5. Неупередженість до обвинувачених (або ж підозрюваних)

 Як би не складалися кроки розслідування, які б докази на користь власної версії нам не пропонувало цілком компетентне слідство, ми – журналісти – не можемо позбавляти обвинувачених і підозрюваних права на справедливість! Відтак майте делікатність не «забігати наперед» і не називати підозрюваного злочинцем. Майте делікатність не називати його ім’я і не показувати його обличчя загалу. Якщо ця людина не винувата в злочині, в якому його звинувачують опоненти, свідки, слідство, - то жодні наші вибачення потім не зможуть подолати шкоду, якої ми цій людині заподіяли, назвавши його злочинцем для багатьох тисяч-мільйонів людей. Майте на увазі, що навіть вся судова процедура (суд – апеляційний суд – касаційний суд тощо), яка назвала його злочинцем чи підтверджувала попередні вироки, могла помилятися лише неправильно інтерпретувавши обставини або не маючи достатніх доказів невинності цієї людини. Отже, ще раз: не наша справа називати людину злочинцем, незалежно навіть від обвинувального рішення суду!  

 6. Права жертв (злочину, нещасного випадку, катастрофи)

 Це інша сторона справи. Ці люди і без того є постраждалими. То чи маємо ми право додавати їм страждань? Позбавляючи їх цілком законної анонімності. Наша робота полягає лише в тому, щоб запропонувати їм стати героями нашого матеріалу. Адже подеколи вони справді самі цього бажають. Але майте на увазі, що вам доведеться і тут «наступити на горлянку власній пісні», бо треба все одно попередити цих людей про можливі негативні наслідки для них самих. І лише після того, як вони усвідомлять це, продовжувати працювати з ними як з героями свого матеріалу.  

7. Захист інтересів неповнолітніх

Це найскладніша етична норма. По-перше, тому, що начебто врегульована як слід чинним законодавством. Таке враження, що тут жодної етики не треба. Просто слідуй закону, який каже про те, що показ або тим більше інтерв’ю з неповнолітнім можна видавати в ефір лише «з дозволу його батьків або опікунів». Тепер давайте уявимо собі ситуацію, коли батьки (або тим більше опікуни) до ладу не уявляють собі, якої шкоди може заподіяти це інтерв’ю або показ їхньої дитини! А таких ситуацій може бути вдосталь. І не лише тоді, коли, наприклад, батьки є останніми п’яничками, або ж завідувач інтернату – людиною, якій цілком байдуже до добробуту своїх підопічних. Навіть і гарні люди не завжди уявляють собі, що таке є підліткове середовище – набагато більш жорстоке, ніж доросла компанія! Відтак, відповідальність за дітей, про яких ми розповідаємо, несемо ми, журналісти. Тому це є той випадок, коли маємо навіть жертвувати головним нашим етичним принципом! Лиш би не заподіяти дітям шкоди.  

8. Незаконні засоби збору інформації До незаконних засобів збору інформації відносимо насамперед те, що законом визначено як «заходи оперативно-розш

укової діяльності». Українське законодавство дає обмежене право на стеження, прослуховування, приховану зйомку лише слідчим органам. Нам, журналістам, такого права закон не дає. Але життя і суспільна місія нашої роботи не виключає випадків, коли лише в такий спосіб ми можемо добути надзвичайно важливу для суспільства інформацію (найчастіше ж, коли йдеться пор корупційні злочини політиків, чиновників чи великих бізнесів). Інколи лише завдяки прийому «прихованої камери» вдається зафіксувати цю інформацію, щоб віддати її суспільству. Або ж завдяки прийому «журналіст змінює професію».

9. Відмова від купівлі інформації

Тут йдеться насамперед про те, що зазвичай ми не можемо платити героям наших публікацій за певну інформацію. Тому що в цьому випадку важко сподіватися на її точність. «Заплатіть мені – і я скажу вам те, що вам треба» - такою є глибинна психологія товаро-грошових відносин стосовно інформації. У виняткових випадках, якщо в інший спосіб неможливо отримати від чиновника важливу для суспільства фактичну інформацію, - журналіст може піти на порушення цієї етичної норми, але обов’язково має підкреслити в своєму матеріалі, що за цю інформацію було заплачено.  

 10. Плагіат

Будь-яка думка чи ідея, будь-який твір завжди мають свого автора. Навіть стандарт достовірності вимагає від нас обов”язково це авторство зазначати. Використання чужих ідей, думок, творів без зазначення їх автора, - є плагіатом. В усі часи плагіат вважався надзвичайним інтелектуальним злочином.  

 11. Захист анонімних джерел інформації

Подеколи ми подаємо важливу фактичну інформацію, не називаючи її джерело тому, що для цієї людини оприлюднення її імені може мати важкі або небезпечні наслідки. Якщо ми вже вдалися до цього, слід бути готовими персонально відповідати за точність поданої інформації, не розкриваючи анонімного джерела. Якщо людина нам довірилася, - ми маємо цю довіру цілком виправдати. Навіть, якщо доведеться відповідати в суді.  

 12. Дотримання ембарго

Ембарго – це прохання (найпоширеніший випадок такий: «ми вам дамо наперед матеріали, але ви їх не оприлюднюйте раніше такої-то години»). Якщо нам ідуть назустріч, - варто дотримати слова. Порушити ембарго можна хіба що якщо в ембаргованій інформації йдеться про підготовку злочину, і порушення ембарго може цей злочин попередити.  

 13. Відмова від «джинси» і хабарів

 В ситуації, коли журналіст отримує хабаря, - очевидно, що він стає нездатен подати інформацію про подію неупереджено і збалансовано. Журналіст отримує свої гроші від власної телекомпанії (радіостанції, газети), - тоді він є незалежним від героїв та обставин кожної конкретної теми. І без проблем дотримує балансу в своєму матеріалі. Слід також пам’ятати, що люди, які намагаються вас підкупити, можуть бути надзвичайно винахідливими. Ключовим моментом, який допоможе вам визначити в кожній конкретній ситуації, а чи не хабаря вам підсовують, - це відповідь на запитання: чи зможу я після цього подати матеріал збалансовано?