Переселення словян на балкани 6-8 ст.
Переселення слов'ян на Балканський півострів стало одним з найважливіших міграційних векторів епохи Великого переселення народів. Активна фаза переселення припала на VI-VIII століття. Давні слов'яни проникали на Балкани з північного заходу, тобто спускаючись вниз за течією, Дунаю, велика частина з них потрапила сюди і зі сходу - анти, пізніше тиверці, пройшовши через колишню римську Дакію і форсувавши нижню течію річки в районі Добруджи.
За даними археологічних досліджень, слов'яни, що входили до складу Аварського каганату, заселили Середньодунайську низовину не пізніше кінця V століття, поглинувши залишки як гунів та аварів, так і панноно-романського населення. У 530-тих роках слов'яни вже активно форсують Дунай, що служив природною північною межею Східної Римської імперії. У 580-тих роках слов'яни осаджують великі міста імперії. Просування слов'ян проходило в двох основних напрямках. Слов'яни рухалися на південний схід, до Константинополя, Мореї і Македонії. Деякі з них добровільно або насильно опинилися в межах візантійської Малої Азії. Частина з них рухалася в південно-західному напрямку, заселивши Герцеговину, Далмацію, Істрію та східні схили Альп. На початковому етапі свого розселення, слов'яни, як і германці, демонстрували тенденцію до формування власних держав, конфліктуючи з імперською владою. Але до XI століття культурно-релігійна еллінізація торкнулася значну частину південних слов'ян, які були знову включені до складу Візантійської імперії. Таким чином, слов'янська колонізація Східної Римської імперії не супроводжувалася крахом античної римської державності, хоча вона і прискорила її еволюцію в феодальне багатонаціональна грецька держава, відоме як Візантійська імперія
Слов'янські нашестя на деякий час зруйнували комунікації у внутрішніх районах Балканського півостріва. Так, незважаючи на значне скорочення своєї території, Східна Римська імперія не припинила своє існування. Більше, того, грецьке населення приморських міст, що збереглися в підпорядкуванні у василевса, налагодило цілком взаємовигідні контакти з землеробськими слов'янськими племенами, нарешті компактно заселили малоосвоєних внутрішні регіони Балкан. Звичайно, в ході цього процесу до складу слов'янських громад увійшли фракійці, іллірійці, на півночі Балкан кельти, частково волохи та греки, прибулі з Волги булгари. Все це призвело до формування південнослов'янської групи народів, з якої згодом виділилися сучасні слов'янські етноси Балкан. Субстратні впливи інших народів, які проникли під час і після переселення на Балкани, найбільш помітні в етногенезі сучасних сербів, македонців та болгар, менш виражені вони у хорватів і словенців
VII-IX століттях стали апогеєм У цей період Східна, Центральна Європа та Балкани представляли собою єдиний слов'яномовний масив, в який виявилися включені також волоська і протоалбанська культури. Збережена середньогрецькою культура була відтіснена на самий край Балканського півострова, а її ядро перемістилося в Малу Азію. Проте вже в Х столітті германські племена починають поступовий натиск на схід. Переселення угорських племен в саме серце Європи близько 900 року приводить до ізоляції південних слов'ян від західних.
Перші державні обєднання у західних словян. Князівство Само.
Західні слов'яни в VI-XI вв. Розселення, господарське життя, суспільний ладо. Відомості античних авторів про слов'янах досить убогі й не дозволяють точно визначити західну границю їх розселення. У перші століття нової ери ця границя, очевидно, проходила по Віслі. На півдні слов'яни розселялися до рубежів Римської імперії. Тацит (I в. н.е.) ще не розрізняє різні етнічні групи слов'ян-венедов, а письменники VI в. (Прокопій, Йордан) називають уже два військово-політичні об'єднання слов'янських племен: антів, що живуть до сходу від Дністра, і склавинов (славинов) — на захід і південніше антів. Під час великих переселень слов'яни просунулися далеко на захід і південь. Західні слов'яни в V-VI вв. жили вже по Лабі (Ельбі), а місцями й на захід її. Вони розпадалися на ряд етнічних общностей, що займали відособлені території. По Віслі й Варте до Одри (Одер) і Нейсе жили племена польської групи. По Верхній Лабі і її припливам розселялися чешско-моравские племена, північніше їх розташовувалися племена сербо-лужицької групи. На Нижній Лабі до Балтійського узбережжя жили численні племена лютичей (вильцев) і ободритов (бодричей). На прибережних островах Балтики жили племена балтійської групи. За рівнем господарського розвитку західні слов'яни не уступали сусіднім з ними германцям. Основними їхніми заняттями були землеробство й скотарство. Землю зорювали ралом (плугом) із залізним лемешем і сохою. Забирали врожай за допомогою серпа й коси. Розлучали різні види худоби й домашнього птаха. У західних слов'ян були розвинені ремесла — железоделательное, ткацьке й гончарне. Слов'яни вели жваву торгівлю не тільки із сусідніми народами, але й з далекими країнами, про що свідчать скарби арабських, візантійських і інших монет. Жили слов'яни в поселеннях хутірського й сільського типу. Але з метою захисту будували зміцнення — гроды, що найчастіше перетворилися пізніше в міста. В V-VII вв. найважливіші справи внутрішнього й зовнішнього життя зважувалися на сходках (віче). Усе більший вплив у цей період здобували в західних слов'ян військові проводирі — князі. У багатьох племен князівська влада стала спадкоємною: князі оточували себе постійними дружинами й поступово підкоряли своєї влади вільних одноплемінників. Ішов процес соціальної диференціації, виділялася знати, що привласнювала кращі землі, що й експлуатувала рабів і збіднілих общинників. зовнішня погроза, Що підсилився, змушувала окремі племена поєднуватися у військові союзи, у яких влада зосереджувалася в руках князів більш сильних племен. Це вело до виникнення державної влади й до утвору ранньофеодальних держав. Князівство Саме. Найбільшу небезпеку для слов'ян в VII в. представляли авари — кочовий народ, пришедший із Центральної Азії. Вони підкорили, що жили по Середньому Дунаї й Тиссе слов'янські племена й намагалися поневолити всіх західних слов'ян. У боротьбі з аварською небезпекою зложився перший державний утвір західних слов'ян — князівство Сам, що одержала своя назва по імені князя Саме (623-658). Центр його перебував у Нитре й Моравії. У цьому князівстві були об'єднані крім чехів, моравов і словаків, лужицькі серби, словенці й навіть частина хорватів. Князівство Саме не тільки захистило слов'ян від аварської погрози, але й завдало поразки франкам, вторгшимся в слов'янські землі. Переслідуючи франків, слов'яни тимчасово зайняли германські області Тюрінгію й Східну Франконию. Однак це перше державне об'єднання слов'ян було неміцним. Проте князівство Саме зіграло важливу історичну роль, поклавши початок західнослов'янської державності. Після нього в VIII в. у Моравії й Нитре утворювалися незалежні князівства (історія їх маловідома), які в союзі із франками вели боротьбу проти аварів до початку IX в.
Великоморавська держава 9 – 10 ст.
Великоморавская держава. У першій половині IX в. зложився новий великий державний утвір західних слов'ян із центром у Моравії. У цей час слов'янам доводилося відстоювати свою незалежність у боротьбі з Восточно-Франкским (Германським) державою. Моравский князь Моймир (818-846) об'єднав під своєю владою більшу територію від Влтавы на північно-заході до Дравы на півдні. Він підкорив Нитранское князівство й вигнав князя, що правив там, Прибину. Позбавлена влади слов'янська племінна знать підняла повстання проти Моймира. Цим скористався король Людовик, який в 846 г. вторгся в Моравію, скинув Моймира й допоміг зайняти моравский престол його племінникові Ростиславу (846-870). У правління Ростислава територія Великоморавского держави була розширена, воно досягло значної зовнішньополітичної могутності. Ростислав звільнився від залежності Восточно-Франкского держави й енергійно протистояв німецькому проникненню. У пошуках союзників він звернувся до Візантії, з якої праг установити церковно-політичний союз. На прохання Ростислава в 863 г. з Візантії в Моравію були спрямовані проповідники брати Кирило (Костянтин) і Методій. Їхніми стараннями у Великоморавском державі було введене богослужіння слов'янською мовою. Кирило створив алфавіт, який замінив існуючі раніше знаки примітивної слов'янської писемності. Були перекладені на слов'янську мову богослужбові книги. Тим самим Кирило й Методій зіграли більшу роль у розвитку слов'янської писемності й утвору. Створення слов'янської церкви зміцнило політичну самостійність Великоморавского держави. В 870 г. князь Ростислав був скинутий його племінником Святополком за допомогою німецьких військ, вторгшихся в країну. Але Святополк не праг підкорятися германському королеві й був віроломно захоплений у полон і повезений у Німеччину. Моравія була віддана в керування германським маркграфам. В 871 г. проти панування німців спалахнуло народне повстання під керівництвом священика Славомира. Святополк, відпущений на волю (він дав обіцянку допомагати німцям), перейшов на сторону повсталих. Моравы завдали поразки германським феодалам і звільнили країну. Методій разом зі своїми учнями продовжував місіонерську діяльність. Після смерті Методія (885 г.) його учні піддалися переслідуванням і були вигнані з Моравії. Згодом там ствердилася католицька церква. Ранньофеодальне Великоморавское держава досяглася в другій половині IX в. зовнішньополітичної могутності й займало пануюче становище в Центральній Європі. Однак у результаті розвитку феодальних відносин почалася боротьба знаті проти князівської влади. Сепаратистські тенденції послабляли держава, особливо підсилилися після смерті Свято-Полку, коли почалися конфлікти між його синами. Велике-Моравская держава розпалася на долі. Відділилися серболужиц-кие землі, Чехія стала самостійним князівством (895 г.). В 906 г. угорці завдали поразки Моравії й захопили східні словацькі землі. Великоморавское держава перестала існувати.
