8.5.Організація вівчарства

Вівчарство по Україні вона є додатковою галуззю, а в багатьох господарствах південних областей вона є провідною.

На сьогоднішній день виробництво вовни зменшилось, тому що скоротилась чисельність овець і кіз за останній час. Такий спад виробництва продукції вівчарства викликаний багатьма факторами, насамперед різким зниженням попиту на вовну, а з іншого боку, реалізаційні ціни на продукцію цієї галузі дуже низькі й не відшкодовують величезних втрат на її виробництво і, як наслідок, в усіх господарствах ця галузь збиткова.

Вівчарство розміщується по окремих зонах країни не однаково. Найбільший розвиток одержало в південних областях, де в наявності більш сприятливі природно-кліматичні умови.

Залежно від поряд овець і характеру виробленої продукції розрізняють такі напрями спеціалізації вівчарства: тонкорунне, напівтонкорунне, смушкове, м’ясо-сальне і м’ясо-вовняно-молочне.

Тонкорунне і напівтонкорунне вівчарство залежно від одержання основної і супутньої продукції розвивається в трьох видах: вовняне, вовняно-мясне і мясне-вовняне.

Основні типи підприємств :племені і товарні.

У вівчарських господарствах основою первинною виробничою одиницею є отара овець. Отари формуються за статево віковими групами. Формування отар і відлучення ягнят від маток проводять в кінці літа – на початку осені.

Залежно від зони, напрямку вівчарства застосовуються різні розміри отар. В тонкорунному вівчарстві в районах інтенсивного землеробства рекомендується мати в стаді маток 55-60%, а валухів – тільки 10-15%, в районах з наявністю природних угідь питома вага валухів – до 20%.

В напівтонкорунному вівчарстві виникає потреба скорочення питомої ваги валухів та збільшення маток за умови реалізації молодняку для відгодівлі і забою на м’ясо у віці 6-8 місяців

В господарствах, які розводять каракульських овець, питома вага маток складає 70-75%, а ремонтного молодняку -22-27%.

Велике значення для відтворення стада має правильна організація парувальних заходів. Заздалегідь розробляють плани штучного запліднення маток. Ярок, яких парують у півторарічному віці, виділяють в окремі отари восени. В цей період проводять вибраковку дорослих тварин і при необхідності переформовують отари.

В останні роки при впровадженні нової технології стали застосовувати циклічне парування маток. Суть його полягає у тому, що одночасно запліднюють маток у 4-5 отар, потім формують нові отари з числа запліднених маток за 5- 6 днів для одержання однорідних ягнят.

Окоти організовують у два строки: зимовий і ранньовесняний. Після 20 днів ягнят з матками переводять на кошарно-базовий метод утримання. Він полягає в тому, що ягнят утримають у вівчарні окремими групами, де їх підгодовують кормами. Матки знаходяться на базі або на пасовищі. Протягом дня їх запускають 3-4 рази у вівчарню для годування ягнят, там вони і проводять ніч. Ягнят під матками вирощують до 3,5-4 місяців, в передових господарствах раніше і формують в отару з урахуванням статті, віку і класу.

Способи утримання овець: пасовищний, відгінно-пасовищний та пасовищно-стійловий.

При пасовищно-стійловому утриманні вівці цілорічно харчуються підніжним кормом, на ніч їх заганяють в кошари, підбази-навіси та інші укриття. Таке утримання застосовується в основному в південних та південно-східних районах з малосніжними зимами.

Зимове стійлове утримання овець – найбільш напружений і важкий період. Виконувані на фермах робочі процеси – роздавання кормів, напування, прибирання гною, проведення зимового окоту – вимагають великих затрат праці.

Багато підприємств на певний сезон відганяють овець на пасовища, розташовані іноді за межами господарства. Цей спосіб утримання називається відгінно-пасовищним. Двічі на рік проводять профілактичне купання овець у розчині активізованого креоліну або інших речовин для знищення нашкірних кліщів.

Основним завданням у вівчарстві є отримання і збереження від кожної вівцематки не менше одного ягняти, а від деяких порід і більше. Виконанню цього завдання сприяють організація парування або штучного осіменіння овець у кращі строки і проведення окотів. За відсутності теплих зимових приміщень і недостатнього запасу кормів від матки одержують окіт на рік. При цьому масові окоти приурочують до пасовище — у квітні—травні, а парування — у листопаді-грудні.

Наявність у господарстві достатньої кількості кормів і теплих приміщень для підсисних маток дає змогу проводити окоти в січні—лютому з метою одержання здорових ягнят до виходу на пасовище. При цьому вони легше витримують жару, краще зберігаються. Парування або штучне осіменіння організують у серпні—вересні, коли вівці перебувають на пасовищі. Це сприяє підвищенню їх плодючості і зниженню яловості. Практика показує, що при зимових окотах плодючість маток підвищується на 15—25%. Це також дає змогу реалізувати над ремонтний молодняк на м'ясо восени і не утримувати його взимку.

