліотеки та церковні книги — все вивезли. А половці — союзники Боголюбського — спалили Печерський монастир. Це пограбування було продиктоване здебільшого політичними мотивами, так як володимиро-суздальські князі вже в той час мріяли створити власну, незалежну від київської, митрополію. Руйнація Києва, його монастирів та храмів, мали послабити київську митрополію, її вплив на руські князівства.

Погром привів до багатолітнього занепаду Києва. Щоправда, деякі історики вважають, що літописець, який описав ті події, дещо перебільшив масштаби катастрофи. На їхню думку Київ продовжував жити

30

повноцінним життям столиці багатого князівства і після 1169 року. В місті будувались храми, продовжували творити літописці і, головне, у 1185 році було написане знамените «Слово о полку Ігоревім».

У 1203 році Київ захопив волинський князь Роман Мстиславович — останній київський князь, якого народ оспівував в билинах і до якого літописці ставились з симпатією. Князі, які правили в Києві після нього не залишили по собі пам'яті ні в літописах, ні в народних піснях. Боротьба навколо Києва продовжувалась і в ті роки, коли над Руськими землями нависла нова страшна небезпека — монголо-татари. За час, який минув між битвою на річці Калці у 1223 році до приходу Батия до Києва у 1240 році, на київському престолі змінилося багато князів, відбулося багато битв за це місто. Наляканий татарською загрозою у 1238 році з Києва в Угорщину втік останній київський князь Михайло.

Перед монголо-татарською навалою у 1240 році політичне значення Києва було настільки незначним, що він не мав навіть свого князя. В момент нападу Батия Києвом правив воєвода галицького князя Данила — Дмитро.

«Матір городов руських» — Київ протягом кількох століть залишався яскравою перлиною, блискучим, яскравим містом, політичним і духовним центром руських земель, але в останні три десятиліття його до-монгольської історії негативні риси феодальної роздробленності призвели до катастрофічних наслідків і до розчленування Київського князівства на окремі уділи.

Чернігівське князівство було розташоване на лівому березі Дніпра і колись відігравало важливу роль в ході творення Давньоруської держави. Накопичення багатства та влади в руках місцевої знаті сприяло формуванню наприкінці ХІ ст. Чернігівського удільного князівства. Крім Чернігова на території князівства були інші великі міста — Новгород-Сіверський, Курськ, Любеч, Тмутаракань. (У середині ХІІ століття зв'язки Чернігова з Тмутараканню обірвались, і цей морський порт перейшов до рук половців, чим і пояснюється бажання новгород-сіверського князя Ігоря відбити у половців торговельні шляхи до Чорного моря). Пізніше деякі з цих міст стали центрами самостійних князівств. Так, відома новгород-сіверська земля, чий князь Ігор прославився своїм трагічним походом на половців. Чернігівські князі в своїй зовнішній політиці не мали єдності: одні орієнтувались на Київ, інші на Суздаль. Але це не заважало їх прагненням затвердитись в Києві, за який вони вели постійну боротьбу. Чернігівські князі часто воювали з половцями, а іноді з'являлися навіть під стінами Галича.

З 1214 до 1224 роки на цих землях сиділи князі, що не претендували на київський престол. Розмірена і відносно мирна течія життя сприяла розвитку економіки і культури краю. Але поразка руських полків на річці

31

Калці і загибель чернігівського князя Мстислава Святославича призвели до подальшого дроблення князівства. Напередодні монголо-татар-ської навали на Русь Чернігівське князівство остаточно розпалось на дрібні уділи. У 1239 році Чернігів разом з усім Лівобережжям був захоплений татарською ордою.

Переяславське князівство займало територію на лівому березі Дніпра по ріках Трубіж, Сулій, Сула, Псьол і на схід до Ворскли і верхів'я Дінця. Головним містом князівства був Переяслав. Як окраїнне, найбільш висунуте у степ, Переяславське князівство найчастіше зазнавало нападів і особливо великих руйнувань від кочівників. На чолі князівства довгий час сиділи нащадки Юрія Довгорукого.

Після битви на Калці, де брали активну участь переяславські полки, в Переяславі сів Олег Святославич. В його руках було і місто Курськ. У 1228 р. переяславським князем став Святослав Вселодович, онук Юрія Довгорукого. Це був останній князь, про якого згадує літопис. Подальша доля княжого столу переяславської землі залишається невідомою.

центральною частиною займало південно-східні схили Карпатських гір. На північному заході воно межувало з Польщею, на південному заході (в Карпатах) — з Угорщиною, на півдні по Дністру, Пруту кордони доходили до Чорного моря і Дунаю. На північному сході і сході — межувала з Волинню і Київщиною. Центром Галицького князівство до середини ХІІ ст. вважалось місто Перемишль. Великими містами стали на той час також Галич, Звенигород, Теребовль, Білгород (біля гирла Дністра).

Далеко висунуте на захід, Галицьке князівство майже не зазнало нападів кочівників. Незначними тут були і князівські усобиці. Населення регіону збільшувалось за рахунок втікачів з небезпечних місць, зокрема з Подніпров'я.

Сприятливими були природні умови — родючі землі, густі ліси, судноплавні ріки, багатий рослинний і тваринний світ, поклади солі тощо. Галицька земля мала широкі торговельні зв'язки з Західною Європою і придунайськими країнами. Все це сприяло економічному піднесенню Галицького князівства. В добре розвинених його районах порівняно рано виникло і досягло значного розвитку феодальне землеволодіння. Відчуваючи свою силу, місцеві великі бояри, на відміну від бояр інших земель, нерідко протиставляли себе князям, диктували їм свої умови і в боротьбі з князями часто виходили переможцями. У ІХ—ХІ ст. галицькі землі (Червона Русь) входили до складу Київської Русі, і київським князям доводилось вести боротьбу проти зазіхань на ці землі польських королів.

Галицьке та Волинське князівства

Найсильнішими серед південно-західних князівств були Галицьке та Волинське князівства. Галицьке князівство своєю

32

Від Києва Галицьке князівство відокремилось раніше, ніж інші землі — в кінці ХІ ст., після Любецького з'їзду князів 1097 р. Тоді на галицьких землях закріпились правнуки Ярослава Мудрого, князі Рос-тиславичі — Василько, Володар і Рюрик. Після їхньої смерті син Воло-дара Володимирко об'єднав усі галицькі землі в єдине князівство. Своєю столицею він зробив місто Галич на Дністрі, який стояв на важливому торговельному шляху до Чорного моря. Літописець говорить, що князь Володимирко завжди перемагав своїх ворогів і не стільки в відкритому зіткненні, скільки завдяки хитрій дипломатії або підкупу. Одночасно князь Володимирко не терпів жодного прояву непокори своїй владі. Відомо, що у 1145 році він жорстоко придушив повстання міщан Галича, а також успішно протистояв спробам Польщі та Угорщини захопити галицькі землі.

Піднесення Галицького князівства відбулося за часів правління сина Володимирка Ярослава Осмомисла («розумного») (1152—1187). Літописець високо оцінює особу Ярослава Осмомисла. Він пише, що князь був мудрим і красномовним, чесним, шанованим в усіх землях, славним полками і тим, що він розбудував свої землі.

Ярослав успішно вирішував зовнішньополітичні проблеми, розширив територію князівства: галицькі човни плавали Дністром в Чорне море, а галицькі рибалки ловили рибу в Дністровському лимані. Торгівля збагачувала землю і давала князю засоби для утримання сильного війська і проведення активної зовнішньої політики. Столиця князівства — Галич перетворилася на великий торговельний, культурний і політичний центр. Там можна було зустріти купців з заходу і сходу, там перехрещувались торговельні шляхи із Візантії до Західної Європи.

Галицький князь користувався авторитетом на міжнародній арені, підтримував дипломатичні взаємини не лише з сусідами, а й з Візантією, Священною Римською імперією. Гостем його був візантійський цісаревич Андроник Комнин, який пізніше став імператором. З подивом говорить про Ярослава автор «Слова о полку Ігоревім»:

«Галицький Осмомисле Ярославе, високо сидиш ти на своїм золо-токованім престолі, підперши гори Угорські своїми залізними полками, заступивши королеві шлях, зачинивши Дунаю ворота, метаючи тягарі через хмари, суди рядячи по Дунаю. Грози твої по землях течуть, одчиняєш ти Києву ворота, стріляєш ти з отчого золотого стола, сал-танів за землями».

За часів Ярослава Галицьке князівство досягло найбільшої могутності. Але вже в цей час накреслюється тенденція, що з часом призвела до політичного ослаблення галицької землі — швидке зростання і зміцнення економічного становища влади великих бояр. Зосередивши в своїх руках величезні земельні наділи, маючи власні міста, замки, дру

33

жини, своїх васалів і займаючи вищі адміністративні посади, бояри намагались повністю підпорядкувати своїй волі владу галицького князя або й зовсім позбутися князівського єдиновладдя. При Ярославі Осмо-мислі вони відкрито виступили проти князівської влади і навіть почали втручатися у родинні справи князя. Невдовзі між Ярославом і місцевим боярством виник конфлікт. Приводом до нього стало особисте життя князя. У Ярослава, який до того був одружений на дочці Юрія Довгорукого Ользі, з'явилась кохана жінка Анастасія. З нею він жив як з дружиною і від цього шлюбу народився син Олег, якому Ярослав віддавав перевагу перед законним сином Володимиром. У 1173 році княгиня Ольга разом з сином Володимиром втекла від чоловіка до Польщі. Її супроводжувало кілька відомих галицьких бояр. Місцеві бояри стали вимагати від Ярослава, щоб він розірвав стосунки з Анастасією і повернув додому Ольгу з сином, але князь не виконав цих умов. Вісім місяців Ольга Юріївна з сином жили за кордоном, а потім отримали листа від галицьких бояр з проханням повернутися додому і з обіцянкою змусити князя Ярослава підкоритися боярському рішенню. І бояри свою обіцянку виконали — «великий, мудрий і шанований в усіх землях» князь був заарештований, його друзі і союзники — половці — вбиті, а кохана Анас-тасія, яку звинуватили в чаклунстві,— спалена на вогнищі. «Галичане же накладаше огнь, сожгоша ю, а сына ее в заточение послаша, а князя, водивше ко кресту, яко ему имети княгиню вправду й тако уладивше-ся». Протистояння закінчилось захопленням боярами влади в Галичі. Ярослав вимушений був підкоритися.

Восени 1187 року Ярослав Осмомисл помер, залишивши свої землі не законному Володимиру, а Олегу «Настасьїчу». Бояри відразу ж підняли заколот і вигнали Олега, а престол передали Володимиру. Але і цей князь їх не влаштовував, тому що був «любезен питию многому» і приймав рішення, не порадившись з боярами («і думы не любяшеть с мужами своїми»). Уже одним тим, що князь зневажав боярську думу, він був поганим, і п'яничка, і гуляка, і розпусник. Протистояння князя і боярської опозиції закінчилося тим, що Володимир, прихопивши золото, срібло та сім'ю втік до Угорщини.

Сусіднім із галицькою землею міцним південно-західним руським князівством було князівство Волинське. Воно займало верхів'я Прип'яті, верхів'я та середні течії Західного Бугу, Стиру та Горені. На заході волинські землі межували з Польщею, на півночі — з литовським племенем ятвягів, на сході — з Чорною Руссю, Турово-Пінським і Київським князівствами, а на півдні — з Галичиною. Найбільшими були міста: Володимир, Берестея (Брест), Дорогочин, Белз, Луцьк.

Волинська земля відокремилась від Києва в середині ХІІ ст. Вона стала родовою вотчиною нащадків великого київського князя Ізяслава

34

Мстиславича. На відміну від галицької землі на Волині утворилось велике князівське господарство. Боярське землеволодіння зростало за рахунок княжих дарів. Волинські князі, користуючись підтримкою місцевого боярства, проводили активну боротьбу за розширення свого князівства.

ла більшість українських земель і простягалася від Карпат до Дніпра.

Утворення об'єднаної Галицько-Волинської держави було подією великої історичної ваги. Недарма літописець називав Романа великим

князем, «царем на Русі», «самодержцем всея Русі», причому слово «самодержець» вперше в літопису вжито стосовно нього. Цей титул, пере-

кладений з грецького титулу візантійських імператорів — автократор, засвідчив зміцнення позиції великого князя, підпорядкування ним непокірних боярських угруповань. Саме у Романа Мстиславича шукав притулку імператор Візантії Олексій ІІІ Ангел після завоювання Кон-

Автор літопису пише про те, що великий князь Роман «одолів усі поганські народи, мудрістю розуму додержуючи заповідей Божих. Він бо кинувся на поганих, як той лев, сердитий же був, як рись... переходив землю їх, як той орел, а хоробрий був як тур, бо він ревно наслідував свого предка Мономаха...».

У внутрішній політиці князь опирався на середні верстви населення, намагаючись побороти боярську анархію. Багато бояр він відправив у заслання чи стратив. Його улюбленим прислів'ям було: «Не вбивши бджіл, не поласуєш медом». Князь Роман зробив два успішних походи проти половців (1201—1202 рр. і 1203—1204 рр.), в результаті яких його війська розбили ворогів і визволили велику кількість полонених. У 1203 р. Роман захопив Київ. Він також підкорив князів чернігівських, приєднав до своїх володінь Переяславщину і Київщину. Таким чином, територія майже усієї південно-західної Русі опинилась під владою Романа Мстиславовича і була включена до складу Галицько-Волинської

У зовнішній політиці Роман відновив добрі взаємини з Угорщиною, Візантією, Німеччиною. Щоб захистити українські князівства він провів ряд нечувано успішних походів на половців, разом з тим заглибившись далеко на захід та на північ — на польські та литовські землі. Прагнення розширити межі своїх і без того величезних володінь стало причиною його смерті. У 1205 р. Роман загинув під Завихвостом над Віслою,

Утворення Галицько-Волинського князівства та його значення в історії українського народу

У 1199 р. Волинське і Галицьке князівства об'єднались в єдину Галицько-Волинську державу під владою волинського князя Романа Мстиславича. Могутня держава з центром у Володимирі охоплюва-

стантинополя хрестоносцями.

держави.

35

потрапивши в польську засідку. Після його смерті величезне і могутнє державне утворення розпалося, проіснувавши всього шість років. Розпочався майже сорокарічний період міжусобних воєн та іноземного втручання у справи галицьких та волинських земель. Скориставшись з малолітства синів Романа,— Данила та Василька — підвела голову боярська олігархія. Боярство Володимира-Волинського хотіло залишити на княжіння вдову Романа з дітьми, але галицькі бояри були проти цього і запросили на престол синів Ігоря Святославовича Чернігівського. Княгиня з дітьми вимушена була втекти до Польщі.

Невдовзі Галицько-Волинське князівство розпалося на декілька уділів, що дало можливість Угорщині завоювати його. Князі Ігоревичі, які не мали коріння і опори в галицьких землях, робили все, щоб утриматися при владі. Головним заходом їхньої боротьби за владу стали масові репресії. Літописець пише, що вони вбили 500 знатних бояр, чим ще більше посилили позиції прибічників вигнаної княгині.

У 1211 році бояри урочисто проголосили новим князем десятирічного сина Романа — Данила. Князів Ігоревичів бояри повісили, «месті ради».

Невдовзі боярам набридла і княгиня, і її сини. Знову почались боярські чвари та іноземна інтервенція.

Тільки у 1221 році Данило став князем Волинським, і аж у 1234 році йому вдалося взяти Галич.

У 1238 році Данило зумів повністю відновити єдність Галицько-Волинської держави. Йому вдалося перемогти об'єднані сили угорських, польських феодалів і місцевого галицького боярства. Оскільки політично безпринципні боярські угруповання йшли на угоди з угорськими королями, боротьба Данила і Василька Романовичів проти бояр, за об'єднання галицько-волинських земель набула характеру визвольної війни за державну незалежність. Романовичі спирались на широкі верстви населення і на ту частину бояр, яка розраховувала на покровительство князів. Їх підтримали «містичі» — міські купці і ремісники, в тому числі іноземні поселенці у деяких найбільших містах (вірмени, німці та інші); які були прихильниками не боярського свавілля, а міцної князівської влади (лише пізніше, коли держава ослабла, міські колонії католиків почали орієнтуватися на своїх одновірців — іноземних агресорів). Для перемоги Романовичів істотне значення мала і позиція селян-общин-ників, які входили до княжого пішого війська. Зміцнення боярства не віщувало смердам нічого доброго, а надії на «доброго князя» уже на той час були поширені в народі. Союз князівської влади, боярства, що цій владі служило, і міської верхівки був спрямований на встановлення такого варіанту державного ладу, який значно більше відповідав потребам економічного і культурного розвитку, ніж боярська олігархія. В пошу

36

ках нової, більш надійної опори, Данило вирішив скликати «віче отроков», служилих воїнів, молодших членів дружини, які стали прообразом майбутнього дворянства, що вірою і правдою служило князю і підтримувало його.

Князь намагався створити центральний апарат управління з вірних собі бояр. В ньому найпомітнішою фігурою, своєрідним заступником князя у військових, адміністративних і судових справах був «двірський». Ця посада відповідала західноєвропейському палатинові. Вдосконалюючи державний апарат, прагнучи до спеціалізації його ланок, князі спиралися і на досвід інших країн. Так, деякі посади при дворі Данила Романовича були запроваджені за аналогією до Візантії (печатник) і західних сусідів (стольник, сідельничий).

Внаслідок тривалої боротьби Данилові Галицькому вдалось подолати ті угруповання галицьких і перемишльських бояр, які орієнтувались на підтримку Угорського королівства. У 1237—1238 рр. Данило остаточно укріпився в Галичі. Волинь він залишив молодшому братові Василькові, який у всіх важливих справах діяв спільно з Данилом.

з Чінгізханом вдерлися у причорноморські степи. Проти них була створена коаліція половців і руських князів, у якій був і князь Данило. Під проводом Мстислава Удалого ці об'єднані сили зустріли татаро-мон-голів у 1223 році на річці Калці. У запеклому затяжному бою княже військо після втечі половців було розгромлене, а багато князів загину-

ло. Після перемоги над руськими дружинами татаро-монголи поверну-

лися до Азії.

Друга хвиля їхнього наступу на землі руських князівств почалася у 1237 році, а весною 1239 році татарська орда рушила на Україну. Мон-голо-татарське військо під проводом хана Батия спустошило Переяславщину та Чернігівщину і після запеклого бою зайняло Київ. Боротьба за Київ продовжувалася 10 тижнів, рівно стільки татари штурмували місто. Вдень і вночі розбивали татари міські укріплення. Недалеко від Лядських воріт їм вдалося зруйнувати стіни. І тоді захисники міста на чолі з воєводою Дмитром вийшли на розбиті стіни, намагаючись зупинити ворога і не впустити його в місто. Киянам не вдалося стримати ворога і татари оволоділи міськими укріпленнями, але захисники продовжували обороняти місто. В стислий строк їм вдалося збудувати нову лінію укріплень навколо Десятинної церкви. Багато людей шукали

Боротьба руських князівств з іноземними загарбниками. Князівства південно-західної Русі під ярмом Золотої Орди

На початку ХІІІ ст. Україні та іншим руським землям почали загрожувати нові вороги з Азії — татаро-монголи. Це були татарські орди, які вийшли з Монголії на початку ХІІІ ст. Підкоривши сусідні народи, у 1222 р., татаро-монголи на чолі

37

захисту в самій церкві. Але стіни церкви не витримали такої кількості людей і завалились, поховавши під руїнами тисячі киян. Ця страшна подія остаточно підірвала дух захисників міста і вони не змогли втримати останнього могутнього натиску монголів. Увечері 6 грудня 1240 року загарбники повністю оволоділи містом. Київ був зруйнований, а людей, за словами літописця, «от мала до велика все убита мечем». Захопивши Київ, кочівники рушили на галицько-волинські землі, знищуючи на своєму шляху міста і села. Були зруйновані Володимир та Галич.

Кочівники, наступаючи далі на захід і південний захід, перейшли через Карпати. Але 9 квітня 1241 року біля міста Лігніц татари зазнали поразки від польських та німецьких лицарів. Поразка змусила їх повернути назад. В пониззі Волги вони заснували державу — Золоту Орду з центром у місті Сарай.

Татари встановили своє панування над слов'янськими, в тому числі і українськими, землями, так зване «іго», яке полягало в тому, що населення платило татарам данину, а князі змушені були їздити до Золотої Орди по «ярлик» (грамоту на княжіння).

Галицько-Волинське князівство внаслідок навали Батия зазнало значних руйнувань, але воно залишилось найміцнішим серед усіх південно-західних князівств. Князь Данило кілька років не визнавав влади татарського хана. Але на початку 1246 року він змушений був поїхати до Орди на поклін до Батия і дістав від нього ярлик на князювання, визнавши таким чином свою залежність від золотоор-динського хана.

Проте це не означало відмови Данила від боротьби з Ордою. Подальша діяльність князя Данила свідчить про те, що він визнав себе залежним від монголо-татар лиш на деякий час. Після повернення з Орди він почав ретельно готуватися до боротьби з загарбниками, збирати сили. Передусім він будував нові міста і розширював та укріплював старі. У 1250 році було побудоване місто, яке Данило назвав на честь свого сина Лева Львовом. Готуючись до боротьби з татаро-монголами, Данило будував укріплення на Поділлі, Волині, Київщині, карав «татарських людей» — тих, що співпрацювали з татаро-монголами. Основним союзником Данила Романовича в боротьбі проти Золотої Орди став во-лодимиро-суздальський князь Андрій Ярославич, молодший брат Олександра Невського. У 1251 році між ними був укладений воєнний союз, який в свою чергу закріплювався шлюбом між князем Андрієм і дочкою Данила. Союз двох могутніх князів налякав монголо-татар і вони вислали проти володимиро-суздальського князя велике військо. Напад ординців був таким несподіваним, що Данило не встиг вчасно прийти на допомогу своєму зятеві і втратив свого єдиного союзника.

38

Данило готував антитатарську коаліцію, до якої спробував залучити Папу Римського Інокентія ІУ, угорського короля, польських і литовських князів. Він прийняв від Папи Римського королівську корону і у 1253 р. став першим українським королем. Але ідея «хрестового походу» не знайшла підтримки Європі і не мала реальних наслідків. Проте Данило не впав у відчай і продовжував боротьбу з татарами. З кінця 1254 року він перейшов до рішучих дій проти ординських військ і наніс їм ряд поразок протягом 1256—1257 рр. Це були перші перемоги руських військ над монголо-татарами.

Золотоординський хан вирішив покарати бунтівного князя і відновити залежність Галицько-Волинського князівства від Орди. У 1258 році на землі князівства увірвалось величезне військо на чолі з досвідченим полководцем Бурундеєм. Західноєвропейські сусіди відмовились надати допомогу Данилові. 1259 р. Данило змушений був підкоритися Орді, знищити укріплення і відмовитися від антитатарських планів.

Тонкий дипломат і полководець, здібний державний муж Данило належить до визначних правителів України. На короткий час Данило відновив традицію київських князів. Під час усього періоду правління (1238—1264) він керував державою спільно зі своїм братом Васильком, князем Волині.

Данило проводив активну зовнішню політику. Після смерті останнього австрійського герцога з династії Бабенбергів син Данила Роман одружився з Гертрудою Бабенберг і з допомогою угорського короля спробував оволодіти герцогським престолом Австрії. Ця спроба була невдалою (після тривалої боротьби з 1282 р. тут укріпилась династія Габсбургів).

Міжнародному авторитетові Данила сприяло увінчання його 1253 р. отриманою від Папи Інокентія ІУ королівською короною. Місцем коронації він обрав Дорогочин на Підляшші, щоб підкреслити свої права на місто, в якому свого часу розгромив тевтонських рицарів. Західноєвропейські хроніки називали Галицьке-Волинське князівство королівством ще задовго до дорогочинської коронації, тому, надсилаючи в подарунок Данилові корону, Папа враховував реальні факти. Стосунки галицько-волинського князя з Римом мали переважно політичний характер, однак Папа не зміг тоді надати реальної допомоги проти орди. Взаємини Данила з Римом не завершилися стійким союзом.

Наступником Данила на Галицькому престолі став його син Лев (1264—1301 рр.). Йому вдалося розширити територію держави шляхом приєднання частини Закарпаття з Мукачевим і Люблінську землю. Таких широких кордонів, як за часів Лева, Галицька держава не мала. Літописець говорить про Лева як про талановитого і енергійного правителя, який зумів зосередити у своїх руках усю повноту влади в князівстві,

39

а також налагодити стосунки з сусідами як на Сході, так і на Заході. Незважаючи на те, що Лев змушений був визнати над собою владу Золотої Орди, йому вдалося звести свою залежність від татар до мінімуму. Лев підтримував зв'язки з Німецьким орденом, з Угорщиною, Чехією, Польщею, Литвою. На Волині княжив брат Данила Василь, а після смерті Василя — його син Володимир (1270—1289 рр.), який відзначався тим, що дуже неохоче брав участь у війнах і віддавав перевагу мирним справам — займався літературою і мистецтвом. За часів його правління на території князівства були побудовані нові міста, замки та укріплення для оборони проти Литви.

Після смерті Лева єдиним правителем Галицько-Волинської держави став його син Юрій, який у 1303 році створив окрему незалежну від інших галицьку митрополію. Дозвіл Константинопольського патріарха на утворення власної митрополії означав визнання міцної позиції князівства, його сили і могутності.

Останніми нащадками роду Романовичів були сини Юрія — Андрій і Лев. Після них влада перейшла до мазовецького князя Болеслава.

і постійну загрозу з боку половців і монголо-татар, в давньоруській культурі того часу спостерігались нові досягнення і успіхи. За своїм змістом вона стала більш демократичною: до культурного життя залучалися нові території, міста і суспільні стани. Так, замовниками культових споруд, монументальних розписів і дорогоцінних ювелірних виробів все частіше стали заможні представники посадського люду зі своїми поглядами і смаками.

Розвиток давньоруської архітектури у ХІІ—ХУІІІ ст.— яскравий приклад того, як під впливом місцевих умов поступово змінювались і переосмислювались візантійські схеми і виникали нові архітектурні форми та рішення. Економічне і політичне зростання міст, значна частина яких стала головними містами удільних князівств, сприяла значному розвитку будівництва культових і громадських споруд в Києві, Новгороді, Чернігові, Переяславі, Галичі та інших містах. В удільних князівствах з'явились архітектурні школи зі своїми місцевими особливостями. Розміри храмів зменшились, спростилась їх конструкція, зовнішнє і внутрішнє оздоблення. У ХІІ ст. стала розповсюдженою порядкова техніка кладки з цегли — в Подніпров'ї, білого каменю — в Галицьких землях. Стала застосовуватись нова декорація фасадів з пілястрами, напівколонка-ми, аркатурними поясами і так званим поребриком. У ХІІ ст. в Подніпров'ї з'являється київська, чернігівська і переяславська ар

Культура стародавньої Русі періоду феодальної роздробленості

У ХІІ — першій половині ХІІІ ст. розвиток давньоруської культури відбувався в складних умовах феодальної розробленості Русі. Але, не дивлячись на усобиці

40

хітектурні школи, пов'язані між собою єдиними стилістичними особливостями. Найбільш відомими пам'ятниками київської архітектурної школи ХІІ ст. є церква Богородиці Пирогощі (1132 р.) на Подолі, Кирилівська (після 1146 р.), Василівська (1183 р.) в Києві та Юр'ївська в Ка-неві (1144 р.).

Численними будовами у ХІІ ст. збагатився Чернігів. До пам'ятників місцевої архітектурної школи, що збереглися до нашого часу, належать Борисоглібський собор і Успенський собор Єлецького монастиря. Інтер'єр давньоруських палаців і храмів прикрашали мозаїкою, фресками, мозаїчними підлогами та різноманітними виробами прикладного мистецтва. Важливою особливістю тематики розпису храмів стала поява нового іконографічного сюжету «Страшний суд», що було тісно пов'язано з загостренням соціальних протиріч на Русі у ХІІ—ХІІІ ст.

Вироби прикладного мистецтва використовували не тільки як прикраси. Вони часто виконували роль амулетів-оберегів і повинні були захищати своїх власників від злих сил природи. Таке ж значення мали магічні орнаменти на багатьох виробах ювелірного мистецтва та побуту.

В період феодальної роздробленості значно змінився характер давньоруського літопису, виникли нові центри літописання в Чернігові, Переяславі, Холмі, Володимирі-Волинському. В багатому Видубицько-му монастирі, який знаходився біля Києва, була, очевидно, ціла історична бібліотека, яка складалась з рукописних літописів. Користуючись цією бібліотекою вчений ігумен цього монастиря Моїсей створив виключно цікаву історичну працю з руської історії ХІІ століття — Київський літопис. Під рукою літописця були літописи різних князів з різних земель, що дало авторові можливість зображувати події з різних точок зору і давати подіям максимально об'єктивну оцінку. З'явились нові оригінальні форми історичних творів: сімейні та родові княжі літописи, жит-тєписання князів, повісті про княжі злочини тощо. Таким чином, можна зробити висновок, що руська література ХІІ—ХІІІ ст. не обмежувалась одним лише літописанням, а була різноманітною, і, скоріше за все, великою за кількістю, але, до наших часів, через численні татарські погроми руських міст, збереглась лише незначна її частина.

У культурному житті Галицько-Волинської землі, як і всюди у той час, велику роль відігравали церковні установи — монастирі, єпископії, парафії.

Великого значення набувала освіта і книгописання.

Велика книгописна майстерня була при дворі князя Володимира Васильковича — книжника і філософа, якого «не було у всій землі, і після нього не буде». Як розповідає літопис, князь зробив щедрі пожертви церквам у своїх містах (Володимир, Берестя, Більськ, Кам'я-нець, Любомль) і єпископським кафедрам інших князівств — Луцькій,

41

Перемишльській, Чернігівській. Серед дарів літописець описує 36 книг. Шкіряна оправа найдорожчих книг прикрашалася золототканими тканинами (оловір), металевими накладками із зображенням в техніці пе-регородчастої емалі (її літопис називає фініптом). Усі ці розкішні оправи виготовлялись місцевими ремісниками. Деякі книги прикрашались чудовими мініатюрами.

Літопис, який прийнято називати Галицько-Волинським, складається з двох частин. Першу (життєпис Данила Галицького) написано високоосвіченим книжником у Холмі в основному з метою звеличення політи -ки Данила — спадкоємця і продовжувача справи давніх володарів Києва. Він — «князь добрий, хоробрий і мудрий», його славу можна зрівняти лише зі славою Святослава Ігоревича та святого Володимира Великого. На повен голос звучить в літописі патріотичний заклик: «Краще на своїй землі кістками лягти, ніж на чужій славним бути».

Волинська частина літопису починається 1261 роком. В основному вона писалася при дворі володимирського князя Володимира Василь-ковича в останні роки його життя. Можливе місце перебування літописця — містечко Любомль, де любив бувати володимирський князь. З приводу смерті князя в текст включено написану іншою особою похвалу Володимирові, значна частина якої — переробка «Слова про закон і благодать» митрополита київського Іларіона. У літописі згадані і частково переказані окремі «слави» — величальні пісні, з якими мають спільні риси обрядово-величальні колядки, що становлять один з найдавніших елементів української народнопоетичної творчості.

Яскравим виявом високого рівня культури була й архітектура краю. Будували переважно з дерева, кам'яними спершу були лише храми, рідше князівські палати. Збережений (у реконструкції) володи-мирський Успенський собор, будівництво якого було завершене 1160 р., повторює план Успенського собору Києво-Печерської лаври. У містах Галичини — Перемишлі, Звенигороді, Василеві, Галичі започатковано будівництво церков з білого каменю, широко стали застосовуватись у будівлях різьблені орнаменти. В одному лише Галичі відоме розташування не менше 30 мурованих монументальних споруд.

Місцевий іконопис розвивався на галицько-волинських землях під впливом київського. З робіт художників високого професійного рівня збереглась ікона богоматері Одигітрії кінця ХІІІ—ХІУ ст. з Покровської церкви м. Луцька (нині у Київському державному музеї українського мистецтва). Відома Ченстоховська ікона Божої Матері, популярна в Польщі, у ХІУ ст. була вивезена з Галичини. Галицьке образотворче мистецтво ХІУ ст. гідно представляє відома ікона святого Юрія-змієбор-ця на чорному коні (з с. Станилів поблизу м. Дрогобича, зберігається у Львівському державному музеї українського мистецтва). В ній немає

42

нічого зайвого. Ритм ліній і чітко обмежених кольорових плям підпорядкований єдиному художньому задумові: створити образ безстрашного воїна, вірного обов'язкові.

У культурі галицько-волинської доби ще виразніше, ніж раніше, спостерігається оригінальне поєднання слов'янської спадщини і нових рис, зумовлених зв'язками з Візантією, Західною і Центральною Європою, країнами Сходу. За рівнем культурного розвитку Галицько-Волинська держава не відставала від сусідів, а в багатьох випадках стала батьківщиною нових творчих здобутків. Князівству належить почесне місце в формуванні української культури, в зміцненні її зв'язків з культурами інших народів. Протягом століть у тяжкі часи панування іноземних держав українські діячі літератури, мистецтва, освіти звертались до спадщини минулих епох в тому числі і до доби Галицько-Волинського князівства. Спогад про його колишню велич підтримував дух визвольної боротьби українського народу.

***

Після смерті князя Данила, з правлінням його нащадків, почався поступовий занепад Галицько-Волинського князівства, хоча деякий час місцевим князям вдавалось зберегти єдину державу і політичний вплив в Європі.

Уже в середині ХІУ ст. польські феодали захопили Галичину і частину Західної Волині. Інша частина Волині перейшла у володіння князів литовської династії Гедимінів. Північна Буковина опинилась під владою Угорщини, а пізніше Молдавії та Туреччини.

Так припинила своє існування Галицько-Волинська держава. Роль Галицько-Волинського князівства надзвичайно велика. Воно об'єднало близько 90 відсотків української території, охороняло Україну від поневолення та асиміляції з боку Литви, Угорщини, Польщі та інших сусідніх держав, які зазіхали на благодатні українські землі. Галицько-Волинське князівство відкрило широкий шлях західноєвропейському культурному впливу на Україну, зберігаючи при цьому кращі традиції української національної культури.

Після занепаду Києва саме Галицько-Волинське князівство понад століття зберігало державну організацію на українських землях і фактично було головним політичним центром усієї України.

12. 1. Причини роздробленості Київської Русі. Кінець ХІ — середина ХІІІ ст. увійшли в історію Київської Русі як період політичної роздробленості. Окремі землі прагнули до самостійного розвитку. Уже у ХІІ ст. на території Русі з’являються окремі самостійні князівства і землі: Галицьке, Волинське, Київське, Муромське, Переяславське, Полоцько-Мінське, Ростово-Суздальське, Смоленське, Тмутараканське, Турово-Пінське, Чернігово-Сіверське князівства та Новгородська і Псковська землі. Характерною рисою роздробленості був її прогресуючий характер. Так, якщо у ХІІ ст. утворилося 12 князівств (земель), то їхня кількість на початку ХІІІ ст. становила 50, а в ХІV ст.— 250 князівств.

Роздроблення дістало в науці назву «феодального», оскільки його визначальними причинами були утвердження й подальший розвиток землеволодіння, виділення окремих земель і поява значних політичних центрів, їхнє прагнення до самостійності та незалежності від головного державного центру — Києва.

Проте політичну роздробленість Київської держави спричинили декілька чинників.

По-перше, великі простори держави, відсутність розгалуженого ефективного апарату управління.

На початок ХІІ ст. Русь займала площу майже 800 тис. км2, що, залежно від обставин, могло бути або свідченням державної могутності, або ж джерелом слабкості. Великий князь у цей час не володів достатньо міцним, складеним і розгалуженим апаратом влади, фактично не мав розвинутої мережі доріг, швидких видів транспорту чи засобів зв’язку для ефективного здійснення своїх владних повноважень на такій величезній території. Тому в запровадженні своєї політики великим князям доводилося покладатися на удільних володарів, яких, як правило, обтяжувала така зверхність. До того ж, вони самі були не проти посісти великокнязівський престол.

По-друге, етнічна неоднорідність населення.

Не сприяло міцності держави і те, що в Київській Русі поруч зі слов’янами, що становили більшість населення, проживало понад 20 інших народів: на півночі й північному сході — чудь, весь, меря, мурома, мордва, на півдні — печеніги, половці, турки, каракалпаки, на північному заході — литва і ятвяги. Більшість цих народів силою потрапили під владу київських князів або були ворожі їм.

По-третє, зростання великого землеволодіння.

У міру розвитку господарства і феодальних відносин зміцнювалося і велике землеволодіння. Базуючись на натуральному господарстві, воно посилило владу місцевих князів і бояр, які, у свою чергу, прагнули економічної самостійності та політичної відокремленості.

Велике землеволодіння утворювалося різними шляхами: захопленням земель сільської общини, освоєнням нових земель та їхньою купівлею. Наприкінці ХІ — у ХІІ ст. набуває поширення практика роздачі земель боярам та дружинникам у спадкове володіння (вотчину) в нагороду за службу князю. За підрахунками фахівців, вотчинних володінь усіх рангів у Київській Русі було понад трьох тисяч. Спочатку це сприяло зміцненню центральної влади, адже майже кожен із нових землевласників, стверджуючись у власній вотчині, як правило, спирався на авторитет великого князя. Але цілком опанувавши підвладні землі, створивши свій апарат управління, дружину, місцева верхівка дедалі більше відчуває її потяг до економічної самостійності та політичної відокремленості земель.

По-четверте, відсутність чіткого незмінного механізму спадкоємності князівської влади.

Спочатку на Русі домінував «горизонтальний» принцип спадкоємності князівської влади (від старшого до молодшого, а після смерті представників старшого покоління — від сина старшого брата до сина наступного за віком). Помітне збільшення кількості нащадків Володимира Святославовича та Ярослава Мудрого зумовило той факт, що вже наприкінці ХІ ст. деякі з них, виходячи з власних інтересів, почали енергійно виступати за «вотчинний», або «вертикальний», принцип (від батьків до сина). Паралельне існування, зміщення та накладання цих двох принципів, невизначеність і неврегульованість питання престолонаслідування досить суттєво розхитувало Київську державу, складало основний зміст міжусобних війн. У центрі міжусобного протистояння, як правило, перебував Київ, який на той час був не тільки символом, а й засобом влади.

По-п’яте, змінилася ситуація в торгівлі. Так, наприкінці ХІ ст. половецькі кочовища фактично перерізали торговельні шляхи до Чорного та Каспійського морів. Крім того, серйозного удару по транзитній торгівлі Київської Русі було нанесено двома подіями світового значення: по-перше, слабіючи, Візантія в 1082 р. за допомогу у війні з Сицилією дала дозвіл Венеції торгувати без мита і мати свої порти на території Візантійської імперії, по-друге, хрестові походи відкрили для італійських, французьких та німецьких міст морський шлях на Схід, безпосередньо з’єднали Західну Європу з Малою Азією, Візантією. До того ж у 1204 р. Константинополь, який був ключовим пунктом торговельного шляху «із варягів у греки», став жертвою четвертого хрестового походу. Унаслідок цього Київ залишився поза основними торговельними шляхами. Такий стан речей зумовив певний занепад Києва як центру торгівлі. З’являються нові центри торгівлі й нові торговельні шляхи. Дедалі серйозніше про себе починають заявляти Чернігів, Галич, Володимир-на-Клязьмі, Новгород, Смоленськ, Полоцьк. Слід підкреслити, що зростаючі на торгівлі міста в цей час ставали джерелом фінансових доходів, опорою політичного впливу місцевих князів.