Місіонерська та культурно – просвітницька діяльність святих Кирила і Мифодія.
Процес християнізації західних слов'янських племен розпочався в 831 р., коли в Рененсбурзі було похрещено кілька моравських князів. У 845 р. християнство прийняли також чотирнадцять чеських князів разом зі своїми дружинниками. Місіонерська діяльність того періоду була пов'язана виключно з прагненням зміцнити політичний вплив Франкського королівства. Зрозумівши зміст та спрямованість цієї діяльності, керованої Римською курією, моравський князь Растислав заходився створювати власний церковний клір. Саме тоді він звернувся до Візантії з проханням направити до Моравії проповідників з Константинопольської патріархії. Виконання цієї місії імператор Михайло III доручив братам Константину та Мефодію з міста Салоніки (Солуні), які вже мали певний досвід місіонерської діяльності й володіли мовою македонських слов'ян. Константин, який ставши ченцем прийняв ім'я Кирила (826/827 — 869), здобув освіту в школі при імператорському дворі в Константинополі. Потім працював бібліотекарем патріаршої бібліотеки, викладав філософію (внаслідок чого дістав прізвисько — "Філософ"), виїздив з дипломатичною та просвітницькою місією до Сірії. Його брат Мефодій (близько 815—885) розпочинав свою діяльність як військовий, був керівником одного з адміністративних районів поблизу Салонік, але потім постригся в ченці й певний час був ігуменом монастиря Поліхрон у Малій Азії. Готуючись до виконання своєї місії у Великоморавському князівстві, Константин та Мефодій переклали слов'янською мовою церковні книги, записавши їх з допомогою складеної Константином близько 863 р. слов'янської абетки. Потрапивши до Великої Моравії, брати взялися активно проповідувати християнство, полемізували з представниками німецького духовенства, які представляли Римську курію. Водночас вони продовжували працювати над перекладами слов'янською мовою релігійних книг, писали релігійні твори, при церквах і монастирях відкривали школи для місцевого населення. Невдовзі Константин і Мефодій зіткнулися з протидією і тиском з боку німецьких місіонерів, направлених Римом. Особливе неприйняття останніх викликала демократична ідея рівності всіх народів та мов, у тому числі в спілкуванні з Богом, що її проповідували брати-просвітителі з Візантії. Німецькі місіонери звинувачували Константина і Мефодія в порушенні принципу "тримовного універсалізму", згідно з яким спілкування з Богом і, відповідно, здійснення всіх релігійних ритуалів та обрядів дозволялося лише трьома мовами: латиною, грецькою та арамейською. Цей принцип застосовувався ще в Римській імперії для поділу народів на "культурні" і "варварські". Право на "культурність" визнавалося тільки за мовами римлян та греків. Церковні ієрархи успадкували цей поділ, додавши до "богоугодних" мов ще й мову Біблії — давньоєврейську (арамейську). Такий стан справ влаштовував тих, хто тримав у своїх руках світську й церковну владу. Нерівноправність мов вони (свідомо чи підсвідоме) щоразу використовували з метою здійснення державно-політичної експансії і упокорення народів. Мотиви, які спонукали Константина та Мефодія переглянути принцип "тримовного універсалізму", залишаються невідомими. Можливо, у своїй діяльності вони прагнули залучити до християнської віри якомога більше слов'ян-язичників, використовуючи зрозумілу для них мову. Зі свого боку князь Растислав розглядав діяльність християнських просвітителів як важливий чинник протидії німецькій експансії щодо Великоморавського князівства. У 864 р. князь Растислав змушений був визнати зверхність франків, після чого ворожість німецьких священнослужителів до Константина та Мефодія ще більше посилилася. Після 40-місячного перебування у Великій Моравії "солунські брати" несподівано припинили свою місіонерську діяльність і покинули територію князівства. Ймовірно, вони отримали запрошення від папи прибути до Риму, щоб зняти звинувачення, які висувалися проти них. По дорозі до Риму Константин та Мефодій зупинилися при дворі паннонського князя Коцеля, де продовжили свою просвітницьку діяльність.
Очевидно, ця зупинка не була випадковою. Мабуть, брати свідомо пішли на цей крок, прагнучи поширити свої ідеї серед слов'ян в інших землях. Згодом брати вирушили до Венеції, де їх зустріли вкрай вороже. Місцеве духовенство було обізнане про зміст їхньої діяльності та про ідеї, які обстоювали Константин та Мефодій. Головні випробування чекали на просвітителів у Римі. Однак Константинові вдалося зробити тактичний хід, який виявився надзвичайно вдалим і фактично вирішив суперечку на користь братів: він привіз понтифіку мощі св. Климента — легендарного папи Римського, який загинув у Криму ще в 102 р. Відомостей про хід дискусії між великими слов'янськими просвітителями та папою і його оточенням не збереглося. Проте відомо, що папа Адріан II схвалив діяльність братів у Моравії і підтвердив право використовувати слов'янську мову у відправах та літургійних книгах. Чимало учнів Константина та Мефодія глава Римської курії особисто висвятив у священики. На жаль, цей безумовний успіх братів-просвітителів не мав серйозних наслідків. У 869 р. Константин помер в одному з грецьких монастирів у Римі, де він незадовго перед тим прийняв постриг. Мефодій повернувся до Нижньої Паннонїї, куди його призначили паннонсько-моравським архієпископом і апостольським легатом. Одним із головних обов'язків нового архіпастиря було поширення християнства серед слов'янських племен. Проте події в Моравії та Паннонії розгорталися дедалі трагічніше, внаслідок чого загальна політична ситуація в краї зазнала кардинальних змін: до влади тут прийшли політичні сили, зорієнтовані на німців, князів Растислава та Коцеля усунули від влади. Мефодія наприкінці 870 р. ув'язнили на два з половиною роки. Було заборонено вживати слов'янську мову в літургії. Мефодій після звільнення з в'язниці знову мусив їхати до Риму, щоб виправдатися перед папою у зв'язку зі звинуваченнями стосовно порушення ним цієї заборони. Особисто себе він реабілітував, але про продовження просвітницької діяльності думати вже не доводилося. У 885 р. Мефодій помер. Його численні учні продовжили справу "солунських братів" на інших слов'янських територіях: в Болгарії, Македонії, Хорватії.
5.Перше болгарське царство.
В кінці VII століття (681 - 1018 роки) на Балканському півострові виникає ще одне слов'янське державне об'єднання - Перше Болгарське царство. В основі його лежать три етнічних компоненти: фракійці - серби, одрисам, Бесс, Астис, мізійци, гети, трібали - корінні жителі Фракії, однією з найбільших і найбагатших провінцій Римської імперії, яка вже до III століття н.е. втратила свій вплив на Балканах; слов'яни - північ, просмолені, драгувіти, рінхіти, з кінця V століття н.е. освоїли Родоп, Македонію, північну Болгарію; протоболгари (1) - тюркські племена, що прийшли на Балкани в VII столітті н.е. з Центральної Азії.
Підпорядкування слов'ян протоболгари обійшлося, очевидно, без сутичок. Слов'яни Західного Причорномор'я, цілком ймовірно, ще не створили військово-політичного утворення, яке могло б виступити проти війська Аспаруха. Існуюче до приходу болгар слов'янське об'єднання «Сім пологів» Аспарух розформував, переселивши частина населення на захід для захисту від Аварського каганату, частина - на південь для захисту від вторгнень візантійців. Деякі слов'янські формування самі визнали верховну владу Аспаруха.
Перша згадка про Болгарському царстві відноситься до 681 року, коли візантійський імператор Костянтин IV Погонат, розгромлений військами хана Аспаруха, підписав договір, за яким був вимушений платити річний податок болгарському ханові. Пізніше візантійські імператори ще не один раз будуть визнавати законність Першого Болгарського царства та його правителів. Першою столицею цієї держави стала Плиска. Це було воєнізоване державне об'єднання, вища влада в якому належала прийшлому кочових тюркських племені, а підлегле землеробське населення становили слов'яни і раніше асимільовані їм фракійці (сліди впливу фракійської культури на слов'ян виявляються в етнографії - в елементах святкових обрядів, весільних і похоронних ритуалах, релігійних уявленнях , а також в деталях одягу і прикрас - і деяких фольклорних особливостях). Археологічні дані показують, що до IX століття на території Першого Болгарського царства існують два самостійних етносу - тюрків і слов'ян, але з IX століття болгари сприйняли культуру більш численного слов'янського населення. Болгарський хан Крум (803-814 роки) в виданих ним законоположеннях вже не робить ніяких відмінностей за етнічною ознакою. У складі адміністрації Болгарського царства присутні не тільки тюрки, але й слов'яни, і роль їх поступово зростає. Так, при Крум послом Болгарії в Константинополі був слов'янин Драгомир, серед наближених хана знаходилися особи зі слов'янськими іменами. В результаті змішування слов'ян і булгар сформувалася нова етнічна спільність, за якою закріпилася назва «болгари». Процес етногенезу остаточно завершився тільки в Х столітті. Ставши слов'янської етнічною групою, болгари успадкували від слов'ян сільську громаду, а від протоболгар - військову організацію. Проникнення тюркізмів в мову слов'ян на цьому етапі було незначним: слов'яни засвоїли деякі військові терміни, найменування титулів, специфічно протоболгарскіх речей, одиниці рахунку і часу.