У деяких господарствах застосовують ущільнені окоти, тобто по три окоти за два роки. Для цього перше парування проводять у серпні—вересні минулого року (одержують зимовий окіт), а друге — після першої тічки після окоту і одержують другий окіт восени. Ущільнені окоти застосовують переважно в шубному, м'ясо-сальному, частково у тонкорунному вівчарстві.

Перший раз ярок парують у віці 14—18 міс., баранчиків - у 18 міс., маток — після відлучення ягнят (в 3—4-місячному віці).

В інтенсивному вівчарстві організують рівномірні протягом року окоти і раннє відлучення ягнят (в 45 днів і раніше), що забезпечує безперервний процес виробництва.

Маток утримують 5—6 років, баранів-плідників — 4—5 років і щороку вибраковують відповідно 20-25% поголів'я.

В інтенсивному вівчарстві використовують систему циклічних окотів. При цьому щодня протягом 3—4 днів протягом 3-4 днів осіменяють по 300 маток. Це дає змогу сформувати отару суягних овець 800—850 голів, за винятком тих, що перегулюють. Відразу за першою формують другу отару, а потім роблять перерву на три тижні, щоб за цей час для окоту звільнити приміщення від маток першого циклу.

Через три тижні починають другий цикл і зазначеним вище способом формують третю і четверту отари маток. Після цього роблять другу перерву і потім проводять третій цикл для формування п'ятої і шостої отар. Останню отару формують за більш тривалий строк (18—20 днів) з маток. Частина поголів'я залишається незаплідненою, і його вибраковують на м'ясо. Така система дає змогу зменшити кількість приміщень для окоту і утримання маток з ягнятами.

Способи утримання овець залежать від природно-економічних умов та площі пасовищ.

1. Пасовищне утримання.

Пасовищне утримання застосовують у південних районах, де відносно тепла зима і великі площі пасовищ. У разі нестачі природних кормів тварин підгодовують у зимовий період, а також влітку, коли пасовища вигоряють.

2. Пасовищно-стійлове утримання.

Пасовищно-стійлове утримання овець поширене в районах з більш тривалою зимою (3—5 міс.) і обмеженою площею пасовищ. Узимку тут застосовують стійлове утримання, коли вівці перебувають у приміщеннях (вівчарнях, кошарах), де їм згодовують сіно, силос, солому, концентрати та інші корми. Для прогулянок тварин біля приміщень обладнують загони (бази). Влітку овець випасають, якщо є достатньою площа пасовищ, а якщо пасовищ недостатньо, то організують табірно-пасовище утримання, коли протягом певного часу вівці перебувають у таборах, котрі обладнують навісами і годівницями, в які підвозять і згодовують зелену масу сіяних трав. Якщо пасовищ немає, організують стійлово-табірне утримання овець у загонах з навісами і коритами для води.

3. Відгінно-пасовищним.

Багато підприємств на певний сезон відганяють овець на пасовища, розташовані іноді за межами господарства. Двічі на рік проводять профілактичне купання овець у розчинні активізованого креоліну або інших речовин для знищення нашкірних кліщів.

Для збільшення виробництва баранини важливе значення має організація відгодівлі і нагулу овець. Це дає високий економічний ефект, тому що вівці краще за інших використовують природні пасовища. Встановлено, що з 600 видів пасовищних рослин велика рогата худоба поїдає 56, коні – 82, а вівці — 570. Овець випасають на пасовищах з низьким травостоєм, який непридатний для інших тварин, а також на ділянках після випасання великої рогатої худоби і коней.

Для кожної чабанської бригади складають робочу програму відгодівлі та нагулу овець. У ній зазначають початої нагулу та відгодівлі поголів'я, живу масу при постановці на нагул і знятті з нагулу та відгодівлі овець, приріст живої маси за відповідний період. Виробничу програму нагулу і відгодівлі. забезпеченості інвентарем, транспортними засобами, матеріалами, розпорядок дня на фермах затверджує керівництво господарства.

У літній період усіх овець, виділених для реалізації на м’ясо ставлять на нагул, а взимку — на відгодівлю.

Формують отари з овець одного віку й породи, приблизно однакової вгодованості. Для старих овець виділяють злакові пасовища (для відкладання жиру), для молодняку – бобові і різнотрав’яні. Склад раціонів для годівлі овець по природно-економічних зонах різний. У Степу в раціоні переважають зелені корми (75-80%) і сіно (5-10%), концентрати становлять до 10%. У Лісостепу й на Поліссі кількість сіна й соломи збільшують до 25—35%, силосу - до 10—25%. Перед постановкою на нагул 5-10% поголів’я зважують і мітять. Через кожні два тижні овець зважують для контролю за ходом нагулу.

Отару овець пасуть розверненим фронтом у кілька рядів. Попереду отари йде один чабан, а позаду — другий. Отара рухається не швидко, щоб вівці краще поїдали траву.