По-шосте, постійні напади кочовиків та втручання сусідніх держав у внутрішні справи Русі.

Лише половці, за свідченням літописців, здійснили в 1055—1236 рр. 12 великих походів на руські землі, хоча, як уважають дослідники, насправді їх було набагато більше. До того ж половці понад 30 разів брали участь у міжкнязівських усобицях.

Крім того, неодноразово в міжусобній боротьбі брали участь правителі сусідніх держав: Польщі, Угорщини, Литви тощо, які були не проти прихопити і частину земель Русі.

Період політичної роздробленості в історії Київської держави є закономірним етапом, що відображає не особливості розвитку руського суспільства, а загальноєвропейські тенденції.

У період політичної роздробленості на території України існували Київське, Чернігівське, Новгород-Сіверське (виділилося з Чернігівського), Переяславське, Волинське та Галицьке князівства (останні два в 1199 р. були об’єднані в єдине).

Особливістю міжусобної боротьби князів було те, що вона не зводилася до висування територіальних претензій, кордони князівств-земель були, як правило, непорушні. Зміна кордонів відбувалася лише в разі переходу уділу від одного князя до іншого.

2. Київське князівство. Серед земель Південної Русі-України найважливіше місце займало Київське князівство, де розташовувалася столиця Русі. Власне Київське князівство охоплювало територію, що включала колишні землі полян, древлян, дреговичів і уличів. Київщина належала до найбільш розвинених в економічному відношенні земель Русі, у літописах згадуються 79 її міст. Головне місто — Київ, населення якого тоді складало близько 50 тис. жителів. Міста, як правило, були центрами ремесла і торгівлі. Через Київське князівство проходив Грецький, Соляний і Залозний торговельні шляхи. Основу господарства князівства складало орне землеробство.

Київ залишався релігійним центром Русі, куди прагнули потрапити прочани з усіх куточків держави.

Київська земля, що була давнім політичним і територіальним центром Київської Русі, не перетворилася, на відміну від інших земель, на спадкову вотчину якоїсь із князівських ліній. Упродовж ХІІ — першої половини ХІІІ ст. до неї ставилися як до власності великокнязівського київського престолу і навіть як до спільної спадщини давньоруського князівського роду. Київське князівство поділялося на ряд удільних князівств: Вишгородське, Білгородське, Васильківське, Брягінське, Торчеське, Пороське (Михайлівське), Трипільське, Канівське.

Боротьба за Київ завжди набувала загальнодержавного масштабу. Лише за одне століття (1146—1246 рр.) київський престол 46 разів переходив від одного князя до іншого.

У 40-х рр. ХІІ ст. розгорнулася жорстока боротьба за київський престол між родами Мономаховичів і Ольговичів, а потім між різними гілками Мономаховичів. У цій боротьбі князі брали собі за союзників половців, поляків, литовців та угорців. Усобиця в основному велася між Ізяславом Мстиславичем і Юрієм Долгоруким.

3. Чернігово-Сіверське князівство. Чернігівське князівство разом із Київським та Переяславським складали державне і територіальне ядро Русі, яке сформувалося в ІХ ст. Формування Чернігівського князівства завершилося в ХІ ст., коли Ярослав Мудрий, віддавши Чернігову колишні землі радимичів, в’ятичів, а також Муромську волость і Тмутаракань (сучасна Тамань), посадив там намісником свого сина Святослава. Чернігівське князівство належало до економічно розвинених. Проте в господарському розвитку князівство було неоднорідним. Найбільш розвиненими були землі навколо Чернігова. Більша частина князівства була вкрита лісами. Економічних зв’язків між окремими районами майже не існувало. Серед міст виділявся Чернігів — другий після Києва центр Русі. Загалом у князівстві нараховувалося більше 40 міст. Князівство поділялося на 16 уділів (найбільший — Новгород-Сіверське князівство).

У період свого розквіту в середині ХІІ ст. князівство справляло великий вплив на сусідні землі й навіть претендувало на роль об’єднувача земель Русі. Ольговичі були однією з найвпливовіших княжих родів. Певний час вони володіли і Києвом. Саме тоді в Києві було збудовано Кирилівську церкву, яка стала усипальницею чернігівських князів. Проте протягом ХІІ — першої половини ХІІІ ст. князівство не знало спокою. Часті зміни князів, облоги, землетруси, пожежі стали звичними для Чернігова. Але всупереч цьому саме в цей час місто швидко зростало і багатіло.

5. Переяславське князівство. Переяславське князівство як один із трьох осередків формування Русі склалося ще з його розподілу між синами Ярослава Мудрого. На відміну від інших князівств, у ХІІ — першій половині ХІІІ ст. Переяславське князівство не мало політичної самостійності й було цілком залежним від Києва, а пізніше — від Суздаля і Чернігова. У ньому, як правило, сиділи князі, які мали посісти київський престол, або ті, хто отримував це князівство як компенсацію за відмову від претензій на Київ. Територія князівства була порівняно невеликою: на заході межа Переяславщини проходила по Дніпру: на півночі — по верхів’ях Удаю, Сули, Хоролу і Псла; на сході й півдні переяславські землі межували зі Степом. Тут розташовувалися опорні пункти оборони від кочовиків: фортеці Воїнь, Лубни, Полтава. Окрім стольного Переяслава, інших великих міст земля не мала.

Попри небезпечне сусідство зі степом, господарство князівства було розвиненим: на родючих землях збиралися великі врожаї, випасалися численні стада худоби. Проте згодом часті набіги кочовиків зумовили занепад господарства. Князівство стало отримувати продовольчу допомогу від київських князів.

13. Таким чином, досконало дослідити національний характер українців, за словами Б. Цимбалістого, можливо лише докладно проаналізувавши структуру родинного життя в народі. Такий аналіз привів дослідника до одного важливого висновку, який полягає у тому, що однією особливістю життя української родини є становище у ній жінки-матері. Українська жінка відіграє в громадському житті надзвичайно важливу роль. Навіть в українській літературі прекрасна половина превалює над сильною половиною своїм бойовим духом (Леся Українка, О. Теліга та ін.). Український фольклор часто змальовує ситуації, де жінка домінує над чоловіком. Такий стан Б. Цимбалістий пояснює особливим “типом нашої суспільности і нашої культури” [7, с. 37].

Жінка-мати відіграє особливу роль у ментальності українців. За спостереженнями вченого, в дитинстві українцям набагато ближчою є мати, ніж батько. Саме до жінки-матері звернена глибока любов і навіть пієтизм її дітей упродовж усього їхнього життя. Навіть Україна найчастіше виступає під цим символом: “Україна-мати”, “Ненька-Україна”, що виражає характер патріотизму як відданість дітей матері. У релігійному житті більш поширеним є культ Богоматері, ніж Христа-Боголюдини. Ці факти пояснюються “матріархальним” характером української родини, де практично вся ефективна влада належить матері, яка до того ж повністю бере на себе виховання дітей. Батько не раз свідомо заявляє свою незацікавленість вихованням дітей, і тільки залишає за собою право для покарання дитини. Через це батько для української дитини є злим, недоступним, лише караючим авторитетом. Щоправда, існує також і другий тип батька – доброго, лагідного, який надмірно опікується дитиною, на кшталт материнського. Все це, на думку вченого, має вплив на виховання і формування характеру української людини.

Також формування ряду компонентів характеру українців, особливо негативних, учений пов’язував із тривалим поневоленням України, із чужою владою, що її українець інтерпретуватиме у світлі свого відношення до влади батька в родині, тобто ставитиметься з недовірою, ворожістю. І якщо й буде підкорятися, то лише через страх, а не через бажання. Поки влада в Україні була чужою, до того часу виправданим був бунт проти неї. Коли ж деспотична влада падає, тоді найчастіше в Україні настає анархія, або, на думку Б. Цимбалістого, українці не бажають відновлювати над собою владу, оскільки вона асоціюється у них із постійним насильством, страхом. Через це найліпше, коли кожен сам буде собі паном і всі між собою будуть рівними. У такій ситуації рівності не можна допустити, щоб хтось став вище. Через це істотною рисою українців є “анархічність української вдачі”, тобто невміння встановити свою владу і її втримати.

Звичайно, всі ці твердження вченого мають досить тенденційний характер і вимагають критичного ставлення і систематичних студій, але не враховувати їх при з'ясуванні чинників формування національного характеру неможливо.

Особливо варто прислухатися до слів Б. Цимбалістого, що стосуються ряду негативних компонентів характеру українців. Серед них автор виокремлював відсутність демократизму та рис, обов'язкових для державотворчого процесу: пошани до авторитету, почуття відповідальності, моральної відваги й справедливості, толерантності, “духу спільноти” тощо. Через відсутність вказаних ознак українські політичні середовища не мають взаємного світорозуміння, пошани й довіри до себе, не здатні діяти спільно, навіть ворожість до окупантів набуває форми ненависті та агресивності супроти своїх, навіть віра не рятує українців від цього.

Ще однією проблемою для українців є, на думку вченого, “брак єдности у наших змаганнях, внутрішні спори й чвари, взаїмне поборювання вичерпують національний організм, роблячи його нездібним до виконання важливих завдань” [6, с. 59].

Із усіх негативних рис, притаманних українцям, дослідник виділяє “параноїдне думання”, що стало для них майже панівним. Свідомість “параноїда” завжди хитка і догматична. У нього забагато страху перед несподіваним, його “Я” почувається заслабким, щоб дати собі раду з тимчасовим станом непевности і дезорієнтаціїї, що їх приносить кожна несподіванка” [5, с. 18].

“Параноїдний” тип стає небезпечним, коли його агресивність проявляється не на словах, а на ділі. Особливо ця агресивність направлена не на чужинців, а на внутрішні українські взаємини. Такі люди вороже ставляться до влади і політичних лідерів, тобто не мають ніякого відношення до влади, а завжди комусь підпорядковуються, і ніколи не почувають себе вільно стосовно влади. Себе такі люди завжди оцінюють дуже високо, хоча зверху виглядають скромними. Будь-яка критика їх ображає і викликає почуття помсти. Найбільше вони бажають задоволення своїх власних інтересів.

На думку “параноїдного” типу, все суспільство – це отара простих собі “дурнів”, нездатних глибоко і правильно думати, а єдино правильним є його власні погляди. На думку Б. Цимбалістого, людей “параноїдного” типу багато є в Україні.

Іншими негативними рисами українців, на думку дослідника, є те, що багато українців переконані про існування змови "масонів, жидів, лібералів проти українських самостійницьких змагань" і вважають таку змову єдиною причиною своїх політичних невдач.

Одночасно деякі українці були переконані, що оскільки Україна посідає в світі центральне місце, то вона покликана врятувати Європу і світ від світової загрози, що йде від Москви, вона єдина може встановити тривалий мир у Європі. Ці українці вірили, що після тривалої неволі Україна воскресне. Своє переконання вони ґрунтували не на об'єктивній оцінці власних сил і міжнародній ситуації, а на вірі у те, що у світі йде боротьба між Добром і Злом, і в кінцевому результаті остаточно переможе Добро і тим самим воскресне Україна. На їхню думку, це обов’язково мало відбутися з Україною, як нагорода за всі її страждання і терпіння. І це воскресіння вони порівнювали із воскресінням Ісуса Христа.

Такі думки українців пов’язані з тим, що вони є віруючими християнами, хоча Б. Цимбалістий писав: “для багатьох українців релігійність є радше сентиментально настроєва, а релігійна практика це радше зберігання різдвяних та великодних звичаїв і недільна привичка ходити до церкви, для забезпечення себе на випадок смерти, а часом лише, щоб стрінутися зі знайомими” [6, с. 58]. Але не можна в даному випадку зменшити роль церкви в житті українців.

До тих українців, котрі вірили у воскресіння України, належав і Б. Цимбалістий. Звичайно, він розумів, що досягти цього воскресіння, тобто незалежності, дуже важко, вона не прийде сама собою. Її потрібно вибороти, а для цього, по-перше, кожний громадський, політичний і культурний діяч повинен критично поставитися до наслідків своїх рішень, оскільки кожна дія і кожне рішення впливають на розвиток майбутніх подій; по-друге, всім українцям потрібно перестати міряти людей та їхні справи силою їх патріотичних почуттів; по-третє, навчитися поважати не тільки своє, але й чуже, оскільки з нього можна почерпнути багато корисного; по-четверте, українські політики мають налагодити взаємини зі своїми опонентами, через те, що всіх їх об’єднують єдині національні інтереси; по-п’яте, потрібно відкинути агресивність, взаємну ненависть, звинувачення, підозри, образи. Особливу увагу Б. Цимбалістий приділяв тому, що в українців виробилася риса шанувати закони, оскільки це “важлива громадянська чеснота, без якої жодна демократична система не може існувати. Як наслідок довговікового поневолення українці не мали нагоди виплекати в себе таку чесноту. Бо як могли вони навчитися шанувати закони, коли ті закони були чужі, накинені і несправедливі для них. Вони мусіли лише бунтуватися і відкидати їх” [8, с. 11].

Таким чином, на думку вченого, тільки врахувавши всі ці факти, можна стати політично зрілими громадянами. За словами Б. Цимбалістого, українці повинні пройти духовне хрещення, після якого вони будуть “старатися жити в згоді зі своєю вірою. Така самостійно здобута віра має зобов'язуючу силу; вона стає центром думання і життя людини” [6, с. 59]. Але Б. Цимбалістий застерігає українців, щоб вони не дай Боже не пішли за демагогами і не допустили їх до влади, оскільки це призведе народ до катастрофи, а пішли за справжніми своїми національними лідерами. Якщо таке відбудеться, українці зуміють вибороти незалежність і збудувати свою власну державу. Пророцтво Б. Цимбалістого збулося. Ми справді маємо сьогодні незалежну Україну, а українці (маючи на увазі останні події, пов’язані з виборами) дійсно стали політично зрілою нацією. Вибори збурили, як ніколи, все суспільство, й українці показали свій справжній характер. Скільки гарних його рис, що таїлися десь у глибині, тепер проявилося. Це і милосердя, доброта, взаємодопомога, благородство, готовність стояти до кінця, захищаючи свої права. Цей непростий етап у житті українського народу закінчився, але нехай не закінчиться в людях запас якостей, що роблять з кожного Людину і Громадянина.

14. Монгольська держава сформувалася напри-кін. XII ст. Розрізнені племена об'єднав хан Тему-чин. Обраний у 1206 р. верховним правителем усієї Монголії — Чингізханом, він почав великі завойовницькі походи. Підкоривши Китай, вирушив у Середню Азію та на Кавказ. Десятки держав і тисячі міст було розорено. У 1223 р. на р. Калка сталася перша збройна сутичка монголів із русинами, які прийшли на допомогу половцям. Однак руські князі навіть перед грізною небезпекою не змогли переступити через розбрат і спільно вдарити по ворогу. У результаті об'єднані русько-половецькі сили зазнали нищівної поразки: загинуло 6 князів та 9/10 руських воїнів. Але й монголо-татари, зазнавши великих втрат, не наважилися продовжувати похід углиб Русі й повернули назад.

Нова хвиля монгольської навали розпочинається 1237 р., коли на прикордонних рубежах Русі з'явилося 150—200-тисячне військо онука Чингізхана — Бату-хана (Батия). Руські князі знали про підготовку цього походу, але, поглинені власними чварами, нічого не зробили для об'єднання сил. Як наслідок, упродовж зими 1237—1238 рр. було завойовано Рязанське та Владимиро-Суздальське князівства, всю Північно-Східну Русь. У 1239 р. мон-голо-татарське військо, незважаючи на героїзм русинів, здобуло і зруйнувало Переяслав і Чернігів, а в грудні 1240 р. оволоділо Києвом.

Протягом 1241 р. завойовники вогнем і мечем пройшли галицькі та волинські землі, вдерлися у Польщу, Угорщину, Чехію, Словаччину, Трансільванію. Проте знекровлені на Русі кочівники вже 1242 р. були змушені припинити своє просування у західному напрямку.

Повернувшись у пониззя Волги, вони заснували нову державу в складі Монгольської імперії — Золоту Орду зі столицею у м. Сарай. Звідси хай Батий розіслав послів по руських землях, вимагаючи у місцевих князів покори к визнання себе за верховного правителя. З того часу Київська Русь як незалежна держава припинила існування.

Залежність руських земель від завойовників виявлялася насамперед у трьох сферах: економічній, політичній, військовій. Економічна залежність зводилася до обкладання місцевого населення даниною, від якої звільнялася лише церква. У політичній сфері залежність полягала в затвердженні Ордою князів па престолах та видачі ярликів на управління землями, незважаючи ні на права князів на той чи інший престол, ні на бажання народу. Військова залежність передбачала обов'язок руських князів делегувати своїх воїнів до монгольського війська та брати участь у його воєнних походах.

Монголо-татарська навала мала для Русі катастрофічні наслідки, відкинувши її у розвитку на кілька століть тому. Загинула, була забрана у рабство або втекла з насиджених місць значна частина населення, в т. ч. й еліти, втрата якої не тільки помітно ослабила протидію загарбникам, а й суттєво загальмувала розвиток феодального господарства. Занепали ремесла й торгівля, були зруйновані міста. Проте державницькі традиції давньоруського періоду продовжували жити, оскільки на їх основі утворилася Галицько-Волинська держава, безпосередня! спадкоємиця Русі з центром у Києві.

10. Галицьке та Волинське князівства в XI—XII ст.

У процесі децентралізації Київської Русі па її території, виділяються окремі політичні утворення. З українських земель першою відособилася Галичина. Ті економічне та політичне піднесення зумовлювалося надзвичайно вигідним розташуванням, важкодоступним для кочових нападників; наявністю стратегічно важливих торговельних шляхів на Захід; великими покладами солі, значення яких зросло після того, як кочівники відрізали Русь від Чорного моря; віддаленістю від Києва, що послаблювало вплив центральної влади.

Помираючи, Ярослав Мудрий заповів Галичину своєму внукові Ростиславові, який, щоправда, так і не вступив у володіння нею. Законними спадкоємцями Галичини зуміли стати лише його сини — Рюрик, Василько і Володар. Перший володів Перемишльською землею, другий —" Теребовлянською, третій — Звенигородською. Головну увагу брати Ростиславичі спрямовували на захист своїх володінь від агресивних сусідів — Польщі, Угорщини, київських та волинських князів, приборкання опозиційного боярства, зміцнення південно-східних кордонів краю.

Після смерті Ростиславичів син Володаря князь Володимирко (1124—1152) поступово об'єднав Звенигородське, Перемишльське, Галицьке й Теребовлянське князівства в одне і переніс у 1144 р. свою столицю до Галича. Від імені нової столиці весь край став називатися Галицьким князівством, Галичиною. Хоробрий воїн, талановитий дипломат Володимирко Володаревич умів вийти з найскрутніших ситуацій. Він дав відсіч спробам Польщі та Угорщини захопити Галицьку землю, поклав край намірам великого князя Ізяслава поновити залежність Галичини від Києва, уклав союзні угоди з Візантією та Суздальщиною. За його правління розширилися межі князівства на сході — по Дністру, Пруту й Серету, було приєднано Погоринську волость на Волині.

Раптова смерть Володимирка не перервала державотворчого процесу в Галичині. За правління його сина — Ярослава Осмомисла (1152—1187) Галицьке князівство стало наймогутнішим на українських землях. Воно розширилося до узбережжя Чорного моря, у період найвищого піднесення володіло Бессарабією, частиною нинішньої Румунії, низкою придунайських міст. Князівська столиця перетворилася на торговельний, ремісничий і культурний центр України на Заході. В місті звели десятки палаців та храмів, зокрема величний кафедральний храм Успіня Божої Матері, що став престольною церквою галицького єпископа.

Створивши в Карпатах систему оборонних ліній та сформувавши дисципліноване, добре озброєне і вишколене військо, Ярослав Осмомисл успішно воював проти угорських і польських агресорів, половецьких орд. Брав участь у боротьбі за Київ, який нерідко змушений був визнавати залежність від Галича. Водночас князь Ярослав розірвав з традиційною політикою попередників, які у боротьбі проти волинських і київських князів орієнтувалися на Суздаль.

Утверджуючи авторитет князівської влади у Галичині, Ярослав Осмомисл натрапив на активну протидію місцевого боярства, яке формувалося переважно не з князівської дружини, як в інших землях, а з родоплемінної знаті. Свої маєтки галицькі бояри отримували не від князя, а, головним чином, шляхом привласнення общинних земель, купівлі, а то й насильного захоплення їх у селян. В їхніх руках опинилися соляні промисли, які мали велике господарське значення. Все це дає підстави стверджувати! про значний вплив олігархічних кланів на політичний та економічний розвиток Галицького князівства.

Наступником Ярослава Осмомисла став його син Володимир (1187—1199), правління якого розпочалося із серйозних проблем. У 1187 р. бояри збунтувалися і вигнали його з Галича, запросивши на престол волинського князя Романа Мстиславича. Але після вторгнення угрів, яких запросив на допомогу князь Володимир, Роман покинув Галичину. Правда, угорський король замість того, щоб повернути галицькі землі Володимиру, привласнив їх. Лише спираючись на підтримку німецького князя і польського короля, Володимир Ярославич улітку 1189 р. повернув батьківський престол і княжив до самої смерті. На цьому припинилася династія Ростиславичів та й саме існування окремого Галицького князівства.

Волинська земля отримала назву від давнього політичного центру — м. Волинь на Західному Бузі. Вже на поч. XI ст. він поступився місцем новій столиці — м. Володимиру. Волинь, захищена лісами, озерами, болотами, багата чорноземами, звіриною, мала розвинуте сільське господарство, різні промисли. Розташована на перехресті шляхів, вона вела прибуткову торгівлю з Литвою, Польщею, Західною Європою. Володимир перетворився в одне з найбагатших міст України, де розвивалися не тільки торгівля, ремесло, а й духовне життя. Будували храми, найвеличнішим з яких був собор Успіня Богородиці, монастирі, світські споруди. У Володимирі постійно діяв єпископат. Серед інших міст виокремлювалися Луцьк, Белз, Дорогобуж, Пересопниця, Кременець.

Аж до сер. XII ст. Волинська земля не мала власної князівської династії: вона або безпосередньо управлялася з Києва, або його ставлениками. Тільки за князювання Ізяслава Мстиславича Волинь отримала статус спадкової вотчини й надовго закріпилася за його родом. Проте політична роздробленість, що охопила в той час землі Київської Русі, не сприяла зміцненню Волинського князівства.

Відновити розпорошені й занедбані володіння свого роду і навіть розширити їх на землі литовського племені ятвягів удалося Роману Мстиславичу, який у 1170 р., після смерті батька — Мстислава Ізяславича, став волинським князем, а згодом • володарем могутньої Галицько-Волинської держави, до якої ввійшла більшість українських етнічних земель.

15. Галицко - Волинське князівство (1199 - 1340).

В 1199 році волинський князь Роман Мстиславович, син Мстислава Изяславича об'єднав Галицкое й Волинське князівства, а також опанував Києвом і створив сильну державу із центром у Володимирі . До складу цієї держави входила більшість українських земель. Ця держава перебувала між Дніпром і Карпатами. У зовнішній політиці Роман Мстиславович опирався на середні верстви населення, він боровся з боярською анархією.

У зовнішній політиці Роман Мстиславович встановив гарні стосунки з Угорщиною, Візантією, Німеччиною (династія Гогенштавфенов). Після його смерті (1205), використовуючи малолітство його синів Данилы й Василя , підняла голову боярська олігархія. Боярин Владислав Кормильчич навіть оголосив себе на невеликий час князем (1213 - 1214). У цей час втрутилися Польща й Угорщина, які поставили на князівський престол свого ставленика угорського королевича Коломана (1214 - 1219). Боротьбу проти венгеро - польської агресії вели спільно (1219, 1221, 1227) покликаний боярами галицкий князь Мстислав Удатной (1219 - 1228) і молодий князь Данило . В 1229 році Данило опанував Волинню, в 1238 році - Галичиной, а в 1239 році підкорив собі Київ, де посадив свого воєводу Дмитра (який геройски захищав місто від татар).

В 1238 році князь Данило Романович розгромив під Дорогочином німецьких лицарів. Після навали татар, Данило Романович був змушений поїхати в Золоту орду й визнати свою залежність від Золотої Орди. Однак він готувався до боротьби проти монголо - татар, будував зміцнення на Поділля , Волыне й Київщині, карав "татарських людей" - тих, хто співробітничав з татарами.

Данило хотів організувати антитатарську коаліцію, у яку намагався залучити тата римського Інокентія 4, угорського короля, польських і литовських князів. Для цього Данило погодився на унію (релігійний союз ) і в 1253 прийняв від римського тата королівську корону. Однак ідея хрестового походу проти татар не знайшла підтримки. В 1254 році Данило сам відбив набіги татар, однак після нового набігу під керівництвом хана Бурундая в 1259 році був змушений визнати владу Орди й зрити зміцнення.

На півночі в 1250 році Данило вів боротьбу з ятвягами й литовцями, зайнявши Новгородок, Слоним і в 1254 році примусив литовського князя Мендовга до союзу. У внутрішній політиці він вів боротьбу проти заколотних бояр, опираючись на міщан і вірних йому бояр. Він проводив політику економічного й культурного розвитку своєї держави. Він побудував такі міста як Львів ( названий по імені його сина Лева ), Пагорб і інших . Під час усього періоду правління він управляв державою разом зі своїм братом Василем.

Після смерті Данила княжив його син Лев ( 1264 - 1301), що намагався знайти компроміс із татарами й брав участь у їхніх походах на Польщу. Він розширив границі Галицко - Волинського держави: відібрав частину Закарпаття в Угорщини, разом із чеським королем Вацлавом 2 воював проти Польщі й в 1292 приєднав Люблянщину . Він намагався захопити Литву, що привело до розриву з Волинським князівством. В 1270 - х роках Лев переніс столицю держави у Львів, де вона перебувала до 1340 року.

Син Лева - князь Юрій 1 ( 1301 -1315) знову об'єднав Галицкое й Волинське князівства. Однак через сильний тиск сусідів він був змушений віддати Люблянщину Польщі, а Закарпаття - Угорщини. Держава Юрія 1 мало світовий престиж. Самого Юрія називали "королем Русі" - Georgi Regis Rusiae, а константинопольський патріарх Атанасий погодився ( 1303) на створення Галицкой митрополії. Зі смертю Юрія закінчується період розквіту Галицко - Волинського князівства.

Його сини Лев 2 і Андрій 1 ( 1315 -1323) правили спільно в Галичине й на Волыне. Вони допомагали розвитку зовнішньої торгівлі, давали торговельні привелегии купцям із Кракова й Торуня . Обоє князя загинули, захищаючи свою країну від монголо - татар. Із цими князьми закінчується пряма династія по чоловічій лінії Мономаховичей: рада бояр вибрала галицким князем Болеслава - сина сестри Лева 2 і Андрій 1 і князя Тройдена Мазовецкого . Болеслав, зійшовши на престол взяв ім'я Юрія 2 і прийняв православ'я ( до цього він був католик). Юрій 2 Болеслав ( 1323 - 1340), одружений на дочці великого литовського князя Гедимина , був у союзі з Литвою й Германієм. Він допомагав німецьким колоністам, дарував магдебурзьке право деяким містам ( Сянок). При ньому збільшилося число іноземців при дворі. Це обурило серед бояр, які отруїли Юрія 2.

Після смерті останнього князя Юрія 2 ( 1340) почалася боротьба між сусідніми державами за Галичину й Волинь. Литовський князь Дмитро - Любарт зайняв Волинь, а польський король Казимир 3 увійшов у Галичину ( 1340), захопив Львів і забрал скарбницю галицких князів. У справи Галичины втрутилися й угорці. У цей час галицкие бояри під керівництвом перемышльского воєводи Дмитра Дядько встановили боярську олігархію, що визнали Польща й Угорщина. Боярська влада проіснувала до 1349 року, коли король Казимир 3 у союзі з монголо - татарами раптово захопив Львів і Галичину . Він уклав договір з Литвою й Угорщиною, по якому Галичина , Західна Волинь і Холмщина залишалися до кінця життя Казимира 3 у складі Польщі. В 1370 - 1387 р. Галичина виявилася під владою Людовика - угорського короля, що став також і польським королем. З 1387 року польська королева Ядвіга приєднала Галичину до Польщі, намагаючись перетворити її й Холмщину на польські провінції. Була посилена колонізація Галичины поляками й німцями. У Галичине організовувалися католицькі місії. Зі зміцненням польської влади в Галичину стала прибувати польська шляхта ( дворяни). Які одержали у володіння багато хто галицкие землі. У складі Польщі Галичина перебувала до 1772 року.

Закарпаття виявилося під владою Угорщини й залишалося там за винятком деяких років правління Лева 1 і Юрія 1, до 1918 року. Буковина після розпаду Галицко - Волинського держави була приєднана до Молдавського воєводства, у складі якого вона перебувала до 1774 року.

16. XII-XIII століття на Русі увійшли в історію як період феодальної роздробленості. По смерті великого князя київського Мстислава, сина Володимира Мономаха, Київська Русь розпадається на багато князівств і земель. Поза сумнівом, основною причиною розколу великої централізованої держави була відсутність у місцевих князів і бояр зацікавленості у сильній владі великого київського князя. Розвиток відокремленого землеволодіння, можливість передання землі у спадок робило їх повновладними господарями, не залежними від Києва.

Серйозними причинами роздробленості можна назвати й великі розміри держави та пов'язані з цим труднощі управління, відсутність чіткої системи престолоспадкування і княжі усобиці.

У процесі децентралізації виділяються Київське, Чернігово-Сіверське, Переяславське, Волинське, Галицьке, Володимиро-Суздальське, Полоцьке та інші князівства.

Місцеві князі реформують державний апарат, створюють власні збройні сили - дружини. Князівства тепер діляться на волості, куди князем призначалися посадники. Поступово знижувалася роль народного віча. Хоча в Новгороді та Пскові формою правління була боярська республіка.

Київське князівство залишалося загальнодержавним центром, у якому містилася резиденція митрополитів. Фактично сталася лише зміна форми державного ладу. Деякі вчені називають її федеративною монархією, бо основні питання внутрішньої та особливо зовнішньої політики вирішувалися колективно найбільш впливовими князями. Важливим аргументом на користь подібної політики була постійна загроза з боку половців. У 60- 70 роки XII ст. виділяються два центри, які намагаються об'єднати навколо себе руські землі, - Київ і Володимир-на-Клязьмі. Але посилення впливу боярства, яке ставило власні місцеві інтереси вище загальнодержавних, знову викликає загострення міжкнязівських стосунків і прискорення процесів роздроблення. Тим і скористалися зовнішні вороги - лицарі-хрестоносці, половці. Але найжахливішої руйнації завдали Русі татаро-монголи.

На кінець XII - початок XIII ст. у Центральній Азії утворюється могутня військово-феодальна Монгольська держава. У 1206 р. її очолив Темучин, проголошений Чипгісханом. Одразу ж починаються завойовницькі війни проти сусідів, а потім татаро-монголи поступово просуваються до кордонів Київської Русі. В 1223 р. на р. Калка 25-тисячне татаро-монгольське військо завдає нищівної поразки дружинам південноруських князів, які навіть перед обличчям грізної небезпеки не змогли переступити через розбрат і виступити спільно. Наступний похід проти Русі татаро-монголи починають у 1237 р. під орудою онука Чингісхана - Батия. Протягом 1237-1238 рр. були захоплені рязанські, володимирські, суздальські, ярославські землі.

У 1239 р. Батий захоплює Переяслав і Чернігів і виступає на Київ, де правив воєвода Данила Галицького - Дмитро. Восени 1240 р. починається штурм. За допомогою стінобитних машин завойовники вдерлися у Київ, але городяни продовжували мужньо боронитись. Останнім пунктом опору захисників стала Десятинна церква. Місто було пограбоване й зруйноване. За легендою, воєводі Дмитру за мужність було збережено життя. Потім здобиччю завойовників стають Кам'янець, Ізяслав, Володимир, Галич.

Завдяки багаточисельності та міцній організації татаро-монгольських військ, з одного боку, та розпорошенню, військовій непідготовленості руських дружин, з іншого, Батий зумів приєднати до своєї імперії - Золотої Орди, яка охоплювала територію від Уралу до Чорного моря, практично всю Русь.

Окрім татаро-монголів, Русь воліли завоювати ще лицарі-хрестоносці, польські та угорські феодали. Проте Данилові Романовичу, галицько-волинському князю, вдалося вгамувати їхні зазіхання.

Татаро-монгольська навала значною мірою загальмувала соціально-економічний, політичний і культурний розвиток стародавньої Русі. Феодальна роздробленість була фактично законсервована, про відродження власної державності не могло бути й мови.

Виконавши роль буфера для країн Західної Європи (у татаро-монголів вже не було сил її здобувати), Русь на довгі роки опинилася під ігом. Лише Галицько-Волинському князівству формально вдалося зберегти обмежену незалежність, визнавши, втім, владу Орди. Інші ж землі втратили будь-яку самостійність. Князі змушені були визнати себе васалами Золотої Орди, з рук хана діставали право на княжіння (ярлик) і платили тяжку данину.

17. Паралельно з ослабленням українських державних формацій після навали кочівників у XIII – XIV ст. на Півночі, над Балтикою, оформилась нова державна організація – Литва, яка не тільки об’єднала литовські племена, але й почала наступ на білоруські, а згодом і українські землі.

У середині ХІІІ ст. після утворення литовської держави, литовський князь Міндовг (1230-і рр.) зайняв Чорну Русь (Новгородок) і Полоцьке князівство, що призвело до зіткнення з князем Данилою Галицьким. Але у 1254р. було укладено мир, вони навіть поріднилися. Міжусобна боротьба довела литовську державу до розпаду. Вдруге об’єднав її у 1316р. князь Гедимін (1316 – 1341), здобувши білоруські та українські землі. Він зайняв Менщину (Мінськ), Берестейщину, Волинь, Турово-Пінщину і північну Київщину. Вибрав собі 1323р. столицею Вільно. Гедимін почав себе називати “королем литовським і руським”. Для зміцнення своєї держави Гедимін через подружжя своїх дітей пов’язав родинні зв’язки з українськими і білоруськими князями, сприяв поширенню української культури в Литві. Син Гедиміна – князь Любарт очолював українські сили у битві проти Польщі (к. Казимир ІІІ) і Угорщини (к. Людовіка). Ця битва закінчилася втратою Галичини і Холмщини на користь Польщі (1387р.)

А більшість території Волині приєднується до складу Литовської держави.

В результаті переможної битви на Синіх Водах з татарами (1362р.) великий князь литовський Ольгерд (1345 – 1377) оволодів Київщиною, Переяславщиною і Поділлям, дещо згодом під владою Литви опинилась більша частина Чернігово-Сіверської землі. В результаті цього територія Литовського князівства збільшилась майже вдвічі і за Ольгерда складалася на 90% з українських і білоруських земель.

Руські князі разом із литовськими панами становили провідну верству держави. Руська мова стала державною мовою, українська культура, освіта, право вільно розвивалися і панували в литовській державі. Православна церква була правлячою (10 із 12 синів Ольгерда були православними).

Після Ольгерда внаслідок міжусобної боротьби до влади прийшов його молодший син Ягайло (1377 – 1392), який в зв’язку із зовнішньою загрозою Великому Литовському князівству з боку Німецького ордену і Московського князівства за Чернігово-Сіверські землі змушений був зблизитись з Польщею і одружився з польською королівною Ядвігою і уклав 1385р. в Крево унійний союз з Польщею. Кревська унія поклала початок соціально-культурному і політичному впливові Польщі на Литву. Коронувавшись Польською короною, великий литовський князь Ягайло зобов’язався зробити католицтво державною релігією у Литві, приєднати її до Польщі, а разом з нею українські та білоруські землі. Однак завдяки енергійній діяльності Вітовта (1392 – 1430) племінника Ольгерда, (який тому віддав Литву) підтриманого українськими і білоруськими феодалами, Велике князівство Литовське збереглося як незалежний державний організм і проіснувало до 1569р.

Соціально-політичний устрій українських та білоруських земель тривалий час зберігав в основному свій попередній зміст. Князі з династії Гедиміновичів лише змінили колишніх Рюриковичів й визнали верховну владу над собою великого князя литовського. Саме цим пояснюється порівняно легке утвердження влади Литви над Україною. Для українців литовське панування було набагато меншим злом, ніж тяжке золотоординське ярмо. До цього слід додати, що литовці досить швидко потрапили під вплив більш культурної Русі, яка сприяла розвитку і могутності Литовського князівства. Однак великокнязівська влада, проводячи курс на утвердження централізованої держави, прагнула не допустити зміцнення місцевих династій на окремих українських землях і позбавити їх місцевої підтримки. Ці намагання викликали незадоволення українських феодалів, яке поглиблювалось також неухильним зростанням суспільних і політичних привілеїв католиків.

1413р. у Городні укладено нову литовсько-польську унію, за якою тільки католики могли брати участь у великокнязівській раді. Відвертий наступ української знаті за утвердження свого пріоритетного становища стався після смерті Вітовта (1430). Тривалий час Литовське князівство було ареною жорстокої битви різних політичних груп.

Вході цієї боротьби були відновлені удільні князівства Київське (1440) і Волинське (1445). При цьому Київське князівство охоплювало не тільки Київську землю, а й Переяславщину і Брацлавщину, що фактично було відновлення української державності на короткий час до 1470р. У подальшій боротьбі українських феодалів проти литовського централізму і переваги польських впливів помітну роль відіграли виступи князів Івана Гольшанського, Михайла Олельковича, Федора Більського (1480), а також повстання Михайла Глинського (1508). Однак повсталим не вдалося підняти широкі верстви населення, в тому числі більшість магнатів і православної шляхти, які в цілому інтегрувалися в політико-адміністративну систему литовської держави і не боялися реставрації удільно-князівського ладу.

В І чверті ХVI ст. Чернігівщина і Новгород-Сіверщина остаточно потрапили під владу Великого князівства Московського.

Щодо соціально-економічного розвитку, в Литовському князівстві тривав процес формування феодального землеволодіння і посилення закріпачення селянства. Відбулося формування фільваркової системи шляхетського господарства, яке було пов’язане із посиленням товарно-грошових відносин.

Найважливішим станом був шляхетський стан – це декілька десятків магнатських родів – великих феодалів, що були нащадками Рюриковичів або Гедиміновичів. Серед них – князі Острозькі, Сангушки, Збаразькі, Вишневецькі, Заславські, Чорторийські, Четвертинські, які займали високі посади у литовській державі, проте опинилися поза її найвпливовішим органом – “пани-рада” в результаті посилення литовсько-католицької партії.

Із зростанням міст їх мешканці сформувалися в окремий стан – міщанство, яке домоглося введення магдебурзького права (міського самоврядування). Його отримали Львів (1356), Кам’янець-Подільський (1374), Луцьк (1432), Київ (1497) та інші.

Найнижчим прошарком соціальної піраміди було селянство, яке, так само як і міщанство, було неоднорідним. Залежно від форми феодальної експлуатації, характеру повинностей його умовно поділяють на три групи:

Чиншові селяни, або денщики, які сплачували феодалам натуральну і грошову ренту (чинш). Це особисто вільні та економічно незалежні селяни-общинники. Поступово чиншові селяни зникають у ході формування фільваркової системи.