Болгари жили в основному в неукріплених поселеннях, які зазвичай розташовувалися серед родючих земель, на схилах річкових долин. Житла - прямокутні напівземлянкових споруди зрубної або Плетньове-стовпової конструкції. Вони мають двосхилі дахи і продовжують традиції слов'янського домобудівництва. Опалювалися житла кам'яними або глиняними печами, в деяких будівлях знаходять вогнища. Інтер'єр жител типово слов'янський: піч або вогнище розміщується в одному з кутів. Біля будинків нерідко розташовуються окремо поставлені глинобитні хлібні печі і господарські ями.
Протягом VII - початку ХІ століть, всього періоду існування Першого Болгарського царства, болгари зі змінним успіхом ведуть війни з різними слов'янськими племенами та Візантією. У той же час VIII - IX століття стають «золотим віком» болгарської архітектури та літератури. При активному сприянні державної влади болгарська архітектура вбирає візантійські традиції і на їх основі розвиває нові, власне болгарські.
У 865 році цар Борис I (852-889), щоб підвищити міжнародний престиж Болгарського царства, приймає християнство, а з 870 року болгарська церква визнається незалежною. Позиції християнства в Болгарії ще більше зміцнились після прибуття сюди Климента і Наума, учнів слов'янських просвітителів Кирила і Мефодія, які перевели основні частини тексту Біблії і деякі візантійські релігійні праці на староболгарська мова, заклавши тим самим основи слов'янської літератури. Держава процвітало і при сина Бориса, Симеона (893-927 роки), який отримав освіту в Константинополі і вважається найбільшим з болгарських правителів. Він розширив територію Болгарського царства від Адріатичного моря на заході до Чорного - на сході, створив у межиріччі річок Лім і Ібар залежне від нього держава сербів, яке через кілька років після смерті Симеона відокремилося від Болгарії. Столиця Болгарської держави при Симеона переміщається з Плиски - військово-адміністративного поселення - в Преслав - власне міський центр, облаштований за зразком візантійських міст. У 927 році Симеон оголосив себе «царем болгар і греків». В період його правління перетворилася у великий центр освіти і Софія (Средец). При Симеона багато візантійські книги по праву і теології переводилися на староболгарська мова, був складений перший звід слов'янських судових законів.
Потужність Першого Болгарського царства трималася на сильних і мудрих правителів. Після смерті Симеона держава стала швидко розпадатися. Болгарські землі терплять набіги русичів (війська Святослава кілька разів вторгаються на територію Болгарії), візантійців, що роздирається внутрішніми протиріччями. У цей час у Болгарії виникає єретичне рух богомілів, які проповідували миролюбність і рівноправність, але одночасно закликали до непокори владі і засуджували паразитичний спосіб життя військової і церковної знаті. Падіння Першого Болгарського царства триває до 1014 року, коли війська царя Самуїла були розбиті в битві при Беласиця армією імператора Василя II. П'ятнадцять тисяч болгар були захоплені в полон і засліплені за наказом візантійського імператора. На кожну сотню сліпців був залишений один одноокий. Коли це військо калік постало перед Самуїлом, серце правителя не витримало, і він через якийсь час помер. Перестало існувати і Перше Болгарське царство. У 1021 році візантійська армія захопила Срем, останній оплот незалежності болгар.
6.Болгарія часів правління Симеона
Симеон, Симеон I Великий (болг. Симеон Велики, 864 або 865–927) — князь Болгарії з 893 року, з 918 року — цар. Третій син князя Бориса I, батько Петра I.
Успішні кампанії Симеона проти Візантії, Угорщини та Сербії привели Болгарію до її найбільшої територіальної експансії. Болгарія перетворилася на наймогутнішу державу на Балканах та у всій Східній Європі.
З ім'ям царя Симеона пов'язана Золота доба болгарської держави. За часів його царювання Болгарія територіально простягалась від Будапешта, північних схилів Карпат і Дніпра на півночі до Адріатичного моря на заході, Егейського моря на півдні та Чорного моря на сході.
Болгарська православна церква стала першою патріаршою після Пентархії (Римської, Константинопольської, Олександрійської, Антіохійської та Єрусалимської церков). Це була перша самостійна (автокефальна) національна церква в Європі, на чолі якої стояв патріарх.
Глаголицькі переклади болгарською мовою священних текстів поширилися на всіх слов'янських землях і перетворили староболгарської мову на мову літургії, відому як церковнослов'янська.
У цю добу в Преславській книжковій школі була створена нова абетка, названа на честь святого Кирила— кирилиця, яка почала замінювати створену Кирилом та Мефодієм глаголицю.
В середині свого правління Симеон замінив свій титул «князь» на «цар» (імператор, басилевс).
Державна концепція, яку затвердив Симеон, полягала в побудові цивілізованої, християнської та слов'янської держави на чолі з імператором (царем), самостійної (автокефальної) національної церкви на чолі з патріархом і значимих книжкових шкіл.
7.Друге болгарське царство
Друге Болгарське царство (болг. Втора българска държава) — середньовічне болгарське царство, яке існувало з 1185 до 1396 року. У 1396 році було завойовано Османською імперією [ Болгарія стала частиною Візантії з 1018 року, після розгрому Першого Болгарського царства. Болгарська церква була підкорена Костантинопольському патріарху, багато знатних родів були переселені в азіатську частину імперії. Болгари постійно піднімали повстання проти Візантії, але всі вони були подавлені
Повстання братів Петра, Івана Асеня і Калояна відновило болгарську державність приблизно з 1185 року. Брати Іван Асень I і Петро IV були співправителями. Військові дії в основному велися під керівництвом Івана Асеня I, який показав себе блискучим полководцем і просував свої війська там, де були відсутні візантійські, тим самим легко захоплюючи області та міста. Знову ставши незалежною, держава швидко набирала міць. Брати Іван та Петро пропонували навіть військову допомогу військам III Хрестового походу для безпечного проходження через візантійські території. Після загибелі обох братів престол зайняв їхній молодший брат — Калоян.
Калоян показав себе блискучим правителем, його здібності і талант ані трохи не поступалися його старшим братам. Він заявив, що буде мститися за криваві розправи над болгарами імператора Василя II. У роки його правління болгарські війська не зазнавали поразок, на поле бою він майже завжди перемагав. Найвидатнішою з-поміж його битв стала битва під Адріанополем, де його війська розгромили армію IV Хрестового походу і в результаті якого потрапив у полон імператор недавно створеної Латинської імперії. У роки його правління Болгарське царство настільки зміцніло, що перед взяттям Костянтинополя хрестоносцями в 1204 році, він запропонував 100-тисячну армію ватажкам хрестоносного війська, якщо вони визнають його імператорський титул і суверенітет Болгарського царства.
Всі троє братів показали себе талановитими правителями і загинули в результаті змов, тільки смерть царя Калояна заперечується деякими істориками, так як за різними історичними джерелами він загинув або у результаті перевороту, або через недовгу хворобу.
Після смерті Калояна на престол вступає цар Боріл. Історики припускають, що він був одним з організаторів змови проти Калояна. Після його сходження на престол він починає гоніння на династіюАсенів. Можливим претендентам на престол доводиться рятуватися втечею — серед них і майбутній цар Іван Асень II, син Івана Асеня I. Він тікає спочатку до половців, а потім — у Галицько-Волинське князівство. Правління Боріла характеризувалося повною дестабілізацією країни. Ряд феодалів оголосили про свою незалежність і Боріл розгубив багато з територій, що були відвойовані братами з династії Асенів (зокрема території навколо Пловдива, Белграда, Бранічево та Ниша). Був скинутий з престолу в 1218 році, законним спадкоємцем царства стає Іван Асень II.
У 1217 році із загоном найманців він повертається до Болгарії, бере Боріла в облогу в Тирново на 7 місяців, і після падіння столиці захоплює владу в країні. У 1218 році проголошений болгарським царем.
Іван Асень II розуміє переваги династичних шлюбів і повернення угорського короля Андрія II був укладений шлюбний контракт між болгарським царем і дочкою Андрія II — Анною-Марією Угорською. У якості приданого Іван Асень II отримує спірні території — Бранічево та Белград. Його політика укладення династичних шлюбів для отримання територій, забезпечуючи гарні відносини з союзниками, робить Болгарію однією з найпотужніших країн континенту у цей період.
Іван Асень ІІ заключив договір з епірським деспотом Теодором Комніним проти Латинської імперії. Іван Асень II заключає династичний шлюб між однією з його дочок і Теодором Комніним, забезпечивши собі тимчасовий захист на південних кордонах царства.
Після смерті латинського імператора Роберта де Куртене в 1228 році, на престол Латинської імперії мав зійти його малолітній брат Болдуїн. Іван Асень II, маючи віддалену спорідненість з Болдуїном, в надії на регентство пообіцяв звільнити для Болдуїна землі, зайняті ворогами, тобто східну частину Епірського деспотату.
У 1230 році побоювання Івана щодо нападу Епіра на Болгарію підтвердились, і військо Теодора Комніна вторглося до Болгарії. Дві армії зустрілися 9 березня 1230 року в битві під Клокотницею. Болгарський правитель проявив своє стратегічне і військове мистецтво у тому, що він зумів перемогти вороже військо, яке буле чисельністю набагато більше ніж його. Комнін був ув'язнений разом зі своєю сім'єю (потім був покараний осліпленням за спробу змови проти Івана), але полонених солдатів відпустили — майже безпрецедентний акт у військовій історії середньовічної Європи. Наслідком битви під Клокотницею стало те, що Епірський деспотат став залежним від Болгарського царства, і правителем у Салоніках стає брат Теодора Комніна — Михайло II Комнін.
