42. Бароко в живопису (м. Петрахнович, і. Руткович), розвиток парсунного портрету і гравюри.

Баро́ко (від порт. barroco ісп. barrueco та фр. baroque — перлина неправильної форми) — стиль у європейському мистецтві (живопису, скульптурі, музиці, літературі) початку 16 — кінця 18 ст.

Барокко виникає в Європі як проміжна культура між епохами Ренесансу та Просвітництва. В українському зображальному мистецтві другої половини ХVІІ та початку ХVІІІ століть виникає значна школа гравюри (Л.Тарасевичі, Д. Галятовський, І.Щирський, І.Мігура, Г.Левицький та інші), котра робить предметом зображення драматизовану дійсність. В ній збурюються виміри верху, низу, неба.

Одним з перших провідних майстрів нового стилю у Львові 30-60-х років був Микола Петрахнович. Його робота пов'язана з львівською Успенською церквою, де поки що реставровані лише його сцени "Страстей Христових". М. Петрахнович був майстром великих монументальних форм, тяжів до зображення простого і ясного душевного стану своїх персонажів: чарівністю зрілості, діяльної доброти, наприклад, приваблює образ, створений Петрахновичем в іконі "Одигітрія".

Одним з найяскравіших представників бароко в українському живопису на зламі XVII і XVIII ст. був Іван Руткович із Жовкви. Твори Рутковича, особливо 1690-х років, відзначаються багатою і насиченою палітрою та динамічністю композицій, особливо ряди жовківського іконостаса з циклом сцен на тему П'ятдесятниці. Вони урочисті й водночас заземлені та конкретні. Першорядний майстер-колорист, гармонійно зіставивши теплі кольори з перевагою червоного у різних градаціях, досяг тут величної і життєрадісної симфонії. Взагалі ж творчість І. Рутковича зумовлена насамперед естетичним світовідчуттям українського міщанського середовища з його практицизмом, спокійною діловитістю, органічним демократизмом. Художник розвивав ті традиції, які склалися у львівській школі живопису першої половини XVII ст.

Новим явищем у світському мистецтві став парсунний портрет. Він відходить від іконописних традищй. Робиться спроба максимально правдоподібно передати риси людини. Однак під впливом іконопису портрети цього періоду певною мірою ідеалізовані. Перевага надається зображенню визначних політичних, культурних діячів та міщан. Жіночі портрети зустрічаються рідко, серед них, як перлина, сяє портрет львівської міщанки Варвари Лангиш, виконаний Миколою Петрахновичем.

З другої половини XVII ст. як самостійний жанр виокремлюється гравюра. Гравери (більшість з яких навчалась у Західній Європі) вміли оздоблювати книги в різноманітних гравюрах на міді, офорт. Друкували також тематичні аркуші — так звані "тези", дарчі адреси, гравійовані панегірики. Новий етап у розвитку графічного мистецтва пов'язаний з творчістю О. та Л. Тарасевичів. Так, "Патерик",що йшов 1702 р. у Києві, став видатним явищем української культури саме завдяки гравюрам Л. Тарасовича, його анатомічно бездоганному малюнку людської постаті, прозорому, легкому ландшафту, в якому майстерно вкомпоновані люди, та вмілому використанню світлотіні. Всі види мистецтва того часу споріднює спільне прагнення до декоративності, пишності репрезентативності, та в графіці є ще й інтимність, лірика.

У гравюрі, як і малярстві, в центрі уваги стояла жива людина з її пристрастями та мріями, зображувались архітектурні деталі, що втілювалися в практику того часу, в ілюстраціях до книг виражалась ідея твору. Барокове граверне мистецтво важко уявити без супровідних надписів, епітафій, монограм, іноді навіть цілих віршованих чи прозових текстів. Із середини XVIII ст. розвивається граверство в Почаєві. Найкращі почаївські гравери брати Гогемські і Т. Стеблицький поєднали західноєвропейські впливи з традиціями народного орнаменту. З кінця XVII ст. поширилось примітивне популярне граверство на окремих аркушах. Головні його центри: Київ, Львів, Почаїв, Унів.