Тяглі селяни, які вели господарство на земельних ділянках, що належали феодалам.

Службові селяни – це ремісники, рибалки, конюхи, бортники, які обслуговували двір феодала.

У процесі зростання феодального землеволодіння, утвердження фільваркової системи господарювання відбулося зближення між різними категоріями селянства, а його феодальна залежність поступово переросла та юридично оформилася в залежність кріпосну.

Основою економіки України у XIV – ХVІ ст. були землеробство і традиційні промисли: мисливство, бортництво, рибальство, причому останні переважали у господарській діяльності значної частини населення. Правовою базою у державі був “Литовський статут”, що мав три редакції: 1529р. – Старий, 1566р. – Волинський і 1588р. – Новий, в основу яких було покладено традиційні норми місцевого звичаєвого і писаного (“Руська правда”) права.

Цей статут був також головним збірником права на Україні, в тому числі головним джерелом українського права на Гетьманщині; на Правобережжі він діяв аж до 1840р.

Литовський статут узаконював права феодалів на володіння землями й поневолення та закріпачення селян, а також численні привілеї. Так, статут 1566р. остаточно скасував всі обмеження шляхетської земельної власності, закріпив за шляхтою законодавчі права і створив організоване представництво шляхти на загальнодержавних сеймах.

Статутом 1588р. було остаточно закріпачено українське селянство. За селянами зберігалося лише право на володіння рухомим майном, необхідним для виконання повинностей на земельних наділах, якими вони користувалися.

2. Боротьба проти Москви і татарської небезпеки, а також Лівонська війна вимагали від Великого Литовського князівства величезних витрат на військові потреби, надзвичайного напруження всіх сил литовської держави. Допомогу їй могла надати Польща, яка головною умовою поставила об’єднання в один державний організм обох країн. Побоюючись втратити своє панівне становище, литовські та українські магнати виступили проти остаточного злиття з Польщею. Натомість шляхта українська і білоруська, прагнучи розширити свої станові привілеї на польський зразок та обмежити владу магнаторії, підтримала ідею об’єднання. Після гострої політичної боротьби завершив свою роботу Люблінський сейм (серпень 1569р.), який об’єднав Литву і Польщу в одну державу – Річ Посполиту з одним спільним сеймом, сенатом і королем. Литва зберігала деякі елементи автономії лише в межах своєї етнічної території й частково Білорусії. Під владою Польщі опинилися майже всі українські землі, які поділялися на воєводства: Руське (Галичина), Белзьке, Підляське, Волинське, Подільське, Брацлавське, Київське, Берестейське, пізніше – Чернігівське.

Шляхта українська, литовська і польська зрівнялися в правах і отримували право володіння маєтками у межах всієї держави.

Це означало посилення польської експансії, що супроводжувалась зростанням соціального гноблення. Вже в І половині XVI ст. розвиток фільваркової системи, посилений вивіз хліба на ринок, зменшення селянської оранки і збільшення панщини зумовили серйозні зрушення в соціальному житті. Люблінська унія посилила намагання української, литовської шляхти та магнаторії максимально використати свої привілеї, щоб закріпачити селянина. Величезні земельні простори Брацлавщини, Київщини, Лівобережжя опинилися в руках українських, переважно волинських, а також польських магнатів, які створювали тут свої латифундії і намагались утвердити кріпосницькі порядки. Так, на лівому березі Дніпра князь Ієремія Вишневецький володів значною частиною Полтавщини, 56 містечками і селами, 39610 господарствами і 423 млинами.

Утвердження Польщі на українських землях супроводжувалось намаганням польської шляхти і магнаторії денаціоналізувати український народ, змусити його зректися своєї мови і культури. Особлива роль в експансії католицизму на Україні належала єзуїтам (з 1564р.), які стали головним фактором утвердження католицької реакції в Речі Посполитій.

Більшість православних ієрархів прагнучи домогтися рівноправності православ’я з католицизмом в новій державі пішли на визнання зверхності Ватикану. У 1596р. у Бересті було проголошено об’єднання католицької і православної конфесій. Однак унія викликала гострі протести і протидію всіх верств українського населення, в тому числі більшості української знаті і шляхти. В результаті в Речі Посполитій почали функціонувати три церкви: католицька, православна і греко-католицька (уніатська).

Наступ католицизму, обмеження в правах православних, ліквідація традиційних соціальних інститутів призвело до деградації значної частини тогочасної української еліти. Почалася денаціоналізація давніх українських аристократичних родів – Вишневецьких, Синявських, Корецьких, Сангушків, Заславських, Ружинських та інших, які переходили до католицтва, польської мови і зрікались українства. Цей процес не обминув і українську шляхту. Однак основна маса українського населення не піддавалась ополяченню й окатоличенню. Дедалі більшу активність у спротиві національно-релігійному гнобленню відіграють братства, які виникли як станові організації українського міщанства. За зразком Львівського братства (1586р.) вони виникають скрізь по Україні. З часом стали всестановими інституціями, братва відіграли важливу роль у захисті загальнонаціональних інтересів, розвитку української культури і захисту її від полонізації, насадження католицизму.

Активну діяльність на захист православ’я розгорнули і ті нечисленні представники української знаті, які ще залишилися вірними своєму народу. Серед них чільне місце посідає князь Костянтин Острозький, один з найбагатших і найвпливовіших магнатів. З його меценатством пов’язане створення в його резиденції м. Острозі значного культурного осередку, школи, друкарні, діяльність гуртка визначних українських вчених, письменників, які розгорнули боротьбу православ’я проти католицизму та уніатства.

Із 1610-х рр. до оборони православної церкви та інтересів віруючих активно прилучилася нова суспільна верства – козацтво. Історичною подією став вступ 1615р. до Київського Богоявленського братства гетьмана П. Сагайдачного разом із козацьким Військом Запорізьким. Під впливом такого союзництва активізувалося церковне життя. У 1620р. за сприяння Сагайдачного та Київського братства було канонічно відновлено православний єпископат. Єрусалимський патріарх Феофан висвятив митрополита київського Й.Борецького та 5 єпископів.

Але, православний єпископат і всю церкву було легалізовано лише протягом 1632 – 1633 рр., вже після смерті короля Сигізмунда ІІІ, запеклого ворога православ’я, завдяки рішучим діям козацтва й православної шляхти і лише тоді, коли новим митрополитом київським став П.Могила (1632 – 1647рр.).

П.Могила докорінно реформував церковне життя. Він прагнув поліпшити матеріальне і суспільне становище православної церкви, зрівняти її у правах із католицькою. Митрополит запровадив постійний нагляд за дисципліною духовенства, за порядком богослужіння. Створено Духовну консисторію яка чинила слідство і суд над духовенством.

У богослужінні було запроваджено українську мову.

П.Могила разом з групою освічених богословів і письменників систематизував православні догми та обряди й підготував до друку перший православний Катехізис.

Митрополит досить успішно порозумівся з братствами та козацтвом. Він реставрував та відновив багато духовних святинь православ’я (храм святої Софії, Трьохсвятительську церкву, Спас на Бересті, Михайлівський, Видубицький монастирі в Києві та ін.).

Особлива увага приділялася культурно-освітній справі та впорядкуванню богословсько-культової діяльності церкви. П.Могила створив у Києві колегію (Києво-Могилянська академія з 1701р.) 1632р. на кшталт західноєвропейських із викладенням латинською та слов’янською мовами, грецькій мові, яка була популярною у братських школах, не надавалося, вже, великого значення.

У друкарні Києво-Печерської лаври видавалися богослужбові книги, богословські твори та шкільні підручники. Велику цінність мали дуже поширені “Служебник” і “Требник” виправлені та систематизовані Могилою.

12 грудня 1996р. на відзначення 400-річчя від дня народження митрополита київського, галицького і всієї Русі Петра Могилу було канонізовано.

18. Роз'єднаність українських земель, відсутність єдиного політичного центру, спустошливі турецько-татарські набіги, іноземний гніт спричинили складні процеси в розвитку української культури XIV—XVI ст. З 60-х років XIV ст. значна частина українських земель перебувала під владою Литви. Перші роки під владою Литви практично не внесли кардинальних змін у суспільний устрій українських земель, вони існували як окремі князівства. Але з часом політичні обставини складалися не на користь України: почав зростати авторитет Московського князівства, особливо після перемоги над татаро-монголами на Куликовому полі у 1380 році; виникла небезпека з боку німецьких рицарів, яка викликала занепокоєння литовського князя Ягайла. Наслідком політичних побоювань Литви став договір з Польщею 1385 р. За умовами договору литовський король Ягайло мав одружитися з польською королевою Ядвігою; він зобов'язувався прийняти католицизм і зробити його державною релігією Литви; приєднати до Польщі литовські та українські землі. Так звана Кревська унія відкривала шлях до полонізації українських земель та експансії католицизму.

Вже в 1387 р. Галичина повністю перейшла під владу Польщі. Польські магнати посідали вищі посади, захопили великі земельні володіння. Дрібна шляхта одержувала землі за умови постійного проживання в Галичині. Хоча міста дістали Магдебурзьке право, але користуватись ним могли лише католики. Процес полонізації поступово поглиблювався. В 1434 р. в Галичині було введено польське врядування та суди.

Скасувати повністю незалежність Литовського князівства Польщі не вдалося. Опір цьому чинили литовські феодали й намісники, які керували Київським та Подільським князівствами. Остаточне поневолення українського народу сталося з підписанням Люблінської унії 1569 р. За умовами унії Литва об'єднувалася з Польщею в єдину державу — Річ Посполиту. Унія знищила рештки традицій державного самоврядування. Адміністративний поділ українських земель тоді складався з семи воєводств: Руське (Галицьке), Белзьке, Волинське, Подільське, Брацлавське, Київське, Чернігівське. Поза межами Польщі залишилася закарпатська Україна в складі Угорщини, Північна Буковина — під владою Молдовії.

Полонізації українських земель сприяла й своя, національна шляхта, сподіваючись отримати більше прав та привілеїв після остаточного об'єднання Польщі й Литви. Частина української шляхти почала переймати польські звичаї, побут, мову і навіть католицьке віросповідання.

Довгий час православна церква залишалася для українського населення єдиним осередком національної самобутності, духовності й культури. Великою шаною вона користувалась і в литовських князів, які до 1385 року були православними.

В українських землях поступово поширювався католицизм. У 1375 р. в Галичині засновано латинське архієпископство, котре незабаром було перетворено на латинську митрополію. До її складу ввійшли єпископства в Перемишлі, Холмі, Володимирі. Однак довгий час католицька церква існувала тут лише номінально, бо не було парафіян. Крім того, самі єпископи часто мешкали за межами своєї єпархії.

Проте католицька церква провадила активну місіонерську діяльність через різні ордени. Першим з'явився домініканський орден у XIII ст. Потім було збудовано значну кількість монастирів: у Луцьку, Барі, Бродах, Бучачі, Вінниці, Києві, Коломиї, Констянтинові, Овручі, Львові, Снятині, Ярославлі. У XIV ст. був заснований орден францисканців. У 1345 р. католики вже мали окремий вікаріат, до якого належали чернечі обителі у Львові, Снятині, Городку, Коломиї, Галичі. З XV ст. з'явився орден бернардинів, який спочатку діяв у Галичині, а пізніше й на Волині. Всі ці ордени сприяли поширенню католицизму серед українців і їх полонізації.

Складність церковного життя в Україні литовсько-польської доби пов'язана і з тим, що православна церква не мала державної підтримки, переживала глибоку кризу, значно поступалася католицькій освіченістю. Однак не лише православна, а й католицька церква в Україні не здобула авторитету і почала занепадати. Розкішне життя кардиналів та католицьких єпископів, продаж церковних кафедр та індульгенцій, негідна поведінка окремих римських пап — все це підривало велич та могутність католицької церкви. Реакцією на ці явища став реформаційний рух у країнах Західної Європи, в тому числі й у польсько-литовській феодальній державі.

Першими на терени України проникають ідеї гуситства, чому сприяли інтенсивні зв'язки з Чехією: українці навчались у Празькому університеті, були учнями Яна Гуса. Для України в гуситському русі важливі не лише релігійні, але й національні мотиви. На початку XV ст. починається національне пробудження, виникає протест українців проти полонізації, а гусити висували ідеї національної незалежності. Наслідком стало пробудження інтересу до рідної мови, поява перекладів Священного Писання українською.

Впливи Реформації стають найбільш відчутними в 50-х роках XVI ст. У Галичині, на Волині, Вінниччині, Брацлавщині, Київщині, Житомирщині утворюються громади кальвіністів, антитринітаріїв, соціан та ін. І хоча реформаційний рух в Україні не набув масштабів Західної Європи, його вплив на пробудження національної свідомості й культури українського народу був вагомий.

Як відомо, на зміну Реформації в Західній Європі прийшла контрреформація — реакція католицької церкви. Не обминув цей процес і Україну. У 1568 р. в українських землях розпочав діяльність орден єзуїтів. Орден було засновано в Парижі у 1534 р. і затверджено папою Павлом під назвою "Товариство Ісуса". Орден єзуїтів через місіонерську та педагогічну діяльність наполегливо продовжував справу полонізації та окатоличення українського населення. Ним було засновано ряд шкіл: у Перемишлі, Фастові, Острозі, Львові, Вінниці. В Україні тоді діяли 23 єзуїтські колегії. У школах, окрім освітянської справи, увага акцентувалась на пропаганді католицького віровчення.

Соціально-економічні умови, історичні обставини спричинили до підписання Берестейської церковної унії в жовтні 1596 р. Її підписанню передувало багато подій як об'єктивного, так і суб'єктивного характеру. Не останню роль в її підписанні відіграла частина православних ієрархів, яка ще в 1590 р. вступила у таємні переговори з польським королем Сигізмундом III і висловила бажання приєднатись до католицької церкви. А в 1595 р. прихильники унії (за підтримки королівського уряду) направили своїх посланців — єпископа Луцького Кирила Терлецького та єпископа Володимирського Іпатія Потія в Рим, де вони у присутності папи Климента VIII прийняли його зверхність від імені всього православного народу. З цього часу католицизм став активно поширюватись на теренах України.

Влучну оцінку Берестейської унії дав Іван Франко: "Укладена за мотивами далеко більш політичними і адміністративно-дисциплінарними, ніж догматично-релігійними, Брестська унія відразу внесла величезний фермент в лоно руського народу, спричинила тимчасовий запал, пожвавлення, інтелектуальний рух, жваві диспути,... та в кінцевому підсумку ослабила Русь, деморалізувала її ненавистю братів до братів, взаємним недовір'ям і нетерпимістю і була однією з причин козацьких війн, які принесли Україні "руїну", а Польщі зародок політичного занепаду".

Складна соціально-політична ситуація, що склалася в польсько-литовську добу в Україні, істотно позначилася на розвитку української культури. Загалом ці обставини не припинили культурного процесу в українських землях, лише надали йому специфічних особливостей. По-перше, українські землі відновили економічні й культурні зв'язки з західними державами, які були зруйновані в період татаро-монгольської навали. По-друге, українська культура зазнала істотного впливу ідей європейського Відродження, зокрема поширення гуманізму. По-третє, культурний процес в українських землях тривав в умовах гострої релігійно-політичної боротьби між сходом і заходом за сфери впливу. Вказані особливості притаманні усім сферам української культури періоду феодальної роздрібненості, але найрельєфніше вони виявляються у сфері освіти й книгодрукування.

19. Вказаний даною темою період історії в Європі – це час, коли застій середньовіччя змінився бурхливим і динамічним суспільним розвитком нового часу. В ХІV-ХV ст. феодалізм досяг свого апогею. Однак натуральне господарство вичерпувало себе, товарно-грошові відносини ставали дедалі помітнішими в житті суспільства. Потреба в розширенні економічних зв’язків закономірно припинила дроблення земель, з’явилися умови для їх об’єднання. Важливим чинником цього процесу стало поступове складання сучасних європейських народів. На цій основі в Західній Європі утворюються централізовані держави в формі феодальних монархій.

Розвитком буржуазних відносин, що підривали основи феодалізму, культурним відродженням, поширенням ідей Реформації та гуманізму, соціальними та національними революціями позначено в європейській історії ХУІ-ХУІІ ст.

На Сході Європи ці процеси були ускладнені й загальмовані наслідками монголо-татарського завоювання. До того ж, землі України – тодішньої Південно-Західної Русі – стали об’єктом гострого суперництва сусідніх держав – Польщі, Литви, Московського князівства, Кримського ханства. Як в таких умовах український народ вів боротьбу за своє визволення і державність, в чому полягав його суспільно-політичний та етнічний розвиток, що згодом привів до національної революції середини ХУІІ ст., чим було викликано та як відбувалося становлення її майбутнього лідера – козацтва – на ці та інші питання має відповісти дана лекція, яка буде викладена за таким планом:

1. Загарбання українських земель Литвою та Польщею.

2. Виникнення і розвиток українського козацтва.

3. Етнічне згуртування та національне піднесення українського народу.

1. Загарбання українських земель Литвою та Польщею. У ХІІІ – першій половині ХІV ст. продовжувачем державності Русі на її південно-західних землях та провідною силою опору іноземній агресії виступало Галицько-Волинське князівство. Жорстока поразка, завдана 1323 р. руським військам ординським ханом Узбеком, підірвала воєнну і політичну міць Галицько-Волинської держави. Смерть загиблих в бою князів Андрія та Лева припинила князівську династію Романовичів, які протягом більш як 120 років вели боротьбу за незалежність і державну єдність Південно-Західної Русі. Втрачаючи власне політичне значення, осередок української державності став предметом гострого суперництва Польщі та Литви. В результаті остання закріпила за собою Волинь, а польський король у 80-х рр. ХІУ ст. остаточно утвердив свою владу в Галичині. Буковина з середини ХІУ ст. опинилася в складі Молдавського князівства, Закарпаття ще раніше захопила Угорщина.

Іноземне поневолення західноукраїнських земель перервало процес формування незалежної державності українського народу. Економічно слабкі, роз’єднані, політично занепадаючі руські князівства Подніпров’я і Поділля перебрати на себе роль збирання та визволення українських земель з-під монгольського іга не могли. Зате мету підпорядкувати собі “всю Русь” поставив володар сусідної Литовської держави великий князь Ольгерд (1345-1377).

Литовські племена здавна були північно-західними сусідами східних слов’ян. В “Повісті минулих літ” вони згадуються як такі, що не мали власної політичної організації і платили данину Києву. “Литва з болота на світ не показувалася”, - вказував в середині ХІІІ ст. автор “Слова про загибель руської землі”. Однак саме тоді в Поніманні склалась раньофеодальна держава – Литовське князівство.

Вже за Міндовга (1230-1263) Литва включила в себе Чорну Русь, головне місто якої Новгород-Литовський (нинішній білоруський Новогрудок) на певний час став столицею держави. Зростаючи й далі за рахунок західних руських земель, Литва переймала їх більш високу культуру і досвід політичної організації. Це обумовило зближення литовської і руської знаті, “ослов’янення”, “обрусіння” литовських князів, які одружувалися з руськими княжнами й бояринями, переходили у православну віру, переймали місцеву мову, побут та звичаї. Тому далекосяжні плани великого литовського князя Ольгерда зустріли скоріше співчуття, ніж протидію українського населення, що сподівалося таким чином звільнитися від більш обтяжливої залежності від монголо-татар.

В кінці 1350-х рр. Ольгерд зайняв Брянськ і просунувся на сіверські землі. У 1362 р. добровільно визнав владу Литви київський князь. Поповнені киянами литовські війська того ж року зайняли Переяславщину, на Правобережжі розбили невеликі орди подільських татар, які підтримували Польщу в її протистоянні з Литвою, і зайняли Поділля.

Литовським успіхам в Україні сприяли феодальні усобиці в Золотій Орді (там в 1359-1361 рр. змінилося сім ханів). Однак монгольська держава не настільки ослабла, щоб так легко змиритися з втратою українських земель. Швидше за все, відношення між Ордою і Литвою в цей час грунтувалися на договірній і взаємовигідній основі: монголи погодилися на поширення політичного контролю Литви на всю Південно-Західну Русь за умови збереження данинної залежності цієї території від Орди. Не дарма один з руських літописців, відзначивши, що Ольгерд “багато земель і країв завоював, і гради, і княжіння узяв собі… і збільшилось княжіння його більше всіх”, підкреслював, що литовський володар “не стільки силою, скільки мудрістю воював”.

Приєднавши більшість сучасних українських, білоруських і частину російських земель, Литва стала великою феодальною державою, яку самі литовці називали Велике князівство Литовське, Руське й Жемайтійське. Руські землі становили 9/10 загальної площі князівства і мали великий вплив на суспільно-політичне й культурне життя Литви. Руська мова тут стала мовою державною; чимало норм “Руської правди”, місцеві назви суспільних станів, урядових посад були сприйняті литовцями. Був відновлений адміністративно-територіальний устрій, характерний для Київської Русі. Територія була поділена на удільні князівства, які являли собою автономні державні утворення.

Місцева руська знать мала майже ті самі права і привілеї, що й литовська: князі і бояри брали участь у великокняжій раді; деякі з них обіймали найвищі посади в адміністрації та війську, охоронялися майнові права феодалів. Протягом перших десятиліть литовського володарювання привілейоване становище мала православна церква.

Однак на відміну від Київської Русі державна влада концентрувалася в руках великого литовського князя, який одноособово розпоряджався військовими силами і матеріальними засобами країни. Місцеві князі були лише дорадниками і виконавцями його волі, бо земельні володіння мав тільки той, хто служив великому князю. Українські удільні князівства користувалися самоуправлінням, але поширювалося воно лише на господарські відносини, суд, релігію і в жодному разі не на державну адміністрацію. Нарешті, у відновлених українських уділах – Київському, Переяславському, Чернігівському, Новгород-Сіверському та ін. князівську владу отримали не нащадки Рюриковичів, а сини і племінники литовського князя – Ольгердовичі.

Таким чином, хоча центральна влада постійно підкреслювала, що литовці “старовини не рушать і новини не вводять”, насправді відбулися суттєві зміни. Литовська держава не була державою українською. Значний на перших порах політичний вплив українських князів і бояр був обумовлений не організацією державних структур, а лише зближенням литовської і української знаті. Удільні Ольгердовичі використовували прагнення місцевих феодалів до автономії для протистояння централізаторській політиці Вільна. Зміцнення влади великого князя чи зовнішньополітична переорієнтація Литви за таких умов становили пряму загрозу державницькому становищу українських уділів.

Так воно і сталося після Кревської унії Литви з Польщею (1385 р.), коли значно посилилися польсько-католицькі впливи на литовську знать і, відповідно, опір руських аристократів. Енергійний великий князь Вітовт на початку 90-х рр. збройною силою усунув “за непослух” кількох удільних князів та передав їх володіння своїм прибічникам. Посилилась феодальна залежність селян та жителів міст. За словами сучасника, Вітовт тримав підвладні руські землі в “залізних кайданах”.

Однак плани великого литовського князя сягали ще далі. Скориставшись тим, що усунутий від влади в Золотій Орді хан Тохтамиш шукав притулку в Південній Русі, Вітовт домігся від нього зняття данинної залежності з руських земель, тим самим остаточно закріпивши їх за Литвою. Крім того, як стверджує один з літописців, “радився Вітовт з Тохтамишем, кажучи: “Я посаджу тебе в Орді на царство, а ти мене посади на Москві на великому княжінні на всій Руській землі”.

Честолюбні наміри литовського князя дорого коштували Україні. 12 вересня 1399 р. в гирлі Ворскли 80-тисячна русько-литовська армія разом з татарами Тохтамиша зазнала нищівної поразки від 100-тисячного війська хана Тимур-Кутлука. Ламаючи відчайдушний опір населення (вистояли тільки потужні фортеці – Кам’янець-Подільський, Кременець, Луцьк), ординці спустошили Київщину, Переяславщину, Поділля, Волинь. Так, за висловом одного з польських істориків, “ у потоках крові потонули мрії Вітовта про об’єднання в межах Литовської держави всієї Русі, всієї Східної Європи”.

Однак згодом великий литовський князь все ж вирішив кілька важливих зовнішньополітичних завдань. Перемога в липні 1410 р. об’єднаних слов’янсько-литовських сил над Тевтонським орденом під Грюнвальдом завдала нищівного удару німецько-католицькій агресії, припинила її розгортання на південь і схід. У 20-х рр. завдяки дружнім стосункам з Ордою, Вітовт розширив кордони своєї держави аж до Чорного моря, зміцнив їх системою замків.

Посилення впливу католицької церкви, яка після Кревської унії стала державною, дискримінація та феодальні утиски руського населення викликали його зростаюче незадоволення. В 1430-1440-х рр. Русь охопило масове повстання проти литовсько-польського панування. Політичним прапором руху, основною силою якого були жителі міст та дрібна православна шляхта, стали “зрусілі” Ольгердовичі, які після смерті Вітовта боролися за великокнязівську владу з прихильниками пропольської орієнтації.

Обрання (1430 р.) великим литовським князем відомого своїми антипольськими поглядами Свидригайла Ольгердовича викликало польську збройну агресію на Волині і Поділлі. Розпочалася народна війна проти загарбників. Міщани Луцька під керівництвом воєводи Юрші, захисники Олеського замку на чолі зі старостою Іваном Преслужичем не тільки витримали облогу поляків, а й значно стримали їх наступ.

Налякані розмахом визвольної боротьби в Україні, великі литовські феодали у 1432 р. скинули Свидригайла й проголосили великим князем брата покійного Вітовта Сигізмунда Кейстутовича. Сигізмунд відновив унію з Польщею за зверхності її короля.

Майже всі руські землі – Вітебська, Смоленська, Новгород-Сіверська, Київська, Полоцька, Волинь, Брацлавщина – не визнали влади Сигізмунда. Свидригайло оголосив ці території “Великим княжінням Руським”, а себе – його великим князем. Місцеві урядові посади все більше перебирала православна знать.

В політичній боротьбі удільної Русі цілком певно визначились дві протилежні тенденції: прагнення до повної автономії – і намагання литовських властей ліквідувати її. Все вирішували сила і єдність як українського суспільства, так і литовсько-польської унії, що відроджувалася.

Однак єдності у повсталої Русі не було. Після того, як польський король урівняв у правах з католиками тих православних аристократів, які стали на бік Сигізмунда, руська знать почала відмовлятися від боротьби. Внаслідок жорстокої поразки під Вількомиром 1435 р. та інших невдач Свидригайло зрікся титула великого руського князя. Вперта боротьба українського міщанства та шляхти була придушена збройною силою, але примусила власті зберегти Київське та Волинське удільні князівства. Привілей короля Казимира ІV 1447 р. розширив права всіх феодалів, звільнив їх від деяких державних повинностей, гарантував шляхті особисту недоторканність. Це послабило незадоволення українського служилого стану, шляхта слідом за князями і боярами все більше переходила від конфронтації з польсько-литовською владою до її підтримки. Таким чином було підготовлено остаточну ліквідацію удільного устрою – Волинського (1452 р.) та Київського (1470 р.) князівств. І хоча кияни двічі не пускали до міста призначеного їм воєводу Мартина Гаштовта, захистити втрачені залишки руської автономії це вже не могло.

З кінця ХV ст. особливу роль в житті українських земель починають відігравати сусідні держави – Московське князівство та Кримське ханство.

Московське князівство, остаточно звільнившись від монголо-татар (1480р.), вогнем і мечем приєднало основний масив великоруських земель і перетворилось на могутню централізовану державу. Великий князь Іван ІІІ “богом дарованим з діда-прадіда правом” проголосив себе “государем всієї Русі”. Підпорядкування всіх земель колишньої Київської Русі стало центральним завданням московської зовнішньої політики.

Протягом кінця ХV-ХVІ ст. відбулася серія війн за українські володіння Литви, в результаті яких Москва захопила Чернігівські і Сіверські землі, а значна частина українських та білоруських князів і бояр перейшла на службу до московського князя. Вони не без підстав сподівалися на те, що здобути “милості” в Москві легше, ніж відстояти власні інтереси в Литві. Втім, і ті українські аристократи, що залишилися, теж більше розраховували на ласку Литовського князя і польського короля. Так було започатковано трагічний процес втрати традіційної політичної еліти, “обезглавлювання” українського народу, що надалі могло привести до загрози самому його існуванню.

В липні 1569 р. Литва та Польща підписали Люблінську унію, за якою було утворено нову державу – Річ Посполиту з одним монархом – королем польським і великим князем литовським одночасно, спільною зовнішньою політикою, однаковим маєтковим правом. Разом з тим обидві частини держави зберігали окремі уряд і адміністрацію, суд, фінанси, власне військо та законодавство.

Дуже ослаблена Лівонською війною з Московською державою та пропольською опозицією всередині країни Литва не змогла відстояти від зазіхань польської шляхти свої українські володіння. Всі вони перейшли до Польщі. На засіданнях польського сейму було вибудовано цілу теорію, згідно з якою вся Русь здавна належала польським королям – внаслідок добровільного визнання їх влади, завоювання або успадкування. Ці твердження прямо перегукувалися із претензіями на спадщину Київської Русі московських володарів. Таким чином, слідом за московською з’явилася ще одна, польська доктрина, яка позбавляла українців права на власну державність. Представники української шляхти, що прибули на сейм, не протестували. За дотримання мінімальних вимог (збереження всіх існуючих привілеїв, свободи віросповідування, руської мови в офіційному діловодстві) вони підтримали ідею приєднання до Корони.

Після 1569 р. українські землі були розділені на сім воєводств: Руське (Галичина), Белзьке, Волинське, Брацлавське, Київське, Подільське та Чернігівське (утворене 1635 р. після того, як “істинно польські” Чернігівщина та Сіверщина були відібрані у Москви). На їх території (крім Галичини) діяло не польське, а литовське право (Статути 1566 та 1588 рр.), великі міста керувалися положеннями магдебурзького права. Однак, незважаючи на це, польські феодали поширили своє панування на більшу частину України.

На час Люблінської унії та після неї для економічного та соціально-політичного життя українських земель найбільш характерними були такі явища:

1. Інтенсивне зростання великого феодального землеволодіння – насамперед на Волині, в Галичині (за станом на 1629 р. в руках 37 волинських магнатів засереджувалося ¾ селянських господарств воєводства). Але й придбані внаслідок унії землі Придніпров’я король щедро роздавав магнатам, при цьому дещо перепадало й українській знаті. Так, черкаський староста князь Вишневецький випросив у короля привілей на “пустинь, звану ріку Сулу, ріку Удай і ріку Солоницю” до московського кордону – на 40-і роки ХVІІ ст. Вишневецькі мали тут 40 тис. селянських дворів, 56 міст і містечок.

2. Розвиток товарно-грошових відносин, втягування українських земель через Польщу в європейську торгівлю хлібом. Це зумовило появу і різке зростання фільварків, тобто власного господарства феодалів, спрямованого на виробництво хліба на продаж та власну переробку сировини і заснованого на постійній щотижневій панщині; зміцнення феодальної власності на землю.

3. Посилення феодального гноблення селянства внаслідок формування фільваркової системи, розвитку панщини, здачі феодалами своїх маєтків в оренду та під заставу, зменшення селянських наділів.

В 20-х рр. ХVІІ ст. панщина на Волині складала 4-5 днів, на Київщині – 2-3 дні на тиждень від господарства. 1588 р. ІІІ Литовський статут остаточно ввів кріпацтво; власник отримав право на власний розсуд регламентувати повинності селян.

4. Розширення території проживання українського народу, господарське освоєння Східного Поділля, Південної Київщини, Лівобережжя, початок колонізації Слобожанщини. На нових землях вдосконалювалась техніка землеробства, розвивались ремесла, торгівля. Сюди тікали селяни з усієї України, заохочені звільненням від повинностей і податків на 20-40 років у так званих “слободах”. Тут складався новий тип господарства, заснованого на вільній праці козака-власника або вільнонайманого робітника, формувалися економічні і соціальні підвалини майбутньої Визвольної війни.

5. Поглиблення суспільного поділу праці, зародження мануфактурного виробництва (ХVІІ ст.), розвиток старих і виникнення нових міст, особливо на Наддніпрянщині протягом другої половини ХУІ – першої половини ХVІІ ст. Гальмування процесів урбанізації всевладдям шляхти (заборона зовнішньої торгівлі для міщан, звільнення шляхти від мита і т.ін.). Дискримінація українського міщанства (обмеження при вступі до цехів, податкові пільги іноземцям, перешкоди у виборі місця проживання) та феодальна експлуатація городян (чинш, церковна десятина).

6. Розвиток започаткованої в ХІV-ХV ст. станової організації суспільства. Стани виникали на основі визначених законом прав, привілеїв та обов’язків (на відміну від класів, які відображають економічне становище певних соціальних груп). Протягом ХVІ – першої половини ХVІІ ст. розмежування між основними станами – шляхтою, міщанством, духовенством, селянством стало спадковим і майже непроникним. Закріплена розвинутим кодексом законів (Литовські статути 1529, 1566, 1588 рр.) станова організація суспільства мала значний вплив на правову свідомість українців. Усвідомлення цінності закону, гарантії прав поєднувало їх із західноєвропейською правовою і політичною думкою. Московська держава, навпаки, формувалась як деспотична монархія, в якій воля царя є єдиним законом для підданих. В цій відмінності – корінь протиріч, з якими зіткнулись українці в стосунках з Москвою в часи Хмельниччини і пізніше.

7. Ополячення, окатоличення українських феодалів, викликане, з одного боку, появою більш привабливої західноєвропейської культурно-релігійної альтернативи, а з іншого - політикою національної дискримінації, яку проводив польський уряд. Це була фактична втрата українцями своєї аристократичної еліти, що жила за формулою “русин за походженням, поляк за національністю”.

8. Формування козацтва як окремого стану і поступове вироблення козацькою старшиною рис нової національної еліти.

20. У XVI—XVII ст. українські землі розвивалися у тісному взаємозв’язку та під впливом культури Західної і Центральної Європи епохи Відродження та Реформації. Це підтверджують явища й процеси економічного, громадського, релігійного, культурного життя українців у складі Польської держави.

Люблінська унія 1569 р.

Велике князівст��о Литовське пост<b>упово занепадало. Унаслідок Лівонської війни з Московією (1558—1583 рр.) воно опинилося на межі воєнної катаст��офи й змушене було піти на пост<b>упки Польщі, яка прагнула приєднання Литви.

Злиття Польщі й Литви в одну державу відбулося на об’єднаному засіданні сейму в Любліні, що тривав з 10 січня до 12 серпня 1569 р.

1 липня 1569 р. посли Великого князівст��а Литовського підписали акт про унію. Польща і Литва об’єдналися в одну державу, яка діст��ла назву Річ Посполита (республіка).

Основні умови Люблінської унії

• Об’єднання Польщі й Литви у федеративну державу, очолювану виборним монархом, який одночасно є польським королем і великим князем литовським. Він мав обиратися на спільному польсько-литовському сеймі й коронуватися в Кракові.

• Створення єдиного сейму, грошової сист��ми і ведення спільної зовнішньої політики

• Збереження Польщею і Литвою свого державного ст��тусу: окреме законодавст��о, судова сист��ма, центральний і територіальний уряди, військо і фінанси. Проте в Литві власний сейм ліквідувався.

• Перехід до складу Польщі українських земель — Підляшшя, Волині, Київщини та Брацлавщини.

Литовське князівст��о отримало ст��тус автономії. Українські землі, що paніше належали Литві, переходили під владу безпосередньо Польщі й поділялися на шіст�� воєводст��: Белзьке, Брацлавське, Волинське, Київське, Подільське, Руське.

Наслідки Люблінської унії для українських земель

• На українську територію нові форми соціального та правового життя, у тому числі принципи шляхетської демократії, міського самоврядування поширювалися через Польщу.

• Українські землі, на відміну від литовських, не забезпечили coбi окремий ст��тус у політичній та соціально-правовій сист��мі нової держави.

• Суспільна верхівка зазнала відчутного впливу католицизму та польської духовної культури, наслідком чого ст��ло ст��імке ополячення української шляхти.

• Залучення України через господарський комплекс Речі Посполитої до міжнародної сист��ми економічного життя призвело до ост��точного закріпачення селян, пост��йного зрост��ння експлуатації підневільного населення, зосередження торгівлі в руках шляхти. Прагнучи інтенсифікувати сільське господарст��о і зорієнтувати його на потреби зовнішнього ринку, поляки утворювали власні господарст��а, що називалися фільварками (у перекладі з німецького — xyтip, ферма). Під фільварки відводилися кращі землі, a їx розвиток забезпечувався за рахунок панщини — примусової підневільної праці селян. Розгортання фільваркової сист��ми зменшило селянські наділи, призвело до збільшення панщини, примycів і втрати селянами права вільного переходу від одного пана до іншого.

• Православним українцям заборонялося займати вищі державні посади, у міст��х православні українці усувалися від участ�� в самоуправлінні, українські ремісники і купці опинилися в менш вигідних умовах, ніж польські (більші податки, заборона займатися певними ремеслами, обмеження торгівлі).

• В уст��новах панувала тільки польська мова та латина як мова ocвiти, судочинст��а, діловодст��а.

Берест��йська церковна унія 1596 р.

В об’єднанні православної й католицької церков були зацікавлені польський король — для ост��точного ополячення українців і білорусів, Папа Римський — для збільшення своїх володінь і доходів, православні ієрархи — для зрівняння в правах з католицькими. У 1596 р. в Берест�� була проголошена церковна унія — об’єднання православної церкви з католицькою, унаслідок чого утворилася нова — уніатська церква (греко-католицька).

Основні умови Берест��йської унії

• Прийняття католицької догматики про чист��лище, походження Духа Святого від Бога-Отця та Бога-Сина.

• Визнання зверхност�� Папи Римського як першоієрарха всієї христ��янської церкви.

• Збереження православної візантійської обрядовост�� та юліанського календаря.

• Проведення богослужінь церковнослов’янською мовою.

• Виборне право на заміщення митрополичної та єпископської кафедр із наст<b>упним затвердженням обраних духовних осіб світською владою.

• Збереження за нижчим духовенст��ом права одружуватися, на відміну від обов’язкової безшлюбност�� латинського духовенст��а.

• Підтвердження східних принципів організації чернечого життя.

• Зрівняння у правах руського духовенст��а з латинським у Речі Посполитій: звільнення від сплати податків, право займати державні посади, надання єпископам прав сенаторів.

• Навчання у школах і семінаріях на україно-білоруських землях повинно проводитися грецькою та слов’янською мовами.

• Підпорядкування братст�� єпископам.

Діяльніст�� православної церкви в Peчi Посполитій було заборонено, закривалися православні храми та парафіяльні школи, що діяли при них, православні монаст��рі та церкви передавалися католикам або уніатам (греко-католикам), ченці та священики зазнавали переслідувань з боку польської шляхти. Фактично відбулося не рівноправне об’єднання церков, а підкорення православ’я католицизму. Проти церковної унії вист<b>упили народні маси, част��на знаті на чолі з князем Василем Кост��нтином Ост��озьким (1527—1608 рр.), братст��а (громадські організації міщан, ст��орені для захист<b>у православної паст��и). Це змусило Польщу в 1632 р. знову дозволити легальне існування православної церкви.

Отже, релігійна ситуація в Україні наприкінці XVI — у першій половині XVII ст. була складною і драматичною. Як у Західній Європі в XVI ст. від католицизму відокремився протест��нтизм, так в Україні й Білорусії від православної церкви відокремилася греко-католицька.