Але на відміну від договору, укладеного раніше з Болгарією, регентом Болдуїна став Іоанн де Бріенн, у минулому король Єрусалимського королівства. Тому Іван Асень II розірвав договір з Римською церквою і скасував діяльність Тирновського архієпископа Василя, який був настроєний проримськи. У відповідь на це папі Григорію IX вдається переконати угорського короля Андрія II напасти на Болгарію. Угорці займають Белград і Бранічево, але були швидко розбиті болгарською армією. Болгарія вступила в союз з новим сербським королем Стефаном Владиславом I і був укладений династичний шлюб між дочкою Івана Асена II і Владиславом. Цар звернув увагу на справу з латинянами. Болгарія і Нікейська імперія почали вести переговори про спільні дії проти Латинської імперії. Іван Асень шукав вирішення цього питання у створенні незалежної Болгарської патріархії. Нікейський імператор (спадкоємець візантійського престолу) Іоанн III Дука Ватац навіть бачив союз з Болгарією в якості можливості для осади Костянтинополя з боку обох країн. Був укладений династичний шлюб між дочкою Івана Асеня II Оленою (яка раніше була заручена з Болдуіном II) і спадкоємцем Нікейського престолу Феодором ІІ Ласкарісом. На соборі в Лампсаці (у той час знаходиться в Нікеї) архієпископ Іоаким I був проголошений патріархом болгар. У 1235 році Константинополь був обложений, але ця облога не дала результату.
Після смерті Іоанн де Бріенна Іван Асень II розірвав договор з Нікейською імперією і сподівався, що має зайняти місце імператора Латинської імперії. Болгари та латиняни заключили договір проти Нікеї. Була обложена фортеця Цурулум, але під час облоги Іван Асень II дізнається, що його дружина і патріарх померли від чуми. Іван Асень II вважав, що це нещастя було божою карою і знову заключає договір з Нікейською імперією. За кілька років до своєї смерті Іван Асень II одружився з племінницею Теодора Комніна — Іриною Комніною. Болгарський цар помер в 1241 році і з його смертю приходить кінець розквіту Другого болгарського царства.
Після смерті Івана Асеня II аж до остаточного захоплення Болгарії Османською імперією, на престол вступають слабкі правителі. Болгарське царство ніколи більше не стає рішучим фактором на Балканському півострові і значно слабшає. У 1242 році Болгарія потрапляє під монгольську навалу і змушена платити данину Орді. Під тиском сусідів Болгарія втрачає землі. Візантія відвойовує Македонію та Північну Фракію, угорці — Белград. Поступово відокремлюється Валахія і титул правителів Другого Болгарського царства скорочується з «царя Валахів і Болгар» до «царя Болгар».
До кінця XIII століття в результаті воєн і внутрішніх чвар Болгарія ослабла настільки, що в 1299 році син хана Ногая — Чака стає ненадовго царем Болгарії. Проте хан Токта, що зайняв місце Ногая, через рік разом з військом вторгається в Болгарію. В результаті повстання під керівництвом Святослава, сина скинутого царя Георгія I Чака був убитий і його голову відправили хану Токта. В якості подяки татари назавжди перестали здійснювати набіги в болгарські території і данина була знята.
8. Богомільський рух в Болгарії 10 – 14 ст.
У правління Петра, в порівняно мирний період історії країни, в Болгарії піднявся потужний єретичний рух, отримав назву богомільського. По суті, це було перше в Європі масове єретичне рух, яке справило сильне вплив на багато західноєвропейських єресі пізнішого часу. Позначилося важке соціально-економічне становище населення, різко погіршало після безперервних воєн Симеона. Також зіграла свою роль молодість самої церковної організації. Минуло всього лише декілька десятиліть після прийняття християнства в Болгарії. У країні пам'ятали і про язичницькі часи, і про старих релігійних течіях, що проникали в Болгарію зі Сходу, - маніхействі і павлікіанство, для яких був характерний крайній дуалізм, тобто визнання нескінченної боротьби доброго і злого начал.
На чолі руху став поп Богоміл, що дав ім'я всієї єресі. Їм була створена своя організація. Першу її групу становили близькі послідовники Богом - теоретики руху. Це були переважно духовні особи. У другу групу увійшли співчуваючі новому вченню. Прихильники єретиків з'явилися як на селі, так і в місті. Критика багатства і вихваляння бідності займали центральне місце в їх проповідях. Православна церква не могла прийняти развиваемого богомилами вчення про походження всесвіту і людини, а також про ставлення до державної системи. Особливо люто нападали богоміли на представників вищого кліру - єпископів і митрополитів.
Головним джерелом для вивчення історії цього єретичного руху в Болгарії є сучасне йому твір болгарського пресвітера Козьми «Бесіда проти богомілів». Воно малює живу панораму подій і дозволяє представити їх характер.
Козьма оповідає, що богоміли вважають все земне створенням диявола. І не тільки земне, «небо, сонце, зірки, повітря, землю, людину, церква, хрести і все Боже віддають дияволу. І взагалі все, що знаходиться на землі - істота і неживе, називають диявольським ». Лають багатих і старійшин, вчать не підкорятися панам своїм, ненавидять царя, докоряють боляр, думають, що ті неугодні Богу, коли працюють на царя. І кожному слузі наказують не працювати на своїх панів. Козьма вельми вдало визначає витоки єретичного руху в країні: богомильство, на його думку, викликала і зіпсованість вдач болгарської церкви. «Звідки, - запитує він, - приходять ці вовки, злі пси - єретичні вчення? Не від лінощів чи й невігластва пастви? Пастирів? Як буде проповідувати слово Боже невіглас, який не знає закону, часто поставлений законодавцем за мзду? Священики п'ють, грабують, таємно здійснюють інші погані справи, і немає нікого, хто б перешкодив цим поганим справах. Нерідко живуть в лінощах».
Поширення богомільства дуже турбувало не тільки церковну, але і світську владу. Двічі звертався цар Петро за порадами з приводу з'явилася єресі до Константинопольського патріарха Феофілакту. Гоніння на єретиків почалися відразу ж після виникнення руху в 20-і рр.. X в. Однак Православна церква насилу справлялася зі своїми духовними противниками. Привабливе для всіх незадоволених вчення богомілів мало тривалу долю - воно поширювалося в Болгарії аж до XV ст. Це єретичне рух ми зустрічаємо далеко за межами країни - у Візантії, в Сербії і особливо в Боснії.
9.Полабсько- прибалтійські словяни 10-12 ст.
До полабсько-поморських слов ‘ян відносяться найзахідніші слов ‘янські
племена, які проживали на території між ріками Лаба (Ельба) – “Біла
ріка” (біла – у значенні красива) та її притоками Салою (Зааном) на
заході і Одрою (Одером) на сході. Біля Балтійського моря у нижній течії
Лаби – бодричі (ободрити); на схід та на південний схід від них – лютичі
(велети); на південь до Рудних гір у межиріччі Сали і притоки Одри Бобра
– серби-лужичани. Завоювавши та підпорядкувавши собі дрібніші племена і
роди, наприкінці VIII cm. вони створили племінні об’єднання (союзи):
бодрицький, лютицький та сербський. На Балтійському узбережжі на схід
від полабських племен жили поморські слов’яни (поморяни).
Бодричі. Відомо з історії, що прибалтійське слов’янське плем’я бодричів
(ободритів) відмовило аварам, коли ті запропонували їм спільний похід
проти східних слов’ян (антів).
Племінний союз бодричів займав територію у нижній течії Ельби (Лаби) і
на північ до Балтійського моря. (Наприклад, плем’я вагрів заселяло
область між Балтійським морем, рікою Трнавою та озером Фемарт, так звану
Багрію. Близько 1140 р. н.е., після захоплення Вагрії графством
Гольштейн, частина вагрів була знищена, а частина понімечена. У
“Слов’янській хроніці” Гельмгольда кілька разів згадується божество
Прове, яке він називає верховним богом вагрів. Храму чи ідола цього
божества не було, йому посвячувався віковий дуб).
Вся влада у племінному союзі бодричів і в менших племенах належала
князівській верхівці. Довгий час (VII–VIII ст.) бодричі виступали
союзниками Франкської держави Карла Великого. Франки допомагали бодричам
у їхніх війнах із саксами, але натомість бодричі змушені були виступати
на поміч франкам у протистоянні з лютичами. Військо бодричів на чолі з
князем Вільчаном допомогло франкам захопити лютицькі землі, а у війні
проти саксів Вільчан загинув.
Франки, будучи союзниками бодричів, постійно втручалися у їхні справи,
приводили до влади прихильних собі князів, мали вплив на правлячу
верхівку. Так, Карл Великий у 804 р. після війни з лютичами і саксами
сприяє приходу до влади князя бодричів Дражка, дарує бодричам землі
сакської Нордальбінгії. У 816 р. імператор франків Лю-довік І Побожний,
щоб придушити повстання лютичів, які відвоювали землі бодрицьких племен
глинян і смолян, приводить до влади князя бодричів Чердага
У X ст. імператор Священної Римської імперії германської нації Оттон І
Великий (936–73 pp.) призначає на слов’янських землях маркграфів,
розселяє німецьких колоністів, сприяє християнізації слов’янського
населення (богослужіння ведеться латинською мовою), примушує племена
лютичів, бодричів, лужичів, поморян платити данину.
На початку XI ст. (1002 р.) вслід за лютичами проти німецького засилля
повстали племена бодричів. Вони захопили фортецю Гамбург, звільнили
землю від колоністів, перестали сплачувати данину. Під проводом бодричів
була створена Вендська держава полабсько-поморських слов’ян. На чолі в
основному були князі бодричів (Готшалк, 1044-66; Крутий, який розширив
кордони Вендської держави до Північного моря і князював до розпаду
держави у 1129 р.). У цей час слов’яни успішно воювали з німцями,
данця-ми, норманами.