Реформація в Україні

У першій половині XVI ст. в Європі набув поширення антикатолицький рух, який діст��в назву Реформація. Прибічники руху вимагали обмеження влади духовенст��а, здешевлення обрядів і проведення їх національними мовами, відміни церковного землеволодіння та ін.

У кожній країні Реформація мала свої особливост��. Вплив ідей Реформації на українських землях проявився не ст��льки в поширенні нових (протест��нтських) віровчень, скільки в заст��суванні реформаційних ідей для оновлення православ’я, що перебувало у кризовому ст��новищі. Насамперед православні підтримали думку про використ��ння в церковних обрядах живої української мови. Утілення цієї ідеї потребувало високоосвіченого духовенст��а, наявност�� національних шкіл і друкарень. У середині XVI ст. в Україні з’явилося Святе Письмо, перекладене українською мовою. Найвідомішим є Пересопницьке Євангеліє, перекладене так званою «прост��ю мовою» Михайлом Василевичем та архімандритом Пересопницького монаст��ря Григорієм у 1556—1561 рр.

У другій половині XVI ст. в Україні поруч із посиленим наст<b>упом католицизму деякого поширення набула одна з течій протест��нтизму — соцініанст��о. Назва течії походить від імені головного теоретика-богослова Фавст�� Соціна. Основою віровчення соцініан було визнання іст��нним з трьох осіб Святої Трійці лише Бога-Отця. Іісус Христ��с відповідно до соцініанських принципів мав людську природу, а його місія полягала в посередництві між Богом і людьми. Дух Святий не є особою, а тільки проявом сили Божої. Людина має свободу, волю, природну чист��ту. Соцініани заперечували ікони та всю церковну зовнішню обрядовіст��, не визнавали воєн і смертної кари як посягання на образ Божий — людину.

Соцініанст��о прийшло на українські землі з Польщі й було особливо популярним на Волині. Центрами соцініанст��а були міст��чка Киселин та Гоща, де соцініани заснували свої навчальні заклади, а також Ост��ог, Берест��чко, Ляхівці, Дорогост��ї, Корець, Кременець.

Контрреформація на українських землях

Люблінська унія 1569 р. ст��орила умови для активної діяльност�� на українських землях єзуїтів — ченцям католицького ордена, які в умовах Реформації відст��ювали позиції католицизму.

1571 р. було відкрито єзуїтську колегію в Ярославі (Галичина), а незабаром єзуїтські школи з’явилися у Львові, Кам’янці, Луцьку, Перемишлі, Ост��озі, Новгороді-Сіверському і в Києві. Вплив єзуїтів на громадсько-культурне життя України однозначно оцінювати не можна. З одного боку, єзуїти сприяли поширенню освіти, прилучали українців до досягнень європейської науки. Єзуїтські колегіуми — найкращі на той час навчальні заклади в Україні — приваблювали дітей православної заможної верхівки українст��а. Платою ж за навчання в єзуїтських навчальних закладах нерідко ст��вало зречення батьківської віри, а відтак і національност��. Тим паче, що після Берест��йської унії діяльніст�� єзуїтів була спрямована проти православної церкви.

Українське національно-культурне відродження

Залежне ст��новище українців у Речі Посполитій спричинило активізацію громадського руху, який іст��рики характеризують як національно-культурне відродження. Ідеї гуманізму та Реформації, проникаючи в Україну, сприяли поширенню освіти, науки, пробуджували інтерес до української іст��рії, мови. У суспільст��і росла потреба в освічених людях як для розвитку торгівлі й виробництва, так і для здатност�� протист��яти ополяченню та окатоличенню населення.

На економічний розвиток України XVI— першої половини XVII ст. визначальний вплив справила зміна економічної ситуації в Європі. На XVI ст. виробничі можливості країн Центральної та Південної Європи були суттєво підірвані. Зникли великі масиви лісів, сільське господарство житниці Європи Іспанії занепало. Одночасно з відкриттям Америки й морського шляху в Індію небувале зростає попит на сільськогосподарську та промислову продукцію. Втягуючися в торгівлю із Західною Європою, шляхта проявляла щодалі більшу зацікавленість у багатих українських землях. Найбільші можливості для розвитку товарного господарства мали магнати. Щоб поширити фільваркову систему й збільшити продуктивність панських господарств, у 1557 р. була проведена аграрна реформа, відома під назвою “Устава на волоки”. Спеціально призначені ревізори переміряли землі й поділили їх на так звані волоки, ділянки землі розміром 16—21 га. Під фільварок відводилися кращі землі й в одному місці. Селянам виділялися три смуги на різних полях; передбачалося ведення трипільної системи господарювання. Володільник волоки мав відробити два дні на тиждень у фільварку, платити щорічно грошовий чинш у розмірі 12 грошів, давати данину продуктами не менш як на 18 грошів. За селянами залишалися також “мостова”, “візницька”, “сторожова” та інші повинності.

За своїми соціально-економічними наслідками “Устава на волоки” мала двоїсте значення. Вона остаточно ліквідовувала залишки прав власності вільних селян на землю і перетворювала їх на володільників панських наділів. Запровадження панщини зв'язувало ініціативу та підприємливість працівника, вело до занепаду селянського господарства. В той же час використання праці залежного селянина, забезпеченого тягловою силою й сільськогосподарським реманентом, супроводжувалося піднесенням фільваркового господарства. Помірна панщина й фільварок перетворили Україну в другій половині XVI ст. на годувальницю всієї Європи. Якщо спочатку фільварки існували переважно в Галичині, Волині та Поділлі, то після Люблінської унії поширилися на Подніпров'я. Лани заколосилися хлібами, поля наповнилися кіньми, волами, коровами, стави й озера — рибою, а ліси — стукотом сокир і голосами людей. У небі час від часу з'являлися клуби диму від спалюваних на поташ і дьоготь дерев. Залежно від розміру фільварків окремі шляхтичі в різні роки збирали від трьох до 50 тис. пудів зерна. В 1615 р. лише з Костянтинівського й Степанського ключів спадкоємців Острозьких надійшло 300 тис. пудів пшениці, жита, ячменю, вівса, гречки, проса й гороху. Успіхи в зерновому землеробстві сприяли розвитку тваринництва. Магнату Ружинському лише в с. Вчорайшому на Київщині в 1609 р. належало щонайменше 100 дійних корів, 60 ялівок, 40 волів, 300 овець, 250 свиней, 500 вуликів. Приблизно таку саму структуру мало тваринництво й інших магнатів та шляхти.

Складову частину панського господарства становили промисли. Досить активно велося видобування поташу в магнатських і шляхетських лісах Волині, Житомирщини, Київщини та Чернігівщини. Протягом другої половини XVI — першої половини XVII ст. у різний час діяло 140 поташних буд, які істотно знищили лісові масиви. Магнати й шляхта засновували чимало рудень, особливо в поліських районах Волині, Житомирщини, Київщини та Чернігівщини. Ручна праця при виготовленні заліза почала витіснятися водяним колесом. У першій половині XVII ст. на Правобережному Подніпров'ї та Лівобережжі активізувалося виробництво селітри. На Прикарпатті досить вигідним, а відповідно й поширеним стає добування солі, яке провадилося більш як на 358 соляних варницях. Майже в кожному панському господарстві на берегах річок чи потоків стояли водяні млини на одне, а то й на одинадцять водяних коліс. Тут мололося зерно, виготовлялися крупи, валялось сукно тощо.

Найважливішою рисою промислів XVI—першої половини XVII ст. стало зародження в середині них мануфактурного способу виробництва — попередника великої машинної індустрії. Як і західноєвропейські, українські мануфактури характеризувалися об'єднанням робітників для виробництва товарів, пануванням ручної праці, її розподілом на окремі виробничі процеси. Робоча сила могла бути як залежною, так і вільнонайманою. Почалося вкладання торгового капіталу у виробництво, внаслідок чого активізувалося первісне нагромадження. Все це разом узяте знаменувало перші кроки генезису капіталізму на українських землях.

малися переважно ремеслом, не поєднуючи його з веденням сільського господарства. Окремі села (Дубечне на Волині, Високе на Перемишльщині та ін.) перетворювалися на спеціалізовані ремісничі центри по виготовленню тих чи інших товарів.

Однак основна маса ремісничої продукції вироблялася у містах. До кінця XV ст. вони розвивалися повільно. Всього на той час налічувалося не більше 35 міських поселень, більшість з яких виникла ще в давньоруський період. У XVI — першій половині XVII ст. з'явилися Брусилів (1574), Чигирин (1589), Кременчук (1590), Крилів (1616) та десятки інших міст. Тільки в одному Волинському воєводстві їхня кількість зросла з 68 до 114. Найбільше міст і містечок стояло в Київському та Брацлавському воєводствах, однією з причин чого була гостра необхідність захисту регіонів системою міських укріплень. Найбільшими містами стали Львів (15—18 тис. жителів), Київ (15), Меджибіж (12), Віла Церква (10,7). В більшості ж міст і містечок проживало по 2-3 тис. чол. За своїм юридичним статусом вони поділялися на королівські, приватновласницькі і а церковні. Але дедалі більше міст виборювали самоврядування на основі магдебурзького права й ставали незалежними від феодалів. Окремі квартали або угіддя королівських міст спеціальним указом короля передавалися під (Орисдикцію власників і в цьому випадку називалися юридиками. Ремісники, купці та селяни “юридик” не підлягали компетенції міського самоврядування й сплачувала податки та виконували різні повинності на користь їхніх власників.

Найбільшого поширення в містах набули ремісничі спеціальності пекарів, м'ясників, різьбярів, пивоварів, медоварів, ткачів, кравців, чинбарів, ковалів, кушнірів тощо. Для утвердження монополії на виготовлення тих чи інших товарів, захисту корпоративних інтересів, регламентування виробництва й збуту продукції дедалі більше ремісників об'єднувалися в цехи. Наприкінці XV—на початку XVI ст. вони з'явилися в містах Волині та Київщини, а пізніше б на Лівобережжі. У Львові, Луцьку та Києві діяло по 15— ЗО цехів у кожному. З розвитком промислів і ремесла збільшувалася й кількість товарної продукції.

Фільваркове господарство на кріпосній праці й елементи мануфактурного виробництва прискорили економічний розвиток України. Частина одержаної продукції йшла як на внутрішній, так і на зовнішній ринок. Магнати й шляхта вивозили свої товари переважно до Західної Європи, де вони коштували значно дорожче. Крім власної продукції, шляхта торгувала також товарами своїх підданих, скупленими в них за безцінь. Головну статтю українського експорту в Західну Європу становив хліб. Його кількість увесь час зростала. В середині XVI ст. вона становила 17, у другій половині — 78, а в першій половині XVII ст.— до 84 тис. лаштів (лашт—приблизно 2 т). Влітку шляхами до Гданська брели нескінченні стада волів і коней. Протягом червня—липня 1534 р. тільки через Городок пройшло 4 тис. волів з найближчих українських земель. Найбільшими експортерами українського скоту стали магнати. Лише Олександр Конєцпольський у 1644 р. відправив до Ярославля 500 волів з Корсуньщини, а Суходольський в 1646 р.—220 голів з Житомирщини. До Європи вивозилося багато ван-чосу — дубових колод і клепок, а також поташу, дьогтю, смоли тощо. В окремі роки експортувалось до 2 тис. лаштів кожного із цих товарів. Про загальне захоплення шляхти торгівлею на шкоду лицарству з жалем писав один з польських публіцистів того періоду: “Тепер у нас нема вояків, зате є корчмарі, гендлярі й посередники... Найбільшим подвигом у нас вважається знати дорогу, якою женуть биків з маєтку до Гданська, бо всі заможніші торгують...”.

Найбільші вигоди від торгівлі природними багатствами України мали польські магнати й шляхта. Хижацька експлуатація природних надр виснажувала землі й робила їх малопродуктивними. Ліси значною мірою були вже винищені в Галичині та Волині, і шляхта добиралася до лісових масивів Лівобережної України. Одержувані кошти йшли переважно на розкішне життя панства, частково вкладались в економіку Литви й Польщі, а Україна дедалі більше перетворювалася на сировинний придаток європейських країн. За рахунок українського народу зміцнювалися інонаціональні феодали, а національні поступово відсувалися від основних джерел збагачення.

21. Події перших двох десятиріч XVII ст. тісно пов’язані з діяльністю гетьмана Петра Конашевича-Сагайдачного. Його вважають найвидатнішою фігурою, яку висунуло козацтво до Б.Хмельницького. Він прославився не лише як полководець, але й як державний діяч, захисник української культури. Значною мірою цьому сприяло його навчання протягом кількох років в Острозькій академії.

Сагайдачний виступає в ролі керівника козаччини саме тоді, коли польський уряд, наляканий повстаннями 90-х років XVI ст. і зміцненням козацтва, намагається його приборкати. Враховуючи співвідношення сил і реально оцінивши ситуацію, гетьман не йде на відкриту конфронтацію з польською владою, балансуючи між інтересами Варшави і Запорозької Січі, опираючись при цьому на силу козацького війська. Гетьман провів військову реформу козацтва, перетворивши його з тимчасових “партизанських” формувань на регулярне військо, в якому був запроваджений порядок, міцна дисципліна. За гетьманування Сагайдачного кількість українського війська збільшилася до 50 тис. чол.

Українське козацтво розгорнуло справжню національно-визвольну війну проти турецько-татарської агресії. Гетьман розробив стратегію цієї боротьби. Він поставив завдання: наносити первинні удари по ворогу, випереджаючи його напади на Україну, знищити флот, зруйнувати найважливіші порти. Запорожці атакували одночасно кілька фортець, але основного удару завдавали якомусь найвпливовішому центру, серед яких були Стамбул, Трапезунд, Синоп та інші міста. Особливо успішними були походи в другому десятиріччі, коли козаки захопили Синоп (1614 р.). У наступному році вони загрожували самій столиці Османської імперії, спаливши дві пристані. Найвизначнішим був похід 1616 року, коли січовики взяли штурмом фортецю й спалили Кафу – головний ринок работоргівлі. Сила й значення українського флоту настільки зросли, що козаки майже повністю контролювали Чорне море.

У 1618 р. на прохання польського уряду 20 тис. козаків на чолі з Сагайдачним узяли участь у поході на Москву. Запорожці розбили військо князів Пожарського та Волконського, підійшли до царської столиці і розпочали облогу. Місту загрожувала страшна небезпека. Але у вирішальний момент гетьман наказав припинити штурм. Ймовірно, він не бажав зміцнення Речі Посполитої за рахунок московської держави, котра могла бути потенційним союзником у майбутньому.

У 1620 р. Сагайдачний провів дві політичні акції, що були спрямовані проти Польщі. З усім Військом Запорозьким він без дозволу короля вступив до Київського братства, яке виступало проти політики уряду Польщі, відіграючи одночасно роль культурного й наукового центру України. Тим самим, як стверджує О.Апанович, гетьман зробив безпрецедентний для свого часу історичний крок – “поставив зброю на охорону культури, освіти, тобто гуманізував зброю”. Вирішальну роль відіграло козацтво у відновленні вищої православної ієрархії на Україні, що була скасована 1596р. за Брестською унією. Уряд Речі Посполитої оцінив ці події як державний злочин і видав універсал про арешт православних ієрархів. Але на захист стало Запорозьке військо.

Хотинська війна. У 1620-1621 рр. козакам довелося воювати разом із польським військом проти Туреччини, яка вирішила завоювати Польщу і знищити козацтво. Козацька рада ухвалила виступити проти ворога, але обумовила свою згоду рядом вимог: визнання прав козацтва, збільшення реєстру, визнання вищої православної ієрархії, свободи віросповідання та ін.

Саме в Хотинській битві (1621 р.) найповнішою мірою проявився талант гетьмана як полководця, який на противагу стратегії пасивної оборони розвивав наступальну стратегію концентрованого раптового удару. Під Хотином Сагайдачний започаткував серію нічних рейдів, що завдавали великих втрат турецькій армії (25% від загальних втрат), викликали паніку та розгубленість серед ворогів.

Поряд з атаками і нічними рейдами, гетьман застосував новий тактичний прийом – залповий вогонь з мушкетів із максимально близької відстані. Внаслідок бойових дій ворог втратив близько 80 тис. чоловік і змушений був погодитись на укладання мирного договору. Вирішальна роль у цій перемозі належить саме козакам. Навіть представники польського табору відзначали, що козаки не тільки винесли на своїх плечах тягар війни, а й взагалі врятували Річ Посполиту від загибелі.

Але, не зважаючи на це, угода між Туреччиною й Польщею була спрямована проти козаків. Замість вдячності, польський уряд зобов’язався заборонити їм судноплавство по Дніпру й вихід у Чорне море.

Козаки першими пішли з-під Хотина, не задоволені умовами договору. Сагайдачний, поранений отруйною стрілою, через кілька місяців (10 квітня 1622р.) помер. Видатний історик Д.Яворницький писав, що “Петро Конашевич-Сагайдачний – найвидатніша особа козацтва протягом усього його історичного існування ...”.

22. Боротьба, яка розпочалася в середині XVII ст. на українських землях, насамперед мала на меті звільнення українського народу з-під панування Речі Посполитої.

З-поміж основних її причин можна виділити наступні:

Соціальні причини. До середини XVII ст. вкрай загострилася соціально-економічна ситуація, пов’язана з трансформацією поміщицьких господарств у фільварки. З одного боку, це сприяло зміцненню феодальної земельної власності, а з іншого – посиленню кріпосної залежності, оскільки прибутки польських та українських феодалів тепер прямо пов’язувалися з нещадною експлуатацією селян. Значно зросла панщина, яка у Східній Галичині і на Волині досягла 5–6 днів на тиждень. У той же час невпинно зростали натуральні та грошові податки. Свавілля і влада польських магнатів і шляхти були безмежними – вони могли будь-кого з селян продати, обміняти і навіть убити. Ще однією невдоволеною соціальною верствою було реєстрове козацтво, яке, відірвавшись від кріпосного селянства, не досягло, однак, усіх прав і привілеїв шляхти. У складній ситуації опинилося й міщанство, яке мусило платити податки, відпрацьовувати повинності (чинш по 20–30 грошів з „диму”, церковну десятину та ін.) та фактично було позбавлене місцевого самоврядування. Стосовно української православної шляхти, то вона користувалася значно меншими політичними правами, ніж польська. Таким чином, майбутня національно-визвольна війна мала досить широку соціальну базу.

Національно-політичні причини. Відсутність власної державності, обмеження українців у правах, проголошення їхньої неповноцінності, асиміляційні процеси – все це підводило до того, що як самостійний суб’єкт український народ міг зійти з історичної сцени. Причому імперська доктрина Польщі проголосила, буцімто українські землі споконвіку належали їй, а тепер на законних засадах Люблінської унії 1569 р. до неї повернулися.

Релігійні причини. Політика національного і культурного поневолення українців Річчю Посполитою базувалася на католицизмі. Насильницьке покатоличення населення, утиски православної церкви, конфіскація церковного майна і земель об’єднали у русі спротиву широкі верстви людності, незважаючи на розбіжність економічних і соціальних інтересів.

Суб’єктивні причини. Особиста образа і бажання помститися за розорений польськими панами хутір Суботів та збезчещену сім’ю самого Богдана Хмельницького.

Для успішного початку національно-визвольної революції саме в середині XVII ст. склались й об’єктивні умови.

По-перше, козацько-селянські повстання кінця XVI – першої половини XVII ст. дали українському народові значний військовий досвід, піднесли його національну самосвідомість, психологічно налаштували на переможну війну.

По-друге, існування Запорізької Січі, розширення її впливу створювало основу для розбудови в майбутньому повноцінної Української держави.

По-третє, на цей період припадає ослаблення королівської влади. Зміцнення великого феодального землеволодіння зумовило відцентрові тенденції у Речі Посполитій.

Тобто до 1648 р. в Україні сформувався цілий клубок серйозних суперечностей, вирішення яких було можливо тільки силовими методами. І для їх застосування склалися необхідні умови.

За характером це була національно-визвольна, антифеодальна боротьба українського народу, в якій значну роль відігравало і релігійне протистояння (католицизм – православ’я).

Рушійними силами революції виступали усі верстви українського суспільства середини XVII ст. Роль лідера виконувало козацтво, під керівництвом якого згуртувалося селянство, міщанство, православне духовенство, а також дрібна українська шляхта, яка також потерпала від свавілля польських магнатів.

Стосовно хронологічних рамок, типології та періодизації національно-визвольної боротьби, що розпочалася в 1648 р. під проводом Богдана Хмельницького, то, на жаль, серед істориків ще й сьогодні немає єдиної думки. У висвітлені цього періоду нашої історії найчастіше вживаються терміни: „війна” (національно-визвольна, визвольна, козацька, селянська і т. д.), „повстання” (народне, козацьке, селянське, українське), „революція” (українська, національна, національно-визвольна тощо). Немає єдиної думки й у визначенні періодів і хронологічних рамок, особливо закінчення національно-визвольної боротьби. Найчастіше називається 1654, 1657, 1676 та ін. роки. На нашу думку, найобґрунтованішим можна вважати висновок В. Смолія та В. Степанкова, а також історика О.Д.Бойка, які вважають, що це була українська національна революція, яка розпочалася в 1648 р. і пройшла у своєму розвитку три основні періоди:

I період (лютий 1648 – серпень 1657р.) – початок і найбільше піднесення національно-визвольної та соціальної боротьби, яка привела до утворення Української національної держави – Гетьманщини.

II період (вересень 1657 – червень 1663 р.) – громадянська війна, що привела до поділу козацької України на Лівобережну і Правобережну.

III період (червень 1663 – вересень 1676 р.) – боротьба за возз’єднання української держави, за її суверенітет. Тобто закінчується українська національна революція після падіння гетьмана П. Дорошенка у 1676 р.

Отже, народне повстання, яке розпочалося 1648 р., охопивши більшу частину території та населення України, незабаром переросло у визвольну війну, а війна, зумовивши докорінні зміни в суспільному розвитку, поступово переросла в національну революцію.

З огляду на це „національна революція” є саме тим узагальнюючим терміном, який адекватно відображає суть, масштаби, зміст та форми боротьби цієї доби. Аргументами на користь терміна „національна революція” є ті революційні зрушення, які відбулися в житті суспільства в другій половині XVII ст.:

– утворення та розбудова Української національної держави;

– встановлення нових кордонів та поступове формування державної території;

– радикальні зміни станової ієрархії, прихід до вершин влади національної за складом козацької старшини;

– скасування кріпосного права, завоювання селянами особистої свободи;

– ліквідація великої земельної власності польських та ополячених українських феодалів та утвердження дрібної (фермерського типу) козацької власності на землю;

– визволення українських міст з-під влади короля, магнатів, шляхти, католицького духовенства;

– втягнення в орбіту соціальних змін абсолютної більшості населення, всіх суспільних станів та верств, що проживали в українських землях.

На початку 1648 р. Б. Хмельницького обирають гетьманом Війська Запорізького. Саме ця подія вважається початком національно-визвольної війни українського народу.

Не менш важливо і те, що в даний історичний момент з’явився такий лідер, який зумів використати наявні можливості, очолити цей всенародний рух за національне і соціальне визволення, спрямувати його у правильне русло. Ним був Богдан Хмельницький – високоосвічений, розумний, досвідчений та загартований воєначальник і політик, авторитетний козацький ватажок.

23. У ході Визвольної війни середини XVII ст. розпочалося формування української козацької республіки – Гетьманщини та її органів влади. Офіційна назва держави – Військо Запорозьке Низове.

Найвищим органом влади вважалися козацькі збори. У період між козацькими зборами найвищим законодавчим органом вважалася Генеральна Рада. Головою виконавчої влади став гетьман, який мав право видавати й законодавчі акти – універсали. При гетьмані існував уряд – Генеральна канцелярія. Столицею Війська Запорозького Низового став Чигирин. Територія Гетьманщини за Зборівським договором охоплювала Київське, Брацлавське і Чернігівське воєводства. Хмельницький бажав визволити «з-під лядського панування» всю територію, заселену українцями, включаючи і Західну. Територія держави, як і козацьке військо, поділялася на полки – у і 649 р. налічувалося 16 полків. Кількість полків змінювалася з часом. Полки, що мали своїм центром полкове місто, в свою чергу поділялися на сотні. Умовно полки можна порівняти з сучасними областями, а сотні – з районами. Україна мала власні збройні сили, основу яких становило козацьке військо – 40 тисяч реєстрових козаків відповідно до Зборівської угоди, чисельність реєстру теж постійно змінювалася.

Гербом держави стало зображення козака з мушкетом. У Гетьманщині використовувалися гроші різних держав – Московії, Польщі, Туреччини. Є відомості про початок власного виготовлення грошей – чехів, державного прапору не було, використовувалися прапори будь-яких держав. Поступово популярними ставали прапори малинового кольору, синього, жовтого.

В соціально-економічних відносинах у ході війни відбулися величезні зміни – фактично перестала існувати така верства населення, як селяни-кріпаки. Більшість селян покозачилася, тобто стали вільними козаками. Перестало існувати велике польське поміщицьке володіння. Фільварки були знищені. Великі земельні наділи переходили до рук козаків, селян, української шляхти. Активно стало розвиватися хутірське, або як зараз називають фермерське, господарство. 1. Основні риси господарського побуту

Більшість українського населення в період другої половини XIII — початку XVII ст. займалася землеробством. Частина орної землі засівалася житом і пшеницею, причому на останню припадало значно менше посівної площі. З інших злаків були поширеними ячмінь, овес, горох, гречка, просо; з технічних культур — коноплі, льон; з городньобаштанних — ріпа, цибуля, часник, капуста, гарбузи, буряки, кавуни, дині, морква, огірки, редька, боби, мак, сочевиця; з садових — яблука, груші, вишні, сливи, черешні, а також виноград, особливо на Закарпатті. З XVI ст. на Україні став поширюватися тютюн.

Феодально-кріпосницький гніт гальмував розвиток господарства, зокрема уповільнював поліпшення землеробських знарядь праці. Дещо удосконалений зберігався плуг із залізними частинами, відомий на території України з VIII—IX ст., а також соха, рало, мотика, борона, волокуша, заступ, сапа, коса-горбуша, граблі, серп. У лісостеповій і степовій зонах основними знаряддями обробітку грунту були плуг, рало, соха; на Поліссі — переважно соха. На Буковині часто застосовувалася й мотика. При порівняно розвинутій трипільній системі продовжували існувати переліг (у степових місцевостях), а подекуди й вирубне землеробство. Тягловою силою залишалися воли та коні.

При молотьбі користувалися ціпом (складався з ударної частини — бича та держака-ціпильна); в деяких місцях зерна з колосся витоптували тваринами або витискували возом. У найбіднішому селянському господарстві поширеною була молотьба і об драбину (биття сніпом об щаблі). Віяли зерно з допомогою лопати, решета, сита, мірки тощо; мололи на вітряних і водяних млинах, а також ручними жорнами. Для роздрібнення зерна на крупу застосовували ступу. Тканину виготовляли на ткацькому верстаті.

2. Народний календар

Господарство селянина майже цілком залежало від стихійних сил природи, тому потрібно було хоч приблизно знати час настання певної пори року, щоб розпочати відповідну роботу. Ще в дохристиянський період східні слов'яни виробили свій календар, позначивши певними датами — святами найважливіші періоди в своїй трудовій діяльності та події в суспільному житті. З прийняттям християнства (988) церква стала вводити свята свого календаря, пристосовуючи їх до традиційних народних. Релігійні свята, імена святих сприймалися в суто практичному плані і пов'язувалися перш за все із сільськогосподарськими роботами: від «Семена» (1 вересня) до «Івана Богослова» (24 вересня) сіяли озимину («Хто не посіяв до Богослова, той не варт доброго слова»); «Покрова» (1 жовтня) припадала на завершення праці в полі і початок молотьби та домашніх робіт; «Спиридон-Сонцеворот» (12 грудня) — поворот із зими на літо; «Стрітення» (2 лютого) — зустріч зими з весною, початок підготовки до сільськогосподарських робіт («На стрітенні зима з літом зустрічається»); «Теплий Олекса» (17 березня) — початок сівби ярини; «Івана Купала» (24 червня) — підготовка до жнив; з свята «Бориса і Гліба» (24 липня) починалися жнива («На Бориса і Гліба берися до хліба») і т. д.

В основу народного календаря була покладена трудова діяльність, людей. Весь господарський рік, пори якого (весна, літо, осінь, зима) не визначалися точними межами, розпадався на окремі сезони. Причому кожна галузь господарства мала свої сезони, так, хліборобський період поділявся на оранку, посів яровини, сходи, дозрівання хліба, жнива, возовиця, молотьба. Свята, звичаї, обряди господарського річного циклу у народній суспільно-трудовій практиці відображали фактичне переважання раціональних, стихійно-матеріалістичних елементів над релігійно-фантастичними та забобонами.

3. Поселення, житло

До кінця XV ст. основною складовою частиною поселення в центральних районах України було займище — дворище з кількох осель, які найчастіше належали близьким родичам. Група таких дворищ становила громаду (селище — село). Якщо частина дворищ відокремлювалась від села, таке нове поселення називалося «висілком», «присілком», іноді «кутком», «землями».

Часто сільські поселення складалися з однієї або кількох вулиць. Зустрічалися й такі, що являли собою групу розкиданих, на перший погляд без усякого порядку, осель. Це пояснювалось в одних випадках — у рівнинних місцевостях — звичайною для середніх віків складністю в користуванні земельними ділянками, черезсмужжям. У гірських районах Західної України, наприклад у гуцулів, розкиданість осель зумовлювалась характером рельєфу. У лемків, на відміну від гуцулів, «село становило більш-менш компактну масу осель, розкиданих «громадками», розташованими вздовж потоку чи річки. У районах, які часто зазнавали нападу зовнішніх ворогів, поширеним був так званий круговий тип поселень: між двома рядами забудов пролягала одна замкнута вулиця або кілька концентричних рядів таких забудов утворювали відповідно ряд кругових вулиць.

Будівельний досвід, професійні навички, художня майстерність передавалися від покоління до покоління. На типи жител, садиб в цілому, безпосередньо впливали особливості історичного й соціально-економічного становища окремих регіонів, обставини заселення, природно-географічні умови тощо. Найбільш поширеним на Україні здавен був відкритий тип садиби (розміщення забудови біля вулиці). У ряді районів будівлі споруджувалися на непридатних для землеробства ділянках; в такому разі городи прилягали до вулиці, як це було, наприклад, на Поділлі. У відкритому типі садиби кожна будівля ставилась окремо. Для деяких районів України був характерним замкнений тип садиби: чотирикутник, утворений рядом будівель під однією покрівлею. Разом з тим існували садиби перехідного типу (від замкненого до відкритого), де окремі будівлі — клуні, комори, хліви — виносилися з-під спільного даху.

Найпоширенішим типом селянського житла із зрубу в лісовій та лісостеповій зонах була хата, і мазанка — в степових місцевостях. Житло бідного селянина було однокамерним, іноді хата мала одну кімнату і сіни, що служили одночасно й коморою. В таких приміщеннях іноді жило дві родини. У заможних селян, які мали хату з двох кімнат, сіни були посередині: з одного боку від них розташовувалася кімната-світлиця, з другого — менша кімната, іноді комірчина. Дах був переважно чотирисхилий, критий соломою, дранкою. Стіни й долівка змазувалися жовтою глиною, стіни зовні й зсередини білилися розчином білої глини, крейди чи вапна. Але і в цьому на всіх етапах історичного розвитку спостерігаються відмінності, зокрема, запершу стіни білились тільки зсередини в кімнаті, в бідняків же часто-густо хата була небіленою тощо. Двері навішувалися на бігуни — дерев'яні осі, пізніше — на залізні завіси. В хатах могло бути декілька вікон (у бідних селян — одне-два). Шибку часто заміняв натягнутий на раму міхур або проолієне полотно. Майже до XIX ст. в лісових та лісостепових районах хати найбіднішого селянства були курними (без димаря), опалювалися глинобитними печами. Димарі, найчастіше плетені з хмизу, лози і обмазані глиною, стали (крім деяких районів, наприклад Закарпаття, Галицького Прикарпаття, Полісся) невід'ємною частиною всіх жител. Але не кожен селянин мав власну хату. Так, частина халупників, комірників жили у «хлівках», «стодолах» чужих господ.

Загалом селянські хати були подібні одна до одної: приземкуваті, з низькими зовнішніми дверима й високим порогом. У сінях зберігалися внаряддя праці — лопати, граблі та ін. Упорядження хати було дуже просте: піл (вздовж задньої стіни, між піччю й боковою стіною), стіл, ослін, одна — дві лави, колиска, мисник із простим глиняним посудом, інколи ткацький верстат, на стінах — божниця, рушники. Освітлювалася хата найчастіше каганцем (мисочка або черепок з лоєм — баранячим жиром). Іноді стіни, піч, сволок, двері, мисник прикрашалися рослинним орнаментом, зображеннями казкових птахів, сцен побутового характеру тощо.

Українські сільські житла можна поділити на постійні (дерев'яні, кам'яні, глинобитні) й тимчасові (курені, хижі, халупи, колиби — конусоподібні, пірамідальні, зроблені з колод, лози, хмизу, соломи, очерету), де жили переважно пастухи, рибалки, мисливці, козацька сірома.

4. Одяг, їжа

Збереглося дуже мало даних про одяг та їжу населення до XV ст. Але деякі вказівки літописів, фрески, малюнки, а також матеріали усної народної творчості певною мірою допомагають відтворити ці елементи побуту. Серед селянського одягу найбільш поширеними були свита, сіряк, каптан, кожух, сорочка, штани (ногавиці) суконні й полотняні, а також гуні, гачі, плащі. До верхнього одягу належали також сердаки, що були одним з архаїчних типів свити. У гуцулів, наприклад, сердак шився з червоного або чорного сукна, прикрашався шнурками, обшивками, китицями. Селянський одяг шили з домотканого полотна (конопляного або лляного), сукна, смухів. Із чоловічих головних уборів слід назвати солом'яний бриль, сукняну та баранячу шапки. Для жіночого вбрання характерними були вишиті сорочки, поясним одягом служили плахта (груба тканина, якою обгортали стан поверх сорочки), запаска та фартух, на голову одягали хустку, опанчу. Серед жіночих прикрас відомі намисто з коралів і янтарю, персні, хрестики, стрічки. Заміжні жінки на голову надівали очіпок, поверх якого пов'язувались наміткою. Дівчата заплітали волосся в одну або дві коси, укладаючи їх навколо голови. Із взуття відомі постоли (ходаки) з шкіри, лапті (личаки) з липової кори, чоботи.

Одяг феодальної верхівки, на відміну від селянського і бідного міщанського, виготовлявся з дорогого хутра, парчі, оксамиту й атласу, шовку, гаптованої китайки, тонкого сукна та ін., прикрашався золотими й срібними бляхами, перлами та іншим коштовним камінням. Поширеними в цих верствах були соболині шуби, жупани, кунтуші з позументом і вигаптованими різнобарвними візерунками, виткані з м'якої золотистої тканини пояси, чоботи із шкіри зеленого, жовтого й червоного кольору. За словами літописця, князь Данило Галицький, наприклад, одягався в кожух з грецького оловира, обшитий золотим мереживом, носив чоботи з зеленого сап'янцю, вишиті золотом.

Такими ж багатими і розкішними були одяг та взуття козацької старшини. Зовсім інший вигляд мало вбрання козацької голоти, яскраво відтворене у народній думі:

«Правда, на козакові шати дорогії —

Три семирязі лихії:

Одна недобра, друга негожа,

А третя й на хлів незгожа.

А ще, правда, на козакові

Постоли в'язові,

А онучі китайчані —

Щирі жіноцькі рядняні;

Волоки шовкові —

Удвоє жіноцькі щирі валові.

Правда, на козакові шапка-бирка —

Зверху дірка, травою пошита,

Вітром підбита, куди віє,

Туди й повіває, козака молодого прохолоджає.»

(З думи «Козак Голота»).

Від соціально-економічного становища різних груп селянства та природно-географічних умов залежало й харчування. Основну їжу широких народних мас становили хліб — буханці, паляниці, книші, пампушки, гречаники тощо; страви з борошна — галушки, вареники, лемішка, затірка (розтерте тісто, зварене у воді), кисло-солодка кваша (з просяного, гречаного й житнього борошна), каша (з пшона та гречаних, вівсяних, ячмінних круп). Хліб випікали переважно житній, рідше — пшеничний, в часи недороду й голоду в борошно додавали суміші із проса, гречки, ячменю, а також лободу, кору. Поряд із цими стравами поширеними були поливка, куліш, різні супи (юшка), молочні продукти, сире сало, риба, овочі. М'ясо вживалося рідко, переважно у великі свята.

Із напоїв найчастіше вживали квас (буряковий, хлібний, фруктовий), з алкогольних — житню горілку, наливки, брагу, мед, пиво, вино. Один із найвидатніших українських письменників, визначний культурний і громадський діяч кінця XVI — початку XVII ст. Іван Вишенський вдало підкреслював, що харчування людини залежало від її класової приналежності, соціально-економічного становища. Зокрема, якщо бідному селянинові «неборакови в месяц раз трафится напитися и то без браку: што знайдет, горкое ли или квасное пиво альбо мед, тое глощет, тол-ко бы тую поганку-утробу насытити и утішити могл; а по насыченю зас тръпит», то в шляхтича, пана «што середа — рождество череву, а што пятница, то великдень, весіля празнованя».

5. Сімейні звичаї та обряди

Звичаї і обряди регулюють поведінку людей у сімейному й громадському житті; багато з них своїм корінням сягає доби первіснообщинного ладу. Значний вплив на сімейні й громадські звичаї та обряди справили фантастичні уявлення про природу і людське суспільство — марновір'я і забобони. Звичаї та обряди українського народу доби розвинутого феодалізму простежуються особливо чітко на таких побутових явищах, як шлюб, родини, похорон, розваги.

Весіллям здавна відзначали появу нової сім'ї; весільна обрядовість, отже, виконувала соціальну функцію, вона по суті стверджувала акт вінчання. Справляли весілля у вільний від польових робіт час: від великодня до трійці — весною, від жовтня до середини листопада — восени, на м'ясниці — взимку, тобто від різдва (25 грудня) до кінця лютого. Як більшість інших обрядів, українське весілля виникло на основі давньоруського. Так, викрадення нареченої, що відбувалося за згодою дівчини, як одна з найдавніших форм одруження (згадується ще в «Повісті временних літ»), побутувало на Україні і в XVII ст. Одним із давніх обрядів було укладення угоди про шлюб, домовленість про «віно» (посаг), обряд викупу молодої, замінений пізніше договором батьків.

Основні обряди, якими супроводжувався шлюб, складалися із сватання, заручин і весілля. Зміст сватання полягав в укладенні попередньої угоди між представниками молодого — старостами й батьками молодої (траплялися також випадки, коли сватів засилала дівчина до хлопця). Після сватання, якому часто передували оглядини, відбувалися заручини з участю родичів наречених і в більш урочистій обстановці.

Центральним моментом шлюбного обряду було весілля, яке складалося з викупу молодої, відрізання в неї коси, відтак йому на зміну прийшло розплітання, покривання голови, посаду, розподілу короваю тощо. Однією з особливостей шлюбу за українським звичаєм було вільне розлучення, з чим довго боролися як церква, так і світська влада.