Чвари князівської верхівки Вендської держави, постійні війни призвели до
того, що після розпаду союзу слов’янські племена були підкорені
германцями. У 1147 р. герцог Саксонії Генріх Лев, якому було дозволено
здійснити хрестовий похід проти слов’ян (з метою християнізації)
розпочав війну проти бодричів. Бодрицький князь Ніклот зумів дати відсіч
завойовникам. У 1160 р. Ніклот загинув у бою, бодричів очолив його син
Прибислав. Германські герцоги уклали воєнний союз, відтіснили бодричів
на узбережжя Балтики і Генріх Лев домігся підписання угоди про створення
напівзалежного слов’янського князівства між Лабою і Одрою, яке з часом
було покатоличене і асимільоване німцями. З більшої частини слов’янських
земель Генріх Лев у 1170 р. створив Мекленбурзьке герцогство, інші землі
поділив між саксонцями та брандербургцями.
“Внаслідок продовження експансії, вже до кінця XII cm. полабські
слов’яни остаточно втратили незалежність, а німці назавжди утвердилися
між Лабою і Одрою” (“Історія західних і південних слов’ян”, К., 2001).
Серби-лужичани, лужицькі серби, лужичі – нащадки колись багаточисельних
племен полабських слов’ян (сербів, сербів, вендів, мільчан, нішан,
гло-мачів, власне лужичан), що жили у межиріччі Сали і Бобра (притоки
Одри) на півдні до Рудних гір. Давньогрецький історик Тацит називає
лужичан лугіями і свідчить, що жили вони по сусідству з готами на
берегах Вісли. Землі лужицьких сербів неодноразово спустошували франки.
Лужичани відповідали нападами на Тюрингію і Південну Саксонію. Інколи
серби виступали союзниками бодричів і франків у війнах проти лютичів. У
805-07 pp. франки вогнем і мечем пройшли по землях лужицьких сербів і
чехів, підкорили їх. Більшість племен (гломачі, серби, лужичани) визнали
залежність від Франкської держави, зобов’язалися сплачували данину. До
кінця X ст. землі лужицьких сербів були захоплені німецькими феодалами і
заселені колоністами. Незважаючи на багатовікову асиміляцію, лужичани
зберегли рідну мову і деякі особливості культури.
Лютичі (ще вільки, вільці, велети) – союз прибалтійських слов’янських
племен (західні слов’яни), які жили на просторах між ріками Рокитниця і
Одер. “Другий острів (о. Рюген), яким володіють рани, розташований
напроти вільців...” (Адам Бременський).
Лютичі разом із своїми сусідами бодричами відмовили аварам на пропозицію
завоювати східних слов’ян (антів).
“Відомо, що союз лютичів складався з восьми менших “племен” (рани,
хижани, черезпеняни, мо-ричани, доленчани, ратарі, гаволяни, шпрева-ни).
Останні в свою чергу були не просто племенами, а теж певними
міжплемінними об’єднаннями” (Михайло Брайчевський).
Рани (руани, руяни) – плем’я (союз племен), що проживало на острові Рана
(Ругії, Рюген) на Балтійському морі.
“Рани, найхоробріше слов’янське плем’я. Без їхнього рішення не прийнято
було нічого розпочинати в громадських справах: так їх бояться через їхні
близькі стосунки з богами чи скоріше з демонами, яким вони поклоняються
з більшою пошаною, ніж інші” (Адам Бременський).
“Рани, іншими звані руани, – це жорстокі племена, які живуть у серці
моря і надміру віддані ідолопоклонству. Вони є першими серед всіх
слов’янських народів, мають короля і знамените святилище.
Тому дякуючи особливому пошануванню цього святилища, вони користуються
найбільшою повагою і, на багатьох накладаючи іго, самі нічийого іга не
терплять, будучи недоступними, бо в місця їхні важко добратися. Племена,
які вони зброєю собі підкоряють, вони примушують платити данину своєму
святилищу; жерця в них шанують більше, аніж короля. Військо вони
направляють, куди покаже гадання, а в разі перемоги, золото й срібло
відносять до скарбниці свого бога, те що лишиться ж ділять між собою...
Хоч ненависть до християнського племені і жар забобонів були у ран
сильнішими, ніж у всіх слов’ян, все ж вони володіли великими природними
обдаруваннями... Окрім того, земля руанів багата плодами, рибою та
дикими звірами. Головне місто цієї землі зветься Аркона” (Гельмгольд).
У лютичів громадсько-політичним життям керували народні збори. Ворогами
лютичів були племена франків, які неодноразово вторгалися в їхні землі
та в землі сусідніх лужицьких сербів. Натомість лютичі в союзі з
племенами саксів знищували франкські фортеці на Нижній Лабі. Імператор
франків Карл Великий разом з бодричами і сербами виступив проти лютичів,
спустошив їхні землі і лютицький князь Дра-говит визнав зверхність
франкського імператора.
На початку 800 р. лютичі в союзі з данцями помсти-лися бодричам,
відвоювавши землі союзників бод-ричів племен глинян і смолян. У 812 та
816 pp. нові походи франків на лютичів. Германці і надалі продовжують
втручатися у справи полабських слов’ян. Так у 926–27 pp. перший король
Саксонської династії Генріх І Птахолов скоряє лютицькі племена стодорян,
ро-тарів і гломачів, захоплює міста-фортеці Гану та Бра-нибор, примушує слов’ян сплачувати данину.
У X ст. велику поміч германцям надають римо-ка-толицькі місіонери,
християнізація слов’ян стає одним із дієвих засобів зміцнення німецького
впливу. У 983 р. лютичі повстали проти німців, відбили фортеці Брани-бор
і Гавельберг, витіснили німців за Лабу і перестали сплачувати данину. XI
ст. було успішним для полабсько-поморських слов’ян. Племена бодричів,
лютичів і поморян створили досить міцний союз – Вендську державу. На цей
час припадають значні військові успіхи полабських слов’ян. У 1055 р.
лютичі завдають нищівної поразки саксонському війську. Відразу ж після
цього заманюють у болота велику армію імператора Священної Римської
імперії Генріха III і знищують її, що призводить до смерті імператора.
Після розпаду Вендської держави племена люти-цького союзу не в змозі
протистояти експансії німців і поляків. Землі лютичів частково у 1123 р.
приєднав до Польщі князь Болеслав III Кривоустий з династії П’ястів. У
1134 р. брандербурзький маркграф Альбрехт Ведмідь остаточно позбавляє
племена лютичів незалежності.
“Тривала боротьба за право на існування проти німецької експансії
виснажила сили полабсько-поморських слов’ян. Нескінченні війни призвели
до загибелі людей та самобутньої слов’янської культури, що розвивалася
протягом століть у Центральній Європі. Після остаточного підкорення
місцевої людності й загарбання її земель швидкими темпами відбуваються
колонізація, понімечення й асиміляція” (“Історія західних і південних
слов’ян”. – К., 2001).
Поморяни. На північному заході між нижнім Одером та Віслою і Балтійським
морем на схід від полабських племен жили споріднені з поляками поморяни
(поморські слов’яни). У поморян було князівське правління, але владу
фактично захопили великі торговці. У VIII-IX ст. поморяни потерпали від
Франкської держави Карла Великого, який у Гольштайні заклав проти них
Саксонський рубіж. Наприкінці X ст. поморські слов’яни увійшли до
Польської держави (вони є предками сучасних кашубів). У XI ст. незначна
частина поморських племен увійшла до Вендської держави. Наприкінці XII
ст. вони стали підданцями Священної Римської імперії, де згодом були
повністю асимільовані.
10. Волоське та Молдавське князівства у 14 – 18 ст.
Молдовське.
В другій половині XIII — першій половині XIV століття південно-східна частина Дністровсько-Карпатських земель входила в склад Золотої Орди. Райони карпатських передгірь безпосередньо не входили в володіння Орди, але, знаходились в васальній залежності від неї.
Молдовське князівство в часи правління Штефана чел Маре (бл. 1500)
В XIV столітті Золотя Орда почала занепадати. В середині 1340-х років угорці розгромили золотоординське війско. Землі в басейні ріки Молдова опинилась під владою угорських королів. На цій території утворилось Молдовське князівство — спочатку як васальне князівство Угорського королівства.
Першим намісником Молдови (бл. 1351–1353) був Драгош, волоський воєвода з Мармарощини, з іменем якого пов'язують виникнення Молдовського князівства. Після Драгоша Молдовою управляли його сини — Сас (1354–1358) і Балк (1359).
У 1359 році, в результаті повстання проти угорського панування, князівство стало незалежним. Першим правителем незалежного Молдовського князівства став Богдан I (1359–1365), який до того був воєводою в Марамуреші і васалом угорського короля.
Невдовзі після цього у татар було відвойовано межиріччя Прута і Дністра.
Герб Молдови, висічений на стіні церкви у монастирі Четацуя (Mãnãstirea Cetatuia) в Яссах.
Роман I Мушат (1392–1394) відсуває кордони на півдні до гирла Дунаю і Чорного моря; південна частина території між Лозиною і Дністром, названа Бессарабією за ім'ям першого її власника — представника династії Басарабів з Валахії, разом з фортецями Килія і Четатя Албе входить у природні кордони історичної Молдови. Сам Роман І гордо називав себе великим господарем, єдиним владикою Землі Молдови від гір до моря.
У 1400 році до князівства була включені і фортеця Білгород (сучасний Білгород-Дністровський). Східним кордоном князівства була ріка Дністер. Західний кордон проходив по вершинах Карпатських гір, південний — по Чорному морю, рікам Дунай, Серет и Мілків. На півночі природного кордону не було, Покуття довший час було спірною територією, через яку вели війни Молдовське князівство й Польща.
Таким чином, історична Молдова охоплювала територію між Східними Карпатами (лісистими Карпатами), Дністром, Чорним морем і Дунаєм,поділяючись на три історичні землі-Цара-де-Сус,Цара-де-Жос та Бессарабію. Те, що Молдова знаходилася на перетині інтересів Австрії, Росії і Туреччини, які змагалися за першість у Південно-Східній Європі, значною мірою пояснює подальші територіальні захоплення великих імперських держав.
Незважаючи на перемоги, здобуті над турецькими і татарськими, угорськими і польськими полчищами, що нападали одне за одним на Молдову, Стефан III Великий (Штефан чел Маре), національний герой Молдови, змушений був зрештою поступитися султану Баязіду II влітку 1484 р. південною частиною Молдови — Бессарабією — разом з Килією і Четатя Албе.
У 1513 р., через кілька років після смерті Стефана III, Молдова змушена прийняти режим отоманського сюзеренітету. Цей режим був закріплений серією двосторонніх договорів, що передбачали взаємні зобов'язання і якими Молдова визнавалася не завойованою силою зброї, а такою, яка «підкорилася» туркам. Так, замість того, щоб виплачувати султану данину, Молдова мала право жити за власними законами, проводити власну зовнішню політику, обирати власного господаря, використовувати молдовську мову в школі і церкві, а Отоманська імперія зобов'язувалася захищати цілісність Молдови.
З цього моменту і до 1711 р. (останнє антиосманське повстання Кантемира) господарі Молдови, проте, як і Валахії, намагаються звільнитися від сюзеренітету Порти і повернути незалежність як військовим, так і дипломатичним шляхом.
У травні 1600 р. господар Волощини (Мунтенії) Михайло Хоробрий (Міхай Вітязул) також на короткий час стає господарем Молдови, об'єднавши таким чином три князівства: Волощину, Трансильванію і Молдову.
У договорі, підписаному в Москві 7 травня 1654 р. господарем Молдови Георге Штефаном і великим князем московським Олексієм Михайловичем, Росія зобов'язувалася «шанувати честь і порядки Молдови… тобто жодним чином не втручатися у політику й управління», відвоювати фортеці Четатя Албе, Тігина і Килію разом з регіоном Буджака, які були захоплені і безпосередньо управлялися Високою Портою, і «повернути їх Молдовському князівству назавжди».
Валахія (Волощина) — князівство на чолі з господарем (Великим князем). Засноване в XIV ст. на землях, що є історичною областю Валахії, розташованою між Дунаєм та Карпатами. В свою чергу, ця історична область поділяється на два географічні та історико-етнічні регіони: Мунтенію (Мультянію) або Велику Валахію з центром у Бухаресті; та Олтенію, або Малу Валахію, з центром в м. Крайова, і меже-вим кордоном між ними слугує річка Олт.
З’ясовано, що в І ст. н.е. територія та населення сучасної Валахії входили до складу племінного союзу даків (Дакії). ВII-III ст., після завоювання римлянами, Дакія стала однією з провінцій Римської імперії. Історія її в IV-VI ст. сповнена подій, пов’язаних із нападами племінних об«єднань гунів та аварів. В ті ж часи в Валахії з’являються й слов’янські поселення, які, в поєднанні з гето-датським населенням в його романізованому вигляді й стали основою зародження Х-поч. XI ст. народності валахів, або, за слов’янською літописною традицією, «волохів». В Х-ХІУ ст. на Волощину хвиля за хвилею накочуються печеніги (Х-ХІ), половці (XII), а зрештою і монголо-татари (XIII). Власне Румунія (Цара Роминяска, тобто «Румунська земля») сформувалася на початку XIV ст. Спочатку вона офіційно називалася Мунтенією, а згодом, за історичною традицією, — Валахією. Гартувалася ця держава в тривалій боротьбі за своє існування з поближніми державними утвореннями — Болгарією, Сербією та Угорщиною. У союзі з Молдовою утворилася Велика Валахія на чолі з монархом, що мав титул «господар», і посада якого була виборною, що, зауважимо, не сприяло стабільності в цій державі. В 1415 Волощина потрапляє в залежність від Туреччини і платить їй данину. Після масованого вторгнення турків в 1462 — вона перетворюється на залежне князівство, в якому володаря призначали в Стамбулі. В українців і волохів були спільні вороги — Туреччина і Кримське ханство; крім того, значна частина валахів знаходила притулок на українських землях, рятуючись при цьому від османів. Відтак валахи приєднувалися до загонів українських повстанців і теж ставали козаками. А вже в 60-70 роки XVI ст., українське козацтво стає важливим військово-політичним чинником, який впливає на становище в Молдові та Валахії. Перший серйозний похід на Валахію козаки під проводом Д. Вишневецького здійснили 1563, далі були походи І. Свірчевського та І. Підкови. В 1594-95 в боях проти турків спільно виступають загони валахів, запорізьких козаків та козацько-повстанського війська С. Наливайка. Значний загін козаків діяв у складі війська валаського господаря Михая Хороброго і під час переможної битви з турками 1595, а також у ході визвольної війни валахів 1599-1601, коли, внаслідок успішних дій на військових та дипломатичних фронтах, М. Хороброму вдалося об’єднати Валахію, Молдову і Трансільванію, витворивши нове могутнє державне об’єднання. Окрему сторінку у взаєминах Козацької України та Валахії було написано в часи Визвольної війни 1648-54 під проводом Хмельницького. Прагнучи створити анти-польську коаліцію, Хмельницький вів наполегливі дипломатичні переговори з господарем Валахії Матвієм Бесарабом (1634-54). Одначе в другій половині XVII ст.. по тому як Україна, виявилася у складі Росії, а Трансільванія — під гнітом Туреччини, Валахія не змогла й далі чинити належний опір Туреччині і змушена була підкоритися Стамбулові. Переломними для Валахії стали російсько-турецька війна та Адріанопольський договір 1829 року, внаслідок якого Валахія була звільнена від турецького гніту і набула своєї державності під протекторатом Росії. А вже 1859, об’єднавшись із Молдовою, вона утворила єдину державу, котра з 1861 явилася світові під назвою Румунія. А далі йде новітня історія Румунії, яка виходить за межі історії її взаємин з Козацькою Україною.
11. Республіка Дубровник.
Дубро́вницька респ́убліка (хорв. Dubrovačka republika, лат. Respublica Ragusina, італ. Repubblica di Ragusa) — місто-держава на узбережжі Адріатичного моря, що існувало з XI століття до 1808 року. Столицею республіки було місто-порт Дубровник, окрім якого територія держави включала далматинське узбережжя від Неуму до Боки Которської, півострів Пельєшац і острови Ластово, Млет і ряд інших невеликих острівців довкола столиці.
Виникнувши як центр морської і сухопутної торгівлі з Балканами, Дубровницька республіка досягла піку своєї могутності в XV—XVI століттях, коли вона стала одним з головних посередників в економічних стосунках Османської імперії і європейських держав. Попри те, що переважна більшість населення були слов'янами, суспільно-політичне життя і правляча еліта республіки перебувала під сильним італійським впливом, а офіційною назвою держави було похідне до латини Республіка Рагуза. У різні періоди Дубровник визнавав номінальний сюзеренітет Угорщини, Османської імперії і Австрії, проте фактично залишався незалежним. Структура управління республіки забезпечувала неможливість концентрації влади в одних руках, завдяки чому інколи Дубровник називають першою в Європі демократичною державою. У 1806 році територію Дубровника окупували війська Наполеона, в 1808 році республіка була скасована і приєднана до Франції. В наш час[Коли?] ці землі складають найпівденнішу частину Хорватії.
Система управління Дубровницької республіки була побудована на олігархічному принципі: вся влада належала вузькій групі нобілітету, якою протистояла основна маса городян—пополанів, що не мали жодного впливу на формування органів влади і що не брала участь в політичній діяльності. У XVI—XVII ст. верхівка пополанів (торговці-судновласники) відокремилася в окремий шар громадян, члени якого дістали можливість обіймати дрібні муніципальні посади, а після землетрусу 1667 р. декілька сімей городян було допущено у Велику раду. Станові кордони між нобілітетом, громадянами і пополанами були дуже жорсткими, між станові шлюби були строго заборонені. Про обмеженість кола осіб, що мають доступ до влади, говорять дані про склад Великої і Малої ради республіки: у 1802 р., члени якого дістали можливість обіймати дрібні муніципальні посади, а після землетрусу 1667 р. декілька сімей городян було допущено у Велику раду. Наприклад, 6 з 8 членів Малого і 15 з 20 членів Великої ради представляли 11 найзнатніших дубровницьких родин, а половина з князів Дубровника останніх восім років існування республіки була вихідцями з 5 родин нобілей.
Структура органів управління Дубровницкої республіки багато в чому копіювала венеціанську модель державного устрою. Найвищим законодавчим органом була 'Велика рада' (лат. consilium Maior, хорв. Veliko vijeće — Велике віче), в який входили всі представники нобілітету Дубровника, що досягли 18 років. Цей орган ухвалював закони, обирав князя, вибирав і затверджував суддів, митників, консулів і інших муніципальних чиновників, вирішував державно-правові і конституційні питання. Велика рада формувала 'Сенат' (лат. consilium rogatorum) з 45 членів, старше 40 років, що обиралися на один рік. Саме він володів найбільшою владою в республіці. На відміну від італійських комун, організація Сенату перешкоджала встановленню домінування однієї сім'ї (як Медичі у Флоренції або Скалігери в Вероні), проте практично всю історію існуванню цього органу найбільший вплив в ньому мали члени родини Сорго.