Урочистість весільного обряду підкреслювалася численним почтом при молодих — старостами, свахами, боярами, дружками, світилками і такими яскраво вираженими залишками язичеського шлюбного ритуалу, як гільце, коровай, різного роду ігрища, обсмалювання за селом на вогнищі живого півня, призначеного для весільної учти.

Урочисто відзначалися також родини, хрестини, новосілля. Якщо на родини спеціально ніхто не запрошувався, то в хрестинах брало участь більш широке коло родичів і сусідів. Для хрестин вибирали кумів; особливу роль виконували баби-повитухи. Хрестини мали народну й церковну частини. Народна, або звичаєва, включала ряд обрядів, пов'язаних із побажанням здоров'я, щастя новонародженому. Його загортали у вивернутий кожух і клали на почесному місці (покуті). Відзначалася і річниця з дня народження (пострижини) — вистригання хрещеним батьком навхрест на голові дитини волосся. На Закарпатті справлявся й обряд «заплітання» дівчинки у п'ятирічному віці.

Основний тягар обов'язків, пов'язаних із вихованням дітей, падав на жінок, причому ідеалом, якого прагнули досягти, була людина працьовита, гостра розумом, смілива, сповнена почуття людської гідності, віддана народові, вітчизні. Якщо у російського народу таким ідеалом (про нього матері-трудівниці співали й розповідали своїм дітям) був «добрий молодець», то в українського народу з XVI ст. — «козак».

В основі найважливіших принципів народної педагогіки лежало насамперед трудове та моральне виховання, що їх міжпоколінна інформація передавала у багатьох звичаєвих і обрядових формах. Визначну роль у вихованні дитини грали казки, прислів'я, приказки і, особливо, пісня. «Українська народна пісня, — пише М. Стельмах, — ввібравши в себе і грозовий, і барвінковий ласкавий світ, історію й побут, болючі роздуми і найніжніші почуття, воістину геніально поєднала пристрасне й емоційне слово з незбагненним чаром... І тому не дивно, що наша пісня супроводить людей-трудівників — своїх творців і хранителів — протягом усього їхнього віку, від колиски до могили».

Смерть людини народ тісно пов'язував із самим її життям («яке життя, така й смерть»). Похоронний ритуал, однаковий для всіх у своїй основі, різнився деталями відповідно до того, кого ховали. Так, похорон багатої людини відзначався, звичайно, більшою урочистістю; про це говорили: «Як умре багатир, то зійдеться весь мир, а як умре бідняк — тільки піп та дяк». На кладовище нерідко везли, незалежно від пори року, на санях. Велике значення надавалося оплакуванню померлих — речитативному голосінню, в якому звучали слова похвали небіжчикові й жалю. Голосільницї були в кожному селі, на основі давньоруських традицій вони витворили самобутню поетичну форму цього обряду. Зміст голосіння залежав від того, хто помер: батько, мати, син, дочка, жінка чи чоловік. Наприклад, при похороні брата сестра або та, що заступала її, голосила:

«Братіку, моє сонечко,

Братіку, мій місяцю ясний,

Соколику ріднесенький,

Чом ти не обізвешся,

Чом не розмовляєш?

Де ж твої ніженьки ходили,

Де ж твої рученьки робили,

На що не поглянемо,

Тебе споминати будемо...»

Існував звичай, згідно з яким при похороні вбитого оголошувалося у супроводі прокльонів та заклинань ім'я вбивці (коли воно було відоме), що мало значення громадського вироку, який засуджував винуватця на смерть (родова помста). Похоронний обряд неодруженої молоді мав свої особливості: померлих одягали у весільне вбрання, як наречених, небіжницю несли тільки хлопці, небіжчика — дівчата. Виконувалися й суто весільні обряди: в похоронному почті йшли світилки, бояри, дружки, перев'язані рушниками і хустками, несли коровай.

Кожний похорон закінчувався поминальним обідом. Церковний обряд поминання померлих також був густо оплетений звичаями давніх, язичницьких часів.

Козацький похоронний ритуал мав свої особливості. У думі «Смерть козака в долині Кодимі» читаємо:

«Козака постріляного, порубаного знаходжали,

Шаблями, наділками яму копали,

В семип'ядну пищаль продзвонили,

Славу козацьку учинили.

Шапками, приполами семикіпну висипали,

На могилі прапорок устромили,

Славу козацьку учинили».

При похороні старшин, знатних і заможних козаків труну накривали червоною китайкою і везли на гарбі, при опусканні в домовину стріляли з рушниць і гармат. Довго зберігався звичай справляти обряд похорону знатних людей деякий час по смерті. Так ховали князя Костянтина Острозького, гетьмана Богдана Хмельницького, наказного гетьмана Василя Золотаренка та ін. Б. Хмельницький, наприклад, помер 27 липня 1657 p., а тільки 23 серпня відбувся похорон.

6. Форми громадського побуту

Життя селянина регулювалося цілою системою традиційних норм, багато з яких лишилося від стародавнього звичаєвого права. Зокрема, до XVI ст. зберігався народний копний суд — суд селянського сходу, громади — копи, або обраних нею мужів. Більшість угод про купівлю-продаж і обмін рухомого майна складалося усно — на базарах, ярмарках, у корчмах і скріплювалося рукобиттям та могоричем; однак купівля-продаж землі й нерухомого майна обов'язково оформлялися письмовими актами. Поширеними були форми трудової взаємодопомоги, наприклад, супряга — об'єднання кількох селянських дворів для обробітку поля, толока — гуртова допомога при будівництві житла, господарських приміщень, збиранні хліба.

Неодмінним елементом селянського побуту вважалися «вулиці», вечорниці, досвітки, ігрища. Участь у них повнолітньої чоловічої молоді називалася «парубкуванням», жіночої — «дівуванням». На вулицях молодь збиралася весною і літом — у будні дні завжди увечері, в неділю й свята — і серед дня, на вечорниці — восени і взимку — по хатах, причому в будні не тільки для розваг (співів, танців), а й для праці (прядіння, вишивання). Крім вечорниць, побутували також «досвітки», на які збиралися лише дівчата й передусім для роботи.

Цікавими були вечорниці у святкові дні. У день релігійного свята Андрія дівчата ворожили на женихів. На перший день різдва колядували, а під новий рік хлопці щедрували, а дівчата маланкували. Колядки й щедрівки пережили велику еволюцію, міняючи помалу, під тиском церкви, свій первісний, язичницький характер, але, незважаючи на це, в них збереглося багато дохристиянських мотивів. У дітей, парубків і дівчат були свої ігри, більшість яких мала спортивний характер: у квача, тісну бабу, матку (гра з м'ячем), хрещика. Ряд специфічних ігор приурочено до свят, закінчення польових робіт та ін. (масниця, колядування, посівання, щедрування, обжинки).

Народні свята й обряди, які їх супроводжували, були радісною, світлою сторінкою у тяжкому житті народних мас, вони відображали одвічні пориви й прагнення до щастя і краси людського життя.

7. Народні повір'я

Народні повір'я і забобони, породжені вірою у надприродні сили та різні чудодійства, довго жили в народі, передавалися із покоління в покоління і мали великий вплив на народну психологію.

В обрядовості, віруваннях та повір'ях українців важливу роль відігравав хліб, він супроводив людину від дня народження до смерті. «В житті — хліб усьому голова», — говорили в народі. З хлібом батько запрошував на хрестини, з хлібом йшли свататися, запрошували на весілля, коровай у весільному обряді грав одну з основних ролей, хлібом мати благословляла молодих до вінця і ним зустрічала, хлібом і сіллю вітали гостей, на домовині померлого клали загорнутий в рушник хліб прощання. У перший день сівби господар клав хліб із сіллю на межі, щоб був добрий урожай. При переході до нової хати на ніч клали в ній хліб, сіль і жито. У перший день новосілля в хату вносили діжу з тістом. На Бойківщині був звичай класти хліб у фундамент при закладанні підвалин нової хати (для забезпечення добробуту).

Ряд повір'їв стосувався новосілля і спорудження житла. Перед тим, як увійти в нову хату, впускали туди курку й півня або собаку і кота (щоб першою сконала та істота, яка першою переступить поріг нової хати). При будівництві житла не використовували поваленого бурею дерева (за повір'ям, буря — дія злих духів, і повалене дерево приносить лихо).

Частина народних повір'їв пов'язувалася з хатнім порогом, піччю, покуттю тощо. Так, через поріг не можна було вітатися. Піч вважалася місцем перебування домовика. Покуть — це почесне місце, і на нього садовили завжди поважну особу, гостя; в різдвяну ніч на покуті залишали кутю, вечерю.

Українська демонологія розвивалася у тісному зв'язку з демонологією сусідніх народів. Наприклад, в українському фольклорі, як і в російському, білоруському та молдавському, чорт завжди волохатий, рогатий, хвостатий, чорний, живе в кущах або руїнах будов; він часто буває об'єктом глузувань.

Українці, вірили в існування русалок. Русалками (нявками, мавками) вважалися дівчата-утоплениці, а в деяких місцевостях і ті, що померли на трійцю або не охрещеними. Мешкали вони у воді, а в певні часи збиралися на берегах річок та озер і принаджували людей, щоб залоскотати й утопити їх.

Існувало також чимало повір'їв про вовкулаків (людей-перевертнів), нечисту силу, мару, домовиків, водяників, відьом, перелесників, злиднів, упирів. Вірили, наприклад, що упирі виходять уночі з могил, нападають на людей, висмоктують із них кров. Віра в можливість не тільки стосунків людини з нечистою силою, а й керування нею була настільки поширена, що навіть офіційні судові установи на підставі припущень щодо цього нерідко виносили відповідні вироки.

Захист від ворожих сил, зокрема при лікуванні, вбачали в різних магічних діях, шептанні, заклинанні, виконавцями яких виступали чародії (чарівники й чарівниці), тобто ті, хто спілкувався з нечистою силою. Близько до чарівників і чарівниць стояли знахарі й знахарки, що разом із раціональними методами лікування вдавалися й до магічних прийомів.

Соціальні умови життя народних мас зумовлювали різні хвороби. Поширеними були: гризь (грижа), ревматизм, подагра, переляк, сухота (туберкульоз), куряча сліпота, бишиха (рожа), пропасниця, грудна жаба, телій (сибірська язва), падуча (епілепсія), запаморочення голови (підвищення кров'яного тиску). Якщо, з одного боку, хворих «лікували» на основі забобонів: шептанням, замовлянням, «оберігали» від хвороб з допомогою різних амулетів — хрестиків, ікон, вовчих зубів, жаб'ячої кістки, ракових очей, то, з другого, — на основі досвіду, нагромадженого протягом багатьох поколінь: використовували цілющі властивості дикорослих рослин (звіробій, полинь, м'ята, шавлія, подорожник, кропива, горицвіт, молочай та ін.), городніх (мак, петрушка, малина, чорнослив, часник, хрін, цибуля, смородина та ін.), дерев (калина, липа, дуб, береза, черемшина), ліки тваринного походження (сало барсуків, їжаків, гусей, курей і т. д.). Лікарські трави збирали в певний час і в певні дні, переважно в травні, на свято Семена Зілота (10 травня), якого вважали покровителем цих трав. Серед народних лікарів були костоправи. Відома на той час і ампутація. Використовувалися й інші хірургічні методи лікування, кровопускання. Подібні методи застосовувалися також при лікуванні тварин. Акушерські обов'язки виконували бабки-повитухи (бабки-бранки, пупорізки).

Поряд з повір'ями існувало чимало прикмет, основаних на досвіді, пов'язаному з господарською діяльністю і повсякденним життям селянина, наприклад: «коли руки або ноги ламає, то буде переміна погоди»; «бджоли не вилітають за взятком, павук ховається, мурахи закривають більшість ходів у мурашнику — буде дощ»; «квіти сильніше пахнуть перед дощем»; «дощу не буває, коли вітер вночі стихає»; «зима без снігу — літо без хліба», а також: «рано прилітають жайворонки — рання весна»; «весною багато березового соку — буде дощове літо»; «влітку на деревах з'являється жовте листя — буде рання осінь»; «багато жолудів на дубах — тепла зима йде».

На побуті, звичаях і повір'ях народних мас України відбився тяжкий феодально-кріпосницький та національний гніт. Всім своїм тягарем він лягав на основного виробника — селянина, стримуючи його енергію, сковуючи духовні сили, гальмуючи загальний суспільний прогрес. Але соціальне й національне гноблення, якого зазнавали трудящі маси, не могло знищити їх творчі сили, патріотичні почуття, віру в майбутнє.

24. Богдан Зиновій Хмельницький – видатна постать в історії України, про яку знають навіть маленькі українці і не тільки. Він, безперечно, закарбувався назавжди у пам’яті нашого народу своєю особистістю та досягненнями для української нації, зробивши неоціненний внесок у відродження та розвиток нашої держави, будучи великим полководцем та майстерним дипломатом, ведучи за собою народ. Пройшовши шлях від реєстрового козака під владою Речі Посполитої, Богдан Хмельницький став гетьманом, керівником усього війська. Богдан Хмельницький – засновник козацької держави, яка постала на теренах частини сучасної України – Війська Запорізького. Саме під його проводом спалахнула Національно-визвольна війна українського народу за свободу і право на власну державу.

Богдан Хмельницький, будучи досвідченим політичним діячем, зрозумів, що найголовніше для встановлення держави – міжнародне визнання та укладання союзу з сильною державою для взаємної підтримки на міжнародній арені. Це стало свого часу причиною утворення Хмельницьким трьох могутніх коаліцій.

Перша коаліція була українсько-кримсько-турецькою, утворена в 1647-48рр. Вона виступала в ролі контраргументу польсько-московському союзу під час розгортання Національно-визвольної війни. Ця коаліція мала певні здобутки, як, насамперед, Зборівський договір, укладений у 1649р. з польським королем Яном II Казимиром, який підсумував першу фазу історії Хмельниччини і легалізував самоврядність українських козаків в межах Речі Посполитої. Ця самоврядність втілилася у козацькому державному утворенні — Війську Запорозькому, також відомому як Гетьманщина.

Однак, у такому союзі були і відчутні певні вади, які не один раз мали місце у історії цієї коаліції. Звичайно, найбільш прикрим недоліком цього союзу була підступність кримського хана Іслам-Гірея III, яскраво виражена у його регулярних зрадах свого союзника Хмельницького:

· Битва під Зборовим, серпень 1649р. Іслам-Гірей ІІІ уклав угоду з Яном ІІ Казимиром, який надав татарам деякі переваги у вигляді дозволу на пограбування українських земель та браття ясиру на шляху до Криму та виплат великої суми упоминків, чим саме змусив Хмельницького, який не мав можливості одночасно воювати проти польських військ і татар, укласти з польським королем договір, що дістав назву Зборівського.

· Битва під Берестечком, червень-липень 1651 р. Ця битва увійшла в історію Хмельниччини, як найбільша. Іслам-Гірей зненацька для усіх віддав наказ татарам покинути бойовище. Лівий фланг козацько-селянського війська залишився оголеним. За однією із версій, щоб заспокоїти татар, Хмельницький із писарем Виговським подалися до ханського табору і наздогнали хана аж поблизу містечка Ямпіль, до якого від поля битви майже 90 км. При цьому хан затримує і забирає Хмельницького із собою. Козаки залишилися в таборі без проводу. До теперішнього часу достеменно невідома причина втечі татар. Серед причин називають змову татар і поляків або просто страх перед битвою.

· Битва під Жванцем, вересень-грудень 1653р. Ненадійність союзника у світлині кримського хана спровокувала Богдана Хмельницького, відмовившись від генеральної битви, оточити й блокувати ворога і примусити його капітулювати. На кінець жовтня українські і татарські з'єднання міцно блокували польське військо під Жванцем. Облога тривала понад два місяці. Побачивши безпорадне становище Яна Казимира, Іслам-Гірей ІІІ намагався не допустити його розгрому. Тим часом надійшли повідомлення про рішення Земського собору Московського царства від 1 жовтня 1653 року щодо протекції над Україною і готовності розпочати війну з Польщею.

Певну небезпеку для гетьмана також становила спроба Криму використати союзницькі відносини з козаками для організації спільного походу на московські землі, що неминуче втягувала б Україну у відкриту конфронтацію з і без того ненадійним північним сусідом, викликаючи адекватну реакцію Польщі.

Внаслідок трикратної зради кримського й пасивності Туреччини, Б. Хмельницькому не вдалося повністю використати успіхи й здобути остаточну перемогу над Польщею.

Друга коаліція — українсько-московська, з царем Олексієм I Михайловичем. Багато джерел твердять про укладання договору у Переяславі, однак там відбулася загальна військова рада козаків, сама ж угода представлена Березневими статями 1654 р. (спочатку 23 пункти, зіставлені козаками, однак друга сторона залишила лише 11 пунктів), які козацьке посольство уклало з московським царем у м. Москва, згідно з якою Україна увійшла до складу Московської держави на конфедеративній основі, й скерована також проти Польщі. Текст угоди не знайдено, представники Росії опираються на чернетки, однак, також існує думка, що Березневі статті для приховання справжніх пунктів, особливо про конфедеративну основу, були швидко змінені на Переяславські статті, які підписав уже син Богдана Хмельницького – Юрій Хмельницький 17 жовтня 1659 у Переяславі. Частина вищого українського суспільства, козацька старшина, а також духівництво та київський митрополит не підтримали угоди й відмовилися присягати цареві.

Не з вини Богдана Хмельницького ця угода не принесла Україні всіх тих воєнних і політичних успіхів, задля яких вона була укладена, як часто кажусь, а через запеклу боротьбу за територію українських земель між «сильними світу цього» і здійсненні Москвою концепції побудови «третього Риму».

Конкуренція й великі суперечності між Москвою та Чигирином, яскраво виплеснуті 1655 року під час кампанії проти Польщі, повною мірою виявили чималі розбіжності між союзниками, кожен з яких претендував не лише на самостійність зовнішньополітичних зносин, але й на домінування в регіоні. Згадану кампанію гетьман веде у тісному порозумінні зі Швецією, паралельно усіляко паралізуючи ініціативи Москви. За таких умов розрив із Москвою ставав неминучим. Останнім поштовхом до того став мирний договір, підписаний у вересні 1656 року за посередництвом Австрії, між Москвою і Польщею без урахування інтересів України. Московсько-польський мир порушував усі найважливіші інтереси України; він в одну мить перекреслював великодержавні плани гетьмана Б. Хмельницького

З повідомлення Богдана Хмельницького царю Олексію Михайловичу: "Я піддався не для того, аби робити те, що ти скажеш... Я з польським королем уже перед цим воював, щоб повернути свободу мені й козакам, аби вони не були холопами, а звались козаками".

Якщо перші дві коаліції мали на меті завдати Польщі військово-політичної поразки й забезпечити та гарантувати цілісність і незалежність козацької держави, то третя антипольська коаліція (1656—1657) — союз між Україною, Швецією, Семигородом та іншими державами (Бранденбург, Молдавія, Валахія), — за планом Хмельницького, мала створити незалежну Руську державу (Велике князівство Руське) в межах цілої етнографічної території України та Білорусі під владою гетьмана й Війська Запорізького. Також у планах союзників була цілковита ліквідація польської держави («снести б Коруна вся, будто Коруна Польская и не бывала»), що дуже збентежило московський уряд, який доклав усіх зусиль, щоб перешкодити успіхові цієї коаліції. Московія, після підписання миру з Польщею, розпочала війну зі Швецією. Однак постійні військові невдачі та нереалізація дипломатичних планів, які плекав Б. Хмельницький, прискорила його смерть 6 серпня 1657.

На сторінках наукової літератури вже давно точаться суперечки стосовно ролі Хмельницького в усіх подіях, що відбувалися в Україні впродовж його гетьманування. Навіть у художній літературі постать Богдана Хмельницького змальовується по-різному. Думки про нього часто надто суперечливі.

У ряді творів Тарас Шевченко називає Хмельницького «славним», «благородним», «праведним гетьманом», «козацьким розумним батьком». В той же час Шевченко негативно оцінює наслідки єднання з Московією та відверто осуджує Хмельницького у вірші «Якби-то ти, Богдане п'яний».

Історики споглядають гетьмана також під різними кутами зору.

М. Грушевський: "В нім занадто багато від Азії, від великих азійських завойовників-кочівників, фундаторів держав Орд. З тою поважною відмінністю, що для нього матеріалом, гарматним м'ясом служили не чужі, підбиті племена, а свій власний народ. Він збудував свою владу, владу пануючої старшинської верстви, ціною страшних жертв мас. Він зробив пусткою половину України, щоб укріпити панування своє і своєї династії, чи своєї компанії у другій половині, але й звідти розігнав половину людей, примусив тікати за кордон України, поза межі досягнення його влади... В нім цілком не видно елементарної державної економіки, руки "державного хазяїна Української землі", як колись говорили". Але в той час М. Грушевський зазначає: «Великий рух народній, піднятий Хмельницьким, дав новий лад усій східній Україні — Гетьманщині».

Н. Яковенко: "...хитроумний гетьман, плетучи мереживо союзницьких комбінацій, мимоволі сам закладав основи для неї (негоди), бо кожен з його дипломатичних ходів зрештою переніс у братовбивчу війну між прихильниками полярних зовнішньополітичних орієнтацій".

І. Крип'якевич: «Хмельницький став керівником Визвольної війни завдяки тому, що здобув довір`я мас. Він ріс і жив серед козацтва, розумів його прагнення й інтереси. Народні маси зустріли Хмельницького з цілковитим довір'ям, розуміючи, що він є справжнім захисником їх інтересів».

В. Сергійчук: «…головним у діяльності Богдана Хмельницького було те, що він взяв на себе місію і очолив ту національну революцію, яка відродила українську державність, ту державність, яку ми втратили після падіння Галицько-Волинського князівства. Оце його головна заслуга».

Богдан Хмельницький був однією з найвидатніших постатей у історії Української держави. Він об’єднав разні суспільні маси у єдиному визвольному русі зі спільною метою – звільнення України від іноземного гноблення. Головним здобутком гетьмана була Українська держава, яка все ж таки з плином часу досягла своєї незалежності, хоча й з гетьманування «козацького розумного батька» Богдана вже витекло багато води і вже не такий широкий сивий Дніпро…

Підіймаючи повстання проти польського панування Богдан Хмельницький розумів, що без допомоги зовнішніх сил він не обійдеться, тож велика увага приділялася зовнішній політиці.

Першою дипломатичною перемогою гетьманського уряду був союз з кримськими татарами., але історія показала нам його ненадійність.

Гетьманській державі з власним адміністративним устроєм та державним апаратом потрібен був монарх, який зміг би забезпечити новосформованому суспільству законність і захист. Таким покровителем і захисником міг стати Турецький султан. Це, по суті, було дуже вигідним варіантом, оскільки прямого сусідства з Гетьманщиною не було, значить відкрито втручатися у внутрішні справи держави було не можливо, а авторитет турецького султана вплинув би на бажання поляків завоювати наші землі. Тож у 1651 році, після обміну посольствами, Оттоманська Порта формально прийняла своїми васалами гетьмана та Військо Запорізьке на таких же умовах, що й Молдову, Крим та Валахію. І все б нічого, але через ненависть українців до "бусурманів" та внутрішні зміни в самій Порті ця угода так і лишилась нездійсненною.

Значно популярнішим кандидатом на роль покровителя був єдиновірний російський цар. Хмельницький просив про допомогу в ім'я православної віри ще на початку повстання, але навчений недавньою війною з Польщею, в якій московити зазнали величезних втрат, цар вирішив почекати, доки сторони виснажаться. Чекання те невідомо скільки б продовжилося, якби не погроза українців віддати перевагу оттоманському варіанту(1653 р.). Тоді Олексій Михайлович скликав Земський собор, на якому було вирішено, що "заради православної віри й святої церкви Божої государеві слід прийняти їх під свою високу руку.". Приймаючи це рішення московити сподівалися відібрати деякі захоплені Польщею землі і взагалі розширити свій вплив. На Переяславській раді гетьман та його оточення склали присягу російському цареві, і була та присяга не двосторонньою, як прийнято за польською традицією, бо "цар своїм холопам не присягає".

Вже наступного дня готується проект договору. За даними Москви, там було 23 статті. З цих 23 пунктів лишається 11, що й отримали назву Березневі статті.

Розміщення в Києві та інших українських містах московських залог та втручання царських чиновників у фінансові справи українців одразу занепокоїло козаків. Ворожнеча між союзниками розгорілася ще й в щойно завойованій Білорусі, де населення бажало присягати не царю, а гетьману. Ця ситуація ледь не дійшла до відкритої війни, і московитам знадобився деякий час, щоб витіснити козаків з цієї території.

Розуміючи ненадійність північного сусіда, з 1654 р. Богдан Хмельницький починає оминати царя в зовнішній політиці: були вислані посольства до Туреччини і до Кримського хана, але останній навіть прийняти його не захотів через те, що українці пішли на союз з росіянами – найбільшими ворогами Криму. В той же час, у вересні 1655р. Турецький султан присягає на вірність українцям.

У 1655 гетьман підписав військову конвенцію зі Швецією, готувався українсько-шведсько-угорський договір.

Останньою краплею, на мою думку, для Хмельницького стало те, що на російсько-польських переговорах у Вільнюсі було поділено Україну, а козацьку делегацію на переговори навіть не допустили. Гетьман звинуватив царя у зраді. Ця та інші невдачі (поразка українсько-семигородського походу, повстання козаків проти Хмельницького) підкосили здоров’я гетьмана, вересня 1657 року Хмельницький помирає.

Зовнішня політика Богдана Хмельницького була багатогранною, він сподівався здобути для своєї держави якнайкращі умови розвитку. Цей діяч відродив українську державність і це його головна заслуга.

25.

Збо́рівський до́говір (8 серпня 1649) — угода укладена між королем Речі Посполитої Яном ІІ Казимиром з одного боку і Військом Запорозьким на чолі з гетьманом Богданом Хмельницьким з другого.

Зборівський договір підсумував першу фазу в історії Хмельниччини і легалізував самоврядність українських козаків в межах Речі Посполитої. Ця самоврядність втілилася у козацькому державному утворенні — Війську Запорозькому, також відомому як Гетьманщина.

Повна назва Зборівського договору: "Декларація Його королівської милості Запорозькому Війську на дані пункти ". Він складається з 12 статей. Форма договору — жалувана грамота короля своїм підданим.

За умовами цього договору:

Король визнавав самоврядність Війська Запорозького, Гетьманщини, у межах Київського, Чернігівського і Брацлавського воєводств.

На землях Війська Запорозького влада належала гетьману, резиденція якого розміщувалась в Чигирині. Уряди усіх рівнів на території Гетьманщини мали право займати лише православні шляхтичі.

У контрольованій козаками Україні не мали права перебувати війська коронні. Євреї не мали права займати державні посади й бути лихварями. Єзуїти не мали права утримувати освітні заклади.

Чисельність козаків Війська Запорозького обмежувалась реєстром у 40 000 осіб. Усі ті, хто не потрапив до козацького реєстру, мали повернутися до панів.

Проголошувалась амністія всім учасникам Хмельниччини, православним і католицьким шляхтичам, які примкнули до козаків і воювали проти урядових сил.

Православна Київська митрополія відновлювалася у своїх правах, а київський митрополит мав увійти до сенату Речі Посполитої. Питання про унію передавалось на розгляд сейму.

Підписаний мирний договір не задовольняв ані козаків, ані уряд Речі Посполитої. Обидві сторони почали підготовку до нового етапу війни.

Білоцеркі́вський ми́рний до́говір 1651 — договір між польським урядом і гетьманом України Богданом Хмельницьким, укладений в Білій Церкві 18 (28) вересня 1651 року після невдалої для селянсько-козацьких військ Берестецької битви.

Умови договору були важкими для України. За Білоцерківським договором Україна залишалася під владою шляхетської Польщі.

Польській шляхті поверталися маєтки у Київському, Брацлавському і Чернігівському воєводствах;

територія, підвладна Богдану Хмельницькому, обмежувалася лише Київським воєводством;

реєстрове козацьке військо скорочувалося з 40 до 20 тисяч чоловік;

Україна була позбавлена права вступати у відносини з іноземними державами і повинна була розірвати союз з Кримським ханством.

гетьман зобов'язувався розірвати союз із Кримом і відіслати з України татарські загони.

гетьман позбавлявся права дипломатичних відносин з іноземними державами.

Народні маси України й запорозькі козаки були невдоволені Білоцерківським миром настільки, що Богдану Хмельницькому довелося їх утихомирювати. Боротьба повинна була розгорітися з новою силою.

Богдан Хмельницький використав Білоцерківський договір для перепочинку і підготовки нового воєнного виступу проти Польщі. Після початку воєнних дій Білоцерківський договір в травні 1652 був анульований Б. Хмельницьким.

8 січня 1654 р. на загальновійськовій Генеральній раді з промовою виступив Богдан Хмельницький. Змалювавши вкрай тяжкий стан України, в якому вона опинилася після шестирічної виснажливої війни, він сказав, що єдиний порятунок — це піддатися під захист сильної держави з тим, щоб одержати від неї військову допомогу, — Туреччини, Кримського ханства чи християнського православного царя. Закінчив свою промову гетьман такими словами: "А буде хто з нами не згоден тепер, куди хоче — вільна дорога". Учасники Переяславської ради — старшини усіх рангів, козаки і міщани висловились: "Волим під царя московського православного".

Того ж дня у соборній Церкві зібралося московське і українське духовенство для проведення служби на честь урочистого обряду присяги. Присягали на Євангелії гетьман, генеральні старшини, полковники, сотники і ще кілька десятків делегатів віл різних полків.

Треба підкреслити, що не всі прийняли ідею Переяславської ради. Не було в Переяславі представників Запорізької Січі. Відмовився від присяги Іван Богун, якого вважали після Богдана Хмельницького військовим стратегом номер один.

Звіт Бутурліна перед царем про переговори поклав початок московської версії легенди про Переяславську раду. Бутурлін зображує картину нібито масовості Переяславської ради, всенародного рішення: "весь народ", "собралось великое множество всяких чинов людей", у церкві було "всенародное множество мужского и женского полу" та ін.

Всього ж лише 284 особи козацького стану прийняли присягу в Перся -славі. До них слід додати невелику кількість переяславських міщан.

Відразу ж після присяги Хмельницький і старшина, не задовольнившись царським словом, заявили, що вони бажають вести переговори з царем і добитися від Москви письмових договірних гарантій і зобов'язань.

Цей факт говорить про те, що взагалі не існувало ні Переяславської угоди 1654 р., ні переяславського договору як документа. В 1654 р. відбулася тільки нечисленна Переяславська рада, яка скоріше мала декларативний характер і не мала ніякої юридичної сили. Відбулася також однобічна присяга гетьмана, невеликого числа старшини, простого козацтва та міщан. У Переяславі українська сторона не отримала жодного офіційного документа, який би визначав умови "об'єднання двох держав, жодної письмової гарантії виконання царським урядом усних запевнень московських послів".

Стає зрозумілим, чому українська сторона виявила таку енергійну і наполегливу ініціативу в укладенні міждержавного договору з Москвою. Богдан Хмельницький прагнув узаконити суверенітет Української держави, примусити царський уряд взяти на себе обов'язки, які гарантували б незалежність України.

Відразу ж після Переяславської ради у гетьманській канцелярії відпрацьовують проект відповідного договору, а в березні 1654 р. українське посольство прибуває до Москви. 14 березня посли подали письмовий текст проекту договору з 23 статей, що фіксували умови, на яких уряд Української держави передбачав об'єднання з Московською державою. На цьому документі був підпис гетьмана Богдана Хмельницького і печатка Війська Запорізького. Отже, з певністю можна сказати, що текст проекту договору із двадцяти трьох статей, поданий послами царю, був підготовлений в Україні.

Статті проекту договору стосувалися різних сторін майбутніх міждержавних відносин України і Московської держави, У першій статті йшла мова про підтвердження "прав і вольностей" Війська Запорізького, а фактично прав і вольностей всієї України, оскільки формула "гетьман з Військом Запорізьким" репрезентувала в офіційних юридичних і дипломатичних документах Українську Гетьманську державу, що склалася в роки Визвольної війни 1648—1654 рр. У статті говорилося про непорушність прав і вольностей козацького стану в управлінні, суді і в приватних правових відносинах. Друга стаття обумовлювала кількість козацького війська — збройних сил України – 60 тисяч, третя — передбачала підтвердження "прав та вольностей" української шляхти, четверта — щоб доходи на царя збирали урядники з місцевих людей, у п'ятій — йшлося про надання староства Чигиринського під гетьманську булаву, шоста стаття закріпляла право Війська Запорізького обирати гетьмана, сьома — декларувала недоторканність козацьких земель і маєтків та їх спадкування козацькими вдовами та дітьми, статті восьма — дванадцята були присвячені виплаті грошей на утримання гетьманської адміністрації і козацької армати.

У статті тринадцятій була сформульована ідея про непорушність прав, наданих князями та королями духовним та мирським людям. Стаття чотирнадцята затверджувала право зносин гетьмана і Війська Запорізького з іншими державами. Статті п'ятнадцята — шістнадцята стосувалися виплати цареві данини та способам збирання податків для цього. У статті сімнадцятій мова була про те, що права населення України гарантують царські хартії. Стаття вісімнадцята зазначала, що посли мають порушити питання про київського митрополита відповідно до усного наказу гетьмана. У статті дев'ятнадцятій викладалися пропозиції про термінову відправку царського війська під Смоленськ, щоб попередити об'єднання поляків з іншими ворожими силами. Стаття двадцята ставила питання про утримання військової залоги на кордонах України. У статті двадцять першій встановлювалися розміри платні рядовим козакам, полковникам і сотникам. Стаття двадцять друга говорила про спільні дії проти нападів татар, а стаття двадцять третя — про утримання фортеці Кодак та її залоги для охорони південного кордону України.

Як бачимо, український проект договору, за винятком п'яти останніх статей, що стосувалися важливих поточних проблем, мав конституційний характер.

Український історик і юрист Андрій Яковлів підкреслював, що українським проектом договору "гарантувалася повнота внутрішньої автономії держави й усувалося будь-яке втручання влади московського царя у внутрішні справи України".

Після обговорення проекту договору десять статей — 1,2, 3, 5,6,7,9, 11,13,17—затверджувалися беззастережно. Ст.4,8,12,15,16 —з деякими застереженнями, що іноді суттєво змінювали їх не на користь української сторони. Щодо ст. 18,19,22, то позитивне рішення щодо них було висловлене в іншій формі. У ст. 14 царським указом були внесені обмеження. Ст. 10,12,23 містили резолюцію "допросить", тобто з'ясувати, і пояснювали, що саме, а відносно ст. 21 бояри і цар вирішили взагалі "отговаривать''.

21 березня українські посли подали нову редакцію проекту договору, що містив уже тільки 11 статей, які було ратифіковано, що й підтвердив цар жалуваною грамотою від 27 березня 1654 р. Таким чином, було підтверджено права і вольності Війська Запорізького, встановлено кількісний склад збройних сил України, підтверджено право Війська Запорізького обирати гетьмана, спадкувати козацькі маєтки і права козаків їх вдовами і дітьми.

Договір між Україною і Московською державою сформувався не за звичною для наших часів моделлю міждержавних договорів, тобто не як єдиний акт за підписом обох сторін. Умови договору містяться вдвох різних за формою актах: у так званих "Березневих статтях" від 21 березня і царської "Жалуваної грамоти гетьманові і Війську Запорізькому" від 27 березня, які складають одну цілість. Акти, якими обмінювалися сторони, були за своєю суттю договором, тобто угодою двох держав.

Укладаючи договір з Москвою, Україна як незалежна держава ставила свої умови, що їх прийняла друга сторона —держава Московська. Царська жалувана грамота від 27 березня 1654р. називає гетьмана і Військо Запорізьке "підданими московського царя", але при цьому зазначає: Україні "быть под нашою, царского величества, рукою, по своим прежним правам и при-вилеям и по всем статьям, которые писали выше сего", що, власне, на нашу думку, передбачало не "підданство", а протекцію царя над Україною.

Для Богдана Хмельницького договір 1654р. був звичайною угодою про військову допомогу в боротьбі проти Польщі. Крім того, Україна намагалась цим договором юридично закріпити свої права і вольності і не допустити їх порушень і обмежень царизмом в майбутньому.

Самостійність України визнавалась і на міжнародній арені. Навіть Польща у своїх дипломатичних стосунках трактувала Україну як самостійну державу. Україна мала дипломатичні зносини із Швецією, Пруссією, Австрією, Молдавією, Угорщиною, Венецією. Чужоземні правителі трактували Україну як окрему від Москви державу, а гетьмана як самостійного государя. Договір не стояв на перешкоді їхніх дипломатичних зносин з Україною на найвищому державному рівні. Спочатку і Москва ставилась до України як до вільної держави. Зносини Московської держави з Україною здійснювалися через Посольський приказ, що фактично був міністерством закордонних справ. Україну відокремлювали від Москви державний кордон і митниці. Але Московська держава за своєю природою була унітарною, абсолютистською, кріпосницькою, для неї Українська держава з її республіканським ладом і сильними демократичними елементами була своєрідним викликом. Отже, рано чи пізно царизм мав почати наступ на автономію України.

Га́дяцький до́говір (також трапляється застаріле іменування «Гадяцькі статті»; пол. ugoda hadziacka) — угода, укладена 16 вересня 1658 року під містом Гадяч з ініціативи гетьмана Івана Виговського між Річчю Посполитою і Гетьманщиною, що передбачала входження останньої до складу Речі Посполитої під назвою «Великого Князівства Руського» як третього рівноправного члена двосторонньої унії Польщі і Литви. Передбачалася також ліквідація Берестейської унії. Основні перетворення, однак, так і залишилися на папері, оскільки польський Сейм ратифікував договір у сильно урізаному вигляді, скасувавши його головні положення.

В основу примирення України та Польщі було покладено реалізований на Люблінському сеймі 1569 р. принцип федеративного устрою Речі Посполитої.

За умовами Україна, як незалежна держава, під назвою Велике Князівство Руське входила на рівних правах з Польщею і Литвою до складу федерації. Територію Великого Князівства Руського складали київське, брацлавське і чернігівське воєводства. Вища законодавча влада належала національним зборам депутатів, які обиралися від усіх земель князівства. Виконавчу владу здійснював гетьман, який обирався довічно й затверджувався королем. Вибір кандидатів на гетьмана мали здійснювати спільно всі стани українського суспільства — козацтво, шляхта і духовенство. Гетьман очолював збройні сили України. У Великому Князівстві Руському встановлювалися державні посади канцлера, маршалка, підскарбія і вищий судовий трибунал.

Все діловодство мало вестися українською мовою. У Києві або в ін. місті передбачалося створити монетний двір для карбування власної монети.

Українська армія мала складатися з 60 тис. козаків і 10 тис. найманого гетьманом війська1[Джерело?]. Польським військам заборонялося перебувати на території князівства. У випадку воєнних дій в Україні польські війська, які знаходились на її території, переходили під командування гетьмана. Гарантувалися права та привілеї козацтва. На подання гетьмана щороку сто козаків з кожного полку мали прийматися до шляхетського стану.

Православні віруючі зрівнювались у правах з католиками. Греко-католицька церква зберігалася, але не могла поширюватись на нові території. У спільному сенаті Речі Посполитої мали надати право застати православному митрополитові київському і п'ятьом православним єпископам.

Угода передбачала закріплення за Києво-Могилянським колегіумом академічного статусу і зрівняння його у правах з Краківським університетом. На території князівства передбачалося заснування ще однієї православної академії та середніх навчальних закладів — колегіумів, а також фундування в необхідній кількості початкових шкіл та друкарень.

[ред.]Наслідки

Угода не була прийнята українським суспільством за багатьма причинами. Найважливіші з них це — залишення у складі Польщі Руського, Волинського, Белзького і Подільського воєводств, повернення прав на маєтності шляхті, яка була змушена покинути свої володіння у попередні роки, а також висока вірогідність війни з православним Московським Царством.

Росія не сприйняла цю угоду і почала війну з Україною. Незважаючи на перемогу під Конотопом, війна склалася для Виговського невдало. Запорізька Січ напала на татар і тому змусила їх повернутися назад у Крим. Проросійськи налаштовані кола старшини та козацтва саботували війну, бо на їх думку Виговський «продав Україну полякам» . Не бачачи іншого виходу з ситуації, гетьман Виговський у жовтні 1659 склав повноваження та виїхав до Польщі.

Для поляків війна складалася значно успішніше і у 1660 році вони завдали суттєвих поразок Росії та звільнили Вільно.

В підсумку Московія і Польща уклали Андрусівське перемир'я 1667 року, а згодом Угоду про Вічний мир 1686 року. Лівобережна Україна перейшла під контроль Москви. Козацтво отримало ще менше привілеїв, ніж передбачав Гадяцький договір, і на кінець XVIII ст. практично втратило політичний вплив.

26. Населення українських територій у литовсько-руську добу поділялося на різні стани. Найбільш пригніченими були селяни. їх становище постійно погіршувалося, що визивало протести з їх сторони і втечі від панів та повстання. У XIV ст. з Україні з'являються козаки, їх поява була результатом особливих умов життя українців у степу, по сусідству з татарським Кримом. Процес виникнення і формування стану козаків був досить довгим. Енергійні, сміливі люди вирушали в степ на полювання, рибалку, для збирання меду диких бджіл. Ці люди поступово об'єднувалися в групи і спільно полювали, а в разі необхідності нападали на татар. Походили ці люди із селян, бояр, міщан. З часом вони стають постійними захисниками України. У 1520 р. великий князь вперше навербував козаків для військової служби. У1572 р. було складено "реєстр" (список) із 300 козаків, які підлягали коронному гетьманові і які за свою службу одержували платню. Так з'явилося реєстрове козацтво, кількість якого постійно збільшувалася. Основну частину козацтва становили нереєстрові козаки. їх називали низові козаки. Вони в XVI ст. створили на Запоріжжі військову організацію. Ця організація проіснувала декілька століть. Козацьке населення мешкало у військовому таборі. Вони мали 38 куренів. На чолі кожного куреня стояли отамани. Вже в XVI ст. серед козаків почалася майнова диференціація. Серед них з'являються заможні козаки та бідні. Ті, що мали сім'ї, називалися городовими козаками. Вони мали свої господарства і мешкали на Київщині, Врацлавщині та Барщині.

Задовго до початку національно-визвольної війни в різних формах розпочалася боротьба за українську державу, мову, культуру та Церкву. Саме козацтво було організатором цієї боротьби. Уже за гетьмана Сагайдачного (1616-1622 рр.) окремі козацькі ватаги було об'єднано в регулярне військо з суворою дисципліною. Діяльність Сагайдачного відкрила шлях для повстання українського народу за свою незалежність у роки національно-визвольної війни. Національно-визвольна війна почалася з повстання козаків під проводом чигиринського сотника Б. Хмельницького. Він став гетьманом і поставив вимоги перед польським урядом: а) про амністію для всіх, хто брав участь у повстанні; б) залежність гетьмана тільки від короля; в) скасування церковної унії; г) гарантування козацьких прав; д) збільшення кількості реєстрових козаків; е) надання Україні територіальної автономії.

Влітку 1649 року, після невдачі війська Б. Хмельницького під Зборовом, був підписаний мирний договір, за яким у межах Речі Посполитої створювалась автономна область у складі Київського, Брацлавського та Чернігівського воєводств. Керівництво автономною областю здійснював гетьман. Кількість реєстрових козаків мала становити 40 тисяч. Відновлювалася польська адміністрація. Польська шляхта могла повернутися до своїх маєтків. Церковна унія скасовувалась, єзуїтські школи закривались. Православна церква зрівнювалась у правах із римо-католицькою. Територія України поділялася на 16 полків. Гетьман отримав право здійснювати міжнародні зв'язки з іноземними державами.

Отже, у результаті визвольної війни українського народу проти польської шляхти було створено національно-територіальну автономію для козацького населення України. За формою правління Україна козацької доби була республікою. А за формою державного режиму - демократією.

Поляками було поновлено військові дії навесні 1651 р. Війна велася з перемінним успіхом. Кожна зі сторін шукала для себе сильного союзника. З ініціативи Б. Хмельницького було укладено Україною союз із Кримом, Молдавією, Туреччиною. Однак, укладені союзні угоди були мало ефективними. Щоб перемогти у війні з Польщею Б. Хмельницький вирішив звернутися за допомогою до Москви. Цар Московії довго вагався щодо укладання союзу з Б. Хмельницьким та врешті-решт на Земському соборі було ухвалено рішення прийняти Україну "під високу руку царя ". У січні 1654 р, нараді старшин та загальній Раді мешканців Переяслава, а також на переговорах із російським посольством було досягнуто угоди про: а) встановлення військового союзу України з Московською державою; б) гарантування захисту московським царем України; в) збереження всіх прав і вільностей Української держави. Українське посольство прибуло до Москви із проектом договору про військовий союз, який було укладено в березні 1654 р. Цей документ відомий під назвою "Березневі Статті" Богдана Хмельницького.

Отже, Україна уклала військовий союз із Москвою на рівноправних засадах. Цей договір звільняв Україну з-під підлеглості Польщі. У тогочасній Польщі, Швеції, Туреччині Україну розглядали як незалежну державу, а Б. Хмельницького вважали за її главу. Його в Україні називали "Гетьман з божої милості", "Государ", "Зверхній властитель", "нашої землі Начальник і Повелитель".

Але існування автономних прав України, закріплених політичними актами, підписаними гетьманом і царськими представниками (так звані "Березневі статті" 1654 р.), не могло бути ні тривалим, ні міцним. У складі монархічної, абсолютистської Росії Українська держава із притаманними їй демократичними, республіканськими традиціями була практично позбавлена перспектив розвитку. Рано чи пізно її суспільно-політичні інституції повинні були вступити в зіткнення із загальноімперськими нормами і порядками. Цей процес продовжувався багато десятиліть і завершився лише на початку 80-х років XVIII ст. Він охопив чотири періоди; перший - 1654-1708 рр.; другий - 1708-1727 рр.; третій - 1727-1764 рр.; четвертий - 1764-1786 рр. Найразючіші зміни відбулися в другому (петровському) періоді, коли в широких масштабах на Гетьманщині почали запроваджуватися самодержавні суспільно-політичні та господарські структури. Важливими напрямами політики обмеження і ліквідації автономії України були підпорядкування її фінансової системи, ліквідація права міжнародних зносин, заміна місцевих судово-адміністративного апарату, норм і порядків загальноімперськими. Помітними віхами цього процесу стали поступове запровадження на Лівобережжі воєводського правління, ліквідація урядом Катерини II інституту гетьманства (1764 р.), а згодом і знищення Запорозької Січі (1775 р.), перетворення козацьких полків на регулярні карабінерні полки царської армії (1783 р.). Централізаторську політику царизму в Україні здійснювали воєводи, а також Малоросійський приказ (1662-1722 рр.) та Малоросійська колегія (1722-1727,1764-1786 рр.)1.

Право на українських землях у добу козаччини і гетьманату мало різні джерела і характеризувалося тодішньою економічною ситуацією. З одного боку це поява дрібного власника, а з другого - зростання великої земельної власності. В політичній сфері, крім тенденцій централізації влади, мали місце і певні особливості регіональної політики, яку вели окремі землі: Київщини, Брацлавщини, Слобожанщини тощо. Особливо на нестабільність політичної ситуації впливали часті перевибори місцевої адміністрації. Значний політичний вплив на вибір форми права мав і той факт, що утворення сильної національної української влади не влаштовувало уряди Росії, Польщі" Туреччини, з якими в той час особливо тісно співіснувала Україна. Соціальний аспект права зводився до пошуку компромісу щодо пом'якшення різних видів покарання за вчинення злочинів і інших правопорушень. В цілому така ситуація впливала на вибір форми права на території України того часу. Як джерела права були звичаї, нормативні договори, нормативно-правові акти. Серед правових актів діяли Земські статути, Литовські статути, Судебник Великого князя Казимира, Магдебурзьке право, нормативні договори, наприклад, Березневі статті Б. Хмельницького та інші нормативні документи. Серед нормативних актів видавалися універсали гетьманів, унії, постанови, укази московського царя, збірники законів тощо.

Підводячи підсумок слід зробити певні висновки. В період гетьманщини і козацької доби Україна була в складі спочатку Речі Посполитої, а потім Московської держави. На частині своєї території Україна мала козацьке державне утворення Запорізьку Січ з республіканською формою правління, унітарним устроєм і демократичним державним режимом. Право на українських землях мало такі джерела як правові звичаї, нормативні договори, нормативно-правові акти.

27. У підрозділі 4.1 під час розгляду відносин Б. Хмельницького з володарями інших держав, свідомо упускалися взаємини а Московським царством, оскільки вони в підсумку спричинилися до важливих змін, які суттєво вилинули як на становище України на міжнародній арспі, так і на розклад сил у Східній Європі. Йдеться, звичайно ж, про Переяславську раду 1654 р. та спілку гетьмана з московським царем. Однак, перш ніж норейти до розгляду цієї акції, варто розглянути події, що передували українсько-московській спілці.

Козацтво віддавна підтримувало відносини з Московією - вже у XVI ст. московський уряд використовував українських козаків для охорони своїх південних кордонів від татарських набігів і його політика була у цьому напрямку більш послідовною порівняно з політикою Речі Посполитої. Московія інколи виплачувала козакам чималі кошти. Польський уряд знав про цс, але не висував рішучих заперечень, і під час вироблення умов Ноляновського мирного договору 1634 р. між Московісю та Польщею, польська сторона навіть вимагала, щоб козакам надходила щорічна платня від царя, як це було раніше. До Москви неодноразово доводилося звертатися і щодо захисту православ*я на території Литовсько-польської держави, однак у таких випадках польський уряд гостро виявляв своє невдоволення, серйозно побоюючись "руської ірреденти". Були і випадки ворожих дій козаччини проти Московської держави в межах польсько-московських конфліктів. Однак загалом уявлення про північно-східного царя у козацькій свідомості було радше позитивним (за відсутності якогось серйозного негативного досвіду).

Тому від початку Визвольної війни гетьман та його оточення покладали великі сподівання на допомогу з боку Московії. Вже після перших перемог над коронним військом Б. Хмельницький відправив 8 (18) червня 1648 р. листа до царя Олексія Михайловича, в якому містилася часто цитована пізніше фраза: "Зичили бихмо собі самодержця господаря такого в своєй земли, яко Ваша Царская Велможност, православный хрести- янский цар". Це побажання було висловлено тому, що польський трон на той час був порожнім після смерті Владислава IV (20 травня 1648 р.). Йшлося про бажання бачити Олексія Михайловича польським королем, а не про прагноння перейти під владу московського царя, як цс іпколи тлумачать. Звичайно, цар для козаків мав значні переваги порівняно а іншими претендентами, оскільки був православним. Ллє схожі побажання гетьман висловлював згодом і до кальвініста Юрія II Ракоці. Встановлення відносин із Московісю було спричинене ще й необхідністю запевнити царя у своїх добрих намірах, оскільки царський уряд уже навесні почав мобілізувати війська на ук- раїнсько-московському прикордонні, побоюючись спілки козаків і татар. Річ у тім, що на початках цар був свідомо дезінформований Л. Киселем, який повідомляв московський уряд про бунт "простого холопа" Хмельницького. Натомість лист гетьмана подіяв і цар згорнув плани походу на Україну.

Уже в липні 1648 р. Б. Хмельницький надіслав нового листа до Олексія Михайловича також із закликом очолити польський трон, але цього разу гетьман закликав царя оголосити війну Речі Посполитій. Сподівання покладали на бажання царя взяти реванш за територіальні втрати під час московсько-польської війни 1632—1634 рр. Однак саме пам'ять про цю війну і змушувала Московію вважати Польщу сильною державою й уникати будь-яких конфліктів із нею. На згадані листи царський уряд не відповідав і офіційних переговорів із козакам не розпочинав, але московській прикордонній адміністрації було дозволено з козаками листуватися.

Нові спроби зближення гетьмана з Москвою почалися наприкінці 1648 р. (після повернення з-під Замостя), коли Б. Хмельницький вважав, що Україна стала з Божої ласки вільною від поляків. До активізації відносин із Москвою долучився патріарх Паїсій. Після відвідин Києва і численних зустрічей з гетьманом, патріарх 12 лютого 1649 р. вирушив до Московії в супроводі Силу я на Мужиловського (котрий власне і привіз патріарха до Києва з тогочасної молдавської столиці Ясс).

Спочатку бояри не хотіли допустити до переговорів С. Мужиловського, котрого сприйняли за простого провідника патріарха. Але полковник заявив, що має від гетьмана інформацію, котру може переказати лише особисто цареві, а не боярам. Урешті він домігся аудієнції у царя і вручив Олексію Михайловичу меморандум із викладенням причин та перебігу українсько-польської війни (існує версія, що аудієнція таки не відбулася і царю лише була передана записка). Козацький посланець перед поїздкою отримав інструкцію, котра передбачала кілька альтернативних пропозицій, що мали пропонуватися цареві залежно від розвитку подій. У разі союзу з Москвою необхідно було закликати царя до походу проти Польщі. Якби цар не захотів порушувати мир із Польщею, то пропонувалося заохотити царя зайняти своїми військами українські сіверські міста, котрі вже були визволені від поляків козаками — так планувалося забезпечити собі тили. Інший пропонований варіант — просити вислати донських козаків на допомогу українським. Це також давало царському уряду нагоду уникати повного розриву мирних відносин із Польщею і за традицією зіпхнути провину на самовільні кроки донців.1

Зрештою, козаки сподівалися бодай на декларативну заяву царя про готовність захищати православне населення України у разі порушення їхніх прав. Тоді, однак, цар не надав козакам ні військової, ні дипломатичної допомоги, але, відправляючи у квітні 1649 р. назад С. Мужиловського, відправив разом із ним до України посольство на чолі з Григорієм Унковським, яке мало вивчити ситуацію (перебувало в Чигирині упродовж березня тг травня 1649 р.). Г. Унковському довелося вислухати закиди Б. Хмельницького щодо ненадання Москвою військової допомоги, на котру так "сподівалися одновірці". Натомість Г. Унковський виправдовувався тим, що Москва дозволила козакам скуповувати у московитів хліб, сіль та інші товари.

Ще за перебування посольства С. Мужиловського у Москві царський уряд спробував узяти на себе посередницькі функції в українсько-польському конфлікті. До України було відправлено гінця Василя Михайловича, котрий, нарешті, привіз гетьману першого царського листа (до того, як згадувалося, цар ігнорував листи Б. Хмельницького). У листі наполягалося припинити конфлікт — "щоб кров християнська не розливалася". Звичайно, обидві сторони не збиралися припиняти війни, але важливим було те, що цар наважився на безпосередній дипломатичний контакт із гетьманом.

Посольство Г. Унковського започаткувало низку місій з Мос- ковії до України — згодом (до початку 1654 р.) було відправлено ще 12 посольств. Від гетьмана також прибували численні посольства. Перше велике посольство було відправлене у травні 1649 р. на чолі з полковником Федором Вешняком-Якубо- вичем, який привіз цареві гетьманський лист із проханням про військову допомогу. Цар відповів, що зв'язаний договором з Річчю Посполитою, але готовий прийняти козаків під свою владу, якщо вони власними зусиллями стануть незалежними від Польщі (аргументація не надто переконлива, якщо врахувати, що козакам була потрібна власне допомога військом, а не нова залежність).

Згодом, після Зборівського договору із Польщею, Б. Хмельницький іще активніше намагається заохотити Москву до надання козакам допомоги, вдаючись при цьому до "легкого шантажу" — з одного боку, гетьман обіцяв переконати кримського хана перейти під протекторат царя, а з іншого — повідомляв, що хан пропонував гетьману здійснити похід проти Москви, натякаючи, що якщо цар далі зволікатиме, то Б. Хмельницький може на таку пропозицію і погодитися.

Після таких погроз гетьмана в листопаді 1649 р. до Чигирина було спрямоване посольство на чолі з Григорієм Нероно- вим. Цар дякував Б. Хмельницькому за те, що він відмовив кримському хану в поході на Московію. Правда, вже на початку 1650 р. цар був стривожений чутками про те, що козаки з татарами таки вирушать у похід. Однак цар просто хибно потрактував мобілізацію козацьких загонів, які насправді мали піти татарам на допомогу в приборкуванні черкесів (зрештою, хвилювання були і в Стамбулі, де вважали, що об'єднане військо виступить проти Туреччини).

Були й інші причини для тертя в українсько-московських відносинах. Козаки, як це віддавна бувало, охоче надавали притулок різним авантюристам, і цього разу в Україні з'явився самозванець Тимофій Акундінов (Анкудінов) з Вологди, який видавав себе за Івана Васильовича Шуйського і претендував на царський престол. Цей "Лжеівашка" перед тим устиг побувати в Литві, Польщі, Молдавії, Туреччині (де прийняв мусульманство, щоб урятуватися від страти) та в Римі (з огляду на зацікавлення ним з боку Папи Інокентія X). Із Риму авантюрист із найближчим оточенням вирушив до Семигороддя, а вже звідти потрапив до України. Царський посол Василь Унков- ський вимагав від гетьмана видати самозванця, однак гетьман рішуче відмовився, посилаючись на козацькі звичаї. Фактично, Б. Хмельницький використав цей епізод як засіб тиску на царя. Тим часом, І. Виговський (котрий від початку займався цією справою) відправив Т. Акундінова в Семигороддя, передаючи через нього та супровідника-козака два листи до Юрія II Ракоці. Далі Т. Акундінов продовжив свої блукання в Стокгольмі, Талліні та Любеку, де врешті був виданий московитам герцогом гольштинським Фрідріхом III Ольденбургом (в обмін на митні пільги для своїх купців, які їздять до Персії через територію Московії) і страчений у грудні 1653 р.

Із від'їздом з України самозванця відносини з Москвою дещо покращились. Однак цар далі не хотів розривати мирних відносин із Польщею. Не допоміг цьому і звіт московського посланця у Варшаві Григорія Кунакова, котрий повідомляв, що Польща на той час уже була дуже ослаблена і неспроможна вистояти перед царськими полками, а якщо до них додати ще й козаків, то дійде до повної загибелі Речі Посполитої. Однак Московська держава, ймовірно, не відчувала ще себе в силі протистояти коронному війську або зволікала свідомо, чекаючи на ослаблення воюючих сторін. Для заспокоєння Б. Хмельницького у січні 1651 р. до Чигирина прибуло посольство думного дяка Ларіона Лопухіна, котрий мав обнадіяти гетьмана, що Москва ще не довго терпітиме порушення мирних умов з боку Речі Посполитої. Крім того, Л. Лопухін мав роздобути листи Яна Казимира, в яких він закликав татар і козаків напасти на Московію, як доказ нещирості польського уряду.

У лютому 1651 р. Земський собор*40 ухвалив рішення, за яким у разі подальшого порушення Польщею мирних умов цар має право прийняти козаків у підданство. Православна церква мала звільнити царя від присяги, якою був скріплений Полянов- ський мирний договір (батько царя Олексія — Михайло Федорович — цілував хрест в Архангельському соборі Кремля, а Владне лав IV — відповідно в катедральному соборі Варшави).

*40: {Земський собор — зібрання різних прошарків населення Московської держави (передусім духовенства та бояр) для вирішення найважливіших питань внутрішньої та зовнішньої політики. Існував із середини XVI до кінця XVII ст.}

Після поразки у Берестецькій битві до Б. Хмельницького в Корсунь у липні 1661 р. прибув назарстський митрополит Гавриїл, якого супроводжував московський посол Григорій Богданов. Митрополит привіз повідомлення про те, що цар відмовився допомагати польському королю проти козаків і на майбутнє не має наміру провадити війну проти своїх одновірців.

На початку 50-х років XVII ст. від козаків до Москви також їздило кілька послів —і Михайло Суличич (січень 1651 р.), Семен Савич (вересень 1651 р. і спільно з Лук'яном Мозирсю на початку 1652 р.), Іван Іскра (березень 1652 р.), Самійло Богда- нович-Зарудний (грудень 1652 р.). Під час візиту Івана Іскри, до речі, велися переговори про те, що цар міг би прийняти під свою владу лише прикордонну смугу на Лівобережжі, а не всю територію Запорозького війська. Тоді у Москві всерйоз допускали можливість переселення козаків до Криму (у разі остаточної поразки від поляків), а тому І. Іскрі пропонували, щоб козаки поселилися по річках Дон та Медведиця (тобто на північ від Донського козацтва, приблизно між Середньоруською та Приволзькою височинами). Таке переміщення населення не суперечило мирним відносинам між Річчю Посполитою та Московією.

У квітні 1653 р. до Москви було відряджено полковників Кіндрата Бурляя і Силуяна Мужиловського. З ними вели переговори князь Семен Прозоровський, окольничий Богдан Хітрово, думні дяки Ларіон Лопухін та Алмаз Іванов, боярин Григорій Пушкін. Козацькі посли, просячи допомоги царя, для більшої переконливості наголошували на існуванні альтернатив — можливості турецького чи навіть кримського протекторату.

Загалом, московський уряд тривалий час зволікав із наданням Б. Хмельницькому військової допомоги, пропонуючи взамін роль посередника у врегулюванні українсько-польського конфлікту. Ця роль була особливо вигідною в умовах затягування війни, а обидві сторони все більше виснажувалися. І лише відносно успішна (як на 1652 — початок 1653 рр.) кампанія Б. Хмельницького в Молдавії і погрози прийняття турецької протекції змушували царський уряд діяти більш рішучо.

29 липня 1953 р. до Львова, де перебував король, прибули "великі посли" від царя — князь Б. Рєпін-Оболенський,

Б. Хітрово та А. Іванов. Вони мали порушити справу пропусків у царських титулах та питання переслідування православних піддапих Речі Посполитої. Вимагалося, щоб поляки скасували церковну унію та повернули козакам права і привілеї за умовами Зборівського договору. Завідомо було зрозуміло, що поляки не погодяться на такі умови, і це мало стати приводом для розриву мирних відносин із Польщею. Цар скликав у травні 1653 р. новий Земський собор, який відклав рішення про прийняття козаків під царську протекцію до прибуття посольства з Варшави. Тим часом, до Москви дійшли тривожні відомості про цілком реальну можливість переходу Б. Хмельницького під турецький протекторат.

У цей час гетьман усе більше переконувався, що потрібно заручитися підтримкою могутніших держав. Б. Хмельницькому не вдавалося переламати ситуацію на власну користь. Під час облоги Жванця 1653 р. коронне військо перебувало в жалюгідному становищі, але розвинути успіх козакам завадила чергова зрада хана. Як наслідок, було укладено польсько-та- тарський Кам'япецький договір (інакше — Жванецький мир), який не передбачав навіть козацької автономії у складі Речі Посполитої. У такій ситуації не було чого втрачати, і гетьман був налаштований на радикальні кроки.

Московія поквапилася не допустити входження України до сфери впливів Османської імперії і нарешті вдалася до рішучих заходів. У вересні 1653 р. російські посли стольник Родіон Стернєв та дяк Мартем'ян Бердихін вирушили до України, щоб повідомити козаків про те, що вже проводиться мобілізація військ для війни проти Польщі і для подальших дій потрібно, щоб повернулося посольство зі Львова. Водночас у Львові московські посли, покидаючи залу переговорів, демонстративно на підвищених тонах виявили своє обурення (їм не дали аудієнції в короля, як вони просили), і заявили, що цар надалі не терпітиме неповаги і не пришле більше послів. Так були розірвані дипломатичні відносини Московії й Польщі.

1 (11) жовтня 1653 р. відбулося нове засідання Земського собору, який вирішив розпочати війну проти Польщі (Поля- новський "вічний" мир проголошувався недійсним) і прийняти Б. Хмельницького зі Запорозьким військом "під государеву високу руку" (тут однією з причин проголошувалося недопущення переходу гетьмана "в підданство турському султану чи кримському хану"). Наступного дня було сформоване посольство до козаків на чолі з боярином Василем Бутурліним, якого супроводжували Іван Олфер'єв та Ларіон Лопухін, окрім того, з ними мало прибути чимало чиновників та духовних осіб. Посольство вирушило з великим поспіхом, не чекаючи на інструкцію, яїсу їм було передано вже в дорозі. Однак делегація мусила затриматися в прикордонному Путивлі до кінця 1653 р. Лише наприкінці грудня 1653 р. московське посольство наблизилося до Переяслава, де їх вітав полковник Павло Тетеря. Місто Переяслав було вибране всупереч бажанню Москви, котра хотіла, щоб перехід під протекцію царя відбувався в Києві. Це робило акт менш урочистим, що більше пасувало для укладення угоди про військовий союз, аніж для "об'єднання Русі".

8 (18) січня 1654 р. було скликано дві ради: зранку — старшинська, котра була закритою, а о другій годині — загальна військова рада. Обидві ради схвалили запланований акт. На другій раді були присутні близько 300 осіб. Гетьман виголосив промову про скрутне становище України після шести років війни і наголосив на потребі перейти під захист сильнішої держави, щоб отримати від неї військову допомогу. Як альтернативи називалися турецький султан, кримський хан і московський цар. Власне останнього — "царя східного, православного" — бажав бачити своїм зверхником народ. Після цього Іван Виговський зачитав царську грамоту всім присутнім.

Далі дійшло до непорозуміння в Успенському соборі, коли московське духовенство почало вимагати від Б. Хмельницького та старшини скласти присягу. Гетьман наголошував, що потрібно, аби послами була принесена присяга від імені царя (про невидачу старшини та гетьмана польському королю, про збереження козацьких прав, вольностей і маєтностей), на що В. Бутурлін категорично запротестував — у Московії цар не присягає підданим, лише навпаки. Така позиція насторожувала, особливо, якщо врахувати, що сам В. Бутурлін наголошував (для правової аргументації переходу козацтва з-під влади Польщі під опіку Москви), що польський король, не дотримавши присяги щодо забезпечення прав православних підданих, зробив їх вільними від підпорядкування собі. Видавалося, що у новій ситуації розірвати в майбутньому союз з Москвою буде вже неможливо з правового погляду. Напруга зросла настільки, що гетьман вийшов із собору на нараду, полковники намагалися вмовити послів, але ті залишалися непохитними. Аби не зірвати самого акту, гетьман зі старшиною таки склали присягу.

12 (22) січня 1654 р. генеральний писар Іван Виговський у товаристві судді та двох полковників з'явився до московських послів із вимогою, щоб вони письмово підтвердили збереження при козаках давніх вольностей і маєтностей. Інакше не погоджувалися відпускати послів для прийняття присяг від решти населення по містах. Але В. Бутурлін відмовився підписувати відповідні документи і заявив, що козаки можуть вислати самі послів до царя, щоб ті "били чолом" у справі своїх вольностей.

Далі посольство здійснило подорож по полках з метою приведення до присяги решти населення. Усього присягнуло понад 127 тис. осіб, з яких понад половина були козаками. Уникало присяги духовенство, мотивуючи це відсутністю дозволу від патріарха, а також частина полків. Певний час зволікала і Запорозька Січ. На опір московити натрапляли і в містах — навіть у самому Переяславі, а також у Чорнобилі та Києві. За свідченнями очевидців, у Києві люди йшли під примусом і вдавалися до різних хитрощів — наприклад, під час принесення присяги називалися не своїм іменем. Ймовірно, на киян вплинула негативна позиція київського митрополита та місцевого духовенства.

Самі по собі декларативні ухвали Переяславської ради не мали жодних правових наслідків. Не було тоді підписано і жодної угоди, тому гетьман мусив відправити до Москви посольство у цій справі (сам, усупереч бажанню царя, їхати не хотів, мотивуючи це небезпекою війни). Козацьке бачення союзу з Мос- ковією було оформлене на кількох старшинських радах. 17 (27) лютого з Чигирина до Москви вирушило козацьке посольство на чолі з генеральним суддею С. Богдановичем-Зарудним і переяславським полковником П. Тетерею, котрі везли проект договору, розроблений Б. Хмельницьким і його оточенням. Переговори з московською стороною розпочалися наступного дня після приїзду — 23 (13) березня, і тривали майже два тижні. Початковий варіант, який складався з 23 статей, було зменшено до 11 (частина статей була відкинута, частина — об'єднана), котрі затвердила московська сторона, та й то з псвпими поправками. Крім того, цар видав низку "жалуваних грамот" — для Б. Хмельницького, Війська Запорозького і шляхти.

"Березневі статті" (у широкому значенні — перероблені "Статті Богдана Хмельницького" разом із "жалуваними грамотами") зберігали за козацькою державою вироблені під час війни форму правління, устрій, адміністративно-територіальний поділ, судочинство тощо. За духовенством, козаками, шляхтою та міщанами зберігалися їхні давні права. Однак у Києві мав перебувати московський воєвода з кількатисячним підрозділом. Козацька армія обмежувалася реєстром у 60 тис. і для козаків та старшини встановлювалися розміри платні. Щодо зовнішньополітичних питань, то Московія зобов'язувалася почати проти Речі Посполитої війну та надати козакам допомогу проти татар. Козаки визнавали протекцію царя і були змушені сплачувати податки до московської казни (причому гетьман пропонував, щоб Москві передавали уже готову зібрану суму, але затверджено було, що податки збирали царські представники). Козацька Україна втратила право на зносини з Річчю Посполитою та Османською Імперією. Щодо решти держав, то необхідно було повідомляти Москву про перебіг відносин із третіми країнами.

Нові відносини між козацтвом і Москвою окреслювалися образним, але туманпим висловом "прийняття під високу царську руку". Приблизно це відповідало терміну "протекція", але кожна сторона по-своєму уявляла суть угоди: гетьман — як перетворення козацької України на васальну державу зі широкими повноваженнями, па зразок васалів турецького султана, Москва ж завжди розуміла протекцію як інкорпорацію. Такі суперечності і неоднозначності у сприйнятті українсько- московської угоди спостерігалися не лише в сучасників, а й у дослідників, що її вивчають. Угоду 1654 р. трактують і як неповну інкорпорацію, і як персональну унію двох держав, і як військово-політичний союз, і навіть як конфедерацію (останній термін навряд чи доречний з огляду на виразну нерівноправність відносин обох суб'єктів).

Невдовзі після підписання Березневих статей — у квітні 1654 р. — Москва взялася виконувати зобов'язання щодо надання військової допомоги козакам проти Польщі. Головний удар був спрямований на Смоленськ, а південний театр бойових дій московська сторона сприймала як другорядний. На допомогу царській армії Б. Хмельницький відправив 18 тис. козаків па чолі з наказним гетьманом Іваном Золотаренком. Улітку І. Золотаренко здобув потужпу фортецю Гомель. Далі були зайняті південні і західні білоруські повіти Великого князівства Литовського. Там козаки перезимували. На білоруських землях спостерігалося покозачення місцевого населення. Наказний гетьман усіляко доводив царю, що доцільніше зосередити свої дії на півдні Білорусі, і не поспішав іти йому на допомогу під Смоленськ. Козацтво мало власні плани на білоруські (передусім, південні) землі. На думку козацького уряду, населення цих територій як таке, що підлягало київському митрополиту, не завадило б підпорядкувати собі і в політичному плані.

Однак у червні 1655 р. І. Золотаренко таки був змушений, на бажання царя, вирушити в напрямку Вільно, яке спільними українсько-московськими зусиллями було здобуте в липні того ж року. Тим часом між Московією й Україною назрівала суперечка за білоруські землі. У вересні 1655 р. у царя з'явився новий титул — "великий князь Литовський і Білої Русі", що недвозначно вказувало па царські претензії щодо білоруських земель. Уникаючи конфронтації з московським урядом та використовуючи для цього заспокійливу угодливу риторику, І. Золотаренко, проте, продовжував пильнувати українські інтереси в Білорусі.

Після загибелі у жовтні 1655 р. Івана Золотаренка, білоруським полковником було призначено колишнього козацького посла-резидента в Криму Івана Нечая, брата знаменитого брац- лавського полковника й учасника першого молдавського походу Данила Нечая (+1651). Його діяльність викликала роздратування Москви, зокрема через те, що І. Нечай щодо підвладних йому білоруських територій використовував термін "панування", що па російську було перекладено як "государ- ствование" і, звичайно ж, викликало обурення царя-"государя". У квітні 1656 р. в Чигирині розпочалися переговори з московським послом А. Лопухіним, який протестував проти приєднання Могилева до Війська Запорозького і вимагав покарання для І. Нечая за шкоди, які той буцімто завдавав місцевому населенню. Б. Хмельницький погодився створити змішану комісію для розслідування проблеми, але відмовився вивести козацькі війська з Південної Білорусі. Розслідування довело повну безпідставність звинувачень проти І. Нечая. Були спростовані і закиди московитів про те, що І. Нечай нібито сповідує католицизм. Натомість випливли скарги на царських людей, які чинили грабунки, зґвалтування та катування місцевих мешканців. Формуванню антимосковських і проукраїнських настроїв у Південній Білорусі сприяло також своєрідне "полювання за людьми", до якого вдавалися московити — полонених білорусів фактично перетворювали на невільників — їх разом із сім'ями передавали російським поміщикам.

Таким чином, основні бойові дії зосередилися на білоруському фронті, тоді як на українських землях відбувалися здебільшого оборонні бої. Тому саме Україна опинилася в загрозливому становищі і потребувала військової допомоги. Річ утім, що у червні 1654р. поляки досягли вдалого вирішення основної проблеми своєї зовнішньої політики — було укладено "вічний мир" із Кримом. Крім того, в липні 1654 р. помер Іс- лам-Гірей III і його наступник хан Мсхмед-Гірей IV, попри особисту схильність до філософії, виявився досить войовничим і продовжив підтримувати Польщу проти Московії та козаків. Новий хан висунув Б. Хмельницькому категоричну вимогу розірвати союз із Москвою. Гетьман на таку пропозицію не погодився, і ханський посланець Тохтамиш-ага відбув до Криму з нічим. Разом із представником гетьмана в Криму М. Бо- гаченком був надіслапий до України наступний татарський посланець із ханським листом, в якому вимагалося знову зректися від Москви і повернутися під владу Польщі. У випадку відмови хан погрожував війною, в якій планував заручитися допомогою Молдавії, Валахії та Семигороддя.

Восени до України вирушили з двох сторін польська і татарська армії, котрі, незважаючи на героїчний опір укріплених міст, ущент винищили і обезлюднили Поділля. Нарешті, коли в січні 1655 р. на допомогу козакам прийшла армія московського воєводи Василя Шеремєтьєва і 19—21 січня відбулася важка Охматівська (Дрижипільська) битва, наступ коронної армії був зупинений (холод та українсько-московські війська винищили польську піхоту). Натомість татари, які розчарувалися безперспективною облогою табору козаків та московитів, покинули поляків і взялися грабувати українські землі.

Після цих подій активізувалися українсько-шведські відносини. Ще в червні 1654 р. В. Хмельницький погодився на переговори зі шведами проти поляків (гетьман тоді підтримував зв'язки зі Стокгольмом через ігумена Данила Грека*41). Швеція, очолювана войовничим Карлом X Густавом, у той час виношувала плани війни проти Польщі та Московії. Після тривалих вагань, проти кого розпочати війну першою, вирішено було атакувати Польщу (як слабшу країну), щоб загородити сильнішій Московії шлях до Балтії, особливо доступ до стратегічно важливої фортеці Динебурга*42.

*41: { Данило Грек (Данило Афінянин, Данило з Оливної гори, Даніель Олівсберг, Даніель Калаугер) — дипломат на службі Б. Хмельницького та І. Виговського, а також Швеції.}

*42: { Динебург (Динабург, Даугавпіліс, Двінськ) — давне місто, засноване Лівонським орденом, а від середини XVI ст. — підпорядковане Речі Посполитій. Нині знаходиться на Південному Сході Латвії.}

Під час Дрижипільської битви Б. Хмельницький узяв у полон шведських капітана і поруччика, що воювали на боці поляків у складі пруських піхотинців. Цих полонених гетьман відпустив під присягою, що вони доставлять шведському королю гетьманського листа і перекажуть усне доручення. Карл X Густав, який уже певний час готувався до можливої війни з Польщею і, отримавши звістку від Б. Хмельницького, відправив до нього у відповідь посольство Вільгельма Карлуса з листом та чималими дарунками. Гетьман, тепло прийнявши посла, подав йому відомості про становище поля ків. Далі, через згаданого ігумена Данила, Карл X Густав запевнив Б. Хмельницького у тому, що Швеція не укладатиме союзу з Польщею, а навпаки, розпочне війну. Ця обіцянка була виконана 19 липня 1655 р., і дії шведів на початках були досить успішними — познанський воєвода капітулював перед наступом, польська армія почала здаватися, король Ян Казимир відступив у Сілезію, а литовські "правителі" Радзивіли визнали шведський протекторат.

Користаючись зі шведського наступу на Польщу, з Півночі та зі Сходу вирушило українсько-московське військо, яке об'єдналося у липні під Білою Церквою. Цього разу воно пішло на Львів не через Волинь, а через Поділля. Козаки та московські рейтари розбили поляків під Бучачем, але Кам'янця здобути не вдалося. Взятий наприкінці вересня в облогу Львів відбувся викупом. Натомість за Львовом — під Городком — відбулася основна битва, в якій польське військо па чолі з коронним гетьманом С. Потоцьким було розбите. Козацтво у той час керувалося принципом: "Доки козацька шабля зайшла, доти також козацька влада має бути". Однак гетьман не був упевнений у тому, що Галичипа перейде під його, а не царську владу, і це було однією з причин, що 10 листопада була припинена облога Львова. Тим часом козацько-московське військо полковника Данила Виговського та стольника Петра Потьом- кіна взяло у жовтні 1655 р. Люблін, який здався без бою, сплатив відкуп і присягнув на вірність царю.

Відступаючи з-під Львова, козаки відбули у листопаді 1655 р. битву з татарами під Озерною (неподалік від Тернополя). Невідомо, яким був перебіг бою і хто мав кращі шанси, однак дійшло до переговорів, за результатами яких було укладено перемир'я. Ймовірно, сторони домовилися про військовий союз із акцептом па обов'язок козаків допомагати татарам і полякам. Договір був вимушеним (до того ж, у татарський полон потрапив син В. Бутурліна) і Б. Хмельницький не мав наміру його виконувати та допомагати полякам воювати проти Швеції. Відступ з-під Львова і союз із ханом спричинили царський гнів на козаків і В. Бутурліна, котрого цар навіть хотів стратити. В. Бутурлін звинувачував у примиренні з ханом Б. Хмельницького, а сам виправдовувався, що не брав участі в укладенні договору (врешті переляканий Бутурлін учинив самогубство). Стосунки гетьмана з Московією дещо погіршилися.