'Мала рада' (лат. consilium Minor, хорв. malo vijeće — Мале віче) був виконавчим органом, що складався з 11 членів (після 1667 р. — з 7), вибираних князем із складу Великої ради на 1 рік. 'Князь' (лат. rector — Ректор) здійснював керівництво виконавськими органами влади, головував на Великій і Малій раді і виконував представницькі функції. Князь обирався Великою радою, причому термін його повноважень становив лише один місяць, а повторно він міг переобратися лише через два роки. Вплив князя був чисто номінальним, а малий термін його повноважень перешкоджав концентрації влади в республіці в руках однієї людини. Цей факт дозволяє деяким істориками[1] вважати Дубровницьку республіку першою демократичною державою в Європі, хоча її «демократія» відносилася лише до декількох десятків аристократичних родин країни. Проте на прапорі республіки було накреслено слово «'libertas'» (лат. свобода), а над входом у фортецю Сан-Лоренцо перед міськими стінами Дубровника було написано девіз «'non bene pro toto libertas venditur auro'» (лат. свобода не продається ні за яке золото).
12.Ідеологічні передумови гусизму. Ян гус та його діяльність.
Поштовхом до виникнення гуситського руху стали виступи Яна Гуса і його сподвижників — Ієроніма Празького та інших. Гусити засуджували накопичення багатств церквою і духовенством, закликаючи повернутися до «євангельської бідності»; вважали, що для того, щоб кожна людина могла зрозуміти «Закон Божий», богослужіння повинно здійснюватися рідною чеською мовою; критикували католицьке причастя для духовенства хлібом і вином, а для мирян — лише хлібом; доводили, що в першопочатковому християнстві всі причащалися однаково
Учився в Карловому університеті в Празі на факультеті мистецтв. У 1393 році отримав ступінь бакалавра, а у 1396 році — магістра вільних мистецтв. У 1400 році отримав сан священника і почав проповідувати у празькому костьолі святого Михайла, а з 1402 року — у Віфлеємській каплиці. З 1398 року викладав в університеті. В 1401 році обраний деканом мистецького факультету, а у 1409 році — ректором університету. На цій посаді виступав за збільшення впливу чехів на управління університетом.
У той час у Карловому університеті існували значні протиріччя між чеським земляцтвом, що об'єднувало студентів та професорів Чехії, Моравії, Угорщини та Семиграддя, та студентами інших національностей, переважно німцями. Національні протиріччя посилювались релігійним протистоянням. Чеські професори на чолі з Яном Гусом були прихильниками ідей Вікліфа й виступали за реформацію церкви. Закордонні професори, переважно німці, виступали проти неї. У 1393 році голосами німців учення Вікліфа було визнано єретичним та заборонене в університеті. Це рішення значно загострило протиріччя між чеською та німецькою громадами і з часом призвело до відкритого протистояння за вплив на управління університетом.
У 1408 році, незадовго до скликання Пізанського собору, до університету за підтримкою звернувся король Чехії Вацлав IV, який сподівався, що собор допоможе йому повернути титул римського короля. Він розраховував, що підтримка авторитетного навчального закладу збільшить його шанси. І, щоб добитися симпатії керівництва університету, король видав Кутногорський декрет, за яким чехам при управлінні університетом належало три голоси, а іншим народам (саксонцям, баварцям, полякам) — один.
Після видання Кутногорського декрету влада в університеті перейшла до чехів, а німецькі студенти та викладачі залишили учбовий заклад і заснували Лейпцігський університет.
У Віфлеємській каплиці Ян Гус активно проповідує учення Вікліфа, що викликає незадоволення празького архієпископа Збинека Газенбурзького. Він оголосив проповіді Гуса у Віфлеємській каплиці єретичними та наказав спалити твори Вікліфа.
Проте Гус продовжував свою діяльність, захищаючи вчення Вікліфа (твір Defensio articulorum Wycleff). У відповідь архієпископ Збинек відлучив Гуса від церкви. Пізніше це відлучення підтвердив папа Іван XXIII. Протистояння призвело до того, що архієпископ був вимушений у вересні 1411 року виїхати з Праги і незабаром помер.
Конфлікт Гуса з католицькою церквою посилився після того, як він виступив проти оголошеного в 1412 році папою Іваном XXIII хрестового походу проти короля Неаполя Владислава I Дураццо. У своїй буллі папа обіцяв відпущення гріхів кожному, хто візьме участь у поході. Оскільки послідовники Вікліфа вже довгий час виступали проти відпущення гріхів, 17 червня 1412 року Ян Гус розкритикував буллу про відпущення і назвав папу антихристом.
У відповідь Іван XXIII виголосив прокляття Гусові, наказав його спіймати та судити за церковними законами, а Віфлеємську каплицю зруйнувати. Гус, у свою чергу, звернувся до Ісуса Христа, як до найвищого судді. Жодне з розпоряджень папи тоді виконане не було. Гус не з'явився на папський суд, а Віфлеємська каплиця була знесена тільки у 1876 році через ветхість. Заново відбудована у 50-х роках XX століття.
Після цього папа відлучив Гуса від церкви і заборонив йому брати участь у службах Божих. Також був накладений інтердикт на будь-яке місто, яке його прихистить. Через те Гус був змушений виїхати з Праги і поселитися неподалік від містечка Козі Градек. Там він написав свій головний твір De ecclesia («Про церкву»).
У 1413 році теологічний факультет Празького університету засудив Гуса, як єретика. Йому закидали помилки в науці про таїнства, святих, відпущення гріхів, а також підрив авторитету церкви та непокірність папі та єпископам. В цей же час канцлер Паризького університету Жан Жерсон надіслав празькому архієпископу Конраду список єресей Гуса з трактату De ecclesia.
У квітні 1414 року Гус ненадовго повертається до Праги, після чого виїжджає до Краковця, де живе аж до від'їзду на Констанцький собор.
У своїх проповідях Ян Гус критикував тодішні звичаї Католицької церкви, і закликав повернутися до витоків християнської віри. Основні положення, які викликали незадоволення з боку церковних ієрархів були такими:
Не можна стягувати плату за таїнства і продавати церковні посади. Священикові досить брати невелику плату з багатіїв, щоб задовольнити свої найпростіші життєві потреби.
Не можна сліпо підкорятися церкві, але потрібно думати самим, відповідно до слів зі Святого Письма: «Якщо сліпий поведе сліпого, обидва впадуть у яму».
Влада, що порушує заповіді Бога, не може бути Ним визнана.
Власність повинна належати справедливим. Несправедливий багатій є злодієм.
Кожен християнин повинен шукати правду, навіть ризикуючи благополуччям, спокоєм і життям.
1 листопада 1414 року в німецькому місті Констанца зібрався собор, який мав покінчити з розколом у католицькій церкві (на той момент у Європі було троє пап — Григорій XII, Іван XXIII та Бенедикт XIII) та з єретичними вченнями.
На собор був викликаний і Ян Гус. Римський король Сигізмунд I Люксембург видав йому охоронну грамоту, яка, як пізніше з'ясувалося, гарантувала йому не недоторканність під час собору, а лише безпечний проїзд до Констанци. Гус вірив у те, що на соборі зможе вільно дискутувати про науку та віру і не усвідомлював, що насправді їде на церковний суд, де його буде звинувачено в єресі.
Обвинувачувач Міхал де Каусіс (Michal de Causis) звинуватив Гуса у восьми єресях проти церкви. 4 грудня 1414 року була призначена слідча комісія, а через два дні Гус був ув'язнений в домініканському монастирі, де перебував до березня 1415 року. В Чехії арешт Гуса було сприйнято як порушення королівської охоронної грамоти і це викликало обурення.
Під час розслідування Гус не визнав, що є прихильником учення Вікліфа. Його запитали, чому ж тоді він написав коментар до булли Івана XXIII, яка засудила погляди Вікліфа. У відповідь Гус заявив, що автором цього коментаря є відомий чеський проповідник Ян з Єсеніц. Це примусило одного с учасників собору, Яна з Хлуму, звинуватити Гуса в тому, що він бреше, бо боїться смерті. Після цього Ян Гус занедужав і розслідування було зупинене.
Король Сигізмунд просив кардиналів звільнити Гуса. Проте вони погрожували, що тоді собор роз'їдеться. Король поступився в обмін на обіцянку, що Яну Гусу буде забезпечено публічний судовий процес.
В ув'язненні Гус написав декілька творів, зокрема «Про покаяння», «Про любов до Бога», «Про трьох ворогів людини», «Про смертний гріх», «Про шлюб» тощо.
Гусова позиція на суді була послаблена тим, що звинувачення стосувалося віри. Тому він не мав права ані на апеляцію, ані на захист адвоката.
Перше засідання собору у справі Гуса відбулося 6 червня 1415 року. Його прихильники, переконані у невинності Яна, надали собору його трактати De ecclesia, Contra Stanislaum, Contra Palecz і Contra occultum adversarium. Гус назвав це помилкою, оскільки він хотів приховати ці твори від собору. Слухання тривали довго. Через схильність Гуса до довгих промов присутні на процесі втрачали терпець.
Гус зажадав, щоб собор довів йому єретичність його творів. Проте це було розцінено, як підрив авторитету собору. Гусові запропонували просто зректися єретичних творів. Він відмовився.
Проте учасники собору не втрачали надії на те, що Гус зречеться своїх поглядів. 18 червня йому запропонували список положень, яких він має зректися. Гус знову відмовився. 20 червня Гусові твори були засуджені до спалення.
Згодом Яну Гусу було запропоновано підписати відречення в більш м'якому формулюванні: «Я цих статей ніколи не тримав у руках і не виголошував. І якби хтось це зробив, то зробив би погано, бо я визнаю їх за помилкові і присягаюся, що не хочу їх ані тримати, ані виголошувати.»