Б. Хмельницький у цій скрутній ситуації далі провадить свою гнучку та суперечливу дипломатію — пише листа турецькому султанові про вічну дружбу з ханом і дає гарантії щодо утримання від козацьких походів на турецькі землі та паралельно намагається підтримувати добрі стосунки зі шведами. На допомогу козаків розраховували одночасно поляки (відповідно до Озернянської угоди) і шведи, підбурювані перебіжчиком І. Радзієвським, який сподівався отримати для себе політичні дивіденди. Однак шведи пропонували не надто вигідні умови — за козаками залишалися лише "традиційні" воєводства — Київське, Брацлавське та Чернігівське. На початку 1656 р. дійшло до суперечки Карла X Густава з Б. Хмельницьким на ґрунті шведських претензій на західноукраїнські землі, що суперечило попереднім домовленостям із гетьманом. Після зухвалих погроз КарлХ Густав вирішив змінити тон у відносинах із козаками на м'якший, однак Б. Хмельницький перестав довіряти йому.

З огляду на неоднозначність поведінки шведів, Б. Хмельницький намагався заручитися підтримкою ще одного союзника — Ссмигороддя. Наприкінці 1655 р. — на початку 1656 р. при гетьмані досить довго перебував Стефан Луц (Люц), посол від Юрія II Ракоці. Цей дипломат присягнув від імені свого правителя, що той не буде допомагати ворогам козаків і укладати із ними договорів. Б. Хмельницький відправив у лютому 1656 р. С. Луца до Ракоці без супроводу козацького посла, оскільки вичікував на покращення відносин зі Швецією. Загалом розвиток тісніших відносин із Ссмигороддям відбувався важко.

Тим часом Швеція на початку 1656 р. почала втрачати військові позиції, до Польщі повернувся Ян Казимир, і до того ж помер Япуш Радзивіл — головний литовський союзник шведів. Польща, оговтавшись після хвилі поразок, розгорнула активну дипломатію на два фронти — шукаючи зближення і з козаками, і з Московією, але паралельно налаштовуючи їх одне супроти одного. Поляки вжили низку заходів щодо дискредитації Б. Хмельницького, котрому довелося виправдовуватися перед Москвою і переконувати у непорушності українсько- московського союзу. Польща марно сподівалася від козаків виконання Озернянської угоди. Зрештою, гетьман сам подав таку надію — на хвилі обурення поведінкою шведів він пообіцяв надати полякам допомогу для оборони Львова, але, коли гнів минув, то далі зволікав із відправленням підмоги. Однак бодай декларативно стосунки між поляками та козаками у цей момент видавалися відпосно приязними. Поза тим, Б. Хмельницький чекав па укладення з Польщею повноцінного договору. В критичних умовах Польща була готова багато чим поступитися — навіть католицький примас у лютому 1656 р. переконував Яна Ка- зимира надати Б. Хмельницькому місце в Сепаті та титул запорозького воєводи. Момент для порозуміння козацтва з Польщею видавався досить сприятливим, одпак на заваді стояв взаємний брак довіри і супсрочливі кінцові цілі обох сторін.

Поза тим, це був час, коли Б. Хмельницький затягував переговори з усіма сусідніми державами з огляду на невизначеність ситуації на міжнародній арені. Наприкінці 1655 р. і на початку 1656 р. відносини зі союзниками охололи, а з ворогами потеплішали і різниця поміж ворогами та союзниками козаків значною мірою стиралася. Зокрема, такий стан речей означав, що сусідні країни вважали козацтво вирішальним фактором у розв'язанні своїх зовнішньополітичних планів.

Однак уже від квітня 1656 р. Б. Хмельницький вирішує опертися на союз із Швецією та Семигороддям проти Польщі, не розраховуючи при цьому серйозно на підтримку Московії та татар. У цій ситуації поляки намагаються розсварити хана з гетьманом і водночас примиритися з Московією. Цього разу справи Польщі з Кримом не давалися легко, оскільки на по- чатках хан твердо тримався Озернянської мирної угоди. Натомість у квітні до Москви прибув польський посол і домовився про переговори між Польщею та Москвою, які планувалося провести у Вільно. Цьому порозумінню всіляко сприяв австрійський імператор Фердинанд III. Улітку Б. Хмельницький заявив цареві, що він не проти переговорів, але наголошував, що Москві не варто особливо довіряти полякам. Гетьман, звичайно, був невдоволений польсько-московським зближенням, проте не робив із цього трагедії, сподіваючись, що на переговорах буде представлена і козацька сторона.

Наближення угоди Московії з Польщею дало царському уряду змогу розв'язати у травні 1656 р. війну проти Швеції, котра тепер ставала головною загрозою для Москви у Східній Європі. Це змусило Карла Густава активізувати український напрямок зовнішньої політики і спробувати розірвати україн- сько-московський союз. Паралельно Б. Хмельницький починає переговори з литовським князем Богуславом Радзивіллом, який ще залишався союзником шведів, і продовжує відносини з Юрієм Ракоці, котрому адресувалася "Заява Війська Запорозького" з гарантіями ненападу на Семигороддя й обіцянкою не підтримувати нічим ворогів цього князівства.

Наприкінці літа розпочалися польсько-московські переговори у Вільно. Як уже згадувалося, гетьман сподівався на участь у них козацьких представників і відрядив до Литви посольство на чолі з сотником Романом (Германом) Гапоненком. Йому були дані інструкції домагатися пошанування прав православної релігії та обіцянки від поляків не виступати проти козаків. Але московські дипломати не допустили козацьких послів на переговори. Цьому може бути кілька причин — по- перше, неприхильність до спроб гетьмана провадити власну зовнішньополітичну лінію, а по-друге, зверхність, з огляду на невисокий статус козацького посольства, котре очолював лише сотник (згодом від московитів були нарікання, що на переговори гетьман направив простих козаків). Ігнорування українців викликало велике обурення гетьмана, а брак достовірної інформації про перебіг переговорів посилив у козаків страх щодо зради царем інтересів України і передання козаків під владу Польщі. Цим скористалися поляки, які підсилювали схожі чутки серед козацтва, а Москва не поспішала з поясненнями (їх гетьман отримав щойно в грудні 1656 р. від АвраамаЛо- пухіна). У такому становищі Б. Хмельницький ще більше активізує відносини з іншими країнами — саме у той час із проханням про допомогу звернувся до козаків Юрій Ракоці.

Побоювання Б. Хмельницького були небезпідставні. Відсутність козацьких послів на віденських переговорах далася взнаки — за Віленським перемир'ям (24 жовтня 1656 р.), козацьку територію було "обкраяно" лише до Київського воєводства. Цим Москва порушила Переяславські домовленості 1654 р., до того ж Україна опинялася під певним подвійним протекторатом. Загалом це було невигідно і Москві, адже це була і "її" територія. Однак такі поступки полякам мали компенсуватися обранням московського царя на польський трон після смерті ЯнаКазимира (правда, цей пункт не дуже влаштовував австрійського імператора, котрий був посередником у переговорах). Окрім того, за умовами перемир'я, Московія та Польща мали виступити проти Швеції та Бранденбургії.

Розчарований політикою Москви, Б. Хмельницький все більшої уваги приділяє відносинам із Семигороддям. Ще у серпні було відправлено до Юрія Ракоці козацьких послів — генерального осавула Івана Ковалевського та писаря Івана Грушу.

Вони повинні були закликати семигородського князя розірвати відносини із Польщею. Майже одночасно з прибуттям послів від гетьмана до Ракоці прибули посли від шведського короля, які привезли також пропозицію розпочати війну проти Речі Посполитої. Так, нарешті, вимальовувався антипольський союз. 7 (17) вересня 1656 р. Юрій II Ракоці підписав союзний договір із Військом Запорозьким. Відтак, для того щоб набула чинності двостороння угода, до Чигирина був відправлений з подарунками семигородський посол Ласлав (Владислав) Уйла- кі. Натомість українська сторона зволікала зі затвердженням договору, оскільки ні козацькі, ні семигородські посли не мали при собі автентичних "кондицій", які присягнув і підписав Юрій II Ракоці. Козаки, котрі зазнали гіркого досвіду з московитами, заявили: "Князь не може вимагати від нас більше, ніж сам зробив. Ми не хочемо ярма на шию". Аж урешті після довгих нарад і переговорів зійшлися на тому, що козаки видадуть такий самий диплом, який видав Юрій Ракоці. Семигородські посли були зацікавлені у тому, щоб взаємна угода була укладена, оскільки вони мали інформацію, що за кілька днів перед тим приїжджав татарський посол Хельмер-бег з вимогою надати татарам кілька тисяч козаків для походу на Семигороддя (а погоджуючись на союз із Ракоці, гетьман фактично розривав відносини з Кримом). Отож, у такій ситуації посли не могли допустити погіршення відносин з Україною. Тому 18 жовтня 1656 р. Б. Хмельницький зі старшиною присягнули на Біблії та хресті, що видадуть аналогічний диплом семигородцям.

Тим часом у вересні активізувалися й українсько-шведські відносини. До козаків було відправлене повноцінне посольство Я. Тернешельда та Готгарда Велінга. Вони мали заохотити козаків створити вільну державу, але під шведським протекторатом. Посли мали переконати козаків допомагати військом Швеції і не підтримувати дружніх відносин з її ворогами. Також цим дипломатам було доручено розвідати, що думає Б. Хмельницький про польські та московські справи та максимально налаштувати гетьмана проти московитів. За задумом шведів, територія Війська Запорозького мала обмежуватися традиційно трьома козацькими воєводствами — Київським, Чернігівським та Брацлавським. При цьому послам доручали всіляко уникати питання очищення навіть цих воєводств від коронної шляхти (щоб не дратувати надміру поляків). В обмін за прихильність Швеції козаки зобов'язувалися надати 30 тис. війська, і це військо не повинно було одержувати платні, а утримувати себе з війни. Зате татарам шведи були готові заплатити 100 тис. райхсталлерів, і то козацьким коштом — "під королівський вексель". Фактично, шведи мало що пропонували, крім абстрактної прихильності. Перебування шведського посла, ймовірно, закінчилося для нього трагічно — за повідомленнями семигородського дипломата Франца Шебеші, після тосту за здоров'я гетьмана Г. Велінг розжував і з'їв кришталевий кубок, після чого згодом помер (інцидент був пов'язаний із відмовою пити горілку під час тосту).

Нові плани шведської сторони щодо козаччини показали, що вони не зробили належних висновків із дипломатичних невдач попереднього року. Цього разу шведи планували віддати Москві Чернігівське воєводство. Козацьку державу, у разі, якщо гетьман захоче мати титул великого князя, обмежити до території Київського та частини Брацлавського воєводств (лише на лівому березі Південного Бугу). Розроблялися також варіанти спадковості або виборності гетьмана. Якщо б гетьман став ленником шведського короля, то він повинен був би сплачувати ЗО тис. злотих і віддавати половину всіх прибутків до Швеції на випадок коронації шведського короля чи одруження його дітей. Крім того, шведський король, який був лютеранином, планував видавати дозвіл на поставлення київського митрополита. Також привілеї, котрі б видавав гетьман-князь, мали набувати чинності лише після затвердження королем. Нічого привабливого у таких перспективах не було і, ймовірно, гетьмана не повідомили про такі плани шведів.

Відтак, 26 листопада (6 грудня) 1656 р. відбулася подія, що подавала сподівання на зміну розкладу сил у східній Європі — в семигородському місті Раднот*43 був укладений шведсько-се- мигородський договір. Фактично, це була своєрідна відповідь на Віленське перемир'я, укладене місяцем раніше. Відповідно до угоди, створювалася антипольська коаліція. На початку січня 1657 р. в ІІІамос-Уйварі відбувся з'їзд шведських, семи- городських і українських послів (Самійло Богданович-Зарудний та Іван Ковалевський), які домовилися про поділ Польщі. Вирішено було, що Юрій II Ракоці повинен стати польським королем і під його владу мали перейти Малопольща, частина Мазовії, Волинь, Підляшшя і Берестейщина. Карл X Густав мав отримати Королівську Прусію, Куявію, Північну Мазовію, Віденське і Троцькс воєводства, Жмудь, Лівонію (Інфлянти) і Курляндію. За Україпою закріплювалася територія від Батога на Заході і від Новгорода-Сіверського на Півночі. Також отримували свої частини Богуслав Радзивіл — Новогрудське воєводство з прилеглими територіями та Фридрих Вільгельм — Великопольщу. У такі домовленості була закладена низка суперечностей — уРадноті Ракоці виступав проти більших територіальних поступок козакам, що, зрештою, зрозуміло, бо він мав отримати польську корону, від якої саме й хотіли унезалежнитися козаки. Крім того, Б. Радзивіл планував створити власне спадкове князівство та розраховував, що до нього будуть приєднані Підляшшя і Берестейщина (при цьому представник князя відкликався до Кейданського договору 1655 р.). І коли швед- сько-семигородсько-українське військо здобуло в травні 1657 р. Берестя, Радзивіл виступив проти цього з протестом.

*43: {Раднот — угорська назва (Семигородське князівство було переважно угорським за своїм етнічним складом) сучасного румунського міста Єр пут у повіті Муреш (Центральна Румунія).}

Приєднуючись до аптипольської коаліції, гетьман уникав пояснень щодо відправки козацького корпусу до Юрія II Ракоці (своїми діями козаки як піддані царя порушували Віденський мир, і це не могло сподобатися цареві). Насторожила нова коаліція і Австрію — імператорський посол архієпископ Петро Парчевич (хорват за походженням, який стверджував, що знає "козацьку" мову) докладав чималих зусиль, аби помирити Б. Хмельницького з Польщею, обіцяв, що всі козацькі права будуть збережені та навіть розширені, а якби Річ Посполита не дотрималася угоди, то Австрія всіма зусиллями допоможе козакам виступити проти Польщі. Гетьман пообіцяв, що якби довелося миритися з Польщею, то посередником він обов'язково візьме Австрію, але передусім дбатиме про інтереси своєї держави.

Польща, натомість, вирішила продовжувати звичну політику щодо України — всіляко налаштовувати козаків проти Москви і навпаки. Зрештою, Б. Хмельницький віддячував їм тим самим і очорнював поляків у очах московитів. Попри це, Польща продовжує надсилати посольства до Б. Хмельницького (наприклад, Станіслава Казимира Беньовського у квітні та червні 1657 р.) з досить вигідними пропозиціями — поляки вже майже погоджувалися визнати Україну окремим князівством. Гетьман при цьому поводився двояко — підтримував відносини, але на зближення не йшов.

Це й не дивно, оскільки на початку 1657 р. проти поляків розпочалися бойові дії козацьких та семигородських військ, які в лютому об'єдналися під Перемишлем і пішли широким фронтом територією Південної Польщі. Українські загони в об'єднаному війську очолювали Антон Жданович, а потім Іван Богун. Досить швидко (долаючи боєм за 2 місяці 400 км шляху) — у березні 1657 р. козаки та семигородці ввійшли до Кракова. Потім це військо рушило на об'єднання зі шведами.

Водночас, у коаліції було забагато суперечностей для того, щоб вона діяла ефективно — сторони були розчаровані одна одною. Так, шведи були здивовані недисциплінованістю козаків та семигородців, останні — малочисельністю шведів. Між самими козаками і семигородцями були чималі тертя, що інколи переростали в криваві конфлікти, а Ракоці з погордою ставився до Ждановича. Дещо кращими були відносини козаків та шведів. Коли шведський король, довідавшись про наступ Данії на свої володіння, почав, усупереч попереднім домовленостям, таємно виводити свої війська з-під Бресту і при цьому вербував до свого війська багато козаків (більш охочих до шведського товариства, ніж до семигородського), то це викликало обурення Юрія II Ракоці. Карл X Густав пояснив, що козаки не зв'язані з Ракоці жодною присягою. Коли А. Жданович повідомив Б. Хмельницького про кривди з боку чисель- нішого семигородського війська, гетьман заявив, що якщо так триватиме далі, то він скерує до них ще 50 тис. козацького війська і семигородці будуть знищені. За таких відносин між союзниками годі було сподіватися успіху коаліції.

Антипольські домовленості Б. Хмельницького зі шведами та семигородцями фактично розсварили його з татарами, котрі погрожували у такій ситуації знищити Україну. Про мобілізацію татарських військ попереджав козаків молдавський господар. Гетьман намагався вплинути на Крим через Туреччину, куди відправив навесні 1657 р. свого посла Лавріна Капусту, однак його місія не увінчалася успіхом. Султан, підбурюваний австрійцями та поляками, був вороже налаштований щодо козаків. Оборону України від татар було доручено Юрію Хмельницькому, котрий на той час уже був проголошений наступником хворого гетьмана. Влітку татари розпочали похід на Україну. В такому скрутному становищі гетьман знову спробував у липні 1657 р. вдатися по військову допомогу до царя, але відносини з Москвою були вже зіпсовані і В. Хмельницький у розпачі звертається через Станіслава Беньовського до Польщі (червень — липень 1657 р.).

Водночас у червні 1657 р. до Чигирина прибув новий шведський посол Густав Лілієнкрона, котрий мав виправити помилки попередніх дипломатів. Однак Швеція уже все менше цікавила Б. Хмельницького з огляду на її невдалі військові дії та зухвалі пропозиції. Г. Лілієнкрона був прохолодно прийнятий гетьманом, який кілька днів його взагалі ігнорував, а врешті почув закид — якщо посол прибув із дорученням на зразок того, що мав Г. Велінг, то немає про що вести мову. Хоча Г. Лілієкрона переконував, що прибув для зміцнення дружби, основною метою його місії було віддалити гетьмана від Москви. Сподівання ці базувалися, зокрема, на запевненнях Данила Грека у тому, що українсько-московський союз буде розірвано. Перевищення цим посередником своїх повноважень обурило гетьмана, а Виговський заявив, що у зв'язку зі загрозою з півдня згода з царем козакам украй потрібна.

Узагалі червень 1657 р. був "гарячим" місяцем для козацької зовнішньої політики — могутні сусіди скеровували посольства до Чигирина, кожне з яких намагалося досягти своїх, часто протилежних іншим, цілей; шляхта Турово-Пінського повіту звернулася з проханням приєднати ці землі до козацької держави; з півдня загрожувала татарська навала тощо. Окрім посольств С. Беньовського від поляків, Г. Лілієнкрони та Ю. Немирича від шведів, на початку червня до гетьмана прибув посол від царя — окольничий Федір Бутурлін. Він мав з'ясувати зовнішньополітичну орієнтацію Б. Хмельницького, котра все більше насторожувала та дратувала Москву. Гетьман зволікав із аудієнцією, посилаючись на хворобу, і спочатку Ф. Бутурліна прийняв І. Виговський, лише згодом — сам Б. Хмельницький. Посол висунув козацькому уряду низку звинувачень, передусім щодо спілки з Семигороддям, яка суперечила Віденському перемир'ю, та щодо претензії козацтва на білоруські землі. Крім того, порушувалися питання присутності воєвод у значних містах України, проблема збирання податків, які мали йти царю тощо. Переговори супроводжувалися низкою непорозумінь і проходили в напруженій атмосфері, часто на підвищених тонах з боку гетьмана. Загалом на той час відносини з Москвою максимально охололи, і єдиним, що стримувало Б. Хмельницького від повного розриву цих стосунків, була татарська загроза. Вона також змусила гетьмана наказати Антону Ждановичу відступати до України.

Завершальна фаза війни українсько-семигородьких військ проти коронної армії видавалася як поспішним відступом з оборонними боями — досить швидко Юрій II Ракоці прийняв рішення про необхідність замирення з поляками, і лише старався зробити це на більш вигідних умовах. У спільників були можливості відступити на козацьку територію і відновити сили, але семигородський князь не виявив достатньої рішучості (його військо було деморалізоване, ширилося дезертирство) і після битви під Чорним Островом на Поділлі розпочав перемовини про капітуляцію. У такій ситуації А. Жданович вирішив покинути семигородців і відступити за Південний Буг, щоб не стати жертвою сепаратних переговорів князя з поляками. Такий крок був наслідком готовності Ракоці до капітуляції, а не її причиною. Семигородці 12 (22) липня 1657 р. уклали принизливий договір з поляками, котрий передбачав вибачення Ракоці перед польським королем і турецьким султаном, розірвання стосунків з ворогами Польщі, сплачення великої контрибуції та втрату артилерії.

Поразка семигородсько-української коаліції, а також бунт у козацькому війську дуже засмутили Б. Хмельницького, котрий навіть наказав стратити Антона Ждановича (чого, однак, не відбулося). Усе це завдало шкоди здоров'ю гетьмана — його, радше, вразив інсульт, і після кількох днів, 27 липня (6 серпня) 1657 р. гетьман помер. Відхід видатного політика, котрий власним авторитетом тривалий час стримував внутрішні суперечності та зовнішній тиск сусідів, відбувся явно не на часі, що вплинуло на подальшу долю України.

28.

Основні етапи закріпачення селян

У 1497 р. при правлінні Івана Ш був прийнятий новий звід законів Російської держави -- Судебник Івана Ш. Він відбивав посилення ролі центральної влади в державі. Запроваджувалося обмеження права переходу селян від одного феодала до іншого. Селяни могли перейти тільки за тиждень до 26 листопада/Юріїв день/і тиждень після. За догляд селянин повинен був сплатити "літнє" - плату, за роки прожиті на старому місці. Це першим кроком до встановлення кріпосного права в країні. У 1550 р. за правління Івана 1У був прийнятий новий звід законів -- Судебник Івана 1У. Взявши за основи Судебник Івана Ш, упорядники внесли зміни, пов'язані з посиленням центральної влади. У ньому підтверджувалося право переходу селян тільки в Юр'єв день і була збільшена плата за "прожите", що ще більше ускладнювало перехід. Феодал тепер відповідав за злочини селян, що посилювало їх особисту залежність від пана. У 1581 р. вперше були введені "Заповідні літа" - роки, в які заборонявся перехід навіть у Юріїв день. У 80-90 р.р. ХУ1 в. Все населення було включено в спеціальні книги, і з'явилася можливість встановлювати, кому з феодалів належить селянин. Тоді ж було видано указ про заборону переходів селян, що означало встановлення кріпосного права. У 1597 р. був прийнятий указ про розшуку втікачів. Селяни, які втекли після 1592 (після складання Писцовой книг) повинні були повертатися колишньому власникові. Був встановлений термін розшуку - 5 років. У 1607 р. при правлінні Василя Шуйського термін розшуку втікача встановлювався в 15 років. У 1597 р. кабальні холопи (люди, що потрапили в рабство за борги), позбавлялися права стати вільними після виплати боргу і закріплювалися за своїми власниками-кредиторами. Добровільні холопи (люди, що служили за вільним наймом) перетворювалися після півроку роботи в повних холопів. І кабальні, і вільні холопи ставали вільними тільки після смерті господаря. Держава повинна була забезпечити розшук і повернення втікачів холопів до їх власників. У 1649 р. був скликаний Земський собор, який завершився прийняттям Соборне уложення царя Олексія Михайловича. Найважливішим розділом була глава "Суд про селян": вводився безстроковий розшук втікачів і вивезених селян, заборонялися селянські переходи від одного власника до іншого. Це означало юридичне оформлення системи кріпосного права. У розділі "Про посадських людей" говорилося про зміну в житті міста. Були ліквідовані "білі" слободи, їх населення включалося в посад. Все міське населення повинно було нести тягло на государя. Під страхом смертної кари заборонялися переходи з одного посада в другий і навіть одруження на жінці з іншого посада, тобто населення посада закріплювалося за певним містом. Городяни отримували монопольне право торгівлі в містах. Селяни не мали права тримати лавки в містах, а могли торгувати тільки з возів і в торгових рядах.

Оброк - примусовий натуральний або грошовий збір з селян, що стягувалася поміщиком або державою. Панщина -- примусова праця на поміщицької землі.

29. 1. Релігійне життя в Україні. Берестейська церковна унія.

Московський патріархат. Захоплення Константинополя турками у 1453 році призвело до того, що православний константинопольський патріарх опинився заложником мусульман. У 1589 р. в Москві було створено окремий Московський патріархат, який почав претендувати на управляння усією східно-європейською церквою. Все це, а також ускладнення справ української православної церкви, розхитування її внутрішньої дисципліни, протестантські впливи, полонізація української еліти спричинили глибоку кризу в українській церкві в другій половині 18 ст.

Релігійна дискусія. В цих умовах посилився наступ на схід католицизму, який під гаслом об'єднання церков намагався поглинути православну церкву, повністю підкоривши її Риму. Цьому була присвячена і релігійна дискусія, започаткована в 70 роках 16 ст. В рядах православних єпископів України стався розкол. Одна частина підтримувала об'єднання з католицькою церквою, інша виступала проти. Розділилися думки з цього приводу і в українських магнатів. Хоча більша частина колишньої православної еліти перейшла в католицизм і швидко полонізувалася, деякі магнати (К.Острозький, А.Кісіль) залишалися вірними православ'ю. Категорично проти об'єднання були посполиті - українське селянство, міські ремісники та торгівці. На той час, коли Україна входила до складу Речі Посполитої і Польща вела шалену полонізацію українського суспільства, унія означала позбавлення народу духовної свободи, мови, етнічної окремішності, надбань національної культури.

Берестейський собор. У червні 1595 р. частина православних українських єпископів підписали листа до папи Климентія УІІІ про готовність укласти унію. Єпископи Кирило Терлецький та Іпатій Потій провели переговори з римською курією і у грудні папською буллою "Magnus Dominus" було проголошено з'єднання. У жовтні 1596 р. у Бересті відбувся церковний собор, учасники якого розбилися на дві групи - за і проти з'єднання з Римом. Власне, відбулося два паралельні собори - прихильників унії та її противників.

Опозиція. Головою опозиції був князь Костянтин Острозький. Серед противників унії були єпископи Гедеон Балабан та Зіновій Копистенський, а також більша частина духовенства та шляхти. Однак рішення уніатського собору було прийнято. Його підтримав польський король Жигмонт ІІІ. Так було покладено початок Українській греко-католицькій церкві.

Розкол церкви. Берестейська унія та опозиція проти неї розщепили українську церкву та український народ і викликали довготривалу боротьбу. Розлам поглибився внаслідок висвячення нових православних єпископів з ініціативи і за активного сприяння гетьмана Петра Конашевича-Сагайдачного (1620) та протягом Визвольної війни під проводом Б.Хмельницького і внаслідок Переяславської угоди (1654).

2. Освіта: братські школи, Острозька та Києво-Могилянська колегії (Академії).

Народ України веде рішучу боротьбу проти унії. Багато українських міст стали важливими центрами опору проти наступу католицизму. Центрами боротьби проти католицизму в Україні стають братства.

Братства - релігійно-національні товариства, що їх створювали при церковних парафіях члени ремісничих та цехових організацій по містах України в 15-17 ст., продовжуючи традицію середньовічних релігійних братств Західної та Східної Європи.

Братства ставили перед собою перш за все релігійно-благодійні завдання: дбали про храми та їх обслуговування, влаштовували громадські богослужіння, братські обіди, допомагали бідним і хворим братчикам тощо.

З кінця 16 ст. братства розгорнули культурно-освітню працю, відкриваючи школи, бібліотеки і друкарні.

Львівське братство при церкві Успіння Богородиці, відоме з 1439 р., наприкінці 16 ст. відкрило першу в Україні друкарню, запросивши до праці І.Федорова. В 1586 р. воно організувало Львівську братську школу. Її ректором був Іван Борецький (майбутній київський православний митрополит Іов - з 1620 і до смерті у 1631 р.). Тут викладали або вчилися майбутній київський митрополит П.Могила, письменник, церковно-освітній діяч та друкар-видавець Кирил Транквіліон Ставровецький (пом. 1646), релігійний письменник Стефан Зизаній (1570-1605) та його брат педагог, церковний діяч та перекладач Лаврентій Зизаній Тустановський (пом. 1633), майбутній митрополит київський часів Визвольної війни Сильвестр Косів та ін.

Київське братство. У 1615 р. в Києві на Подолі, на землі, яку подарувала дружина мозирського маршалка Лозки Гальшка Гулевичівна засновано Київське братство.

Київська братська школа. Цього ж року була створена і Київська братська школа. Першим ректором школи був: колишній ректор Львівської братської школи І.Борецький (1615-1618), згодом Мелетій Смотрицький (1618-1620), Касьян Сакович (1620-1624) та ін.

Програми братських шкіл мали релігійний характер і передбачали вивчення мов (грецької, латинської, польської, старослов'янської), філософії, риторики, граматики. Викладачі школи стояли на обороні православ'я і вели боротьбу з католицизмом.

Бібліотеки. При братських школах створювалися бібліотеки. У бібліотеці Львівської братської школи було 9 різних видань творів Аристотеля, повна збірка творів Платона, інші філософські трактати.

Пересопницьке євангеліє - визначна пам'ятка староукраїнської мови. Переклад євангелія "простою мовою". Розпочате 1556 в монастирі на Львівщині, закінчене 1561 у давньоруському місті Пересопниця (тепер село Ровенської обл.). В цьому євангелії виразно відбито фонетичні, граматичні та лексичні риси живої української народної мови 16 ст. зберігається в Національній науковій бібліотеці ім.Вернадського. Після утворення незалежної України застосовується при прийнятті присяги нового президента України після його обрання. Зараз розглядається питання про його масове репринтне видання.

Острозька колегія Вища освіта мала в Україні давні традиції. В 1578 р. в Острозі було створено Острозький греко-слов'янський колегіум. В літературі існують різні точки зору щодо категорії освіти, яку давала Острозька колегія. Деякі дослідники вважають, що це був середній навчальний заклад, інші називають його першим вищим навчальним закладом в Україні. Але серед вчених немає суперечок відносно високого рівня викладання.

Заснована Острозька колегія була відомим меценатом української культури і захисником православ'я князем Костянтином Острозьким. Першим ректором був письменник і педагог Герасим Смотрицький (пом.1594). Він брав активну участь у виданні І. Федоровим Острозької біблії. Професорами колегії були греки Діонісій Палеолог та Кирил Лукаріс, математик і астроном, професор Краківського університету Ян Лятос, письменник Іов Княгинецький (друг Івана Вишенського), брат Северина Наливайка Дем'ян Наливайко. Острозьку колегію закінчило чимало видатних людей тодішньої України: П.Конашевич-Сагайдачний, Іван Борецький, С.Наливайко та ін. Програма колегії передбачала заняття з граматики, діалектики, риторики, арифметики, геометрії, астрономії, музики, грецької, латинської та старослов'янської мов. В історії української освіти Острозька колегія мала непересічне значення: вона готувала викладацькі кадри для братських шкіл, підготувала значний прошарок української еліти, яка потім посідала значні керівні пости в церковній ієрархії, Запорозькій Січі, у культурному житті України. Занепад Острозької колегії почався після смерті князя К.Остозького у 1698 р. Онука князя віддала приміщення колегії єзуїтам, які створили в її приміщеннях єзуїтську колегію.

Києво-Могилянська колегія. У 17-18 ст. величезний вплив на розвиток освіти в Україні та Росії мав Києво-Могилянський колегіум, створений Київським митрополитом П.Могилою у 1632 р. на базі київської братської школи та Лаврської школи, створеної ним же напередодні, у 1631 р. У 1701 р. Києво-Могилянський колегіум було перетворено в Академію. Вона забезпечувала європейську академічну освіту. Дослідник вважають саме її першим вищим навчальним закладом в Україні та Росії. Адже Слов'яно-греко-латинська академія в Москві була відкрита лише у 1687 році, Московський університет в 1755 р., а Петербургський університет у 1819 р.

Петро Могила (1596-1647) - політичний та культурний діяч України, Молдови та Румунії. Походив з давнього та знатного молдавського роду. Освіту здобував у Львівській братській школі та в Західній Європі. У 1625 прийняв чернецький постриг. З 1627 р. архімандрит Києво-Печерської Лаври, з 1631 - митрополит Київський і Галицький. Добивався у польського короля легалізації православної церкви в Україні, яка переслідувалася поляками після Берестейської унії, а також передання їй деяких маєтків і церковних споруд (Софійського собору, Києво-Видубицького монастиря), захоплених уніатами. Поряд зі створенням Київського колегіуму, був організатором створення його філій в Вінниці, Крем'янці, Гощі, першої румунської вищої школи в Яссах у 1640 р. Понад 20 років очолював книговидавничу справу в Україні, Румунії та Молдавії. Автор книг, написаних слов'янською, польською, латинською мовами. Діяльність П.Могили сприяла формуванню національної самосвідомості українського суспільства, визріванню ідей боротьби за національне визволення, проти іноземного та релігійного гноблення. Роки його найбільш активної діяльності (30-40 рр. 17 ст.) увійшли в історію під назвою "могилянської епохи".

В основу структури Києво-Могилянської Академії була покладена організація єзуїтських колегій. Строк навчання тривав 12 років. Програма передбачала вивчення 7 вільних наук: граматики, риторики, поетики (піїтики), філософії, математики, астрономії, музики. Навчання велося польською та латинською мовами. На початку 18 ст. латина витісняється українською мовою, але вона ще довго вивчалася у школах України, що відповідало рівню європейської освіти. Запроваджуються також французька, німецька та давньоєврейська мови. На початку 18 ст. були створені філії Академії в Чернігові, Білгороді (згодом переведена в Харків) та Переяславі.

Обгрунтовуючи необхідність вивчення латини, П.Могила говорив: "Латинська мова нам на те потрібна, щоб бідної Русі не називали глупою Руссю. Обманець говорить: "Учіться по-грецьки, не по латині". Це добра рада, але корисна в Греції, не в Польщі, де латинська мова має найбільший успіх. Поїде бідака на трибунал, на сойм, на сеймик, на громадський або земський суд, без латини платить вини (судові кари). Без неї (латинської мови) нема ні судді, ні возного, ні ума, ні посла. Не треба нас підганяти під грека, стараймося за неї при латині так, що бог дасть, грека буде для свята, а латина для щоденного вжитку".

На початку існування Києво-Могилянської Академії викладання носило передовий, прогресивний характер. Студенти вивчали не тільки томізм Фоми Аквінського, але й твори гуманістів - Еразма Ротердамського, Амоса Коменського, Гоббса, Декарта, Аристотеля, Спінози та ін. У різні часи в Академії викладали визначні вчені того часу: Інокентій Гізель, Степан Яворський, Георгій Кониський, Феофан Прокопович.

Випускники Київської Академії займали важливі державні і церковні посади в Російській імперії і внесли значний вклад в розвиток російської культури. Єпіфаній Славинецький (?-1675) був організатором та ректором першої греко-латинської школи в Москві (1653); Симеон Полоцький (1629-1680) був вчителем дітей царя Олексія Михайловича, організатором Слов'яно-греко-латинської академії в Москві (1687) та типографії в Кремлі; Феофан Прокопович (1681-1736) -пропагандистом петровських реформ та главою російської православної церкви; драматург, поет, історик та композитор Данило Туптало (1651-1709) став митрополитом ростовським і увійшов в історію як Дмитро Ростовський; Стефан Яворський (1658-1722) був президентом Синоду; Олександр Безбородько (1747-1799) був канцлером Російської імперії; Ілля Безбородько (1756-1815) - сенатором.

Наприкінці 18 ст. в умовах ліквідації української автономії, наступу російського царату на українську культуру, Академія поступово втрачає своє значення. У 1780 р. згоріла бібліотека Академії, що була найбільшою в Україні, у 1788 р. Академія була позбавлена матеріальної підтримки, а в 1817 р. взагалі закрита, як світський навчальний заклад, і перетворена в духовну академію для підготовки вищих церковнослужителів російської православної церкви. Внаслідок цього центр культурного розвитку, який протягом 17-18 ст. знаходився в Україні, переміщується в Росію, з Києва - в столицю імперії Петербург.

Львівський університет був створений на базі єзуїтської колегії у 1661 р. у феодальній Польщі і ставив перед собою мету полонізації українського населення. Навчання тут велося польською, німецькою і латинською мовами.

3. Початок книгодрукування.

Важливою подією в культурному та політичному житті Європи в середині 15-го століття була поява книгодрукування. Перший друкарський станок було винайдено німцем І.Гутенбергом у 1450 році. Перші книги він надрукував в Празі та Кракові.

Перша слов'янська книга була надрукована глаголицею і з'явилася у Венеції в 1483 році. Кількома роками пізніше у 1491 р. у Кракові з'явилися книги надруковані кирилицею. Видав їх також німець - Швайпольд Фіоль. Обидві книги були церковного змісту. У середньовічній Європі доля першодрукарів була нелегкою. Фіоля заарештувала краківська інквізиція, з якої йому пощастило з великим трудом звільнитися. Але друкарську працю йому заборонили, а надруковані книги спалили.

В 1517-1519 рр. у Празі білорусом Франциском Скориною був надрукований "Псалтир" та декілька інших книжок в перекладі білоруською мовою. Скорина навчався у краківському та падуанському університетах, де отримав ступінь доктора медицини, що була найбільш шанованою і престижною у середньовічній Європі.

Іван Федоров. Першими російськими друкарями були Іван Федоров та Петро Мстиславець. У 1564 році вони надрукували в Москві першу в Росії друковану книгу "Апостол", яка складалася з частин Нового завіту - діяння та послання апостолів церкви і "Апокаліпсис" (від грец. слова "одкровення") - теж одна з книг Нового завіту, найдавніший з християнських літературних творів, який містить пророцтва про кінець світу, страшний суд, боротьбу між Христом та Антихристом, тисячолітнє царство боже тощо. Наступного року вони встигли видати ще одну богослужебну книгу - "Часовник". Але й в Московщині друкарська праця була об'явлена чернецтвом як диявольський витвір - позначилася конкуренція з літописцями, яких видання друкованої продукції позбавляло сталого заробітку. Дикий натовп черні, підбурюваний ченцями, спалив друкарню, а Федоров та Мстиславець ледве уникнули наглої смерті і вимушені були рятуватися втечею з Москви.

.Заблудівська друкарня. Після цього Федоров і Мстиславець прийняли запрошення литовського гетьмана Г.Хоткевича і створили нову друкарню в м.Заблудів, в Білорусії, біля Білостока. Там вони надрукували в 1568-1569 рр. "Євангеліє Учительноє" та "Псалтир".

Львівська друкарня. Із Заблудова Мстиславець поїхав до Вільно, а Федоров - до Львова, де за допомогою львівського братства заснував першу друкарню в Україні. Тут у 1574 р. (тобто рівно через 10 років після видання першої книги у Москві) він випустив нове видання "Апостола", а потім першу слов'янську "Азбуку".

Острозька друкарня. На запрошення відомого українського православного мецената князя Костянтина Острозького у 1581 році він переїжджає в Острог, де засновує нову друкарню. Тут він друкує свою славетну книгу - повну слов'янську "Біблію" ("Острозька біблія"). Помер Федоров у 1583 р. у Львові, де й похований.

Поряд з найстарішою друкарнею Львівського братства, виникають друкарні у Стрятині біля Львова, в Дерманському монастирі на Волині (1604), Крилосі під Галичем (1606), Рахманові на Волині (1619), у Луцьку (1628), Крем'янці (1638) тощо.

Найбільша друкарня була відкрита у Києво-Печерський Лаврі у 1616 р. Перша книга, яка була там випущена, -"Часословець" - підручник для братських шкіл, згодом - "Псалтир". Лаврська друкарня довгий час, аж до петровських репресій проти України після Північної війни, поряд з релігійною літературою, випускала і світські видання: "Візерунок" на честь українського церковного та освітнього діяча Єлисея Плетенецького (1622), "Вірш на жалосний погреб зацного лицаря Петра Сагайдачного" (1622), "Лексикон" визначного українського лексикографа Памви Беринди тощо. Книжковий друк зіграв важливу роль в поширенні освіти в Україні.

Внаслідок занепаду культурного процесу в Україні в 13-16 ст. безслідно зникло багато творів літератури княжої України і збереглися у списках лише на півночі. Це дало підстави деяким дослідникам стверджувати, що вся література цього часу тільки великоросійська.

В умовах, які склалися в Україні після татарського нашестя, спричинилися до того, що літературне життя могло існувати тільки на західних окраїнах, у сусідстві з Білорусією. Оригінальних пам'яток лишилося мало. Літературні пам'ятки ідейно і стилістично продовжують школу Київської Русі.

В 14-16 ст. гальмом для розвитку української літератури стала візантійська спадщина, яка на цей час догматизувала ідеї і форми літературних творів. Після падіння Константинополя (1453) візантійський вплив зникає. Але за 2 століття в Україні не було створено жодного літературного твору, який би заслуговував на увагу. Натомість інтенсивно розвивається фольклор, зокрема історичні думи та пісні, яких до цього часу український народний епос не знав. Тематика цих дум та пісень (турецько-татарський полон, втеча з неволі, смерть козака в степу, жорстокість турок) підтверджує, що створювалися вони саме в ІІ половині 14 - І половині 15 ст.

Полемічна література. З останньої чверті 16 ст. (1580-1590) з'являється нова тематика літературних та наукових творів, так звана полемічна література, присвячена релігійній дискусії. За 100 років цього періоду було створено в 10 разів більше оригінальних творів, ніж за 500 попередніх років. В полемічній літературі можна виділити:

1. Науково-теологічні трактати та історико-політичні памфлети, відкриті листи, послання-диспути.

2. Художня література практично вся також носить полемічний характер і спрямована проти католицизму.

3. Твори ораторського мистецтва, легенди, байки, поезія також має полемічний характер.

Петро Скарга. Полеміку розпочав польський єзуїт, письменник, лідер войовничого католицизму Петро Скарга. В трактаті "Про єдність церкви божої" (1577) він обгрунтовує законність королівської влади в Польщі та її панування в українських та білоруських землях. Слов'яноруська мова непридатна для жодної науки, це мова мужиків, пише він. Теологія та філософія можуть розвиватися лише на основі латинської та грецької мов. Все населення України повинно об'єднатися навкруги папи та польського короля, порвати з руською вірою, національними традиціями та служити польській короні та католицькій Речі Посполитій. Його позицію підтримали прибічники унії, зокрема Київський митрополит Іпатій Потій. Згодом на позиції уніатства переходили і деякі колишні прибічники православ'я, зокрема, ректор Київської братської школи, вихованець Замойської та Краківської академій Касьян Сакович.

Противники унії. Проти Скарги та уніатів виступали ректор Острозької Академії Герасим Смотрицький професор школи Ставропігійського братства у Львові Зизаній Тустановський, вихованець Острозької Академії і західно-європейських університетів Мелетій Смотрицький (син Г.Смотрицького, який потім став єпископом полоцьким, але після вбивства православними уніатського єпископа Кунцевича виїхав в Рим і став уніатом).

Антиуніатським твором є літературна пам'ятка "Пересторога", авторство якої приписують Іову Борецькому або діячу Львівського братства Юрію Рогатинцю.

Іван Вишенський. Визначним письменником-полемістом цього періоду був Іван Вишенський (1550-1620). Народився в Галичині, деякий час жив у Луцьку, підтримував зв'язки з Львівським братством. В 1580-90 рр. переселився на гору Афон, прийняв чернецтво. В 90-х роках написав найвизначніші твори, скеровані проти унії. Його перу належать полемічні послання до князя К.Острозького, П.Скарги. Не обмежувався боротьбою з католицизмом та унією. Виходячи з засад візантійського аскетизму, гостро критикував весь тодішній церковний та світський лад і вимагав простоти старо-християнського братства, як здійснення царства Божого на Землі. В своїх творах малював барвисті, часто гіперболічні образи морального занепаду еліти, зокрема духовної, протиставляючи їй простих людей. Емоційне піднесення твору чергується з гострою сатирою, сарказмом. Накопичення порівнянь, епітетів, запитань і закликів, іронічне подання побутових деталей, багатство словника, використання живої народної мови надавали творам Вишенського яскравості та ефектності. Стиль В. наближався до найкращих взірців барокового стилю. Праці Вишенського вперше були знайдені дослідниками у 1858 р., вперше надруковані Костомаровим 1865 р.

Григорій Сковорода. Найвизначнішим українським просвітителем-гуманістом, поетом та вченим-філософом 18 ст. був Григорій Сковорода (1722-1794). Освіту здобув у Києво-Могилянській Академії. Переслідуваний світською та церковною владою, він з 1779 р. мандрує по Україні, пропагуючи свої погляди серед народу. Одним з перших в історії української думки виступав проти офіційної релігії та церковної схоластики, засуджував дармоїдство церковників та багатіїв.

Значного прогресу досягла українська iсторіографія. У козацьких літописах Самійла Величка, Григорія Грабянки та Самовидця, вперше було систематизовано виклад історичних подій в Україні.

Живопис.

Дмитро Левицький (1735, Київ-1822), син українського художника Григорія Левицького-Ніс (1698, Полт.обл - 1769), академік Петербургської Академії Мистецтв [ПАМ](1770), написав понад 100 портретів (алегоричний портрет імператриці Катерини ІІ, французького філософа Дені Дідро та ін.). Батько створив серію гравюр для Лаврських друкованих видань, гравюри для видань на честь А.Розумовського, київського митрополита Р.Заборовського, брав участь у розписах Андріївської церкви

Антін Лосенко (1737, Глухів - 1773), представник класицизму, академік (1772) і ректор Петербургської Академії Мистецтв. Вчився у живописній школі Французької королівської Академії, отримав там медаль за живописні твори, три роки перебував у Римі, пішки пройшов Німеччину, Нідерланди, Францію. Помер в 36 років. Твори: "Володимир та Рогнеда", "Прощання Гектора і Андромахи", портрети Сумарокова, Волкова.

Володимир Боровиковський (1757, Миргород - 1825), народився в старшинській родині, учень Левицького, академік ПАМ (1795). Рання творчість пов'язана з Україною (розписи в Почаїві). В 1787 переїхав в СПБ. Працював у стилі класицизму, написав понад 160 портретів російських вельмож, осіб царського дому, жінок, іконостаси та розписи церков в Миргороді, Могильові, СПБ, селах, картини на побутові теми (Селянка, Вакханка, Зима, Катерина), перші в СПБ автолітографії (1815).

Музика.

В музичному мистецтві українському бароко притаманні багатоголосний спів і такі жанри, як хоровий концерт, псалом, кант, романс. Саме такими рисами відзначалася творчість композиторів Березовського, Бортнянського та Веделя. Всі вони випускники Глухівської співочої школи, яку створив гетьман К.Розумовський у свїй столиці Глухові.

Застосовувався партесний спів (від лат. Рartes - голоса) - стиль багатоголосся. В середині 17 ст перенесений з України в Росію, існував до кінця 18 ст. Церковні та світські теми.

Максим Березовський (1745, Глухів - 1777), вчився в Київській Академії, в 1765-75 вчився і працював в Італії (Болонья), 1771 обраний членом Болонської Філармонічної академії. В 1773 в Ліворно поставлена його опера "Демофонт". Написав оперу "Іфігенія", духовні концерти, велику кількість інших творів, але вони не виконувалися. Творець українського хорового співу в духовній музиці. У 1774 повернувся в Петербург, але через інтриги покінчив самогубством.

Дмитро Бортнянський (1751, Глухів - 1825)-композитор релігійної музики. Викликаний в хорову капелу Петербурга, переведений до придворної капели. Вчився у італійського композитора в Петербурзі, потім в Венеції. В Італії поставлені його опери на італійські лібрето: "Креонт" (1776), "Алкід" (1778), "Квінт Фабій" (1779). З 1796 управитель придворною капелою, яка складалася виключно з українців. Написав понад 100 творів церковної музики. Видані в 1882 р. П.Чайковським у 10 т.

Артем Ведель (1767-1806) - композитор, хоровий диригент, співак. Закінчив Київську Академію, керував церковними хорами в Москві, Києві, Харкові. Автор хорових концертів на релігійні теми. Вплив українських пісень-романсів. Виїхав з Москви, куди був посланий не за власним бажанням. Був послушником Києво-Печерської Лаври. Подорожував Лівобережжям. Арештований за звинуваченням в антиурядовій діяльності, помер у в'язниці. Цензура заборонила друкувати його твори.

Театр.

З першої половини 17 ст. в Україні з'являється ляльковий, маріонетковий театр - вертеп. Найпопулярнішим він стає у другій половині 18 ст. в добу занепаду Києво-Могилянської Академії, коли ряди вертепників поповнилися вихованцями Академії, які, натхненні ідеями Г.Сковороди, йшли популяризувати серед народу українську виставу. Така форма найбільш зручною з огляду на переслідування влади. Розповсюджували вертеп переважно мандрівні дяки.

Вертепна вистава виразно поділялася на дві частини: релігійну і світську (трагічну і комічну). В такому поділі можна вбачати зразок колишньої академічної вистави, що складалася з поважної частини і інтермедій. Ляльки релігійної частини групуються навколо різдвяної дії, ляльки світської, побутової частини мали національне забарвлення. Серед них виділялася постать Запорожця, ляльки більшої від інших і більш рухливої. З огляду на недавній розгром Січі це мало мати певний політичний акцент.

Вертепна скринька часто мала вигляд поверхового будинку. Різдвяна дія відбувалася нагорі, а внизу йшли інтермедії. Вертеп явище цілковито українське, самобутнє, відмінне від російського побутового театру петрушки та ін.

Архітектура.

В 13-14 ст. будівництво в Придніпров'ї припинилося, але продовжувалося на Волині, в Галичині, Закарпатті. Головним чином це були: 1)оборонні споруди - замки та фортеці (палац-фортеця у селі Меджибож Хмельницької обл.); 2)релігійні споруди - церкви та монастирі (Покровська церква-фортеця у селі Сутківці Хмельницької обл.; Троїцький монастир-фортеця, Рівненська обл.).

У 16 ст. у Львові силами італійських майстрів будуються значні архітектурні споруди в стилі ренесанс. Цей стиль прийшов в Україну з Італії через Угорщину та Словаччину, а також з Німеччини через Краків. До ренесансових будівель цього часу, які збереглися у Львові, належать Чорна кам'яниця (1577). Башта Корнякти Успенської церкви (1578) висотою у 66 м., каплиця (рос. - часовня) Трьох Святих (16 ст.), вірменський кафедральний собор (14-17 ст.), Успенська церква (1591-1631) - на той час єдина українська церква в центрі Львова.

Друга половина 17 та 18 ст. увійшли в історію мистецтва, як другий після Київської Русі золотий вік української архітектури, коли панівним стилем стало українське, козацьке, мазепинське бароко.

Бароко - стиль в європейському мистецтві кінця 16 - середини 18 ст., для якого характерні зовнішній блиск, парадність, декоративність. В Україні, поряд з високим, аристократичним бароко, існувало народне - міщанське, селянське, козацьке. В стилі козацького бароко побудовані полкова канцелярія (так званий будинок Лизогуба) в Чернігові ((90-і рр. 17 ст.), Києво-Могилянська Академія (Шедель, 1734-1740), Ковнірівський корпус (Ковнір,1721-1772), Андріївська церква (Растреллі, 1747-1753), церква св.Юра (Меретин, 1745-1770).

Незважаючи на Руїну після Визвольної війни, в Україні провадилося будівництво культових споруд (Миколаївськй собор в Ніжині, 1668, Тороїцький собор Густинського монастиря, 1671-1676, Собор Троїцького монастиря в Чернігові, 1779-1789). Але свого апогею будівництво досягло за час двадцятилітнього правління гетьмана Мазепи.

Іван Мазепа (1640-1709) був розумною освіченою людиною, мудрим державним керівником. Освіту здобув у Київському колегіумі та Варшавській єзуїтській школі. Прослухав курс лекцій в університетських центрах Західної Європи (Німеччина, Італія, Франція, Нідерланди). Знав 8 мов (латинську, німецьку, французьку, італійську, польську, татарську, російську, українську). Ставши у 1687 р. гетьманом України, постійно піклувався про розвиток освіти, науки, культури. За його пропозицією Києво-Могилянська Колегія була перетворена на Академію, було засновано Чернігівський колегіум (1700). Підтримував творчість Дмитра Туптала, Феофана Прокоповича, Стефана Яворського та ін. Сам писав вірші, зокрема є автором думи "Всі покою щиро прагнуть". Зібрав велику власну бібліотеку. Був щедрим меценатом, жертвував великі гроші на церкву та Київську колегію (любив там виступати, за висловом П.Орлика, "мовою Тита Лівія та Цицерона"), будівництво церков, малярські та оздоблювальні роботи. Після його правління лишилися величезні пам'ятки мазепинського бароко в Києві, Чернігові, Переяславі (Богоявленський Собор Братського монастиря, 1690-1693, та Микольський Собор у Києві, 1690-1696, Церква Всіх Святих над Економічною брамою Києво-Печерської Лаври, 1696-1698, Вознесенський собор в Переяславі, 1695-1700, Собор Крестовоздвиженського монастиря в Полтаві, 1689-1709, Покровський Собор в Харкові, 1689, Преображенський Собор Мгарського монастиря біля Лубен,1684-1688 та ін.). В 1691-1705 р. в стилі бароко була реставрована Софія Київська.

До цього часу збереглися палати Мазепи в с. Іванівському Курської обл. В 1703 р. Петро І передав йому у володіння великі угіддя на кордоні України та Росії, де були засновані села Іванівське, Степанівка та Мазепівка. Палати в Іванівському - одноповерховий будинок з підвалом та високим фронтоном, що нагадує будинок Лизогуба в Чернігові, але більш простий в оформленні.

Осип Старцев (ІІ половина 17 ст.)-російський архітектор, один з перших, хто працював в Україні. Побудував у Києві Собор Братського монастиря (1693) та Микольський Собор (1696), переіменований в 19 ст. у Воєнно-Микольський Собор [обидва зруйновані за радянської влади]. У Москві збудував трапезну Симонова монастиря (1677-1680), Крутицький терем (1693-1694).

Варфоломій Растреллі (1700, Париж - 1771), працював в стилі російського, наришкінського бароко. За його проектом у Києві побудована Андріївська церква (закладена 1744 в зв'язку з приїздом Єлизавети Петрівни, а церкви спирається на двоповерховий будинок, який є фундаментом, навкруги тераса, вид на Поділ та Дніпро. Внутрішня оздоба в стилі рококо, картини Антропова "Тайна Вечеря", "Успіння Богоматері", розпис царських врат. Інші праці В.Растреллі: Великий палац в Петергофі (1747-52), Смольний монастир (1748-1764)

Бернард Меретин (кінець 16 ст. - 1759), український архітектор, німець за походженням. Побудував Собор св. Юра у Львові (1715-70), ратуша в Бучачі (1751). Стиль рококо з рисами українського бароко.

Гофман - німець за походженням. Будував Успенський Собор в Почаєві, стиль бароко

У першій половині 18 ст. в Києві архітектор Йоган Шедель, німець за походженням, на замовлення Київського митрополита Рафаїла Заборовського побудував браму головного входу до митрополичого дому на території Софійського собору (Брама Заборовського, 1746-1748), яка стала одним з класичних прикладів стилю українського бароко. Брама збереглася до цього часу і її можна побачити, якщо обійти будівлю Софійського собору ззаду, хоча сам вхід у 20-х рр. 20 ст. було закладено цеглою. Шеделем також була побудована 23-х метрова дзвіниця Києво-Печерської Лаври (1731-1743), добудована дзвіниця Софійського собору(1744-1748), надбудова Київської Академії на Подолі.

Іван Старов (1745-1808), рос. арх., академік ПАМ, стиль класицизм, планував будівництво міст Катеринослава, Миколаєва. Збудував Таврійський палац в СПБ (1783-89).

Український архітектор Степан Ковнір (1695-1786), кріпак Києво-Печерської Лаври, побудував у стилі українського бароко, так званий, Ковнірівський корпус (1721-1772), дзвіниці на Дальніх та Ближніх печерах (1754-1762) Києво-Печерської Лаври, церкву та дзвіницю у Василькові (1756-1758), дзвіницю Києво-Братського монастиря (1756-1759).

Інший український архітектор Іван Григорович-Барський (1713-1785), який також працював у стилі українського бароко, побудував будинок полкової канцелярії в Козельці (1760-1767), надбрамну церкву з дзвіницею в Кирилівському монастирі (1750-1760), Покровську церкву (1766) та церкву Миколи Набережного в Києві (1772), яка зараз є резиденцією патріарха УАПЦ.

Паркова культура.

Софіївка біля Умані, площа 140 га, побудована графом Потоцьким наприкінці 18 - на початку 19 ст.: бесідки, водоспади, мости, канали, скелі, 400 видів дерев та кущів.

Олександрія маєток власниці Білої Церкви польської княгині Олександри Браницької, в Білій Церкві, на березі р.Рось, будівництво розпочато 1793 р. за планом садівника Мюффо, закінчено 1850 р.: 500 видів дерев та кущів.

Висновки.

У ХУІ-ХУІІІ ст. культура України досягла великих успіхів і стала провідною у Східній Європі, вбираючи в себе найкращі європейські взірці і пристосовуючи їх до національних традицій.

31. Проаналізуйте культурні надбання українського народу в ХVІ-ХVІІІ ст.Покажіть поступове знищення української автономії російським самодержавством.

Звертаючись до зазначеного періоду, тобто пізньо­го Середньовіччя, в розвитку української культури, потрібно зважати на історичні обставини й умови цього розвитку.

Це той період, коли Україна (залишаючись з тією ж назвою Русь), уже відмежувавшись від північно-східного сусіда, поступово втрачала свою державність, тому що її землями заволоділи литовсько-польські завойовники. Своєрідність ситуації полягає в тому, що, успадкувавши високо розвинену культуру, навіть попри всі руйнування й пограбування її матеріальних і духовних багатств, Україна зуміла відстояти й зберегти власний потенціал для створення нової етнокультури. Саме на цей період припадає інтенсивне формування національних ознак Русі-України, чіткіше вираження її мовних, етнографічних особливостей, само­усвідомлення себе як нації — спадкоємниці давньої історії й водночас свідка та учасника нового культурно-світогляд­ного загальноєвропейського досвіду.

Входження культури України в загальноєвропейський контекст ускладнюється, набуває суперечливого характеру не лише через іще свіжі в пам'яті руйновища, завдані татаро-монгольськими ордами, а й через те, що Україна (мала Київська Русь) стала легкою здобиччю північно-західних сусідів — Литви та Польщі. Втрата ж власної дер­жавності не могла не позначитися на подальшому розвитку культури, етнічного буття.

У цих змаганнях культура України зазнавала незліченних втрат, у тому числі й пов'язаних з асимілятивним тиском, втім водночас відчувала великі симпатії до себе слов'ян­ських та інших народів. Знаки трагічності, оптимізму, віри й краси ставали поруч у цій культурі. Навіть у найскладніші періоди руйнувань столиці духов­ності — Києва — нарощення потенціалу культурного життя тривало.

В цей же період створювалися передумови для входжен­ня України в безпосередній процес ренесансних змін, що відбувалися в Європі й у світі, звільняючись від застарілих, консервативних традицій східновізантійського канону. Ідеї Відродження здобували свій новий еквівалент на ґрунті українських земель і культури. Це стосується передусім освіти, письменства, поширення релігійної та світської літе­ратури, ренесансного художнього світосприймання. Україна робила свій внесок у загальноєвропейську культуру, прой­няту духом гуманізму, утвердження прав людини й нації.

31. Проаналізуйте антифеодальний та національно-визвольний рух в Україні в другій половині ХVІІ – ХVІІІ ст.

Люблінська унія 1569 р. – угода про об’єднання Великого князівства Литовського з Польським королівством у єдину державу Річ Посполиту (“справа народна”). Об’єднання було вигідне, насамперед, Польщі, і, щоб схилити на свій бік литовську, українську та білоруську шляхту, польський король Сигізмунд ІІ Август надав їм деякі привілеї, а тим, хто виступав проти унії, пригрозив суворими репресіями. Врешті угоду було укладено: до Польщі відійшла Волинь, Брацлавщина, частина Поділля й Київщина. Литва зберегла за собою право на свої державний герб і печатку, законодавство, міністрів, військо, фінанси й адміністрацію. Натомість спільними ставали володар, сейм і сенат, монета, зовнішня політика, право землеволодіння на території всієї держави.

Після унії, як про це писав М. Грушевський, Литва втратила всяке значення як окрема держава і стала частиною держави Польсько-Литовської. На українських же землях від унії виграла лише місцева шляхта, яка була зрівняна у своїх правах із шляхтою польською. Повсюди встановлювалася всеосяжна система політичного, економічного та духовного поневолення народу, відбувався “занепад українського життя”. Польські пани примусово запроваджували католицизм, закривали православні церкви, осередки української культури та освіти. У відповідь на створення магнатсько-шляхетської Речі Посполитої в Україні розгортається та шириться національно-визвольна боротьба народних мас, що вилилася наприкінці XVI ст. у селянсько-козацькі війни під проводом Криштофа Косинського та Северина Наливайка.

Таким чином, Люблінська унія погіршила загальну ситуацію в Україні. Але, як зауважив І.Крип’якевич, “при всіх негативних наслідках дала принаймі одну користь, що всі українські землі були злучені в одну цілість”, між ними не стало кордону, а це сприяло консолідації українського народу.

Берестейська церковна унія 1596 р. – на Берестейських соборах того року  сталася визначальна подія: єдина православна церква розкололася на дві – традиційну православну та нову уніатську, або як її почали пізніше називати – греко-католицьку. Київська митрополія, зберігаючи всі свої обряди, звичаї, права та привілеї, розірвала зв’язки з Константинополем і об’єдналася з Римом, підпорядкувавшись папському престолу.

Один із найвпливовіших українських магнатів, князь Костянтин Острозький, ще за два роки до цієї події розробив свої “артикули” – умови на яких українська церква могла піти на об’єднання: збереження обряду, заборона католикам забирати православні церкви, заборона переходити на латинський обряд, зрівняння православного духовенства в правах із католицьким, повідомлення в справах унії патріархів, повідомлення про те Москви й Молдавії, поліпшення внутрішніх справ православної церкви та відкриття шкіл для православного духовенства. Але оскільки ці “артикули” не були проголошені  на Соборі, князь обурився й виступив проти такої таємної та односторонньої ініціативи українських єпископів.

В цілому завдання, що їх мала вирішувати унія, можна визначити таким чином:

1. Унія з Римом мала ліквідувати церковний розлад у Київський митрополії;

2.  Унія в умовах латинізації та полонізації мала зберегти східний обряд віросповідання, що забезпечувалося спеціальною папською буллою;

3.  Унія мала припинити процес  окатоличення й ополячення українського народу та сприяти пробудженню національної свідомості;

4.  Унія мала захистити українську мову, як найважливішу національну ознаку;

5.  Унія мала створити передумови для появи національної інтелігенції. Формальне зрівняння в правах із католиками відкривало для українського духовенства можливість здобувати середню та вищу освіту;

6.  Нова церква мала стати виразником та захисником інтересів свого народу за відсутності української держави;

7.  Нарешті, унія оцінювалася польським урядом та папським престолом, як реальна можливість розширити сфери впливу католицької церкви, стабілізувати суспільно-політичну ситуацію в Речі Посполитій, а в перспективі окатоличити й колонізувати український народ, інші національні меншини.

Уніатська віра сама по собі не була чимось шкідливим, але методи якими вона впроваджувалася, силовий тиск з боку керівництва Речі Посполитої на чолі з королем, який в універсалі від 15 грудня 1596 р. проголосив, що рішення саме уніатського собору є обов’язковим для всіх віруючих, фактично ставив православну церкву поза законом, закріплюючи за прибічниками унії церковні посади, монастирі та їх землі. Саме тому Берестецька унія, задумана як інструмент порозуміння, призвела до сильного протистояння, стала символом розбрату, ворожнечі і насильства.

Слід зазначити, що якщо значна частина української шляхти перейшла до римсько-католицького табору, та на захист православної віри піднялася нова сила українського суспільства – козацтво.

Князь Василь-Костянтин Острозький (1527-1608 рр.). Молодший син славного лицаря та оборонця православної церкви, гетьмана Литовського, князя Костянтина. Національна стійкість останнього, як писав П. Куліш, значила багато для нашої Руси. Цю національну стійкість та тверду православну віру набув від батька його син, князь Василь-Костянтин Острозький, який і підняв славу своїх предків на найвищий щабель.

Василь-Костянтин Острозький зібрав у своїх руках величезне багатство – йому належало 25 міст, 10 великих містечок та 670 сіл. Увесь XVI вік пішов на подальше розширення маєтностей та придбання нових земель. В 24 роки він став старостою Володимирським і воєводою Волинським, з 1560 р. – воєводою Київським. Піклуючись про захист від татарських набігів, він сприяв укріпленню, обновленню та перебудові пограничних замків, збільшенню залог, організації розвідувальної служби з невеликих кінних відділів – польових страж, що стояли на татарських шляхах. Свою резиденцію, місто Острог, воєвода сильно укріпив, обніс замкову гору муром і поробив міцні башти. Не раз він ставав на чолі війська і переможно бив ворога. Так, у 1575 р. він розбив татарських нападників під Синявою, у 1577 р. – під Дубном, а в 1578 р. – під Острогом.

Князь був великим шанувальником науки, освіти і мистецтва та щедрим меценатом. У 70-х рр. XVI ст. своїм коштом він започаткував школи у Києві, Турові, Володимир-Волинському. Він заснував також Острозьку академію – першу вищу школу в Україні, важливий осередок європейської науки.

Під патронатом князя в академії працювали видатні педагоги та вчені: Герасим Смотрицький, Дем’ян Наливайко, Тимофій Михайлович, Василь Суразький, Діонісій Палеолог, Кирило Лукаріс та інші. Учнями її були майбутній гетьман Петро Сагайдачний, архієпископ Мелетій Смотрицький, чернець Іов Княгинський, ієромонах Киприян та багато інших, які були знані не тільки на український землі, але й далеко за її межами.

За ініціативою і при фінансовому забезпеченні з боку Костянтина Острозького в його острозькому замку у 1577 р. була побудована друкарня, в якій деякий час працював відомий російський першодрукар Іван Федоров. Тут були видані такі першодруки, як “Буквар” (1578 р.), “Новий завіт із Псалтирем” (1580 р.), “Острозька біблія” (1581 р.), а також листівка “Хронологія” у віршах Андрія Римші (1581 р.). Особливо велике значення мала “Острозька біблія”, яка була набрана церковно-слов’янською мовою в староукраїнському варіанті, зрозумілому широкому загалу простих людей. Передумову до книги написав сам Костянтин Острозький. Помер Василь-Костянтин Костянтинович Острозький у лютому 1608 року і похований в Острозі, у Богоявленському замковому храмі.

Першим керівником великих козацько-селянських повстань, що розпочалися в Україні наприкінці XVI ст., був Криштоф Косинський, гетьман українського козацтва. Родом із Підляшшя, виходець із середовища небагатих шляхтичів. Тривалий час жив на Запоріжжі і в нагороду за військові заслуги дістав від короля маєток і землю. Але один із князів Острозьких, білоцерківський староста, не допустив Косинського до володіння цією нагородою. Тоді Косинський розпочав боротьбу за встановлення справедливості, яка вилилася в козацько-селянське повстання проти польської влади взагалі. Скоро його військо досягло близько п’яти тисяч. Воно швидко поповнювалося за рахунок запорозьких, а також реєстрових козаків і втікачів із панських маєтків: селян та всякої шляхетської челяді, які не могли більше терпіти знущання своїх господарів. Повстання 1591-1593 рр. охопило Київщину, Брацлавщину і Волинь.

Підтримані місцевим населенням, повстанці в грудні 1591 року оволоділи фортецею й містом Біла Церква та замком у Богуславі, захопили там артилерію та військові припаси. Ще перед цим запорожці обрали Косинського своїм гетьманом. Відтак повстанці заволоділи Трипіллям і Переяславом. Польський король Сигізмунд ІІІ послав проти них військо на чолі з князем Язловецьким, однак той не зміг нічого вдіяти. Восени 1592 р. Косинський захопив Київський замок. Це серйозно сполошило польський уряд. Король оголосив збір шляхти Київщини, Волині та Поділля і долучив до них регулярні війська й угорських найманців. Похід очолив князь Костянтин Острозький, який добре знав козацьке бойове мистецтво. Під містом П’яткою 2-9 лютого 1593  р. відбулася жорстока битва між повстанцями і шляхетським військом. Стояли морози, завивала хуртовина, умови для бою були особливо важкими. Зазнавши великих утрат, обидві сторони після переговорів покинули поле битви.

Повернувшись на Запоріжжя, Косинський почав готувати нові сили для продовження повстання. Він звернувся за допомогою до Москви й отримав звідти гроші, зброю, боєприпаси. В травні 1593 р.  2-х тисячне козацьке військо вирушило із Січі й незабаром узяло в облогу Черкаси. Черкаський староста Олександр Вишневецький розробив підступний план. Він розпочав переговори з повстанцями. Косинський був запрошений до Черкас і там його по-зрадницькому вбили. Козаки змушені були відступити на Запорозьку Січ, на яку, скориставшись обставинами, напала орда Кримського хана.

Повстання під керівництвом Северина Наливайка (1594–1596 рр.). Северин (Семерій) Наливайко був родом із м.Гусятина на Поділлі (тепер Тернопільська обл.), його батько, ремісник-кушнір, був закатований слугами польського магната Калиновського. Мати разом із дітьми перебралася в Острог, де Северин та його брат Дем’ян (згодом відомий філософ і письменник) здобули освіту. Маючи лицарську вдачу та допитливий розум, кмітливий юнак подався на Запоріжжя, де вдосконалювався у військовій майстерності, не раз брав участь у походах на турків і татар.

Повернувшись до Острога, вступив на службу до князя Костянтина Острозького сотником надвірних козаків. За свідченням польського сучасника історика М. Бельського “Це була людина гарна зовні і незвичайних здібностей... до того ж славнозвісний пушкар”.

Наливайко сумлінно виконував свої обов’язки сотника, виконував усі накази князя і навіть боровся проти Косинського під П’яткою, але згодом став на сторону гноблених мас. Він підібрав собі відчайдушних кіннотників, зорганізував з них добре озброєне військо, готове йти на всяку небезпеку й у боротьбі з поляками знайшов підтримку запорожців, зокрема, гетьмана Григорія Лободи. Обидва ватажки на заклик Австрії у 1594 р. ходили у похід на турків у наддунайські землі. Повернувшись на Україну, Лобода осів на Київщині, а Наливайко спершу допомагав повсталим білоруським селянам, а потім перейшов на Волинь. Їх війська безоглядно нищили польські маєтки та католицькі центри. 16 жовтня 1594 р. повстанці при допомозі міщан визволили місто Брацлав. Наприкінці року повстанці здобули добре укріплений замок і місто Луцьк.

Навесні 1595 року Наливайко при допомозі білоруських повстанців громить литовських феодалів і визволяє міста Луцьк, Бобруйськ, Могильов, а повстанський загін на чолі з козаком Матвієм Шаулою оволодіває Пропойськом. Для литовсько-польського панування в Білорусії та в Україні утворилася серйозна загроза. Уряд Речі  Посполитої кинув на придушення повстання трьохтисячне каральне військо під командуванням коронного гетьмана Станіслава Жолкевського.

Поблизу Білої Церкви війська Наливайка, Лободи і Шаули об’єдналися й нараховували приблизно 4 тис. чол. До приходу туди військ Жолкевського, вони розгромили гарнізон Білої Церкви й підпалили замок. Повстанські війська були приведені в бойовий порядок. Велика надія покладалася на артилерію, яка складалася з 20-30 легких гармат, на озброєнні повстанців були також гаківниці. Але великим тягарем для війська були козацькі жінки, діти та поранені, які шукали для себе тут захисту. Побачивши, що добре озброєному польському війську важко протистояти, повстанці вирішили перейти на лівий берег Дніпра. Війська поляків швидко наздоганяли їх. У квітні 1596 р. під Гострим Каменем, недалеко Трипілля, відбулася жорстока битва. Обидві сторони зазнали значних втрат. Поляки відступили до Білої Церкви, а козаки дійшли до Дніпра, переправилися човнами і стали в Переяславі. Тут вони намагалися укріпитися й надіялись, що польські війська облишать їх переслідувати. Але ті також переправилися через Дніпро і козацькому табору прийшлося відступати далі на південний схід у степи. Була надія, що польський полководець не схоче переслідувати їх у небезпечних бездорожніх місцях, але той вів погоню далі і поставив собі за мету знищити всіх повстанців.

Під Лубнами, над Солоницею, козаки були вимушені зупинитися, щоб перепочити й привести себе в порядок. Вони укріпилися на високому місці, із виглядом на всі боки. Почалася облога, що тривала два тижні.

У важких умовах спеки й відсутності води, повстанці хоробро оборонялися й робили часті вилазки. Але поляки оточили їх тісним кільцем, звужували його і постійно обстрілювали з гармат. В таборі не стало пашні для коней та їжі для людей. В тісному місці назбиралося багато трупів, які розкладалися й несли різні пошесті. Серед війська вибухнула незгода. За зрадницькі переговори з ворогом був убитий Лобода та обраний новий гетьман, але частина угодовськи настроєної старшини продовжувала переговори з польською стороною. Умови були дуже важкими. Повстанці були змушені видати старшину, віддати всі гармати, рушниці і амуніцію, також корогви і срібні труби, за це їм було обіцяно життя і вільний вихід із табору. Але 28 травня, коли Жолкевському були видані Наливайко і Шаула, недотримавшись умов перемир’я, польське військо накинулося на безборонних і вчинило над ними криваву розправу. Ніхто не був помилуваний. З багатотисячного табору втекло ледь півтори тисячі. Польський сейм наклав на козаків баніцію, тобто проголосив їх поза законом, конфіскував козацькі маєтки і наказав винищити козацтво взагалі. У квітні 1597р. після жорстоких тортур Наливайка привселюдно страчено у Варшаві.

Гетьман п.Сагайдачний та його доба

Події перших двох десятиріч XVII ст. тісно пов’язані з діяльністю гетьмана Петра Конашевича-Сагайдачного. Його вважають найвидатнішою фігурою, яку висунуло козацтво до Б.Хмельницького. Він прославився не лише як полководець, але й як державний діяч, захисник української культури. Значною мірою цьому сприяло його навчання протягом кількох років в Острозькій академії.

Сагайдачний виступає в ролі керівника козаччини саме тоді, коли польський уряд, наляканий повстаннями 90-х років XVI ст. і зміцненням  козацтва, намагається його приборкати. Враховуючи співвідношення сил і реально оцінивши ситуацію, гетьман не йде на відкриту конфронтацію з польською владою, балансуючи між інтересами Варшави і Запорозької Січі, опираючись при цьому на силу козацького війська. Гетьман провів військову реформу козацтва, перетворивши його з тимчасових “партизанських” формувань на регулярне військо, в якому був запроваджений порядок, міцна дисципліна. За гетьманування Сагайдачного  кількість українського війська збільшилася  до 50 тис. чол.

Українське козацтво розгорнуло справжню національно-визвольну війну проти турецько-татарської агресії. Гетьман розробив стратегію цієї боротьби. Він поставив завдання: наносити первинні удари по ворогу, випереджаючи його напади на Україну, знищити флот, зруйнувати найважливіші порти. Запорожці атакували одночасно кілька фортець, але основного удару завдавали якомусь найвпливовішому центру, серед яких були Стамбул, Трапезунд, Синоп та інші міста. Особливо успішними були походи в другому десятиріччі, коли козаки захопили Синоп (1614 р.). У наступному році вони загрожували самій столиці Османської імперії, спаливши дві пристані. Найвизначнішим був похід 1616 року, коли січовики взяли штурмом фортецю й спалили Кафу – головний ринок работоргівлі. Сила й значення українського флоту настільки зросли, що козаки майже повністю контролювали Чорне море.

У 1618 р. на прохання польського уряду 20 тис. козаків  на чолі з Сагайдачним узяли участь у поході на Москву. Запорожці розбили військо князів Пожарського та Волконського, підійшли до царської столиці і розпочали облогу. Місту загрожувала страшна небезпека. Але у вирішальний момент гетьман наказав припинити штурм. Ймовірно, він не бажав зміцнення Речі Посполитої за рахунок московської держави, котра могла бути потенційним союзником у майбутньому.

У 1620 р. Сагайдачний провів дві політичні акції, що були спрямовані проти Польщі. З усім Військом Запорозьким він без дозволу короля вступив до Київського братства, яке виступало проти політики уряду Польщі, відіграючи одночасно роль культурного й наукового центру України. Тим самим, як стверджує О.Апанович, гетьман зробив безпрецедентний для свого часу історичний крок – “поставив зброю на охорону культури, освіти, тобто гуманізував зброю”. Вирішальну роль відіграло козацтво у відновленні вищої православної ієрархії на Україні, що була скасована 1596р. за Брестською унією. Уряд Речі Посполитої оцінив ці події як державний злочин і видав універсал про арешт православних ієрархів. Але на захист стало Запорозьке військо.

Хотинська війна. У 1620-1621 рр. козакам довелося воювати разом із польським військом проти Туреччини, яка вирішила завоювати Польщу і знищити козацтво. Козацька рада ухвалила виступити проти ворога, але обумовила свою згоду рядом вимог: визнання прав козацтва, збільшення реєстру, визнання вищої православної ієрархії, свободи віросповідання та ін.

Саме в Хотинській битві (1621 р.) найповнішою мірою проявився талант гетьмана як полководця, який на противагу стратегії пасивної оборони розвивав наступальну стратегію концентрованого раптового удару. Під Хотином Сагайдачний започаткував серію нічних рейдів, що завдавали великих втрат турецькій армії (25% від загальних втрат), викликали паніку та розгубленість серед ворогів.

Поряд з атаками і нічними рейдами, гетьман застосував новий тактичний прийом – залповий вогонь з мушкетів із максимально близької відстані. Внаслідок бойових дій ворог втратив близько 80 тис. чоловік і змушений був погодитись на укладання мирного договору. Вирішальна роль у цій перемозі належить саме козакам. Навіть представники польського табору відзначали, що козаки не тільки винесли на своїх плечах тягар війни, а й взагалі врятували Річ Посполиту від загибелі.

Але, не зважаючи на це, угода між Туреччиною й Польщею була спрямована проти козаків. Замість вдячності, польський уряд зобов’язався заборонити їм судноплавство по Дніпру й вихід у Чорне море.

Козаки першими пішли з-під Хотина, не задоволені умовами договору. Сагайдачний, поранений отруйною стрілою, через кілька місяців (10 квітня 1622р.) помер. Видатний історик Д.Яворницький писав, що “Петро  Конашевич-Сагайдачний – найвидатніша особа козацтва протягом усього його історичного існування ...”.