Гус запропонував інше формулювання: «Доведеної єресі ніколи не виголошував не тримав і не стверджував». Але воно не було прийняте собором. Своїм друзям, які намагалися переконати його зректися, Гус того ж дня сказав, що був би радий це зробити, якби почувався винним. Але хоче бачити докази своєї єресі, підкріплені Святим Письмом.
6 липня відбулося останнє засідання собору у справі Яна Гуса. Він знову хотів захищатися, проте його примусили замовчати, бо метою засідання було вже не слухання, а винесення вироку. Гуса було звинувачено в поширенні учення Вікліфа, і у спробах опиратися засудженню його творів. Вирішено спалити Гусові книги, а самого Гуса оголошено закоренілим єретиком. І оскільки він знову відмовився зректися своїх творів, собор вирішив, що з ним нічого вже не можна зробити і передав його світській владі.
Міська рада Констанци в той же день прийняла рішення стратити Гуса через спалення. Місце страти було призначене за міською брамою, на дорозі до Готтлібена. Дорогою до вогнища Гус співав пісню про Діву Марію Christi virgo dilectissima та переконував людей, що не учив єресі. Уже прив'язаному до стовпа Гусові королівський чиновник востаннє запропонував відректися і зберегти життя. Гус відмовився зі словами:
«Від яких же помилок мені відректися, коли я ніяких не визнаю за собою. Закликаю Господа в свідки, що не вчив і не проповідував того, що показали на мене лжесвідки. Головною метою моєї проповіді і всіх моїх творів було відвернути людей від гріха. І в цій істині, яку я проповідував згідно з Євангелієм Ісуса Христа і тлумаченням святих вчителів, я сьогодні радісно хочу померти».
Після цього вогнище було запалене. Попіл, що лишився від вогнища, було вкинуто в річку Рейн, щоб прихильники не змогли зробити з його могили місце поклоніння.
Пізніше Констанцький собор також засудив до спалення сподвижника Яна Гуса Ієроніма Празького і оголосив єретиком Джона Вікліфа, який помер 1384 року. Пізніше на основі цього рішення рештки Вікліфа були вийняті з могили і спалені.
Звістка про спалення Гуса викликала заворушення на чеських землях, які пізніше призвели до запеклих та спустошливих гуситських воєн.
13. Держава Неманичів ( 2 пол. 12 ст. – 1 пол. 14 ст.)
У 1165 р. великим жупаном став Стефан Неманя, який відіграв надзвичайно важливу й неординарну роль як у галузі державорення, так і в царині дальшого розвитку й зміцнення православ'я. Основним джерелом відомостей про життя та діяльність Стефана Немані є житіє, написане його молодшим сином Растком. У ньому повідомляється, що Стефан Неманя народився у 1114 р. в містечку Рибниці поблизу Подгориці в Зеті,куди втік від переслідувань родичів його батько. Стефана охрестили спочатку латинські, а згодом, після його переселення до Рашки, православні священики. У той час, коли великим жупаном був його старший брат Тихомир, Неманя, згідно з поширеною тоді практикою, управляв однією з областей держави. Рішучий і амбітний, Стефан Неманя зумів заручитися і підтримкою Візантії, довівши тим самим свою перевагу над братами, й став великим жупаном Рашки.
Очоливши центральну сербську область Неманя, як і всі його попередники, поставив собі два основні завдання: позбутися залежності від Візантії і поширити свою владу на інші сербські терени, об'єднавши їх у межах однієї держави. Після кількох невдалих спроб, одна з яких випала на час війни Візантії проти Венеції (1171-1172), йому пощастило розв'язати першу і проблему. З 1183 р. Неманя розширював територію власної держави, поступово приєднавши до неї Дуклю (Зету) з приморськими містами Скадар, Улцинь, Бар, Котор та ін., Метохно, Косово, Скоп'є, землі у верхній течії річки Вардар та між Західною і Великою Моравою, а також Ніш, Вранє, Дубочицю тощо. Неманя підкорив декілька міст за межами етнічних сербських земель: Перник, Велбужд (Кюстандил), Житомиськ. Єдине, чого він не домігся, це повернення Боснії, яка на той час стала самостійною державою. Завдяки успішній діяльності Стефана Немані Сербія наприкінці XII ст. перетворилася на важливий чинник політичного життя на Балканському півострові. Саме за його правління виникла перша середньовічна сербська держава, яка охоплювала переважну більшість земель, населених сербами. Стефан Неманя увійшов у історію свого народу не тільки як збирач утрачених частин своєї батьківщини і обновник, а й як засновник династії Неманичів, що правила Сербією понад 200 років. Від початку XIII ст. розпочинається новий період в історії не тільки сербів, а й усього Балканського півострова. Унаслідок четвертого хрестового походу впала Візантійська імперія, на її території виникла низка нових самостійних держав, що призвело до істотних змін у розподілі сил як усередині регіону, так і навколо нього. На тривалий період вирішального значення для кожної з новоутворених країн набули відносини з провідними західними країнами. Сербія наприкінці XIII — на початку XIV ст. здобула чимало великих успіхів, перетворившись урешті-решт на найпотужнішу силу на Балканському півострові. Збільшилася територія країни, процвітали економіка і культура, було збудовано багато нових церков і монастирів. Доба Мілутина значною мірою підготувала розквіт середньовічної Сербської держави, що його зазвичай пов’язують з епохою царя Душана. Душан успадкував сербський престол від свого батька Стефана, котрий правив під ім'ям Уроша III й увійшов в історію головним чином як засновник монастиря Дечани. Уроша ІІІ сербські історики називають найтрагічнішою постаттю серед усіх Неманичів. Останньою з подій, що дала підстави для такої характеристики, стала боротьба за владу з власним сином, яка тривала протягом 1330-1331 рр. і закінчилася поразкою батька. Під час правління Душана середньовічна Сербія сягнула вершини свого розвитку: Болгарія повністю залежала від його волі, Візантія шукала у нього підтримки, Венеція тішилася дружбою з ним. Територія Сербської держави збільшилася майже вдвоє; коли в 1346 р. Душан проголосив себе «царем сербів і греків» то мав для цього всі підстави. Незадовго перед тим, у жовтні 1345 р., Душан, захопивши місто Серез, яке вважалося найзначнішим центром на території від Салонік до Константинополя, писав у листі до венеціанського дожа, що став «володарем майже цілого Царства Ромейського». Ідея перетворення Сербії на імперію — наступницю Візантії — не давала спокою сербському царю. Останні десять років свого життя Душан наполегливо готувався до походу на Константинополь, захоплення якого мало остаточно втілити в життя його амбітні плани. За часів царя Душана серби зберігали свій традиційний соціо-економічний устрій, основу якого становили дві інституції- громада й задруга, перша з яких була специфічною національною формою організації суспільного життя, а друга — формою організації господарської діяльності. Сербська громада мала яскраво виражений патріархальний характер. Заснована на родинних зв'язках між усіма її членами, вона базувалася головним чином на виховуваній з дитинства покірності "старійшині", в ролі якого, зазвичай, виступав найстарший чоловік. Влада "старійшини" поширювалася на всі, навіть найінтимніші, сфери життя. Готовність членів громади в усьому слухатися «старійшину» грунтувалася не так на примусовості, як на беззастережному визнанні авторитету й майже підсвідомій любові до нього. Рівень життя населення в державі царя Душана не був високий. За свідченням сучасників, великих міст у країні не існувало, в населених пунктах будівлі споруджували з дерева, і не з каменю, шо також свідчило про бідність як простого люду, так і можновладців. У країні виробляли багато вина і олії та м'яса, що давало змогу населенню не голодувати, але й не давало великих прибутків. Найбільшу економічну вигоду приносили численні копальні золота й срібла, вироби з яких мали традиційний попит у Душанових сусідів, зокрема в дубровчан і візантійців. Протягом XII-XIV ст. у сербів тривав процес становлення феодальних відносин. Замість рівноправності всіх щодо землі як основної цінності та знарядь праці встановлюються відносини залежності селянина від світського й церковного панства. Усередині XIV ст. ці відносини остаточно закріпив юридичний документ під назвою «Законник» — перший звід правил і норм суспільного життя у південних слов 'ян і один з перших подібних зводів у Європі. "Законник" царя Душана прийнято 21 травня 1349 р. після досить тривалої і ретельної підготовчої роботи, у 1354 р. до його тексту внесено доповнення. Перша частина, шо складається з 135 статей, містить здебільшого положення, які регламентують державно-правову й адміністративну сфери, тоді ях друга, менша за обсягом, не має цілісного характеру і є доповненням до першої, зумовленим, очевидно, суто практичними потребами. Головне завдання "Законника" полягало в зміцненні царської влади і в забезпеченні її незалежності від волі правителів окремих областей. З прийняттям цього документа Сербія стає державою, у якій законність формально не залежала від монарха, хоча в практичному житті далеко не всі положення "Законника" виконувалися повною мірою. Несподівана смерть Душана у грудні 1355 р., в розквіті сил (він народився 1308 р.) і в зеніті слави, докорінно змінила ситуацію як усередині країни, так і поза її межами. Свого часу Душан поділив Сербське царство на 10 намісництв, кожним з яких керував окремий правитель, шо визнавав як де-юре, так і де-факто зверхність царя. Уся владна структура трималася на авторитеті верховного державця і виявилася абсолютно недієздатною в ситуації, коли його не стало. Після смерті Душана сербський трон посів його син Урош V. Скориставшись слабкістю нового царя, а також ситуацією, що склалася в регіоні з появою тут турків-османів, намісники розпочали боротьбу проти Уроша V. Вони швидко домоглися посилення власної ролі з одночасним ослабленням центральної влади, що фактично означало ліквідацію єдиної Сербської держави.
14. «Законник Стефана Душана» як історичне джерело соціально – економічного життя середньовічної Сербії.